Маруся теж була приголомшена побаченим. Ось тобі й турки! Який сервіс! Так продумати деталі! Все передбачено — для дівчинки одне, для хлопчика інше. А як гармонійно поєднано!
— Мамо, — нарешті озвалася Яринка, — ми тут будемо жити цілий місяць?
— Так, Ярисю. Тобі подобається?
— А хіба може не подобатися казка?
— А тобі, Лесику, — підійшла до сина.
— Мабуть, — сказав непевно. — А це турок чи українець? — кивнув головою на капітана.
— Давай ми його запитаємо.
— Ти думаєш, він зізнається?
— А навіщо йому приховувати?
— Та то ж лялька, — хитро глянув малий.
— То яка різниця?
— А я не знаю, якою мовою з ним розмовляти.
— Ой, Олесю, — озвалася сестра, — можна подумати, що ти, крім української, ще якусь знаєш.
— Знаю! Ще російську, англійську…
— Азбуку… — перебила дівчинка.
— Яринко, в Олеся все ще попереду, — захистила малого бабуся. — Він обов’язково вивчить кілька мов. А ляльки всі мови знають. Думаю, що ви порозумієтеся, — погладила малого по голові.
— А у вашій кімнаті такі самі кораблики? — поцікавилася Яринка.
— Не знаю, — стенула плечима бабуся. — Я ще не встигла подивитися.
— Ходімо до вас, — заявив Олесь.
— Ми не проти, — погодилася Маруся.
Друга кімната була по інший бік вітальні. Всі дружно пішли до неї. Маруся відчинила двері, й несподіваний інтер’єр також змусив зупинитися. По два боки великого вікна, прикритого жалюзями, стояли однакові ліжка із золотавими спинками і такого ж кольору покривалами. Викладені рядками подушечки створювали настрій спокою і затишку. На овальному столику на золочених вигнутих ніжках у теж овальній вазі лежали фрукти. Вони були такими красивими, що Марусі захотілося доторкнутися до них: перевірити, чи то не бутафорія. Підійшла й одірвала виноградинку.
— Мамо, ти що?! — вигукнула Яринка.
— Що, доню? — злякалася Маруся і зупинилася в русі.
— Ти ж руки не мила!
— Я не буду їсти, — запевнила мама. — Я хотіла перевірити, чи справжня.
— Ну ти даєш! Це ж тобі не театр! Звичайно, справжня! —
вигукнула впевнено мала. — А у вас тут по-дорослому! — виглянула у вікно. — Мамо! Бабусю!
— Що там?! — всі теж кинулися до вікна.
Із нього було видно море. Воно розіллялося на весь світ і виблискувало під турецьким сонцем. Уздовж пляжу погойдувалися патлаті пальми. Відпочивальники ворушилися не суєтно, як у Києві, а спроквола: хто купавсь у морі, хто — в басейні, а інші лежали на шезлонгах, полишивши за стіною життєвої реальності свої проблеми і непорозуміння. Краєвид був неймовірним, і не дивно, що він так збентежив Яринку.
— Хочу жити тут вічно… — сказала пошепки дівчинка.
— Ти не змогла б тут довго жити, — запевнила мама.
— Чому? — здивувалася та.
— Бо так можна лише відпочивати. А в життя — інша динаміка.
— Шкода, що інша, — зітхнула мала.
— Яринко, а звідки в тебе це дивне прагнення до вічного свята? — запитала бабуся.
— Не знаю… Можливо, у минулому житті я була принцесою?
— Мабуть, Яринко… — скептично додала Маруся. — А твоя мама була королевою. Шкода, що в минулому…
Марусі стало сумно. Розбираючи речі, вона згадувала Романа. Впіймала себе на думці, що тепер, коли його нема, вона думає про нього частіше, ніж за життя. Його образ з’являвся нізвідки і так само несподівано щезав у нікуди, набувшись із нею, скільки йому потрібно.
— Ти часто думаєш про нього, — озвалася Ірина Іванівна, яка спостерігала за донькою.
— Про кого?
— Сама знаєш…
— Завтра сорок днів, як його не стало… Треба з дітьми пом’янути… — Маруся присіла на крісло біля вікна.
— Сорок днів… — присіла й Ірина Іванівна. — Підемо гуляти, знайдемо якусь гарну кав’яреньку.
— Діти чомусь притихли. Піду гляну, що вони придумали.
Двері в дитячу були прочинені. Посеред кімнати стояла нерозпакована валіза з речами, а діти, поринувши у віртуальний світ, переймалися життям мешканців свого замку на столі. Вони так уміло імітували голоси, що Маруся щиро здивувалася. Навіть не здогадувалася про такі їхні таланти. Зосереджені на своїй сюжетній грі, діти й уваги не звернули на маму.
Маруся скомандувала всім привести себе до ладу для першої прогулянки набережною і почала розкладати дитячі речі у шафах. Із вдячністю згадала Лару, яка й вибрала цей готель. Їй самій не було часу займатися путівками, а Лара, одного дня заїхавши до неї на роботу, запропонувала вибрати відпочинок на свій смак. Марусі ж було байдуже, в якому готелі зупинятися, єдина умова: щоб поруч море. Подруга наступного ж вечора привезла додому путівки. І ось воно — море!
Маруся швиденько змила із себе втому і накинула легку сукню. Діти з бабусею вже чекали на дивані, клацаючи пультом. Лесик був незадоволеним. Йому явно не подобалося турецьке телебачення. І він, глянувши на маму, радісно вигукнув:
— Ну, нарешті!
— Що — «нарешті»?
— Ми йдемо гуляти… — на мить замовк і додав: — Із дуже красивою мамою.
— От хитра кабазяка, — похвалила Маруся.
На території готелю було все для справжнього відпочинку. Під пальмами синіли водами три басейни. Кожен відпочивальник міг вибирати для себе найзатишніший — маленький чи великий, на сонечку або в тіні. Дитячий гральний майданчик виглядав, наче яскраве міні-місто, в якому хотілось обов’язково побувати. Поруч був вихід на пляж.
— А давайте спочатку скупаємо хвости в морі, а вже потім підемо мандрувати! — запропонувала Ірина Іванівна.
— А у мене нема хвоста, — подивився підозріло на бабусю Олесь.
— Ще й який є, — підморгнула вона лукаво.
Хлопчик недовірливо озирнувся позад себе, чим спричинив усмішки жіноцтва.
— Ти, Лесику, — сміялася Яринка, — зовсім не розумієш жартів.
— Вас зрозумієш… — насупивсь ображено.
— Не сердься, синку, — погладила малого по волоссю Маруся. — Нема, нема в тебе хвоста, підемо полоскати животики.
— Ага, — підморгнув мамі малий, — заодно побачимо бабусиного хвоста.
Усім стало весело і захотілося скупатися. Вихід до пляжу був поруч, тож вони й попрямували туди. У морі галасливо хлюпалися молоді люди. На шезлонгах під парасолями розмістився розмаїтий табір відпочивальників. Розповнілі тіла і стрункі фігурки, засмаглі до чорноти і ті, які щойно вийшли на сонце, дорослі й малеча насолоджувалися літнім заморським відпочинком.
Вибравши шезлонги, розмістилися своїм табором. Діти з бабусею нашвидку роздяглись і побігли купатися. Маруся спостерігала за ними. Яринка легко бігла по дрібненькій гальці, біля хвилі зупинилася, пробуючи ногою воду, і лише переконавшись, що вона не прохолодна, помаленьку пішла назустріч морю. Лесик, не зупиняючись, пірнув у хвилю. Маруся підхопилася й, скидаючи на ходу сукню, кинулася слідом. Вона не сподівалася, що син за мить щезне під водою. Хлопчик випірнув і, захлинаючись водою й радістю, вигукнув:
— Мамо, це круто! — і знову пірнув під воду.
— Синку! — тільки й встигла вигукнути Маруся.
— Не переймайся так, — підпливла до неї Ірина Іванівна. — Глянь, як він плаває!
— Плаває добре, але все-таки небезпечно, — не зводила очей із малого. — Якийсь безстрашний хлопець!
— Ти ж точно так само залітала в море. А ззаду — татко, як оце ти за Олесем! — сміялась Ірина Іванівна.
— Правда? — недовірливо глянула на маму. — Мені здавалося, що я завжди в усьому була обережною.
— Марусю… — повела плечем Ірина Іванівна. — Ти і обережність… — знову розсміялася.
— Мам, хтось краде твій сарафан… — показала на берег здивована Яринка.
Кому потрібна її сукня? Згадавши, що кинула її на гальку, біжучи слідом за Олесем, Маруся різко озирнулася. Навпроти сонця бачила лише силует чоловіка, котрий стояв на березі, дивлячись у їхній бік, а в руках синіла її вдяганка. Той ще якусь мить постояв і пішов. Жінка не знала, як повестися: кинутися вслід відбирати свою одежину чи вдати, що не помітила дивної поведінки чоловіка.
— Що це значить? — дивилася вслід незнайомцеві Ірина Іванівна.
— Не збагну, — знизала плечима розгублена Маруся.
— Ти не наздоженеш його? — запитала Яринка. — Це ж твоє…
— Кого виглядаєте? — поцікавивсь Олесь, укотре випірнувши.
— Дядько вкрав у мами плаття! — показала рукою Яринка.
— А навіщо дядькові плаття? — здивувався малий.
— Побігли запитаємо! — гукнула Яринка й кинулася на берег.
Маруся не встигла стямитись, як діти помчали наздоганяти незнайомця. Вона побігла слідом. Хто знає, що то за людина. Може, який хворий. І радше, що так. Бо якому чоловікові, при здоровому глузді, може знадобитися жіноча одежина. Але поки вони вибігли на берег, чоловік поклав сукню на Марусин шезлонг і, накинувши на себе білу широку сорочку, попрямував до готелю.
— Мамо, а він не злодій! — стенула плечима Яринка.
— Ти розчарована?
— Ні… — протягла дівчинка. — Але трохи незручно вийшло…
— Що незручно? — запитала бабуся, підходячи до них.
— Ну, що ми подумали про нього…
— Те, що ми подумали, він не дізнається, — сказав упевнено Олесь.
— Однак — незручно. Не можна так не довіряти людям.
— Людям довіряти треба, — обняла дівчинку Ірина Іванівна.
— Але краще зайвий раз пересвідчитися в їхній порядності, ніж потім картати себе за марновірство. Ти, Яринко, пильна. Молодець! Ніхто із нас навіть не зауважив, що відбувається на березі. Кинулись у воду і забули про решту…
— Я знайду того дядечка… — сказав Олесь.
— Навіщо? — серйозно запитала Маруся. — По-перше, ти його навпроти сонця не роздивився, тож не впізнаєш, по-друге, він навіть не збирався нічого красти. Просто йшов чоловік, бачить — лежить плаття на гальці, хто йде — обмине. А воно лежить, безпомічне, синіє самотньо, всі його покинули…
— А чому він поклав плаття саме на твій шезлонг? Звідки той дядько знав? Ми ж тільки прийшли… — не здавалася Яринка.
— Справді… — замислилася Маруся. — Та зрештою, Яринко, не заморочуйсь… Я так бігла за Олесем, що весь пляж, мабуть, бачив, від якого шезлонга…
Марусі не спалося. Вона розглядала вікно, крізь яке просочувалося світло від численних ліхтарів. А може, то місячне сяйво так яскраво розіллялося серед ночі? Їй захотілося побачити джерело того світла, і вона підійшла до вікна тихенько, щоби не розбудити маму. Ніч була майже білою. І ця біла магія так несподівано покликала до себе, що жінка не спромоглася навіть на сумнів. Одягла сукню, запхала ноги в сандалі й, накинувши на плечі мамину легку хустку, вийшла з готелю.
Проходжувалися пари, нечасті веселі гурти відпочивальників, дихало неподалік море, і солоний присмак його дихання Маруся відчула на губах. Вона щільніше закуталася в хустку і попрямувала на пляж. Захотілося посидіти біля нічного моря. А може, й скупатися. Однак не спиться. Невідомо, чому. Здавалося, переміна клімату, переліт, втома і хвилювання — мають звалити її непробудним сном. А вона не відчуває найменшої сонливості. Мабуть, надлишок емоцій діє так збудливо.
Хвилі терлись об гальковий берег, як довірливий пес. Тихо шумів прибій. Із нічного клубу доносилася східна музика і веселий сміх. Не тільки їй не спиться. Люди приїхали на відпочинок, тож відпочивають. Кожен шукає свого блага, і кожен відчуває його по-своєму. Хто знаходить розраду в шумному клубі, а хто — на нічному березі спорожнілого пляжу.
Жінка роззирнулася. Пляж не був порожнім. На поодиноких шезлонгах сиділо кілька пар. Звіддалік, біля хвиль, біліла сорочка самотнього чоловіка. Він сидів на гальці, спрямувавши погляд на місячну дорогу, що з неба простелилася морем до берега. Цей шлях мерехтів на хвилях і розсипавсь іскрами. Таке видовище притягувало погляд. Маруся примостилася на найближчому до води шезлонгу і розглядала нічний шедевр, витворений природою.
Було так затишно, що аж незвично від абсолютного комфорту. Завжди чогось бракувало для відчуття повного задоволення. Здавалося: якби ще оця маленька деталька — і ось воно, щастя! А цієї миті Маруся відчувала оту повноту, коли вже нічого додати. Приємним було все — спокійне перешіптування хвиль, солоний присмак на вустах, мамина хустка на плечах, самотній чоловік на березі, музика й оця золота дорога до неба, на яку можна дивитися вічно.
Несподівано зринув знайомий образ. Нізвідки, але так чітко вималювався в уяві, що аж серце стріпнулось і забилося швидше. Маруся піднялась, якусь мить вдивлялася вдалину, куди зникало марево, і раптом згадала, що сьогодні сороковий день, як не стало Романа. Невже це правда, що в цей час душа людини відлітає у кращі світи? У неї не було жодного сумніву — Роман із нею прощався. Він наостанок хотів побачити свою королеву і ще раз нагадати про любов, таку нестримну й палючу, яку так і не зміг приборкати за життя, яку не розтратив, незважаючи на всі шалені перипетії.
— Ромчику, — прошепотіла Маруся. — Хай там буде спокійно твоїй душі… Ми тебе будемо пам’ятати… Я тебе пам’ятатиму…
Сльози, як і сміх, у Марусі з’являлися завжди самі собою. Прояв емоцій. Ось і зараз вони проклали собі мокру доріжку до кутиків рота й уже стікають на шию. Їй не хочеться витирати, однак, доки не витече певна кількість міліграмів — не зупинити. Ото б колись виміряти. Було б здорово вигадати пристрій для вимірювання сліз. А чом би й ні? Уже навіть душу зважили… І вона знову подивилася туди, де посеред місячної доріжки зник, розчинився у просторі образ чи марево її Романа.
Маруся ніколи не вважала його своїм. Чомусь саме тепер, коли його не стало, вперше так подумала. Спочатку він був для неї чимось незбагненним, небезпечним… Саме тим і цікавим. Роман не був схожим на жодного із залицяльників. Його впевненість і нахабство лякали, але водночас захоплювали. І до певного часу її забавляла така гра в королеву. Та коли зрозуміла, що вже безсила управляти цією грою, а може, тільки виконувати роль королеви, вирішила вийти з образу. Марусі було невтямки, що життя — не гра. У ньому кожну роль розписуєш не ти. І якщо вже погодилася (свідомо чи підсвідомо) на таку роль, то раптово змінити її неможливо. Жінка всі ці роки почувалась актрисою, що грає в театрі Романа. І останнім часом це їй навіть сподобалося. Але тільки-но відчула готовність закріпити таку роль назавжди — театр закрили.
Маруся дивилася на східний красивий краєвид, що висів, наче театральна завіса перед очима, і розуміла — ця довга вистава сьогодні закінчилася. Минуле закрило завісу. Там, за лаштунками, лишилося те, чого вже ніколи не повернути. За ними ж залишилась і її королева. А тут, на кону сцени нового життя, стоїть вона, Маруся, — звичайна жінка, як і мільйони інших, зі своїми болями і спогадами, поразками і перемогами, якимись бажаннями і фантазіями. Але це все буде вже в іншому житті, де вона гратиме саму себе. Ні, не гратиме. Вона спробує просто жити.
Та посмішка, що вималювалася на вустах, Марусі не сподобалася. Якось дуже скептично склалися губи. Звідки він виринув, отой скепсис? Чи не із самого життя? Вона його таки добре знає. Просто жити — не так просто. Не дадуть… Точно — не дадуть! Хто? О, скільки їх! Знаних і незнаних, зримих і незримих! Перед якими не варто оголювати душу і ділитися планами чи радощами. Поспівчувати ще знайдуться, а ось порадіти за тебе… Їй і так несказанно пощастило — у неї є діти, батьки, її друзі… Ці люди завжди знайдуть таке потрібне слово підтримки. А решта… Ну, що ж — вона ще не втратила навичок грати. І якщо закінчилась одна вистава, значить, скоро життя підкине новий сюжет для сценарію. Треба просто бути готовою. Хоча в житті усе таке непередбачуване. Ні до чого не можна підготуватися.
Сльози висушив вітер. Він тулився до Марусі, обнімаючи за ноги довгою легкою сукнею. Захотілося зайти в море. Просто походити по хвилі край берега. Бо до купання не готова — не взяла рушника. Вона скинула сандалії, підхопила поділ сукні й пішла у хвилю. Прохолодний морський поцілунок миттю збадьорив тіло і спричинив вигук.
— Як здорово! Море! — гукнула жінка вдалину, наче кому зі знайомих, і згук прокотився берегом вище музики та шуму хвиль.
— Як здорово… — прошепотіла, прикривши долонею рота й озирнулася.
Постать у білій сорочці заворушилася, наче ожила від її живого голосу, — встала й попрямувала до Марусі. Жінка відчула себе незручно за спричинений неспокій. Чоловік медитував під повним місяцем, а вона, дикунка, не змогла приборкати свою емоцію. Уже знайома біла сорочка наближалася до Марусі. Вона впізнала його — це він удень підібрав на березі її сукню.
— Морського диявола викликали? — підійшов чоловік.
— Це ви? — ледь спромоглася на запитання жінка.
— Не знаю, кого саме ви маєте на увазі, та — це я.
— Але звідки? — не могла отямитися Маруся.
— Я думаю, якщо ви трохи напружите пам’ять, то пригадаєте. Давайте разом… Україна, Київ…
— Це зрозуміло… А ось — Туреччина, Анталія, ніч, море…
— Безсоння, думки, спогади… — продовжив.
— У вас також?
— У кожного вони є, Марусю.
— Ви пам’ятаєте, як мене звати? — здивувалася жінка.
— Я сподіваюся, що і ви пам’ятаєте…
— Як звати вас? — посміхнулася. — Але ж ви не назвалися.
— Я залишив візитку…
— Не мені…
— Вам Лара передала.
— А звідки вам відомо?
— Сама ж і говорила.
— Ви з нею зустрічалися?
— Так, Марусю…
— А чому ж вона мовчала? — розгубилася жінка.
— Вам було не до цього…
— А вам звідки відомо?
— Звідти ж…
— Навіть так? У вас склалися стосунки?
— Дуже гарні.
— Що маєте на увазі? — насторожилася Маруся.
— На вербальному рівні, — посміхнувся Віктор.
— Це ж треба… На вербальному рівні, — повторила. — А на якому рівні ця дивна сьогоднішня зустріч — на астральному?
— Думаю — значно простіше.
— Як пояснити цю несподівану простоту?
— Я тут уже чотирнадцяте літо відпочиваю.
— Чотирнадцяте?.. — не знала, що говорити далі. — Тобто я знову зайшла на вашу територію.
— Ні. Я вас сюди запросив.
— Як ви могли мене сюди запросити? — зовсім розгубилася Маруся.
— Марусю, вийдіть із води. У вас цокотять зуби, — Простягнув їй руку.
— Це, мабуть, не від води… — подала Вікторові руку й вийшла на берег.
— Давайте присядемо…
— Як ви могли мене запросити, коли я цю поїздку запланувала ще в березні? — не могла збагнути Маруся, сідаючи на шезлонг.
— Ви саме в цей готель планували?
— Ну, не в цей… Яка різниця?
— Тисячі людей, якщо не мільйони, планують у березні поїздки в Анталію. А потім виникає питання вибору готелю.
— Я зрозуміла… Лара? Це ж вона мені купувала путівку… От партизан Кицькин!
— Ви розгнівалися на подругу?
— Ні… Чому ж? Це в її стилі! Але ж нічого не сказати?! Ні натяку! — розвела руками.
— Вона не знала, як ви відреагуєте. Та не переймайтесь, я не буду вас переслідувати…
— Ну, так. Ви ж — не я… Пробачте… У нас з вами справді: що зустріч, то несподіванка.
— Для мене — це не зовсім несподіванка. Хоча сьогодні… Я не думав, що вас після дороги ніч покличе до моря. В цю пору люди сплять.
— А ви давно прилетіли?
— Уже тиждень.
— І тепер ночами медитуєте під місяцем?
— Я, Марусю, роками під цим місяцем медитую.
— Знімаєте стреси?
— Шукаю відповіді…
— Знайшли?
— Її нема…
— Як це? Раз є запитання, значить є і відповідь. Просто ще не час її знати.
— Так багато минуло часу, що я мав би знати…
— Я зрозуміла — у вас якесь конкретне запитання життя, на яке мусить відповісти вічність.
— Вічність безсила…
— У вас щось трапилося? Пробачте, Вікторе, я знову втручаюсь у ваше життя…
— Нічого. Цього разу я запросив вас до співучасті. Усі ці тринадцять років приїжджаю сюди сам…
— Ви казали чотирнадцять…
— Першого року я був із дружиною…
— А де вона тепер?
— Не знаю…
— Як то? Вона вас покинула?
— Її вкрали тут, на цьому березі…
— Милий Боже! — Маруся схопилася на ноги. — Вона що — гаманець? Так просто взяли й украли! Вона ж людина!
— Я пожартував із долею, а вона мені не пробачила.
— Дружина?
— Доля…
— Розкажете?
— Ми вирішили роковини сімейного життя відсвяткувати біля моря. Тільки-но створили власну туристичну компанію і самі ж скористались її послугами. Цей готель тоді ще не мав такого лоску. Пляж був значно скромнішим. Хоча, порівняно з нашими кримськими пляжами, і це було надзвичайною розкішшю. Тиждень минув, як у казці. Ми днями плавали, засмагали, ходили на екскурсії, а вечорами засиджувалися в ресторані з новими знайомими, танцювали на дискотеках, або тут на березі влаштовували пікнічки. На одному із них приєдналися до нас місцеві турки — веселі, запальні. Вони пригощали гарним вином і якимись східними солодощами, співали своїх пісень. Ми танцювали весело і розкуто, як безтурботні абориґени. Аліса за тиждень уже гарно засмагла… Їй так личила та засмага… Смарагдові очі блискотіли, як світлячки, а розкидане по плечах біле волосся було наче продовження місячної дороги, аж спалахувало від руху. Мені було так приємно, що турки, наче заворожені, не спускали з неї погляду й на мить. Вона, підігріта такою увагою, була неперевершена — легка, іскриста, весела. Під ранок, коли вже добре підпилі й притомлені, ми зібралися в готель спати, підійшов до мене турок і запропонував продати йому Алісу. Я розреготавсь і сказав: «Чому б не продати гарній людині. Головне, що й дорого не візьму. Тисяч двадцять — і по руках». А потім запитав Алісу: «Чи не продешевив?» На що вона відповіла: «Я тебе, коханий, так дешево не продала б». Ми поручкалися з турками і пішли спати. Прокинувсь я ближче до обіду. Голова була важкою, і в ній щось гупало. Ледь піднявшись, глянув у вікно. Народ відпочивав. Аліси в номері не було. Пляжна сукня лежала на кріслі, капці стояли біля ліжка. Я подумав, що приймає душ, але вода не шуміла. Заглянув — нема. Можливо, пішла в магазин? Хоча не мала звички без мене ходити. Я прийняв душ, зодягнувсь і вийшов на пляж. Пройшовся берегом, придивляючись до кожної білявки. Аліси не було… — Віктор замовк.
— Ви ж продовжили пошук? — чи то запитала, чи ствердила Маруся.
— Я продовжую його досі…
— І що — так ніхто й не бачив її?
— Спершу я подумав, що то такий Алісин жарт. Хоча це й не було на неї схоже. Я обійшов увесь берег, усі кав’ярні, магазини… Обпитав персонал готелю. Ніхто не бачив… Коли втретє повернувся в номер, помітив синій пакет на вікні між вазонами. У нас такого не було. Я відкрив його. Побачене мене просто приголомшило… Там були долари, складені по тисячі в пачки. І таких пачок було двадцять.
— Та сума, яку ви жартома назвали туркам?
— Саме так. Але я тоді навіть не уявляв, що невинний жарт закінчиться так трагічно…
— А що поліція?
— Коли я в деталях розповів про останній наш із Алісою вечір, у поліції сказали, що сам винуватий у такій ситуації. Я, начебто, продав дружину добровільно. Бо в них, коли називаєш суму і тиснеш туркові руку, значить, обидві сторони дійшли згоди. А того вечора — сума була названа, руки потиснуті…
— Це дикунство якесь! — не витримала Маруся. — Можна так домовлятися про дім, машину, овечку… Але ж це людина! Людей не продають!
— Ми, Марусю, не враховуємо одного — ментальності. У кожного народу свої традиції. Ось ми, українці. Заробили гроші. Хто як. Одні кілька років економили на найнеобхіднішому, щоби приїхати сюди і спустити їх за тиждень. А потім цей подвиг повторити через кілька років. Інші не знають навіть, де вони беруться, а приїздять сюди і так само, тільки ще з більшим розмахом, розтринькують. Нікого не цікавить, хто обслуговує, хто вигадує увесь цей антураж багатого життя. Для нас ці аборигени — дикуни, особи другого ґатунку, бо вони обслуговують. Жоден із нас не спромігся поцікавитись історією, традиціями цього народу. Щоб знати куди їдемо, до кого, що нас може очікувати там, де життя ой як відрізняється від нашого… Ми вважаємо, що гроші роблять усе. Я тоді теж так думав. Будучи молодим, перспективним, уже маючи свій (хоч і невеликий) бізнес, дружину-красуню і багато порожніх амбіцій — думав, що схопив Бога за бороду. Аж поки мене життя схопило за всі місця…
— Ви досі не втратили надію повернути Алісу?
— Після того, як вивчив традиції і звичаї цього народу, як знайшов тут партнерів по бізнесу, приятелів і навіть друзів… — він знову замовк. — Я вже не маю надії побачити Алісу.
— Однак ви щороку приїжджаєте сюди…
— Знаєте, злочинця тягне на місце злочину…
— А ви вважаєте себе злочинцем? — здивувалася Маруся.
— А ви вважаєте жертвою?
— Радше — так.
— Пам’ятаєте: незнання закону не звільняє від відповідальності за злочин.
— Ви самі себе покарали таким способом — щороку приїздити сюди і ятрити спогадами душу?
— Душа моя вже не боїться жодної отрути. А спогади… Їх також нічим не витравити. Це те, що завжди з нами… Вас теж вони вивели серед ночі до моря. Правда ж? — глянув на Марусю, очікуючи підтвердження своїм словам.
— Не скажу, що саме вивело мене серед ночі… Мабуть, повний місяць…
— Ви так реагуєте на повню?
— Так. Як і всі емоційні люди, певним чином залежу від фази місяця.
— Те, що ви емоційна, я зрозумів.
— Вибачте за надмірність емоцій. Я себе не виправдовую… Взагалі, наші зустрічі викликали в мене неадекват. Поки що цього пояснити не можу.
— А ви все намагаєтеся пояснювати?
— Звичайно… Правда, не завжди вдається. А хто така Маша? — несподівано запитала Маруся.
— Маша… — повторив без жодної емоції Віктор. — Жінка, яка… — підбирав слова.
— Та, яка любить? — продовжила Маруся.
— Не знаю…
— Що тут знати? Вона абсолютно влаштовує вас. Жінка, яка не вимагає навзаєм свого кохання нічого. Її задовольняють нечасті зустрічі з вами, такі ж нечасті знаки уваги. Це допомагає їй в отому, другому, житті залишатися терплячою дружиною, гарною доброю мамою, порядною невісткою. Ця велика таїна є стимулом усього її життя. Маша знає ваші болі, постійне відчуття вини, яка не дає вам змоги спізнати повноту справжнього життя, і впевнена, що так буде завжди. Вона матиме сім’ю, котру, як порядна жінка, не кине, у вашій особі — мужчину, якого любить і біля якого задовольняє свої жіночі амбіції. А ви все це знаєте, і вас усе це влаштовує — ніби й особисте життя є, але не треба ні за що відповідати. Бо коли що й трапиться з тією жінкою, то це вже буде не ваша сумна історія.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |