1. Світогляд: його сутність і структура. 6 страница

Неординарний політико-плюралістичний підхід В. Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем.

На відміну від Д. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору

найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.

79. Розвиток філософської думки в Україні за радянської доби.

У розвитку української філософії за радянських часів можна виокремити такі періоди: 20-ті роки; період сталінізму (30—50-ті роки); кінець 50-х — 80-ті роки; період перебудови. Особливо жорстоких репресій зазнали інакодумці в Україні упродовж 60-х — першої половини 80-х років XX ст..

Розвиток української філософської думки після 1917 р. є складним і суперечливим. Слід зазначити, що вже з 20-х років в Україні з'являються два філософських центри. Як харківські, так і київські мислителі головну увагу приділяють дослідженню української філософської спадщини, естетичних і культурних надбань народу. Так, історик Д. І. Багалій видав монографію про Г.С. Сковороду, а етнограф і літературознавець М.Ф.Сумцов - працю з історії філософської думки в Україні. Дослідженням філософських проблем природознавства, спеціальної та загальної теорії відносності, квантової механіки і електродинаміки, мікробіології і фізіології рослин, біології головного мозку і таким іншим займалися такі видатні вчені-філософи: Д.І. Блохінцев, В. П. Затонський, О. В. Палладій, С. Ю. Семковський, М.Г.Холодний, В. О. Юринець таін.

На жаль, із 30-х років в силу тих обставин, що склались у Радянському Союзі, філософські дослідження згортаються, підпорядковуються ідеологічним вимогам партії та уряду. Філософія стає служницею політики. Апологія рішень з'їздів та пленумів компартії стали головним у діяльності більшості філософів, що істотно знизило теоретичний рівень досліджень у 30 - 50-ті роки.

Якісно новий етап розвитку філософської думки в Україні розпочався з 60-х років. Пом'якшення політичного клімату сприяло створенню атмосфери творчого пошуку, об'єктивного підходу до аналізу складних явищ суспільного життя. "Шестидесятники" розхитували підвалини догматизму, партійної ортодоксії та консерватизму. П. В. Копнін та його однодумці утверджували нове бачення філософії, закликали з нових позицій осмислювати західноєвропейську філософську думку. Здійснюється розробка проблем логіки наукового пошуку, теорії пізнання, закономірностей побудови і розвитку наукової теорії, типології форм мислення тощо.

С.Б.Кримський, М.В.Попович, П.Ф.Йолон, Е.С.Ледніков та інші плідно працювали на ниві методології науки, а філософські проблеми природознавства (фізики, біології, астрономії, математики тощо) досліджували В.М.Глушков, А.П.Маркевич, П.С.Дяшлевий, І.Г.Підоплічий, К.М.Ситник, О.К.Кедровський, Р. В. Чаговець і багато інших.

Усунення з посади М. Хрущова і заміна його у 1964 р. Л. Брежнєвим були результатом намагань партійної бюрократії зупинити процес демократизації обмеженими репресіями. Крім того, партійну бюрократію спонукала до рішучих дій «Празька весна»1968 р. Саме тому в 1965 р. Україною прокотилася хвиля арештів. Про роль політичних та ідеологічних чинників у діяльності Інституту філософії 60—70-х років дає уявлення стаття В. Шинкарука «Хрущовська відлига» і нові тенденції в дослідженнях Інституту філософії АН України в 1960-х роках.

Провідними українськими філософами цього періоду ХХ ст. були Дмитро Чижевський (1894–1977) і Микола Шлемкевич (1894–1966). Дослідження Д. Чижевського присвячені культурі українського, російського, польського, словацького, чеського, німецького народів тощо. Значним є його доробок у дослідження філософської спадщини Сковороди. Слід зазначити, що розгляд історико-філософської проблематики здійснюється в контексті впливу національної специфіки, національного характеру тощо. Досить багато уваги приділяє він дослідженню понять "нація" і "людство". Нація розуміється ним як у раціоналістичному, так і романтичному аспекті. Раціоналістичний підхід дає змогу виявити особливе, тобто національне. Проте Чижевський відмічає, що справжню цінність складає загальнолюдське, наднаціональне. Національне, яким би повнокровним воно не було, поступається загальнолюдському. Провідною ідеєю філософії Миколи Шлемкевича було шукання правди. Переконаний ідеаліст, він прагнув до здійснення ідеалів Шевченка і Франка про добро, правду і красу, за нову українську людину, озброєну ідеєю національної свідомості й соборності, шукав нових доріг для українського суспільства, для його морального зміцнення і державного оформлення.

Отже можна зробити висновок, що перща половина ХХ ст. вважається першою хвилею відродження. Відродження пов’язане з творчістю В. Винниченка, Є. Маланюка, Д. Чижевського, М. Хвильового, а також репресованими в 1937 році – Демчуков, Юрчаком, Степановим. Початок 60-х рр. пов’язаний із діяльністю І. Копніна а також з другою хвилею відродження української філософії.

80. Сучасна українська філософія: ключова проблематика та стрижневі ідеї.

У сучасних умовах розробку філософських проблем в Україні здійснює значний загін фахівців, які сконцентровані в Інституті філософії та Інституті суспільних наук АН України, на філософському факультеті Київського державного університету, на кафедрах філософії вищих навчальних закладів України. Проголошення Україною незалежності дало новий поштовх розвитку суспільствознавчої вітчизняної думки і, зокрема, філософської культури.

Структура філософії України визначається в залежності від соціокультурного фону. В історію філософії як науки входять, по-перше, дослідження історії філософської думки в Україні як невід'ємної складової частини світової культури. Функціонування філософських ідей створює філософсько-світоглядний ґрунт тієї культури, що об'єднує людей, які живуть в Україні і формують її народ.

По-друге, історія філософії в Україні охоплює філософські проблеми і теорії, розроблені і сформовані саме філософами вихідцями з України. Це найвіддаленіші від суто української національно-культурної проблематики дослідження. У них слабкіше виражається характер власне української культури. Нарешті, до історії української філософії входять дослідження її специфіки, національних особливостей, традицій. Мова йде про світоглядну ментальність, що визначає власне українське бачення світу, про комплекс світоглядних ознак, що зумовлюють визначеність духовного світу нації в контексті історії культури людства. Урахування усіх складових у їх взаємодії дозволяє усвідомити самобутність філософії в Україні, починаючи з Київської Русі.

81. Становлення онтологічного знання в європейській філософській традиції.

Онтологія є найважливішим розділом метафізики як вчення про граничні засади буття, пізнання та ціннісного відношення людини до світу.

Онтологія розглядає такі питання як походження світу, його закони і зв’язки, напрямки розвитку світу. Розгляд цих питань привів до появи категорій: буття, простір, час.

Вперше термін «буття» використав античний філософ Парменід (V–ІV ст. до н.е.). Він вважав, що буття реально існує,воно є незмінним і непорушним, що немає нічого іншого в світі, крім буття. Платон стверджував існування «світу ідей» і «світу речей». Справжнім буттям, на його думку, наділений лише одвічний, незмінний «світ ідей».

Філософи античності по різному тлумачили поняття «буття», але всі вони під цим поняттям розуміли все, що істинно існує, що є незмінним і вічним, і само породжую себе.

Середньовічна християнська філософія розрізняє буття божественне та буття утворене, тобто Бога і світ, який він створює із нічого та підтримує власною волею. Буття ототожнювали з Богом, і цілком актуальним вважалося лише буття Бога.

В епоху Відродження буття ототожнювалося з природою, що водночас заперечувало саму онтологію. Абсолютним буттям наділяється свідомість. Буття перетворилося з об’єктивного на суб’єктивне.

Філософи Нового часу пов’язують проблему буття лише з людиною, відмовляючи буттю в об’єктивності. Людина, її свідомість, її проблеми, її життя стали сприйматися як єдине безсумнівне та істинне буття.

Німецькі філософи трактували буття також по різному. У філософії І. Канта наявні два центри абсолютного буття: «Я» і речі в собі. І. Кант відмовив онтології в праві бути наукою, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму (розсудку), який надав апріорні форми цьому буттю.

Для Гегеля істинне буття збігається з абсолютним духом і є не інертною реальністю, а об’єктом діяльності, сповненим неспокою, руху й фіксованим у формі суб’єкта.

Сучасна філософія знову повернулася до теми О. як універсальної теорії буття. Сучасна матеріалістична філософія вважає, що буття – це реальна існуюча стабільна, самостійна,, вічна, безмежна субстанція, що містить у собі все суще матеріального і духовного світу.

82. Основні категорії філософської онтології: буття, суще, сутність, існування.

Категорія буття основоположною філософською категорією, її використовують для осмислення проблем пов’язаних як з проблемою існування Всесвіту, так і з проблемою існуванням конкретного індивіда. Таким чином, категорія буття є гранично широкою. Вона стосується як світу загалом, так і життя окремої людини.

Положення, які розкривають сутність категорії буття:

1.Світ існував, існує і буде існувати як безмежна і неминуча цілісність, як відносно стабільне ціле.

2.Світ у своєму існуванні утворює нерозривну єдність минущого і неминущого, універсальну цілісність.

3.Світ існує як неминуща єдність поза і незалежно від волі і свідомості людини, тобто об’єктивно.

Філософська категорія “ буття ” є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями “ суще ”, “ сутність ”, “ існування ”, що є похідними від “буття” і представляють собою її різні сторони й аспекти.

Су́тність (есенція) — філософська категорія, що виражає головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв'язками й тенденціями розвитку і пізнається на рівні теоретичного мислення.

В історії філософії поняття «існування» вживалося звичайно для визначення зовнішнього буття речі або процесу, яке, на відміну від суті речі, осягається не мисленням, а досвідом. Раціоналізм 17-18 ст. (Рене Декарт, Бенедикт Спіноза, Георг Гегель та ін.) у розумінні існування виходив з вчення про тотожність мислення і буття. Категорія існування тут, по суті, трактується як дещо розумне, раціональне. «Існування» традиційно використовується у філософії для вираження факту наявності якої-небудь речі, процесу або явища. Існувати - означає бути в наявності.

Отже, можна сказати, що через категорію “ буття ” у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія “буття” зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого – її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого.

83. Буття як предмет філософського аналізу.

Буття – філософське поняття, яке позначає існуючий незалежно від свідомості об’єктивний світ, матерію. Найбільш загальне і абстрактне поняття, яке позначає існування що-небудь взагалі.

В основі філософії багатьох мислителів покладені системотворчі поняття, такі як буття. Філософський смисл поняття буття тісно пов’язаний з поняттями: небуття, існування, простору, часу, матерії, становлення, розвитку, якості, кількості, міри та іншими категоріями.

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття.

Після Парменіда в античній філософії категорія “буття” розглядалася у творах Платона та Аристотеля. У Платона справжнє, істинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ речей, як бліде відображення світу ідей, не мав істинного буття. Тобто буття у нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель розглядав буття як певну ланку, що зв’язує між собою сутності та речі чуттєвого світу.

Іншого змісту категорія “буття” набула у філософії XVII-XVIII століть. У цей час більшість філософів проводили дослідження природних явищ і їх властивостей, тому під буттям вони розуміли природу. Наприклад, Гоббс вважав предметом філософії тіло (природні тіла та речі, штучно створені людиною). У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції – матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. А в його формулі “мислю, отже, існую” відбувається зміщення акцентів із буття на знання.

У ХХ столітті з’явилися “нові онтології” (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію “буття” лише стосовно людини. В роботі “Буття і час” він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті людини є її переживання власного “буття-у-світі” (буття як присутності).

84. Основні форми буття та їх взаємозв’язок.

Як найбільш загальна категорія філософії, “буття” вказує на всезагальні зв’язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:

1) буття речей природи,(існують незалежно від людини за об’єктивними законами)

2) буття речей “другої природи” (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення;

3) буття людини як речі серед речей. Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;

4) буття індивідуалізованого духовного (емоції, почуття, переживання, знання, мрії, і т.д., тобто духовний світ людини );

5) буття об’єктивованого духовного (суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні

форми). Особливе місце в бутті об’єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об’єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. 6) буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства).

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо).

Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб’єкта соціальної діяльності.

85. Філософський сенс вчення про матерію. Основні рівні організації матеріального буття.

Термін “матерія” у перекладі з латинської мови означає – речовина. В історії філософії поняття «матерія» завжди було предметом тривалих суперечок матеріалізму та ідеалізму. Сам термін «матерія» був запроваджений Платоном.

У діалектичному матеріалізмі матерія – це філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка відображається органами відчуття людини, але існує незалежно від них.

Матерії притаманні численні властивості: невичерпність, пізнаваність, незнищуваність й інші. Але серед них є такі, без яких вона взагалі неможлива. Такі властивості називають атрибутами. До них належать рух, простір, час.

Сучасна наука вивчає конкретні рівні організації матерії.Вона виробила уявлення про матерію як про складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв’язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії:

- Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул; макротіл; планет; галактик; систем галактик.

- Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня – нуклеїнові кислоти ( ДНК та РНК ) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози – наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.

- Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурніелементи, яксім’я, історичні форми спільності людей (рід, плем’я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє уїхнерозривнійєдності.

86. Поняття «матерії» в історії філософії.

Поняття «матерії» протягом багатьох віків розглядалося різними вченими і філософами, змінювало своє значення та набувало нових форм..

У матеріалістичних вченнях мілетської школи в старовинній Греції в ранг субстанції зводились конкретні форми речовини: вода (Фалес), повітря (Анаксімен), вогонь (Геракліт), які утворюють сонце, зірки, всі інші тіла і обумовлюють вічну змінюваність світу. Демокріт, Левкіпп, Епікур, Лукрецій Кар припускали існування найпростіших частинок - атомів, які нестворювані і незруйнівні, перебувають у безперервному русі. Кількість атомів у Всесвіті нескінченна, з атомів утворюються живі істоти і сама людина. В атомістичній теорії вперше був висунутий у конкретно визначеній формі принцип збереження матерії як принцип неподільності атомів.

Атомістична теорія розроблялася далі у філософії і природознавстві Нового часу в працях Ломоносова, Гоббса, Гольбаха, Дідро та інших. На противагу атомістиці виникли різні ідеалістичні теорії субстанції, в яких у ранг загальної основи світу зводились божественна воля, світовий розум, абсолютний дух тощо.

У XVII-XIX ст. зазнали абсолютизації відомі механічні закони руху, фізичні властивості і стан матерії. Єдність світу розуміли як нескінчене повторення одних і тих самих зірок, планет та інших відомих форм матерії.

У другій половині XIX ст. дослідженнями Фарадея і Максвелла були встановлені закони зміни якісно нової порівняно з речовиною форми матерії - електромагнітного поля. Наприкінці XIX - початку XX ст. - нова серія відкриттів: радіоактивності, складності хімічних атомів, електронів, змінності маси тіл залежно від швидкості. Радіоактивний розпад атомів емпіріокритики тлумачили як "зникнення" матерії, перетворення матерії в енергію.

Матерія стала розглядатися як філософська категорія для означення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яку людина може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.

Отже, матерія не зводиться до якихось визначених її видів - частинок речовини, чуттєво сприйманих тіл тощо.

87. Категорії руху, розвитку, спокою в онтології.

Рух, розвиток та спокій в онтології є складовими матерії, а також можуть розглядатися як способи її існування. Адже з точки зору філософії, матерія не виникає і не зникає. Вона існує вічно. Все існуюче перебуває у русі. Ще в античну давнину говорили, що «життя — це рух. Де немає руху, там немає життя».

Оскільки рух є сутнісний атрибут матерії, тому його, як і саму матерію, не можна створити і знищити. Рух матерії – не тільки механічне переміщення тіл в просторі, але і будь-які взаємодії, а також зміни станів об’єктів, які викликаються цими взаємодіями. Рух – це і взаємне перетворення елементарних частинок, і обмін речовин в клітинах організму, і обмін діяльністю між людьми в процесі їх соціального життя. Існує декілька якісно різних форм руху матерії: механічна, фізична, хімічна, біологічна, соціальна.

Процеси, пов’язані з перетворенням якості предметів, з появою нових якісних станів, які ніби розгортають потенційні можливості, приховані і нерозгорнуті в попередніх якісних станах, характеризуються як розвиток. Процес розвитку – це завжди перехід однієї якості в іншу, спрямоване формування нових систем, нових типів організації, які народжуються з попередніх систем.

Розвиток – це необоротна, спрямована, закономірна зміна матеріальних і ідеальних об’єктів. В результаті розвитку виникає новий якісний стан об’єкту, який виступає як зміна його складу або структури.

Світ, як вже зазначалося, не може існувати без руху. Рух абсолютний. Але в загальному потоці матеріальних змін можуть бути моменти спокою, моменти рівноваги.

Спокій – це також стан руху, який не порушує якісну специфіку предмета, його стабільність. Момент спокою відносний. Спокій має місце відносно не всієї матерії, а лише відносно тих чи інших окремих матеріальних об'єктів.

Завдяки наявності відносного спокою виникають і більш-менш довго існують якісно визначені речі, що відрізняються одна від одної. За відносним спокоєм криється безперервний рух, зміна. Так, ми можемо спостерігати людину, яка знаходиться певний час в незмінному стані, спокої. Але в той же час в людському організмі відбуваються безперервні біологічні процеси, тобто зміни.

88. Основні властивості простору й часу: субстанційна та реляційна концепції.

Простір - є форма буття матерії, що характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів у всіх матеріальних системах.

Час - є форма буття матерії, що виражає тривалість її існування, послідовність зміни станів у змінюванні і розвитку всіх матеріальних систем.

Простір і час нерозривно зв'язані між собою. їх єдність проявляється у русі і розвитку матерії. Прагнення глибоко пізнати суть простору і часу пронизує усю матеріальну і духовну культуру людства. Філософи і вчені розходилися в міркуваннях стосовно природи простору і часу та їх відносин до матерії.

Історично склались два підходи до простору і часу. Перший може бути названий субстанціональною концепцією. Простір і час тлумачаться тут як щось самостійно існуюче поряд з матерією, як її порожня місткість. Простір - це чиста протяжність, а час - чиста тривалість, у які ніби то "занурені", "розміщені" матеріальні об'єкти. Таким чином, простір і час уявлялись як арена, на якій відбуваються різні події. Першим цей погляд висловив Демокріт, підкреслюючи, що існують атоми і порожнеча, а свій розвиток і завершення субстанціальна концепція одержала у Ньютона і у класичній фізиці в цілому.

Другий підхід можна назвати реляційною концепцією простору і часу. Намітки її можна виявити ще у Арістотеля, але вперше з усією чіткістю вона сформульована Г. Ляйбніцем. З точки зору реляційної концепції, простір і час - не особливі субстанціальні сутності, а форми існування матеріальних об'єктів. Простір виявляє співіснування об'єктів, час - послідовність їх станів. Реляційна концепція у філософському плані була сприйнята і розвинута діалектичним матеріалізмом, а у природничо-науковому плані - релятивістською фізикою і у наш час найбільш повно відповідає рівню розвитку природознавства.

89. Діалектика як теорія і як метод.

Діалектика - вчення про найбільш загальні закономірні зв'язки в становленні, розвитку буття і пізнання і заснований на цьому метод творчого пізнання, мислення.

Діалектика, як теорія становить складну систему, елементами якої виступають її принципи, закони і категорії, які тісно пов'язані між собою.

Теорія виконує пояснювальну функцію, вона показує, які необхідні якості і зв'язки притаманні об'єкту, яким законам він підпорядковується під час свого функціонування та розвитку. Метод же виконує регулятивну функцію. Він демонструє, як повинен вести себе суб'єкт по відношенню до об'єкта, що пізнається чи перетворюється, які дії (пізнавальні чи практичні) він має виконати, щоб досягти поставленої мети.

Маючи певну самостійність, виконуючи різноманітні функції, теорія та метод пов'язані та залежать один від одного. Для того, щоб метод був ефективним, сприяв досягненню поставленої мети, в його принципах мають відображатися необхідні якості та зв'язки, які як раз і виражаються суб'єктом тільки через теорію.

Розглядаючи конкретно діалектику, можна сказати, що діалектика як теорія, як наука про всезагальні форми буття, всезагальні закони, що діють в природі, суспільстві і людському мисленні, пояснює, що відбувається в об'єктивній реальності, які загальні якості та зв'язки притаманні матеріальним утворенням, які загальні закони в них проявляються.

Методом діалектики є розроблена на її основі система вимог до суб'єкта, що здійснює пізнавальну діяльність, система принципів, які орієнтують людей у пізнавальній діяльності і показують як і в яких формах необхідно здійснювати пізнання дійсності.

За словами вітчизняних філософів: "Діалектика як теорія намагається дати відповідь на питання, що є світ, а діалектика як методологія - як повинна мислити людина, щоби пізнання було ефективним, достовірним, виправданим". Тому можна сказати, що діалектичний метод - це не проста сукупність, а система взаємопов'язаних і взаємозалежних принципів, вимог, що задають суворо визначений порядок виконання дій, спрямованих на пізнання об'єкту.

Особливу увагу необхідно звернути на критичну направленість діалектичного методу. Однією з найголовніших вимог діалектичного методу при розробці будь-якої теорії чи висуненні нового положення є ґрунтовна, аргументована критика існуючих теорій та раніше затверджених положень.

90. Альтернативи теорії діалектики (метафізика, неокласичні моделі діалектики, концепція глобального еволюціонізму)

Діалектика як певна філософська концепція, методологія, має багато визначень, котрі дають уявлення про її зміст. Я поведу мову про три найважливіші виміри діалектики: про діалектику як теорію розвитку, як логіку і теорію пізнання.

Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення.

Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це ніби «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом.

До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; Релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності.

Дата добавления: 2015-11-04