Концепція глобального еволюціонізму, що формується в сучасній науці та філософії:
• характеризує взаємозв’язок систем, які само організовуються та є різного ступеня складності і пояснює генезис нових структур у них;
• розглядає в діалектичному взаємозв’язку соціальну, живу і неживу матерію;
•створює основу для розгляду людини як об’єкта космічної еволюції, закономірного і природного етапу у розвитку нашого всесвіту, відповідального за стан світу, у який він «занурений»;
• є основою синтезу знань у сучасної постнеокласичної науки
91. Походження та сутність свідомості.
Перші уявлення про свідомість виникли в стародавні часи. Самоспостереження привело людей до висновку, що в їх головах відбуваються процеси, які відрізняються від процесів у навколишньому середовищі.
Об'єктивні ідеалісти (Платон, Г. Гегель) розглядали свідомість як духовну субстанцію, що існує поза і до матеріальних речей; зовнішній світ, на їх думку, визначається світом ідей, абсолютним духом, світовим розумом або волею, які утворюють внутрішню сутність предметів, що чуттєво сприймаються.
Суб'єктивні ідеалісти (Д. Берклі, Е. Мах, Д. Юм) виходили з абсолютної несумісності матерії і свідомості, але вважали справжньою реальністю лише відчуття людини; Речі, на їх думку, становлять вторинне буття, похідне від відчуттів.
Матеріалісти минулого в дискусіях з ідеалістами відкидали ідею про надприродний характер свідомості та її субстанціальність і доводили, що джерело свідомості міститься в матерії.
Тривалі дослідження свідомості засвідчили, що вона є єдністю психічних процесів, задіяних в осмисленні людиною об'єктивного світу і власного буття. Сучасна наука довела, що свідомість існувала не завжди, вона є властивістю матерії, яка виникла в процесі історичного розвитку та ускладнення її форм.
Сучасна матеріалістична філософія розглядає свідомість як ступінь у розвитку властивості відображення, пов'язану з виникненням людського суспільства.
Питання про походження свідомості — це питання про те, як у процесі переходу від неживої матерії до живої і від неї до мислячої пасивне відображення перетворилося на активне, вибіркове, і як на засадах останнього розвинулася здатність мислити.
Отже, свідомість- найвища, притаманна тільки людям і пов`язана з мовою функція мозку, яка полягає в узагальненому і цілеспрямованому відображенні дійсності, в попередній уявній побудові дій і передбаченні їх результатів, в розумному регулюванні і самоконтролю поведінки людини. Вона не тільки відображає, а й творить світ на основі практичної діяльності.
Сутність свідомості багатоаспектна, її онтологічний аспект полягає в тому, що свідомість похідна від матерії як за джерелом, так і за способами і формами функціонування. Гносеологічний аспект — у тому, що свідомість є вищою формою відображення, суб'єктивним образом об'єктивного світу. Природничо-науковий аспект — у тому, що свідомість є властивістю головного мозку людини.
92. Структура свідомості (сфери та рівні).
Свідомість має надзвичайно складну структуру. Фахівці не мають відносно неї одностайної думки. Таке явище, як свідомість, взагалі вирізняється складністю, важкодоступністю наукового вивчення.
Можна виділити такі рівні свідомості та їх елементи.
1. Базовим і найбільш давнім рівнем свідомості є чуттєво-афективний пласт, до якого належать:
(– відчуття, сприйняття,уявлення)
2. Ціннісно-вольовий рівень, до якого належать:
– воля – здатність людини ставити перед собою мету і мобілізовувати себе для її досягнення;
– емоції – ціннісно-забарвлені реакції людини на зовнішній вплив. Сюди можна віднести мотиви, інтереси, потреби особи в єдності зі здатностями у досягненні мети.
3. Абстрактно-логічне мислення. Це найважливіший пласт свідомості, який виступає в таких формах:
– поняття – відображення в мисленні загальних, найбільш суттєвих ознак предметів, явищ об'єктивної дійсності, їх внутрішніх, вирішальних зв'язків і законів;
– судження – форма думки, в якій відображаєте! ся наявність чи відсутність у предметів і явищ яких-небудь ознак і зв'язків;
– умовивід – форма мислення, коли з одного чи кількох суджень виводиться нове судження, в якому міститься нове знання про предмети та явища;
– різні логічні операції.
4. Необхідним компонентом свідомості можна вважати самосвідомість і рефлексію:
– самосвідомість – це виділення себе, ставлення до себе, оцінювання своїх можливостей, які є необхідною складовою будь-якої свідомості;
– рефлексія – це така форма свідомості, коли ті чи інші явища свідомості стають предметом спеціальної аналітичної діяльності суб'єкта.
Також існує індивідуальна та суспільна свідомість.
Індивідуальна свідомість є відображенням у голові людини окремих сторін, рис та зв’язків зовнішнього світу, а також сукупність її почуттів, настроїв та поглядів на світ.
Суспільна свідомість є сукупністю почуттів, настроїв, різноманітних поглядів, ідей та теорій, які відображають ті чи інші сторони суспільного життя.
93. Онтологічний статус явищ свідомості. Проблема ідеального.
ІДЕАЛЬНЕ — характеристика онтологічного статусу свідомості, згідно з яким свідомість не відтворює дійсність у вигляді копій, а фіксує її через виявлення суттєвих, необхідних зв'язків та через доведення параметрів будь-якого сущого до гранично можливого виміру
ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС СВІДОМОСТІ - здатність людської свідомості мати у своєму змісті те чого без свідомості або поза свідомістю не існує і існувати не може; йдеться насамперед, про ідеації, предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.
ПРЕДМЕТНІСТЬ — здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому: предметність — це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.
ЦІЛЕСПРЯМОВАНІСТЬ — характеристика людської свідомості, пов'язана із її здатністю подумки вибудовувати образи та процедури майбутніх дій, здатність в подальшому концентрувати людські зусилля на їх реалізації.
У саморефлексії свідомості проявляє себе момент субстанційності свідомості, тобто той момент, коли свідомість задля свого існування не потребує ніяких зовнішніх підкріплень чи засвідчень.
Характерні риси ідеального ми виявляємо через співставлення зі сферою матеріального:
- ідеальне не існує поза своїм матеріальним носієм;
- ідеальне формується, виражається і передається матеріальними засобами, проте лише до них не зводиться;
- ідеальні моделі дійсності людина створює для того, щоб краще осягнути світ, в якому вона живе.
Проте вони не можуть бути достовірними, точними копіями реальності. Людина завжди моделює світ відповідно до власних інтересів і потреб. Такий суб’єктивізм не дозволяє досягти максимально обґрунтованого, неупередженого опису світу. Отже, ідеальне буття – це буття опановане психікою людини, яке виражає ставлення людини до навколишнього світу.
94. Пізнання як предмет філософського аналізу (пізнаваність світу, структура та закономірності процесу пізнання).
Філософів завжди хвилювала проблема пізнавального ставлення людини до дійсності. Вони шукали відповіді на питання: які закономірності пізнавальної діяльності людини; які її можливості та здібності; які передумови, засоби та форми пізнання; які умови й критерії його істинності й достовірності.
Нові знання про себе, про світ людина отримує в результаті пізнання. Пізнання – це найважливіша функція свідомості, в результаті якої виникають суспільні знання. Процес пізнання має суспільно-історичний характер, тобто пізнавальні здібності людини, її мислення ще й формуються в процесі суспільного розвитку, на основі праці, в процесі засвоєння людиною мови, набутих людством знань.
Основна та рушійна сила пізнання – практика, практично-матеріальна діяльність людей. Практичні потреби стимулюють розвиток пізнання, на відміну від матеріальної діяльності пізнання є ідеальною, духовною формою освоєння світу.
Пізнання як процес – це діалектична єдність суб’єктивного та об’єктивного, тобто людини як суб’єкта пізнання наділеного свідомістю та об’єктивного відносно нього об’єкта пізнання.
Об’єкт пізнання – це фрагменти об’єктивної реальності, які потрапили в поле практичної і пізнавальної діяльності людини.
Суб'єкт пізнання - це той, хто діє, впливає на об'єкт. Людина не є суб'єктом сама по собі. Вона стає і усвідомлює себе суб'єктом тільки в процесі предметної діяльності і спілкування. Під суб'єктом слід розуміти людину, яка є вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає й історично передає їх новим поколінням
Посередники пізнання - це засоби пізнання як матеріального характеру (знаряддя праці, прилади, інструменти, комп'ютери тощо), так і ідеального (поняття, категорії, художні образи, моральні норми, наукові теорії, концепції тощо).
Основні закономірності процесу пізнання: по-перше, пізнання трактується як діалектичний процес наближення суб’єкта до об’єкта, рух від незнання до знання, від знання неповного і неточного до знання більш повного і точного; по-друге, визнання об’єктивності світу; по-третє, визнання можливості відображення об’єктивного світу в свідомості людини; по-четверте, визнання практики як основи пізнання і критерію істинності знання.
95. Концепції істини в історії філософії.
Істина – це правильне відображення суб’єктом об’єктивної реальності, що підтверджене практикою. Історії філософії відомі найрізноманітніші концепції істини. Відмінності між ними зумовлені різним розумінням дійсності. Платон розглядав її як незмінні надлюдські ідеї; Берклі й Мах — як комбінації (комплекси) відчуттів; Гегель — як світовий розум, що розвивається. Матеріалістичні вчення тлумачать дійсність як об´єктивну реальність, що існує поза людиною й незалежно від неї.
Кожна істина є суб’єктивною за формою і об’єктивною за змістом, оскільки досягається суб’єктом і передбачає правильне відображення дійсності. Крім класичної концепції істини, яка розглядає пізнання як взаємодію та взаємозалежність об´єкта і суб´єкта, існують й інші концепції.
Згідно з неопозитивістською концепцією когерентної істини, знання є істинним, якщо воно є внутрішньо узгодженим, несуперечливим. Його істинність полягає не в адекватності об´єкту, а в самоузгодженості. Завдяки цьому все знання є самоузгодженою системою.
Прихильники кореспондентної концепції істини виходять з того, що твердження повинні відповідати зовнішній дійсності. Йдеться про твердження, що містять поняття, які відображають доступні для сприймання органами відчуття (споглядання) якості та відношення («червоний», «кулеподібний», «солодкий»).
І. Кант переконував, що питання про природу істини нерозривно пов´язане з питанням про критерій (мірило) істини. Якщо прихильники когерентної концепції шукають критерій істини в логічному доведені, то творці кореспондентної концепції знаходять його в прямому спогляданні, то згідно з прагматистською концепцією істини він полягає в її практичній корисності, ефективності.
Із розумінням істини як процесу пов´язана проблема абсолютного та відносного в ній. Прикладом відносної істини є вчення античного філософа Демокріта про атоми — найдрібніші неподільні часточки матерії, з яких складаються усі тіла. Люди вважали це вчення абсолютною істиною до кінця XIX ст., поки не було винайдено електрон, який входить до складу атому.
Існують також такі критерії істини: логічний, етичний, естетичний, утилітарний, прагматичний та практика (основний критерій).
96. Основні підходи до проблеми пізнання: гносеологічний оптимізм, агностицизм, скептицизм.
Філософія постійно ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відображення буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання. У спробах відповісти на питання про проблему пізнання світу виділилося три основні лінії:
Гносеологічний оптимізм — це філософське вчення, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досвіду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знання, керуючись діалектико-матеріалістичним методом і вдаючись до найновіших результатів науки.
Агностицизм – це філософський підхід, для якого є характерним те, що людина взагалі не здатна пізнавати оточуючий світ. Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу на рівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об'єктивної дійсності.
Скептицизм – це філософський підхід, в межах якого існує думка про те, що людина може пізнавати світ, але частково. Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, виражає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявляються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо.
Скептицизм певною мірою є корисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досягнення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиціях догматизму.
97. Чуттєве та раціональне в пізнанні, їх основні форми та взаємозв’язок.
Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).
Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.
Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.
Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.
Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.
Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. А раціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається в досвіді, і пояснюється як такий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.
Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.
98. Наукове пізнання: структура та функції.
Наукове пізнання – це форма процесу пізнання, головною функцією якого є вироблення й теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність. Передусім у структурі наукового пізнання виокремлюються емпіричний і теоретичний рівні.
У найбільш загальному розумінні емпіричне дослідження є знанням про явище, а теоретичне - про його сутність. Емпіричне дослідження - це такий рівень наукового пізнання, зміст якого головним чином отримано з досвіду, із безпосередньої взаємодії людини з об'єктивною дійсністю. На емпіричному рівні здійснюється спостереження об'єктів, фіксуються факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення та закономірні зв'язки між окремими явищами.
Теоретичний рівень наукового пізнання є більш високим ступенем дослідження дійсності, де об'єкт постає з боку тих його зв'язків і відносин, які недоступні безпосередньому чуттєвому вивченню. На цьому рівні створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та необхідні зв'язки, формулюються закони в їх системній єдності та цілісності.
Наукове пізнання виконує функції опису, пояснення, розуміння, передбачення.
Опис – функція наукового пізнання й етап наукового дослідження, що складається у фіксації даних експерименту за допомогою визначеної системи позначень.(Види опису: емпіричний опис, теоретичний опис)
Пояснення – виявляється в розкритті сутності об'єкта, який досліджується; воно здійснюється шляхом показу того, що об'єкт, який пояснюється, діє за визначеним законом.
Розуміння – властива свідомості форма освоєння дійсності, що означає розкриття і відтворення змісту предмета. У науці розуміння припускає використання спеціальних методологічних правил і постає як інтерпретація.
Передбачення – обґрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі у даний час, але підлягають виявленню, заснованому на відкритих наукою законах розвитку природи і суспільства.
Прогнозування – один з видів передбачення, спеціальне дослідження перспектив деякого явища. Найчастіше використовуються такі методи прогнозування як екстраполяція, моделювання, експертиза, історична аналогія, прогнозні сценарії.
99. Методи і форми емпіричного рівня наукового пізнання.
На емпіричному рівні використовуються такі методи як:
Спостереження – це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах з метою пізнання об'єкта, що досліджується.
Експеримент – це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку. На відміну від простого спостереження, експеримент – це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються.
Опис – це зазначення ознак предмета(явища) як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними.
Вимірювання – це певна система фіксації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання.
Моделювання – це вивчення об'єкта шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями відтворює властивості об'єкта, що досліджується. Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе.. На сучасному етапі розвитку пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню.
Якщо говорити про форми емпіричного рівня наукового пізнання, то вони збігаються з формами теоретичного рівня,адже чіткої межі між ними не існує.
До числа форм наукового пізнання відносяться проблема, гіпотеза і теорія.
Проблема - це запитання чи їх комплекс, які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес.
Гіпотеза - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю
Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним.
100. Методи і форми теоретичного рівня наукового пізнання.
На теоретичному рівні пізнання використовуються такі методи:
Аналіз – це розчленування предмета на його складові з метою їх всебічного вивчення.
Синтез – це об'єднання раніше виділених частин предмета в єдине ціле.
Аналіз і синтез діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи пізнання.
Абстрагування – це метод відволікання від несуттєвих властивостей об'єкта й, одночасно, зосередження основної уваги на тих, які є безпосереднім предметом наукового дослідження.
Узагальнення – це метод, який фіксує загальні ознаки та властивості певної групи об'єктів, здійснює перехід від від менш загального до більш загального.
Індукція – це такий метод, коли на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, органічно пов'язана з нею.
Дедукція – це метод пізнання, коли на основі загального принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю виводиться нове істинне знання про окреме.
Ідеалізація – це спосіб логічного моделювання завдяки якому створюються ідеалізовані об'єкти. Ідеалізація спрямована на процеси мислимої побудови можливих об'єктів.
Історичний і логічний методи органічно поєднані. Історичний метод передбачає розгляд об'єктивного процесу розвитку об'єкта, реальної його історії з усіма її поворотами, особливостями. Логічний метод – це спосіб, за допомогою якого мислення відтворює реальний історичний процес у його теоретичній формі, в системі понять.
До числа форм теоретичного рівня наукового пізнання відносяться проблема, гіпотеза і теорія.
Проблема - це запитання чи їх комплекс, які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес.
Гіпотеза - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю
Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним.
101. Методології загальнонаукового рівня
(аналіз, синтез, аналогія, моделювання)
Загальнонауковий рівень пізнання виступає проміжною ланкою між загально філософським та конкретно науковим рівнями пізнання. Загальнонаукові методи використовує більшість наук, але, на відміну від філософських методів,не на всіх етапах пізнання,а лише в деяких випадках з метою розкриття тих чи інших властивостей,боків предмета чи явища.
Аналіз – реальний або уявний поділ предмета на складники. Синтез - процес з'єднання або об'єднання раніше розрізнених речей або понять в ціле або набір. Аналогія (співвідношення) – установлення подібності в деяких сторонах, властивостях між нетотожними предметами та об’єктами. На основі аналогії робляться висновки за аналогією. Моделювання - метод дослідження явищ і процесів, що ґрунтується на заміні конкретного об'єкта досліджень (оригіналу) іншим, подібним до нього (моделлю). Моделювання — це процес створення та дослідження моделі, а модель — засіб, форма наукового пізнання.
102. Методології конкретно-наукового рівня
(герменевтичний аналіз, математичний аналіз).
Конкретнонаукова методологія- це сукупність ідей або специфічних методів певної науки, які є базою для розв'язання конкретної дослідницької проблеми; Це наукові концепції, на які спирається дослідник.
Конкретно-науковий рівень методології об'єднує спеціальні методи наукового пізнання, до яких належать методи конкретних наук: метод мічених атомів у біології; методи додавання, віднімання, множення, ділення в математиці; методи зважування, вимірювання у фізиці; методи анкетування в соціології, герменевтичний аналіз, математичний аналіз.
Герменевтичний аналіз - напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних, а також філософських, історичних і релігійних текстів. Герменевтичний аналіз є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (і насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.).
Математи́чний ана́ліз – фундаментальний розділ математики, що веде свій відлік від XVII століття, коли було строго сформульовано теорію нескінченно малих. Сучасний математичний аналіз включає в себе також теорію функцій, теорії границь і рядів, диференційне та інтегральне числення, диференціальні рівняння та диференціальну геометрію. Математичний аналіз постав визначною віхою в історії науки і сформував обличчя сучасної математики. Аналіз швидко перетворився на надзвичайно потужний інструмент для дослідників природничих наук, а також став одним із рушіїв науково-технічної революції.
103. Методологічне забезпечення сучасних економ. досліджень.
Термін «метод» походить від грецького слова methodas, яке буквально означає:«шлях чогось». Стосовно економічної теорії це означає шлях пізнання системи економічних відносин у їх взаємодії з розвитком продуктивних сил, мисленого відтворення, у теорії діалектики цієї взаємодії.
Органічна єдність матеріалізму і діалектики зумовлює появу діалектико-матеріалістичного методу дослідження форм, або економічного методу матеріалістичної діалектики.
Метод економічної теорії включає різні елементи. Головними його структурними елементами є:
1) філософські і загальнонаукові принципи; 2) закони матеріалістичної діалектики; 3) категорії філософії;
4) закони і категорії економічної теорії; 5). раціональні засоби і методи економічного аналізу, які використовуються західними науковцями.
Три перших групи структурних елементів діалектичного методу дослідження не механічно накладаються на економічні явища і процеси, а відображаються через метод економічної теорії (як окремої науки). При цьому вони набувають специфічних форм застосування, органічно вплітаються в економічне дослідження. Усі три групи елементів діалектичного методу у з поєднанні категоріями економічної науки та раціональними засобами і методами економічного аналізу, створюють систему інструментів і методів пізнання відносин. економічних.
До раціональних засобів і методів економічного аналізу належить, по-перше, створення моделей майбутніх вчинків людей. При цьому не враховуються деякі деталі реального стану справ, а увага концентрується на головному. Цінність моделі залежить від того, якою мірою вона забезпечує використання у ній найважливіших даних, що, у свою чергу, дає змогу перевірити її правильність. Економічні дані слід використовувати у вигляді таблиць, графіків і рисунків (діаграм).
Важлива роль в економічному аналізі належить структурним даним. Так при вивченні проблем безробітних дані поділяються на такі характеристики, як вік безробітних, регіон, галузь промисловості тощо. Широко використовуються індекси (які відображають дані щодо базисного показника), номінальні та дійсні змінні (наприклад дані про номінальну та реальну заробітну плату), реальні та відносні ціни, провадяться емпіричні дослідження (вивчаються дані, зібрані за різні періоди).
104. Ненаукові форми пізнання: буденне, релігійне, художньо-естетичне.
Найбільш поширеною формою ненаукового пізнання є буденне пізнання. Буденне - це пізнання, що спирається на здоровий глузд людей, воно є узагальненням їх життєвого повсякденного досвіду. Воно включає в себе різні форми уявлень про навколишній світ: вірування, прикмети, традиції, перекази, повчання, передчуття. Також буденне пізнання включає розрізнені наукові дані, естетичні, моральні норми і ідеали. Однак це пізнання, на відміну від наукового, не організовано і не систематизовано.
Релігійне пізнання використовується людьми для пошуку чогось вищого, що може пояснити не тільки причини існування, але і його сенс. Об'єктом релігійного пізнання в монотеїстичних релігіях(в іудаїзмі,християнстві і ісламі) є Бог, який проявляє себе як Суб'єкт, Особа. Акт релігійного пізнання, або акт віри, має персонально-діалогічний характер.
Ціль релігійного пізнання - не створення або уточнення системи уявлень про Бога, а порятунок людини, для якої відкриття буття Бога одночасно виявляється актом самовідкриття, самопізнання і формує в його свідомості вимогу етичного оновлення.
Інший тип пізнання – художньо-естетичний. Він має справу з художнім освоєнням світу. Звичайно, мистецтво не обмежується пізнанням світу, його призначення значно ширше. У мистецтві виражається естетичне ставлення людини до дійсності. Так, можна вивчати історичне минуле за архівними документами і археологічними знахідками, систематизуючи й узагальнюючи їх. Але можна дізнаватися про минуле і за допомогою художніх творів, створених майстрами літератури, живопису, театру. Художній твір дає емоційно забарвлене і яскраве уявлення не тільки проте, як виглядали герої минулого, але і проте, що вони думали і почувалися, як поводилися при певних обставинах, допомагає відчути дух часу.Світ почуттів, образів, що постає в кращих творах мистецтва, не тільки має здатність фіксувати важливі для людей і суспільства процеси, але і несе важливу інформацію, яка ніби оживляє знання про світ.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 16 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |