1. Світогляд: його сутність і структура. 5 страница

Прагматизм — філософська течія, що виникла в Сполучених Штатах Америки на початку 70-х років XIX ст., а згодом значно поширилася в Англії, Італії, Китаї. Центром уваги цього філософського дискурсу стала окрема людина та її діяльність. Репрезентували цю філософську течію Ч. Пірс,В. Джеймс, Дж Дьюї. Учені розробляли філософські ідеї, згідно з якими мислення людей необхідно було сприймати як спосіб адаптації до оточуючої

дійсності, істину — як момент самореалізаціїлюдини з відповідним відчуттям життєвого успіху, аналіз філософії — як метод пояснення конкретного мислення та вірувань людини, спрямованих на вирішення її життєвих проблем.

1)Головною доктриною прагматизму став так званий «принцип Пірса». Усі ідеї, поняття, теорії є лише інструментами, які повинні привести до позитивних практичних результатів. Істина визначається як корисність або практичне використання ідеї, тому в прагматизмі успішність, корисність — це критерій істини, який збігається зі змістом поняття «істина».

2)Для доведення необхідності існування релігійної віри філософ Джеймс використовував

прагматичну теорію істини. Його хрестоматійний вислів що гіпотеза про Бога істинна, коли вона корисна для людей.

3)В основі поглядів Дьюї на навчання, що вплинули на становлення світової педагогіки, лежала філософія прагматизму. Прагматизм за істинне визнає те, що корисно, відсуває на другий план наукове пізнання. Дьюї вважав, що дитина пізнає нове не заради самих знань, а заради діяльності, вона цікавиться саме тим, що може зробити сама. У цьому напрямку Дьюї вперше “поєднав” пізнання і діяльність.

65. Філософія атеїстичного екзистенціалізму: основні теми і проблеми (Ж.-П.Сартр, А.Камю).

Філософія атеїстичного екзистенціалізму — це філософія абсолютно самотньої людини.

Основна увага атеїстичного екзистенціалізму спрямована на свідомість людини, що втратила віру, і тому є розколотою, внутрішньо суперечливою, часто безпорадною.

Термін «атеїстичний екзистенціалізм» увів французький філософ Жан-Поль Сартр для позначення як власної філософії загалом, так і нової форми атеїзму зокрема. Сартр підкреслював, що його атеїзм не схожий на той, який витрачає свої зусилля, щоб довести, що Бога не існує. За його словами, немає жодного доказу неіснування Бога. Атеїзм це безпосереднє визначення позиції щодо проблеми, яка виходить за межі нашого досвіду. Він визначає Бога як «чисту суб´єктивність», а «буття феноменів», тобто предметів людського досвіду, називає «чистою об´єктивністю».

Сартр вважав, що людина «приречена» на свободу, яка є важким тягарем для неї. Втративши віру в докази буття Бога, людина почуває себе надто розгубленою. Але підґрунтям будь-якої моральності може бути тільки віра в Бога. Отже він ототожнював моральність і релігійність.

Лінію атеїстичного екзистенціалізму Сартра продовжує французькій філософ Альбер Камю. Для нього важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що "Бог вмер" у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, рахуватися з тим, що існує.

66.Філософське значення психоаналізу (З.Фрейд, К.Юнг).

Основи психоаналізу як філософської концепції закладені Зігмундом Фрейдом. Інші представники цього напрямку – Карл Юнг, Альфред Адлер, неофрейдисти Вільгельм Пайх, Герберд Маркузе, Еріх Фромм. Поняття психоаналіз (психологічний аналіз особистості) – теорії, що розкривають роль несвідомого у житті людини та розвитку людства, а також метод лікування психічних захворювань.

У роботі "Вступ до психоаналізу" (1910) З. Фрейд розглядає психоаналіз як метод психологічного дослідження, як метод лікування неврозів, як світогляд (загальнопсихологічне вчення про особистість і її розвиток).

У структурі особистості З. Фрейд виділяє 3 елементи:

1)сфера підсвідомого або безсвідомого «Воно» - «It». «Воно» - це наші природні інстинкти(інстинкт влади,самозбереження, інстинкт тонатосу(агресії), інстинкт Еросу(лібідо) тощо), таємні бажання, енергія сексуального потягу(лібідо).

2)сфера свідомого або «Я» - «EGO». Сфера свідомого покликана задовольняти без свідомі імпульи що йдуть від «Воно»(від сфери підсвідомого), але лише ті, які не йдуть у розріз з вимогами оточуючої соціальної реальності.

3) «Над-Я» - «Super-EGO» - людське сумління, пам’ять. Якщо потяги сфери Воно, зокрема сексуальні, залишились паралізованими, то вони повертаються знову у сферу підсвідомого, перетворюючись у травмуючи ідею і викликають стан неврозу. Сфера «Над-Я» подавляє, пригнічує підсвідомі імпульси, що суперечать загальноприйнятим законам, стандартам поведінки, заганяє її назад у сферу «воно».

Культура ґрунтується на відмові від задоволення бажані безсвідомого і існує за рахунок нереалізованої енергії лібідо, цей процес називається процес сублімації.

Карл Густав Юнг один з його найближчих учнів.

Сутність розходжень Юнга і Фрейда зводилася до

розуміння природи і форм виявлення несвідомого. Юнг вважає, що біологічно успадковані інстинкти мають не біологічну, а суто символічну природу.

В основі символічного як частини самої психіки лежать міфи і легенди, які з давніх часів існують як «колективне несвідоме». Вважаючи міф вираженням «колективного несвідомого», Юнг робить спроби створити «архетипи» як формальні зразки поведінки або символічні образи, на основі яких оформлюються конкретні, наповнені змістом, відповідні в реальному житті стереотипи свідомої діяльності людини. «Архетипи» діють у людині інстинктивно. Відповідно до цього Юнг розрізняє існування двох типів особистості: екстравертна та інтровертна (екстраверт та інтроверт У першому випадку об'єктивно психологічне явище стає над суб'єктом, а в другому навпаки. К. Юнг проводить чітку межу між індивідуальним і колективним несвідомим.

Поєднавши у своїй теорії ідеї міфу-символу як джерела мистецтва з інтуїтивною здатністю, що переважає в реалізації задуму, Юнг акцентує увагу на творчих здібностях, розглядаючи їх як відхилення від норми. Інтуїцію - ірраціональну, несвідому - Юнг перетворює на містичну силу, яка спонукає до творчості.

67.Філософія неотомізму: розвиток філософської традиції (Е.Жільсон, Ж.Марітен, К.Войтило).

Неотомізм одна з найавторитетніших течій у філософії, офіційна філософська доктрина Ватикану. Провідні представники цього напрямку: Е.Жільсон,Ж.Марітен,К.Войтила. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф. Аквінського, центральним принципом якого є принцип гармонії віри та розуму.

Е. Жильсон, виходячи з доказів існування Бога та досліджуючи Його природу, дійшов таких висновків:Бог – єдина, вища, незмінна сутність, якій належить буття. Бог – першопричина всього існуючого.Бог наділяється такими якостями, як простота, досконалість, мудрість, благість.Бог є вічним,єдиним. Серед досконалостей Бога слід відзначити три головні: розум, воля, життя. Бог вищою мірою володіє розумом.Бог – це суще, яке є причиною життя самого себе й інших речей.Отже, Бог – єдиний і безпосередній творець різноманітних сущих, що утворюють цей світ.

Жак Марітен. Він будує свою концепцію на синтезі релігійних уявлень і наукових досягнень ХХ в.Влада належить народу, але її джерело полягає в Бозі. Він - джерело природного права. Марітен чітко розділяє поняття свободи Божественної і свободи людської. Остання є необхідна умова формування особистості. Вона реалізується в рамках соціальних і політичних інститутів. Свобода людини зумовлена ​​Божественним провидінням. Він бачить благо людини не в матеріальному достатку, а в його духовній сфері. У житті людини повинне знаходитися місце не тільки людським, але і Божественним цінностям. Трагічність сучасного розвиненого суспільства полягає в забутті Божественних цінностей.

Войтила виступає проти односторонньої орієнтації католицизму на неотомізм, оскільки той обмежується вивченням людини лише «ззовні». Для пізнання людини «зсередини» Войтила прагне доповнити неотомістской «філософію буття» феноменологічним описом, екзистенціалістським досвідом, окремими положеннями неопозитивізму та лінгвістичної філософії. Войтила виступає за помірне сприйняття католицизмом протестантського «теологічного евристичного методу».

68.Проблема розуміння в герменевтиці.

Герменевтика — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням, тлумаченням філологічних,також філософських, історичних і релігійних текстів. Загальнофілософська проблема герменевтики вперше була розроблена німецьким протестантський теологом Ф. Шлейєрмахером та філософом В. Дільтеєм.

У Ф. Шлейєрмахера герменевтика мислиться як мистецтво розуміння чужої індивідуальності. Основне завдання герменевтичного методу – зрозуміти автора і його текст краще, ніж він сам розумів себе і своє творіння. Предметом герменевтики виступає насамперед вираз, а не зміст, тому що саме вираз є втілення індивідуальності.

Концепція В. Дільтея полягає в такому: те, що людина знаходить в іншому, вона знаходить в самій собі як переживання; те, що вона сама переживає – може знайти в іншому через розуміння. Звідси – розуміння визначається як саморозуміння, оскільки в прояві чужої індивідуальності не може бути нічого такого, чого б не було в індивіда, який пізнає. Тобто, виходить замкнуте коло: інтерпретатор може побачити в матеріалі, який пізнається, лише те, що вже є в ньому самому.

Розірвати це хибне "герменевтичне коло" можна, на думку Ф. Шлейєрмахера і В. Дільтея, шляхом встановлення гармонії між двома духовно-душевними світами автора та інтерпретатора. Хоча ці спроби й не принесли бажаних результатів, саме прагнення створення загального методу пізнання культурно-історичних явищ, безсумнівно, має велике значення.

У наш час філософська герменевтика набула широкого розповсюдження в світі. Самі західні філософи пов'язують цей процес з виникненням кризи довіри до всіх сьогодні існуючих філософських вчень та розчаруванням в цінностях, що були до цього.Герменевтика все активніше втручається в ідеологічну діяльність різних культурних об'єднань, філософських напрямків, претендуючи на універсальність свого положення. Вона прагне виступати методом об'єднання й упорядкування розгалужених і суперечливих течій сучасної західної філософії.

69.Філософія постмодернізму: деконструкція людини і культури (Ж. Дерріда)

Жак Дерріда́ — французький філософ алжирського походження, засновник деконструкції. Роботи Дерріда мали великий вплив на сучасну теорію літератури та філософію.

Жак Дерріда нівелює звичну модель знання та мови, в якій для пізнання смислу будь-чого необхідно безпосередньо ознайомитися з цим смислом. Дерріда ж вважав, що розуміння будь-чого вимагає вивчення того, як воно співвідноситься з іншими предметами, та можливості розпізнати його в інших контекстах та випадках, передбачити які в повній мірі не має можливості.

Філософія Дерріда являє собою "деконструкцію". Цей термін до Дерріда був вузькоспеціалізованим французьким терміном, тепер цей термін став вживатися в багатьох мовах і став використовуватися філософами, літераторами, архітекторами, теологами, художниками, політологами, музичними критиками, кінорежисерами, юристами та істориками. Вплив філософських поглядів Дерріда відчувається майже в кожній області гуманітарних наук та мистецтва у другій половині XX століття. Та не менш розповсюдженою стала критика та неприйняття його ідей.

Одинм із основних понять філософії Жака Дерріда виступає поняття диферанс. Диферанс це одночасно і встановлення відмінності, і відстрочка, відкладання. Жак Дерріда виділяв два основних значення терміну «відмінність». Перше передбачає зволіканя у часі, пошук часу та сил для операції відкладання, тобто щось на зразок «часового становлення простору» та «просторове становлення часу». Друге значення: «розрізняти» — не бути тотожнім, бути відмінним, іншим, не таким.

70.Провідні ідеї української філософії та їх оцінка.

Українська філософія (виникла у X— XI ст.) як складова духовної культури українського народу відрізняється етико-моральним спрямуванням, акцентує увагу на проблемах внутрішнього світу людини в органічній єдності з умовами її самореалізації. Характерні риси: «поліфонізм», що виявляється як вплив різних культур синхронних цивілізацій, зокрема трипільської культури,культури скіфів, сарматів, половців, печенігів, германської культури; антеїзм —домінування ідеї про нерозривну єдність людини й природи; кордоцентризм — певна світоглядна орієнтація на внутрішній світ людини (серце). Вказані риси згодом були доповнені екзистенційними ідеями (цінністю свободи й свободи волевиявлення), що загалом стали визначальними рисами української філософської думки.

Зазначені риси разом з іншими специфічними особливостями філософської думки в Україні склали той фундамент, на якому виникла й розвивалась філософська свідомість українського народу. До таких особливостей належало насамперед домінування православної релігійної свідомості, що згодом спричинило те,що більшість філософських проблем розроблялися в контексті християнської теології. Наступною особливістю філософської думки в Україні є перевага естетичної проблематики, тобто розуміння сутнісних характеристик людини та зовнішнього світу засобами літератури. І нарешті, узагальнюючою характеристикою української філософії стає її антропологічна спрямованість. Основні проблеми онтології, гносеології меншою мірою цікавили українських мислителів. Українська філософія була спрямована конкретніше на пошук правди й мудрості, способу досягнення людського щастя.

71.Філософські ідеї в культурі Київської Русі.

Основною проблемою філософії цього періоду є людина, смисл її буття, розуміння людського щастя та шляхів його досягнення, співвідношення Бога і людини.

Морально-етичний напрямок у філософії Київської Русі започатковує Київський митрополит Іларіон, який написав твір «Слово про закон і благодать». В ньому Їлларіон осмислює історію людства, вказуючи на її цілісний характер, розглядає проблему смислу людського життя, свободи людини у світі. Всі ці питання він пробує розв'язати на основі християнських догматів.

Однією з найяскравіших постатей серед діячів культури Київської Русі XII ст. є Кирило єпископ Туровський.

В онтології Кирило виходить з фундаментального протиставлення світу небесного й земного, видимого й невидимого, що становить суть християнського дуалізму взагалі.

У співвідношенні «Бог-людина» безперечний пріоритет надається, а людина перебуває у стані підкорення. Водночас Кирило акцентує увагу на тому, що весь задум створіння є спрямованим до вищої мети, якою є людина. Бог відкриває істину людині, вказуючи їй шлях до обожнення, але при цьому не позбавляє її свободи волі у виборі між добром і злом.

Проблема значення серця в пізнанні і житті людини. Саме серце є тією ланкою, яка зводить воєдино розум, почуття й волю людини.

Отже, у філософії Київської доби переважали ідеї визнання Бога як найвищої першопричини, а існування оточуючого світу – як результат його творення. Історія розглядалася крізь призму вічного конфлікту добра й зла (Бога й диявола). Складовими філософських знань стали патріотичні ідеї єдності всіх руських земель, зміцнення й централізації держави для відсічі іноземним загарбникам, необхідність розвитку культури та освіти.

72.Філософія в Києво-Могилянській академії у 2 пол. 17 – 18 ст.

У Києво-Могилянській академії вперше в Україні філософію викладали окремо від теології. Однак філософські "курси, які тут читалися, були значною мірою схоластичними. Хоч це не було повторенням схоластики Заходу, а швидше використанням на українському грунті західної філософії у поєднанні із сучасними досягненнями прогресивної наукової думки. Видатні професори Києво-Могилянської академії розуміли філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчеснесті. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Будучи переконаними у раціональності світу, професори академії шукали істину на шляху дослідження наслідків Божої діяльності створеної природи.

Значну увагу приділяли вчені Києво-Могилянської академії проблемі взаємозв'язку волі й розуму. Визнаючи свободу волі, вони пріоритетного значення надавали переважно розумову. Останній, на їхню думку, здійснює моральний вплив на волю, даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом. При цьому вони наголошували на необхідності гармонізації раціонального й вольового моментів у людині, що сприяло б здійсненню нею такого життєвого шляху, який привів би її до мети, тобто блага, щастя.

Серед філософських проблем, які розробляли викладачі й випускники К-М академії, на перший план виступають проблеми світогляду та пізнання оточуючого світу. Вирішувати ці проблеми філософи пропонували на основі принципів емпіризму та раціоналізму, характерних для філософії Нового часу. Діяльність учених К-М академії була прикладом різкого розмежування філософії й технології, критичного переосмислення залишків середньовічної схоластики, наповнення процесу пізнання раціональним змістом, акцентування уваги на значенні наукового знання як головного в пізнанні навколишнього світу, людини й сутності. Учені К-М академії зробили величезний внесок у становлення класичної української філософії.

73.Філософія Г.С.Сковороди: вчення про три світи і дві натури.

Г.Сковорода розвинув вчення про два світи чи дві натури, з яких складається весь світ: одна натура — видима, друга — невидима. Видимий світ — це світ матеріальний, невидимий — духовний, «божественная сутність», де Бог, який існує в усьому — природі, людині, і він є істиною — ідеєю.

Поряд з ученням про дві натури він висунув і теорію трьох світів (мірів): перший — великий «мір», що складається з безлічі світів, це всесвіт — макрокосмос, який не має меж. Два другі — це частини великого, малі світи. Один з них — малий світ— мікрокосмос, людина, а другий — це символічний світ, Біблія, яку тільки символічно треба розуміти. Кожний такий світ має дві натури: зовнішню — матеріальну і внутрішню—духовну. На думку Г.Сковороди, весь світ є пізнаваним, а людський світ — здатним збагнути та з'ясувати як зовнішній, так і внутрішній світ. Оскільки людина, як мікрокосмос, є частиною останнього, то для пізнання природи всесвіту людина мусить насамперед пізнати сама себе. Згідно з поглядами Сковороди, людина повинна працювати для душі, бути скромною, задовольнятися малим, не прагнути до наживи чи багатства. Користолюбці, кар'єристи є винуватцями страждань, ворожнечі, сваволі, тиранії, воєн.

Центральним питанням його соціальної діяльності була проблема людини та її щастя, шукання шляхів, що ведуть до цього.

Він вважав, що наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо. Потреба ж цієї “вищої науки” про щастя може реалізуватись лише через самопізнання, спрямоване до осягнення людиною власної сутності і Бога.

Щастя він розглядає насамперед як стан незалежності та душевного спокою, що досягається шляхом звільнення від тиску навколишнього світу.

74.Соціально-філософські погляди Г.С.Сковороди: ідея «сродної праці»

"Сродна праця" є однією з найважливіших категорій в системі філософських і соціологічних поглядів Сковороди в розумінні людини, її діяльності та сенсу життя. Вона дає можливість розкрити розуміння Сковородою індивідуального та загального блага і щастя, систему виховання, своєрідність його інтерпретації соціальної рівності й нерівності між людьми та ін.

Сковорода, розглядаючи двоєдину природу людини, вважав, що вона народжується з певними, так би мовити, "запрограмованими" задатками (здібностями, нахилами) до того чи іншого виду діяльності. Бог як універсальне уособлення трьох світів ("Бог, природа и Минерва есть то же") вкорінений і в людині. В процесі самопізнання вона відкриває в собі вище начало, котре єднає її з Богом і робить богорівною насамперед завдяки усвідомленню свого власного покликання, адекватно оцінює свої природні задатки й реалізує їх у відповідних формах діяльності. Тоді вона досягає щастя.
Вчення Сковороди про "сродну" (споріднену) працю розкриває джерела "сродності" — призначення, покликання людини до конкретного виду діяльності, їх закладає природа-бог з моменту народження людини. Тому все "сродне" є природним у людині.
Люди не народжуються однаковими за своїми задатками: одні "сродні" до землеробства, другі — до військової справи, треті — до богослов'я і т.д. Якість і міра обдарувань теж різні.

Вчення про "сродну працю" намагається пояснити деякі процеси суспільного поділу праці. Проте вразливою стороною концепції є факт заздалегідь "передвизначених" сфер діяльності в суспільстві. В суспільстві найчастіше не "сродність", а соціальний статус людини зумовлює можливості вибору нею відповідної праці, навіть коли вона "несродна" для неї. Адже представники вищих класів ніколи не займались селянською чи ремісничою справою і, навпаки, соціальні умови нижчих верств, якими б "сродностями" до інтелектуальної праці вони не були наділені, стояли на перешкоді їх просуванню вгору.

75. Соціально-філософські погляди Т.Г. Шевченка.

Т.Г.Шевченко - видатний український поет, художник, мислитель, революційний демократ, творчість якого має величезне значення для становлення і розвитку духовності україн­ського народу. Ця філософія глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, ґрунтувалась на національній ідеї українського народу, його ментальності.

Для філософії Шевченка характерна послідовність, яскраво виражений антропоцентризм і гуманізм. Шевченко ставить саме людину в центр буття: історія, культура, природа має цінність і значення тільки у зв’язку з людиною, її переживаннями, бажаннями, потребами. Письменник розмірковує над проблемами духовного світу людини, її свободи,щастя,долі. Також він не відкидає Бога, не заперечує його існування, роль у людському житті. Він говорить про занепад релігійності, що проявляється у війнах на релігійному підгрунтті, інквізиції у зловживанні релігії з політичною метою.

Філософія Т.Шевченка виростає насамперед з конкретно-узагальненого ставлення до любові, надії і віри. Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства.Вінець Шевченкової творчості — уславлення свободи, першої й неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя. До найволелюбніших книг належить "Кобзар". Ідея свободи — центральна в його творчості.

Філософські та суспільно-політичні погляди Т. Шевченка мають своєрідні риси, в яких відбиваються традиції культури українського народу. В центрі його світогляду стоять суспільні проблеми. Твори Т. Шевченка пронизані духом класової боротьби. Він говорив про необхідність збройної боротьби селянства з поміщиками, з кріпосним гнобленням, звертався до селянства із закликом до повстання.

Шевченко виступав поборником братського революційного єднання і дружби українського, російського і всіх пригнічених народів, борцем за дружбу слов'янських народів. Водночас Шевченко боровся проти національного гніту панівних класів царської Росії. Царя він називав "палачом" України, гнівно звинувачував самодержавство в тому, що воно зробило Білорусію "країною тужіння і плачу".

Суспільно-політичні погляди Шевченка тісно пов'язані з його матеріалістичними переконаннями. У своїх творах Шевченко обстоював думку про те, що природа, матерія вічна і безкінечна. У природі все перебуває у процесі перемін, старе помирає, нове народжується. Людина здатна пізнати світ, а джерелом пізнання є реальне життя, дійсність.

76. «Філософія серця» П. Д. Юркевича

Відомим філософом другої половини 19 ст. був П. Юркевич, професор Київської Духовної академії. У статті «З науки про людський дух» він виступив проти матеріалізму Л. Фейєрбаха та М. Чернишевського. Юркевича не задовольняла не тільки матеріалістична, а й ідеалістична філософія, він критикує діалектику Гегеля.

У його філософській системі провідною фігурою є індивідуальна особа, суть якої становить не розум, а серце. Оскільки в основі світу лежить божественна мета, яку здійснюють люди, то вона може бути пізнана не головою, а серцем. Між мозком і духовною діяльністю, вважав Юркевич, існує не причинний зв'язок, а лише ідеальний, «доцільний», в основі якого лежить духовна суть. Юркевич вважає неможливим, щоб свідомість походила з матерії. Таким чином, він активно виступає проти матеріалізму взагалі, стверджуючи, що останній неспроможний зрозуміти суть свідомості, руху і відтворити правильну картину світу.

За вічно змінними явищами природи, які сприймаються нашими органами чуття, він як філософ намагався (в дусі платонізму) знайти незмінну ідею об'єкта; в цій ідеї мислення і буття тотожні.

Істина відкривається не тільки мисленням, а й "серцем", оскільки пошук істини пов'язаний з релігійними і моральними прагненнями людини. У цьому процесі сходження до істини знання пов'язане з вірою, яка є більш могутнім фактором, ніж просто емпіричний зміст мислення. Без любові, говорив Юркевич, не можна пізнати Бога; найвища сходинка в процесі сходження до абсолютного, тобто до Бога, є вже містичним спогляданням.

Отже, філософські погляди Юркевича можна охарактеризувати як теологічний ідеалізм. Біблію він вважає єдиним шляхом до знання. Істину ми маємо, пише філософ, в біблійному вченні про серце, де зосереджується духовне життя людини.

77. Філософські ідеї В.І.Вернадського.

В історії світової і вітчизняної науки йому належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця, ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту, організаційну діяльність з громадською, наукову роботу з навчально-виховною, любов до України з глобальністю думок «людини планети Земля». Він був першим президентом Української Академії наук, директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біогеохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії.

Разом з Е. Леруа і П. Тейяр де Шарденом проголосив необхідність глибокого філософського аналізу діяльності людини, з'ясування ролі розуму на Землі, надав поняттю «ноосфера» природничо-наукового, біогеохімічного змісту. Зміст цього поняття він тлумачив по-різному: в одному випадку, під ноосферою він мав па увазі біосферу, в другому — сферу прояву наукової думки як планетарного явища, в третьому — геологічну діяльність людини. За В. І. Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери: перший з них — це передноосфера (він відповідає природному її зародженню як геологічного явища), другий етап характеризує процес її становлення і розвитку, третій етап фіксує наступ «царства розуму людського», гомеостазного стану ноосфери як системи.

За філософським світоглядом він був позитивістом, відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В. І. Вернадського є новаторство, її головною метою — пошук істини на благо людини і людства. В останньому запису у своєму щоденнику він пов'язує невдачі радянської влади зі зниженням її культурності, і насильством над людською особистістю, з обмеженістю точки зору марксистів на проблеми розвитку суспільства.

78. Соціально-політичні погляди В. Липинського та Д. Донцова: порівняльна характеристика.

Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив глибокий аналітик і мислитель Дмитро Донцов.

З-під пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них стали засадами українського націоналізму. Крізь усі праці послідовно проведена ідея самостійної, сепаратистської української держави. У філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до думки, що в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.

Отже, політична філософія Донцова ґрунтується на двох основоположних принципах — на принципі «інтегрального націоналізму» та принципі національної еліти. Нація, національна ідея, українська національна ідея були об'єктом розгляду Донцова в багатьох його творах.

Викликає заперечення і його концепція національної еліти, яка, по суті, повторює відому теорію про героїв і натовп, про пасивний натовп й активних володарів його.

Найбільш впливовим представником українського консерватизму є політичний мислитель

В'ячеслав Липинський.

В. Липинський послідовно обстоював ідею незалежної української державності.

Обґрунтовуючи ідею створення незалежної української держави, В. Липинський на перший план спочатку висував її демократичний характер, вважаючи, що тільки демократія може стати твердою опорою державності. Питання про форму державного правління — монархічну чи республіканську — було для нього другорядним. Згодом, аналізуючи причини невдачі української національної революції 1917— 1920 рр., він був глибоко розчарований народницькою елітою, тому форму державності для України В. Липинський шукав поза демократією, більшовицькою диктатурою та націоналізмом. Такою формою він вважав конституційну монархію.

Дата добавления: 2015-11-04