Будучи засновником методології емпіричного рівня наукового пізнання, Бекон виступає як проти схоластичної, абстрактно спекулятивної методології, так і проти вузького емпіризму. Свою позицію він пояснює за допомогою алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання. Перший — це шлях павука, тобто спроба людського розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях є уособленням абстрактного раціоналізму. Другий шлях — шлях мурахи, що уособлює однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів. Третім є справжній шлях науки — шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у дорогоцінну речовину — мед, так і справжній науковець перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину. Значення філософії Ф. Бекона полягає, перш за все, у критиці спекулятивного споглядацького підходу до світу, характерного для середньовічної схоластики.
47.Розуміння досвіду в сенсуалістичній концепції Дж.Локка.
Дж. Локк – автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus – відчуття). Сенсуалізм – філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття..
Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об’єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Вторинні якості – суб’єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо.
Вчення про досвідне походження ідей. Досвід зовнішній і внутрішній. Всі ідеї і принципи, всі знання, що містяться в душі людини, вона здобуває власним досвідом. «На досвіді ґрунтується все наше знання, від нього воно врешті-решт походить». Така позиція свідчить про емпіризм Дж. Локка. Досвід у найбільш загальному вигляді є усім, що діє на свідомість людини і засвоюється нею протягом життя. На перших етапах цього життя, у момент народження людини, її душа є порожньою, вільною від будь-яких ідей або принципів, і лише поступово-досвід заповнює це «порожнє місце». Душа на час народження людини нагадує чистий аркуш паперу або чисту дошку. Уявлення про душу людини як про чистий аркуш паперу є логічним наслідком критики раціоналістичної теорії вроджених ідей. Згідно з цим уявленням душа не може мати у собі якихось позадосвідних знань.
48.Недоліки методології емпіризму, виявлені Д.Юмом.
Основою наших знань є відчуття, і все, що ми знаємо і можемо знати, - це зміст наших відчуттів. Юм виявив і сформулював основні суперечності та парадокси емпірико-сенсуалістичної методології: основне кредо емпіризму в змісті знання немає нічого, чого б раніше не було в чуттєвому досвіді», суперечить загально визнаному ідеалу знання необхідності, суттєвості, все загальності його змісту. Він формулює 3 парадокси емпіризму: 1) в своєму чуттєвому досвіді ми маємо справу лише з одиничними речами, а в знаннях говоримо про загальне; 2) в чуттєвому досвіді ми зустрічаємось з певною послідовністю, черговістю, а в знаннях говоримо про причини; 3) в чуттєвому досвіді маємо справу з обмеженим колом явищ, а в знаннях говоримо про світ в цілому.
Висновок: це специфічна риса психічної організації людської душі вбачати в одиничному загальне, в послідовності — причинність, в частині — ціле. Все це є результатом звички, очікування, віри, необхідних для досягнення корисного ефекту в буденному житті. Проте це нічого не говорить про істинність чи хибність наших знань про дійсність. Завдяки цим висновкам філософія Д.Юма кваліфікувалась як суб’єктивний ідеалізм та агностицизм.
49.Принципи методології Р.Декарта.
Суть свого дедуктивного методу Рене Декарт сформулював у відомих чотирьох правилах:
1. Вважати істинними тільки ті положення, які не викликають ніяких сумнівів.
2. Розділяти кожну складну проблему або завдання на простіші і робити це доти, доки не прийдемо до ясних і очевидних речей.
3. Методично переходити від відомого і дослідженого до невідомого і недослідженого.
4. Послідовність та ретельність дедуктивного виведення, повний перелік, детальний огляд всіх ланок дослідження. Розум, озброєний дедуктивним методом, здатний пізнати найглибші основи світу і не може мати перешкод у послідовному сходженні до істини. Критерій ясності та очевидності приводить Декарта до необхідності доповнити раціоналістичну дедукцію методологією інтелектуальної інтуїції. Людина від народження має певні вроджені ідеї, які й становлять фундамент пізнання. Їх слід уяснити і з допомогою раціоналістично-дедуктивного методу вивести на їхній основі всю систему знання. До вроджених ідей відносить: ідею Бога як істоти найдосконалішої; деякі загальні ідеї та аксіоми математики. Ці ідеї Декарт розглядає як втілення природного світла розуму.
50.Розвиток вчення про субстанцію в концепціях Р.Декарта, Б.Спінози, Г.Лейбніца.
Субстанція — це істинне, суттєве, самодостатнє, самопричинне буття, яке породжує всю
багатоманітність світу. Р.Декарт роз'єднав Єдине на дві самостійні субстанції: природу, матерію, способом буття якої є механічний рух, а атрибутом — протяжність та мислення. Для Декарта природа — це величезний механізм, вся якісна багатоманітність якого зведена ним до кількісно визначених механічних відношень, а всі закономірності — до законів механіки. Друга самостійна субстанція — особлива, духовна — мислення. Декарт вважає, що матерія мислити не може, а між тим, мислення існує без сумніву і з самоочевидністю, отже, має існувати і відповідна субстанція. В підході до проблеми субстанції філософія Декарта має дуалістичний характер, складається з матеріалістичної фізики як вчення про матеріальну протяжну субстанцію та ідеалістичної психології як вчення про духовну мислячу субстанцію. Зв'язуючою ланкою між цими двома незалежними самостійними субстанціями є Бог, який вносить у природу рух і забезпечує інваріантність усіх її законів.
Субстанція, на думку Спінози, єдина, вона є Богом, що співпадає з Природою, а атрибутами її є протяжність та мислення. Субстанція — це єдність Бога і Природи, єдність природи, що творить, і природи створеної. Бог — це універсальна причина світу, завдяки його нерозривній єдності з Природою. Субстанцію та її атрибути Спіноза називає природою, що творить, природою творчою, продуктивною, а модуси — природою створеною. Спіноза переконаний, що випадковості не існує, схиляється до фаталізму, проте намагається подолати, пом'якшити останній своїм вченням про свободу. Свободу Спіноза розуміє як дію лише за необхідністю власної природи, без будьякого примусу зовні. Свобода протиставляється не необхідності, а примусу. Сама ж необхідність може бути як примусовою, так і вільною. Свобода — це пізнана необхідність.
Центром філософії Г.Лейбніца є вчення про монади як прості неподільні субстанції — монадологія. Лейбніц наголошує, що субстанцій монад безкінечна кількість, вони є носіями сили та активності і мають духовну природу. Кожна монада є самостійною одиницею буття, здатною до активної діяльності. Монада є духовною, оскільки матерія — пасивна, не здатна до саморуху та активної діяльності. Монади вічні, вони не виникають і не зникають природним шляхом, а є породженням безперервних "випромінювань божества". Лейбніц розрізняє три види монад: 1) найнижчі - пасивною здатністю до сприйняття; 2) монади-душі, 3) монади-духи, мають свідомість. Людина – це поєдання монад з матерією, де провідна роль належить монадам-духам, апперцепціям, рефлексії.
51.Концепція «природного права» Т.Гоббса
Т.Гоббс(1588-1679)- англійський філософ,представник емпіризму. Висунув своє вчення про концепцію «природного права».
Визначення природного права мислитель пов’язує з поняттям свободи. Переконаний, що від природи люди рівні одне одному, що згідно з природним правом кожен сам судить про ті засоби, які йому необхідні для збереження життя, що згідно з природним правом все належить усім.. Гоббс визначає природне право так: "Бо іменем права позначається не що інше, як свобода кожного володіти своїми природними здібностями згідно з вимогами правильного розуму. Отже, перша основа природного права полягає в тому, щоб кожний захищав своє життя й оберігав члени свого тіла, як він тільки може".
Кожна людина має право користуватися всіма засобами і вдаватися до будь-яких дій, без яких не може зберегти своє існування. Згідно з природним правом кожен є сам суддею при визначенні того, чи є засоби, якими він має намір скористатися, і дії, до яких має намір вдатися, необхідними для збереження його життя й цілісності його тіла, – вважає мислитель, адже природа дала кожному право на все, а мірилом права у природному стані є вигода. Оскільки кожен керується власною користю, то необхідне розуміння певних обмежень суб’єктивної вигоди. Таке розуміння дає природний закон,але це вже інше поняття.
52. Філософія епохи Просвітництва: людина і суспільство
Філософія Просвітництва — французька філософія кінця XVII — початку XVIII ст., представники якої сприймали раціоналізм як віру в розум, виступали проти засилля церкви (але не релігії) у духовній культурі суспільства, боролися з усім, що було ворожим суспільному прогресу та освіті.
Філософи Просвітництва були об’єктивно залучені до аналізу кризових явищ тогочасного суспільства. Головним предметом їхнього філософствування стали принципи «природного права» та суспільного договору, згідно з якими будь-яка людина повинна мати гарант ії на повноцінне життя й реалізацію матеріальних і духовних потреб особи. Мислителі Просвітництва вважали, що уникнути реальних і потенційних міжособистісних конфліктів, а також непорозумінь між громадянами й державою можна, лише свідомо передавши частину своїх прав державі (монарху) на основі суспільного договору. Інакше кажучи, одна сторона договору (народ) віддає свої права, а інша (держава, монарх) бере на себе зобов’язання забезпечити щонайбільший спокій і злагоду в суспільстві. Революційний контекст цих ідей полягав у тому, що
оскільки абсолютистська монархія не виконувала своїх обов’язків перед народом згідно із суспільним договором, народ мав об’єктивне право ліквідувати цю владу. Філософів цікавила можливість заміни старого світу(монархії)на новий(демократичний).
За філософією цієї доби, людина покликана стати володарем світу, перебудувати суспільні відносини на розумних засадах. На цій основі декларувалося право людини бути рівною іншій, бути вільною в своїх рішеннях і діях, розроблялися заходи щодо забезпечення громадянських і політичних свобод. Традиційна для епохи Відродження ідея рівності перед Богом логічно змінювалася практичною потребою зрівняти всіх людей перед Законом.
53. Вчення про суспільство та цивілізацію Ж.-Ж.Руссо.
Відомим представником Просвітництва був французький філософ Жан-Жак Руссо (1712— 1778 рр.). Основними працями, що репрезентували його філософські погляди були «Розмисли про науки й мистецтво»(1750 р.), «Міркування про походження та підстави нерівності між людьми» (1755 р.), «Юлія, або Нова Елоїза» (1761р.),«Про суспільний договір» (1762 р.), «Еміль, або про виховання» (1762 р.) та ін.
У багатьох своїх працях порушував питання суспільства та цивілізації. Він критично ставився до суспільства свого часу,адже вважав,що воно перетворює здорову любов людини до самої себе на егоцентризм, на який спираються соціальна нерівність, приватна власність і конкурентна боротьба. Він вважав вплив соціального оточення загалом негативним і деструктивним.Культура, своєю чергою, стає інструментом політики,наприклад, правова культура сприяє існуванню майнової нерівності(через систему правосуддя), підтримує позицію багатих(додаючи їм багатства), нехтує інтересами бідних (роблячи їх ще
біднішими).
Також він критично ставився і до існування цивілізації.Цивілізація, твердить він, псує людину, погіршує її природні якості саме завдяки своїй раціоналізованості, поміркованості. Поділ праці, який має величезне значення для прогресу, не тільки благо,але й зло, оскільки людина втрачає цілісність. Звідси вже крок до визнання проблеми відчуження людини в суспільстві.
Проте він також вважав,що все ж таки суспільство має шанс на повноцінне щасливе існування. Необхідною умовою повинно стати виховання «серця людини», яке мало б навчити її правильної любові до інших і тим самим допомогти знайти шлях до самої себе через створення власного позитивного досвіду. Бажаному стану сприятиме й взаємодія суспільства і держави на основі суспільного договору.Суспільство має виконувати свої обов’язки,а держава,у свою чергу,гарантувати громадянам права.
54. Матеріалізм епохи Просвітництва (Д.Дідро, Ж.Ламетрі, П.Гольбах).
Матеріалі́зм — один з основних напрямків філософії, який у вирішенні основного питання філософії стверджує, що буття, природа, матеріальне є первинним, а дух, свідомість, ідеальне — вторинним. Представниками матеріалізму епохи Просвітництва є такі відомі філософи,як Д.Дідро, Ж.Ламетрі, П.Гольбах.Вони заперечували саму ідею існування Бога в будь-який формах, пояснювали походження світу й самої людини з матеріалістичних позицій, а в питаннях пізнання навколишнього світу стояли на позиціях емпіризму.
Дідро мав великий вплив на формування матеріалізму за доби Просвітництва. Основні його праці були спрямованні на критику релігії. Він різко критикував її за те, що вона не сприяє отриманню наукових істин про довколишній світ і засмічує здорову свідомість людини релігійними забобонами, убиває в людині бажання активно перетворювати світ згідно з її інтересами.
Яскраві матеріалістичні погляди виклав Гольбах у своєму головному доробку «Система природи»,у якому дав філософську картину Всесвіту, де існувала єдність взаємопов’язаних матеріальних елементів. Він стверджував, що об’єктивно існує первинна матерія (природа), яка є самопричиною, безкінечною в просторі й часі. Він одним з перших намагався дати визначення матерії: матерія — це все, що діє на наші органи чуття, а рух є способом існування матерії. У природі діє вічний,неминучий необхідний порядок (причинно-наслідковий зв’язок).Як і інші представники матеріалізму,критично ставився до релігії та церкви.
Ж.Ламетрі заперечував існування Бога, адже вважав,що у всьому живому світі головує лише природній закон. Якби не існувало релігійного фанатизму, не було б війн, а природа повернула собі свої права й чистоту.
55 Філософія І.Канта: антиномії теоретичного розуму.
Іммануї́л Кант (1724 — 1804), німецький філософ, родоначальник німецької класичної філософії. Кант — філософ суперечливий, непослідовний. З одного боку, все багатство реального світу Кант втиснув у свої 12 апріорних категорій загальної логіки і вважав їх вічними, незмінними, нерухливими, які за жодних обставин не переходять одна в одну. З іншого боку, розглядаючи так звані антиномії «чистого розуму», розкрив глибоку діалектику взаємозв'язку, категорій кінечного і безкінечного, простого і складного, причини і наслідку, свободи і необхідності. Антиномія — нездоланна суперечність, утруднення. Кант у своїй праці «Критика чистого розуму» розглядає чотири такі антиномії:
1. Світ має початок в часі і просторі. Світ не має початку і в часі, і в просторі.
2. Будь-яка складна річ складається з простих частин. У світі немає нічого простого.
3. Все у світі відбувається за необхідністю. Однак цього не досить для пояснення усіх явищ. Бо у світі є дії, які здійснюються без необхідності, вільно.
4. У світі є необхідна сутність як його причина. Немає ніякої абсолютно необхідної сутності у світі, ні поза ним.
Тобто, Кант звернув увагу на суперечності «чистого розуму», які, на його думку, є нерозв'язними, антиномічними. Іншими словами «чистий розум» може довести першу частину антиномії і спростувати другу та навпаки, може довести другу і спростувати першу.
Це вчення Канта про антиномії «чистого розуму» відіграло важливу роль у розвитку діалектики.
56. Практичний розум і кантівська етика.
Практичний розум — це розумна воля людини, яка керує вчинками і встановлює принципи моральних діянь. Якщо теоретичний розум виконував лише регулятивну функцію, то практичний розум виконує конституїтивну функцію і тому вищий за теоретичний. Головним предметом практичного розуму є найвище благо, визначення і здійснення того, що потрібне для свободи людини. Його сфера —мораль.
Кант починав з критики поглядів своїх попередників щодо природи практичного розуму та походження моралі. Його критика висвітлила характерні суперечності, що свідчать про обмеженість визначень моральної сфери через "природу людини", поняття "довершеності", "благої божественної волі", через почуття"споконвічної доброзичливості та самозадоволеності". Він перший в історії етики показав, що усі ці нібито вихідні постулати у визначенні моралі насправді несуть у собі певні моральні посилки та нормативно-ціннісні погляди, які безпідставно переносяться на натуралістичну (природну) та психічну сфери. Філософ довів, що мораль не можна звести до "внутрішньої механіки" душевних імпульсів і переживань людини. Вона має автономний і нормативний характер, тобто ставить в обов'язок людині певні дії. Здатність людини бути самодостатньою істотою, воля якої є автономною, виводиться мислителем з тієї обставини, що особа може перетворювати свої природні схильності, володіти ними. Парадокс кантівської етики полягає в тому,що досягнути її в цьому світі неможливо. Порушення Кантом проблеми автономності етики, розгляд етичного ідеалу, міркування про практичний характер моральності і т. д. визнаються неоцінимим вкладом в філософію.
57. Діалектика становлення Абсолютної ідеї в філософії Г.В.Ф.Гегеля.
Геніальним представником німецького класичного ідеалізму був Геґель (1770— 1831 pp.).Він розробив оригінальне філософське вчення про буття. Згідно з його вченням, основою світобудови є Абсолютна ідея (як єдино існуюча справжня реальність, що є першопричиною всього існуючого в світі). Абсолютна ідея (Світовий дух) із самого початку існувала як першопричина, що згодом шляхом відчуження потрапила в навколишній світ, природу й людину. А потім знову шляхом відчуження, через мислення та діяльність людини, закономірні події в історії повертається до самої себе. Людина вважається носієм Абсолютної ідеї. Свідомість кожної людини є
частинкою Світового духа, саме завдяки їй останній отримує волю,особисті риси,індивідульний характер.Таким чином, людина —це кінцевий дух, у якому уособлюється Абсолютна ідея.
Ґеорґ Геґель сформулював основні закони діалектики (закон єдності та боротьби протилежностей, закон взаємного переходу кількіснихзмін в якісні, закон заперечення заперечення). Діалектичні закони пояснювали розвиток та існування Світового духу й процесу формування ним оточуючого світу. Філософ пояснював, що Світовий і «кінцевий дух», людина, предмети, явища навколишнього світу складаються з взаємодіючих суперечливих сторін, що водночас перебувають у стані єдності. Він дійшов висновку, що єдність і боротьба протилежностей є причиною розвитку всього, що існує в світі.. Саме тому діалектика як філософський метод вимагала розглядати все в русі й розвитку, бачити в усьому суперечності, які згодом будуть зняті й приведуть до заміни нижчих форм вищими,старого — новим.
Філософія, за Гегелем,є синтезом,найвищим ступенем розвитку розуміння Абсолютної ідеї. Тому філософія – це повне розкриття всіх істин.
58. Філософія історії Г.В.Ф.Гегеля.
Гегель у філософії історії осмислив розвиток людини через щаблі розвитку світового розуму. У філософії духу Гегель осмислив проблеми права, моральності, держави. Червоною ниткою через філософію історії проходить ідея свободи. Сутність держави можна зрозуміти тільки на тлі світової історії, всі окремі держави - як річки вливаються в море світової історії, в якому панує розум. Виділяє історичні та неісторичні народи. Історичні - це інструменти в руках світового розуму, а не історичні - це сировина, матеріал.
Гегель виділяв 4 етапи розвитку світової історії:
1) східний 2) Грецький 3) Римський (іноді об'єднувався з грецьким в античний) 4) Німецький
У східному період свободи немає, деспотичний режим (Вавилон, Китай), тому що люди ще не усвідомлюють необхідність в свободі.
У грецькому періоді - багато свободи оскільки усвідомлюють необхідність в ній. У Римському періоді людина створює право і стає носієм правової свідомості. У Німецькому періоді вільні всі так як всі усвідомлюють необхідність. Прусська монархія - ідеальний тип держави, а абсолютна держава - це хода Бога по землі. Ідеальна держава була для нього антична.
Розвиток історії є втіленням ідей світового розуму, і при цьому в нових історичних формах завжди зберігається частина старих, але вони репродукуються на більш високому рівні. Його відомий вислів: *Кожен народ заслуговує той уряд, який вони допустили самі*.
Гегель – геніальний представник німецької класичної філософії,який вніс вагомий внесок в філософію історії.
59. Антропологічний матеріалізм Л.Фейєрбаха. Критика релігії як форми відчуження.
Л. Фейєрбах розробив власну теорію пояснення антропології. Завдяки цьому він відомий як засновник теорії матеріалістичного антропологізму. Основним положенням цієї теорії була ідея про існування єдиної реальності, до якої належать природа й людина. До того ж людина є частиною природи. Вона є єдністю матеріального та духовного.Ідея не існує сама по собі, а є продуктом свідомості людини. Бога як окремої самостійної реальності не існує, він є фантазією людини. Матерія є вічною й нескінченною, вона ніким не створена й ніким не може бути знищена. Усе, що нас оточує — предмети, явища — є різноманітними проявами матерії.
Вирішуючи проблеми існування Бога, Фейєрбах створив концепцію, яка отримала назву «теономія». Згідно з нею, релігія є результатом прагнення людини подолати суперечливістьсвого буття, почуття безсилля, закони матеріального світу. Фантазія людини персоніфікує бажані почуття в образ Бога, який відчужується від людини, об’єктивується й перетворюється на першопричину всього, що існує, ставить людину в залежність від творця як «вищої істоти». Бог, на думку Л. Фейєрбаха, стає ідеальним образом людини, створеним нею самою, який виникає як результат відчуження її найкращих якостей.
Феєрбах критикував віру в Бога, філософ пропонував замінити любов до Бога любов’ю до людини (концепція Нової теології). Саме Нова теологія на основі любові мала вирішити суперечність між матеріальним і трансцендентними світами, створити нову форму єдності — Царство Небесне на землі(вікову мрію всіх людей).
60. Філософія марксизму. Основні принципи, законі та категорії діалектичного матеріалізму.
Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Марксистська філософія стала логічним завершенням попередньої матеріалістичної філософії
Головними творами засновників марксизму були наукові праці «Тези про Фейєрбаха», «Економічно-філософські рукописи 1844 року» К. Маркса,спільні праці «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.), «Діалектика природи» (1872— 1882 р.),«Походження сім ’ї, приватної власності і держави» (1884 р.)Ф. Енгельса та ін.
Своєї остаточної форми матеріалізм набув у діалектичному матеріалізмі, який розробив Ф. Енгельс.В основу покладено діалектику Гегеля. Основні положення:
1)основне питання – первинність матеріального начала;
2)наше буття виражає нашу свідомість
3)свідомість – властивість матерії відображати саму себе
4)матерія у постійному русі і розвитку
5)атеїстичне вчення(Бог-результат людської фантазії,для пояснення незрозумілого і для втіхи)
6)матерія-вічна, нескінченна
7)важливим фактором розвитку є практика
8)будь-який розвиток за законами діалектики
Розвиток матерії здійснюється згідно з трьома законами діалектики (законом переходу
кількості в якість, законом єдності й боротьби протилежностей,законом заперечення заперечення). Ґрунтуючись на ідеї про те, що вся матерія розвивається за діалектичними
законами, К. Маркс і Ф. Енгельс аналізували на цій основі й історію. У результаті вони розробили теорію історичного матеріалізму як додаток до матеріалістичної діалектики.
61. Матеріалістичне розуміння історії в марксизмі. Вчення про суспільно-економічні формації.
Марксизм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Маркса та Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці.
Щодо історичного матеріалізму,суспільство розглядається як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право,мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.
У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізмуі, врешті-решт, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.
62. «Філософія життя» Ф.Ніцше: основні ідеї та поняття.
Філософія життя — філос. напрямок, який склався в другій половині 19 ст. у Німеччині та Франції, визначними представниками якого вважаються
Ф. Ніцше,В.Дільтей, Г. Зіммель, А. Бергсон та інші.
На противагу класичному раціоналізму, філософія життя в центр філософської проблематики поставила феномен життя. Філософія життя репрезентує життя як сутність людського світу і людського існування. Життя розглядається як феномен людського існування, який недоступний раціональному осмисленню, бо є ірраціональним за сутністю. Завданням філософії життя було осмислення буття людини «в плині життєвого потоку» методологічними засобами філософії, а не науки.
Ф.Ніцше(основні ідеї та поняття):
- світ являє собою нескінченне становлення,яке не має сенсу і мети. Тому світ пізнати неможливо,істина-недосяжна.
-світ – досягнення боротьби між волями,які боряться за владу
-час є нескінченним,тому все буде повторюватись(вічне повернення)
-мета філософії:допомогти людині пристосуватися до світу
і дати можливість максимально себе реалізувати
-види волей:воля до життя,несвідома воля,воля окремої людини,воля до влади
-вчення про надлюдину(людина є те,що треба в собі подолати,щоб народилася надлюдина.Подолання починається з переоцінки дійсності,які існують у сучасному суспільстві.)
-християнство-релігія слабких,рабів.пропонує заміну христ цінностей(потворним і слабким треба допомогти померти)
-люди:еліта(меншість),маса юрби(більшість)
63. Перегляд неопозитивістських ідей в постпозитивізмі.
Розглядаючи неопозит. у цілому як явище філософ. культури, слід виділити його основні риси:
1. за зразок для методологічних побудов було взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки;
2. основна увага звертається на аналіз структури наукового знання;
3. відокремлення процесу появи нового знання від процесу його обгрунтування;
4. обгрунтув. ідеї демаркаціонізму (розмежування).
Основні риси постпозитивізму:
1. відхід від орієнтації на символічну логіку і звернення до історії науки;
2. поступовий відхід від демаркаціонізму;
3. відмова від комулятивізму;
4. суттєва зміна проблематики методологічних досліджень.
Характерними для постпозитивізму є проблеми фальсифікації: правдоподібності наукових теорій; раціональності; розуміння; соціології знання.
Неопозитивізм | Постпозитивізм |
Єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід | Всі джерела знань є рівноправні |
Пропонують верифікацію (підтвердження) | Пропонують фальсифікацію (заперечення) |
Вважали метафізичні проблеми не науковими | Толерантно ставляться |
Індукція - основний метод пізнання | Основний метод пізнання - індукція+дедукція |
Філософія науки тотожна логічному аналізу мови науки | Філософія науки - аналіз процесу розвитку пізнання |
Припускали наявність закономірностей у розвитку суспільства | Розвиток суспільства є хаотичним, його неможливо дослідити |
64.Загальна характеристика прагматизму (Ч.Пірс, В.Джеймс, Дж.Дьюї).
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |