— Ви мовчите, наче що трапилося… — поглянула на маму, а потім на тата.
— Це все, що ти мала з’їсти? — запитав, приголомшений побаченим, батько.
— Татусю, я ж не щодня так їм. Просто саме сьогодні у мене вийшов такий обід. Що, у вас ніколи такого не було?
— Не було… — впевнено відповіла мама. — Не було, Марусю… Ти не пам’ятаєш наші обіди?
— Мамусю, я пам’ятаю… Але ж не весь час так було. А студентські ваші часи?
— Дитино моя, коли твоя мама була вагітна, вона їла все для того, щоби ти у нас такою красивою народилася. Вважаєш, що за сухарями народиш здорову дитину? Ти ж розумна дівчинка і маєш знати, що для цього потрібні насамперед вітаміни! А де вони?! — гарячкував батько.
— Вітаміни справді бувають рідко. У нас нині не найкращий час… Самі виявилися заслабкими… А допомоги нізвідки, — Маруся не докоряла, просто розмірковувала. — Зі своїм небажаним сімейством я вам не потрібна. Дмитровій мамі — також… Усі покинули нас… — це прозвучало гірко. — Можливо, й справді не треба було створювати сім’ю, поки не впевнилися, що гідно справимось. Але вже так трапилось. І як би не було тяжко, ми намагаємося самі, принаймні, вижити. Та ще врахуйте, дорогі мої батьки, — посміхнулася, — я не закинула навчання. У мене через місяць — державні! І я впевнена, що складу їх на відмінно! І сина народжу! Справжнього козака! — голос її підвів, здригнувсь — і вона перервала свій емоційний месидж.
Батьки мовчали. Такі прості й болючі доньчині слова пекли обох. Через те вони часто кліпали й переглядались. А що сказати у відповідь? Найближчі люди кинули у найтяжчий час. І це вони, для яких вона була сенсом життя. Що може з людьми зробити затятість… Хотіли довести доньці свою незамінність? А тепер і не знають, що штовхнуло їх на таку безглуздість. Самі мучились і дитину довели ось до чого… Лише величезні очі й… живіт. Але навіть у такому хисткому становищі донька не втратила впевненості, не опустила рук, не зчиняла істерик… Так тонко і точно окреслила місце батьків у своєму житті… Точніше, вони самі його відвели, покинувши її з внучкою виживати. Хіба не знали, що той ґеній не спроможний утримувати сім’ю. Можливо, то й не його вина. Мозок зятя запрограмований на науку. Через те він безсилий перед побутом і невлаштованістю. Дмитрові самому потрібна нянька. Ну, якщо й не нянька, то секретарка — точно…
— Пробач нам, доню… Єдине, що можу сказати, — батько підійшов близенько й обійняв за плечі. — Ми мучилися там, ти мучилася тут… І все через якісь дурні гордощі. Хіба ж вони варті оцього відчуття, коли повертається душа?! Я лише тепер, коли бачу тебе, доню, коли можу притулити до себе — відчуваю свою цілісність. А то наче півлюдини ходило по світу весь той час, що ми жили, мов чужі. Ти думаєш, мати відчувала не те саме? — дивився співчутливо на дружину. — Просто вона, як і ти, ніколи собі не дозволяє слабкостей. Хоча… Повірте мені, дівчата, нормальні слабкості краще, ніж дурна сила волі. Бо через неї можна і душу надірвати. Що, зрештою, ми й зробили успішно.
— Сподіваюся, не зовсім до краю довели наше життя… — нарешті озвалася мати, і слова їй давалися тяжко. — Ми приїхали, Марусю, щоби виправити все… В міру можливого. І добре, що нема Дмитра. Нам було б тяжче…
— То давайте я все-таки приготую чай, — запропонувала Маруся. — А ви сідайте, не стійте, як на роздоріжжі… Бо мені здається, що ось-ось знову щезнете з мого життя… А я цього так не хочу, — призналася донька.
Батьки, як за командою, разом полегшено зітхнули, наче випустили із себе якого небажаного звіра, котрий мучив їх пекельним сумнівом. Вони сіли за стіл і знову наткнулися поглядами на сухарі. Батько раптом підхопився.
— Що ж це ми, Іро?! — стукнув себе пальцем по лобі. — А де наші пакети? — кинувсь у коридор.
Шурхотіли пакети, метушилися біля них батьки, а на столі один за одним з’являлися смачні делікатеси, про існування яких Маруся почала забувати. Вона стояла незрушно і споглядала це дійство на кухні. Дуже не хотілося б, щоб це виявилося сном. Закрила й відкрила очі, але це щастя не зникало — вмить помолоділі батьки радо накривали стіл…
* * *
Маруся глянула на монітор. Той заснув, доки вона міряла минуле. Шарпнула мишку — і висвітилась Анталія. Розкішний гірський пейзаж знову повернув до думки про відпустку. За вікном підступав до старого київського парку березень. Потихеньку стягував постарілу снігову ковдру, що сірими латками чіплялася за чорні вологі пагорби. Ці два пейзажі (на моніторі й за вікном) були настільки різними, що Марусі здавалося — вона перебуває водночас у двох світах. Цей світ із березневим віконним пейзажем тримає її на ланцюгу обов’язку, і вона покірно виконує свою щоденну роботу — аналізує, пише великі матеріали, намагається не відставати із запланованою докторською, раз на тиждень проводить тренінги підготовки речників… Усе це увійшло в її життя як необхідність. І Марусі здається, що навіть без одного з цих чинників усе зупиниться, наче годинниковий механізм без найменшого коліщатка. Вона навчила себе встигати всюди: зранку сніданок, школа, метро — і дальше за планом. Увечері також метро — і дальше за планом. А вечірній план один і той самий: вечеря, уроки з дітьми, їхній сон і, зрештою, докторська до знемоги… І ця знемога уже підступає з усіх боків.
Ще лише березень, а вона дивиться на літній краєвид, і її заполонює неймовірне бажання кинути все, забрати дітей та рвонути у той світ, що так яскраво манить із комп’ютерної картинки.
Шарпнулася від телефонного дзвінка, який несподівано відірвав від теплої думки про Анталію.
— Чую! — гукнула якимсь чужим голосом.
— Маруся? — уточнили з того боку.
— А хто ж? — пом’якшила голос, почувши здивовані нотки Світлани.
— А я хіба знаю, що за злюка-бобер там сидить?! Може, вже загриз досі нашу Марусечку… — жартувала подруга.
— Я зараз сама ладна будь-кого загризти…
— А що такого відбулося, що я не в курсах?
— Та ніби й нічого не трапилося… Не знаю, звідки ця химера… Свєт, а може, старію?
— Марусю! Ау-у! — погукала Світлана. — Ти сьогодні щось не те з’їла? Чи хто зурочив? Може, тебе зла керівниця викликала?
— Точно! Я сьогодні ще нічого не їла. А котра година? — глянула на годинник. — Це правда — скоро кінець робочого дня!
— Слухай, зайчику, чим ти там займаєшся? — розсміялася Світлана.
— Та ти мене просто з Анталії висмикнула…
— Я правильно почула — ти вже встигла в Туреччину зганяти?
— Правильно, Свєт, я вже шукаю…
— Свята? — перебила.
— Ти вгадала! Саме свята хоче моя душа! Але…
— Але часу не вистачає, діти вдома з нянею, настрій сірий, сльози близько… Продовжувати?
— Досить. Діагноз правильний, пані докторице. Власне, як і завжди, — погодилася Маруся. — То що роблять у випадку такої тяжкої хвороби?
— Записуй, невігласко! Береш із собою три старі подруги, йдете в стару кав’ярню «Барабан», замовляєте коктейль «Мохіто», потім повторюєте кілька разів, регочете так, щоби м’язи на животі відчувалися, пліткуєте, обговорюєте чоловіків, уряд та погоду (погоду можна не чіпати), і, задоволена лікуванням, повертаєшся додому.
— Рецепт мені підходить. Тільки де я старих подруг наберу? Вони в мене вічні молодухи…
— А ти їх спусти на землю… — розреготалася Світлана.
— Їх спустиш… — теж розсміялася Маруся.
— То що — рецепт в дію?
— Власне, я не готова… — зам’ялася.
— Подруго, ти щось переплутала… Я тобі нічого такого не пропоную. Просто посидіти в кав’ярні… А ти мені про свою неготовність.
— Я няню не попередила…
— Попередь.
— Не можу… Ти телефон займаєш… — продовжувала всміхатися.
— Натяк зрозуміла… Місце зустрічі незмінне.
Березневий підвечірок вологий і тьмяний. Під ногами хлюпавиця неприємно гомонить із Марусиними чоботами, від чого ті помаленьку, але невідворотно мокріють. Це настрою не додає… Їй не хочеться йти через метро, тому прямує понад Будинком з химерами, вниз до театру Франка. Там вирулить на Хрещатик. Вона так любить ходити.
Сквер — чорно-білий. Інших барв і не очікувала. Які барви посеред березня? Але раптом щось її зупинило. І це щось було яскраво-жовтими трояндами! Вони так неочікувано сяйнули, що Маруся завмерла. Краще б їй іти на Хрещатик через Позняки! Наче прип’ялася до бруківки, не могла ступити й кроку. Троянди не були самотніми — їх тримав він! Помітно хвилюючись, час від часу позирав на годинника, перекладав квіти з руки в руку і курив. Він був таким красивим, що навіть його хвилювання здалося Марусі неповторним. Вона приречено спостерігала за чоловіком із трояндами, більше нічого й нікого не бачила і не помічала, як безглуздо виглядає її оторопіння.
Телефон отямив її. У сумці закричав Вакарчук. Йому, бачиш, захотілося бути там, де вона, і жити в її телефоні. Ця мала вібруюча і галасуюча штучка здатна будь-кого вивести зі ступору. Маруся з несподіванки не могла справитися з мобілкою — мало того, що вона загубилася в сумці, то ще її ледь не випустила, коли дістала. Нарешті Вакарчук змовк і озвалася Світлана:
— Егей, Марусино! Тебе Вій не поцупив? Де ти пропала? Ми вже стривожені!
— Ви стривожені, а я стриножена… — озвалася схвильована Маруся.
— Що трапилося?
— Я в полоні…
— В якому полоні? Що ти мелеш? Не лякай…
— Та ні… Все гаразд… Я пробую зрушити з місця і зараз буду з вами, — вимкнула телефон.
Чоловік помітив Марусю і почав пильно придивлятись. У його погляді проглядалася розгубленість. Він намагався згадати цю жінку і, можливо, навіть згадав, бо очі примружилися й уже був готовий усміхнутися чи озватися, але Маруся, як сполохане курча, пурхнула і помчала по мокрому асфальту, не озираючись.
Не пам’ятала ситуації, в якій виглядала б і почувалася б так безглуздо. І головне, розуміла — втікає не від того неадекватного вчинку в метро, коли втрутилася у стосунки двох, а від чогось іншого, якому й назви не може визначити. Цей чоловік, навіть імені якого не знає, діє на неї магічно. Відтоді, як побачила його, він щохвилинно незримо присутній у її житті. Що вона знайшла в цьому сивіючому, вайлуватому очкарику? Не знала. Але навіть уявлення його образу примушувало серце завмирати. І не такий він вайлуватий, і окуляри йому навіть дуже личать… А виглядає він вражаюче — високий, вишуканий, елегантний!.. Та що ж це за потьмарення свідомості? Марусина душа приймає цього чоловіка всього до решти. Не може знайти жодного ґанджу. Звичайно, за півтори зустрічі багато не роздивишся. Але ж чому тоді інших чоловіків з першого разу сприймає критично — ну, все у них не так.
Маруся бігла до дівчат, а її щось муляло, заважало заспокоїтись. Аж зупинилася, коли збагнула — вона ревнує. Саме так! Ревнує цього чоловіка до тієї Маші. Яке безглуздя! Але ж як він хвилювався, чекаючи на неї… Так хвилюються лише закохані. Він закоханий… Жодного сумніву. Але що їй до чужого чоловіка?.. Які розкішні троянди! Але чому жовті? Та чи їй не має бути байдуже?
У цій кав’ярні дівчата збираються постійно, хоча й не так часто, як би того їм хотілось. У кожної свої справи, проблеми, словом, — життя. Тут не особливо вишукано, але всіх влаштовує місце, демократичність і контингент. Зазвичай, сюди сходяться люди творчі — письменники, журналісти, забігають і телевізійники. Тому іноді можна зустріти обличчя з екрану.
Жінки облюбували маленьку залу, в якій поміщається одна компанія, саме така, як їхня. Там невелике заглиблення, наче підвальчик, де стоїть стіл із м’якими диванчиками. Ненав’язливі сюжети маленьких картинок зі східними мотивами на стінах, обклеєних рогожкою, створюють саме той настрій, яким хочеться ділитися з найближчими людьми.
Маруся впевнена, що це і є її близькі люди. Подруги, перевірені роками та різними ситуаціями. Не було такого моменту, коли б вона засумнівалася у їхній щирості. Правда, бувало, що й сварились. Але тільки через те, що, як з’ясувалося згодом, хотіли одна одну застерегти від чергової халепи.
Усі троє, як за командою, потягували через трубочки коктейль і (о, диво!) мовчали. Маруся аж зупинилася з несподіванки.
— Нічого собі! — озвалася першою. — Що за мовчанка — міліціонер народився?
— А в тебе що трапилося? Де ти пропала? — сурово запитала Валя, наче в котроїсь зі своїх студенток.
— А я і не зникала, — посміхнулася Маруся. — Всім привіт!
— Ну, ви погляньте на неї — налякала, наплела про якийсь полон… А ви тут думайте, куди в черговий раз вскочила подруга, — «наїхала» Світлана.
— Ей, дівчата! Ви що? Я ж затрималася лише на нічого. Просто трішки пізніше з роботи вийшла. Ви ж знаєте, у нашої керівниці все в останню хвилину вирішується… — виправдовувалася Маруся. — А тут ще…
— Оце «ще» нас цікавить значно більше, ніж твоя керівниця, — озвалася Лара. — Правда, дівчата?
— Ото вже зануди, — продовжувала посміхатися, сідаючи за стіл Маруся. — Я щойно бачила його…
— Кого? — в один голос запитали подруги.
— Ну, того очкарика з метро…
— Я щось пропустила? — запитала дівчат Лара.
— По-моєму, не ти одна… — підтримала Валя.
— І що ти йому зробила цього разу? — поцікавилася Світлана.
— Нічого… Не встигла — поспішала до вас.
— Ви будете продовжувати говорити вдвох чи, може, й нас поінформуєте про якогось дуже важливого очкарика? — не здавалася Валя.
— Дівчата, — обурилася Маруся, — я ж вам розповідала історію з метро про очкарика і Машу…
— Теж мені персона…. — розчаровано протягнула Лара. — Я думала, справді якась знаменитість…
— Ти, Ларчику, нічого не розумієш… Уже кілька місяців, як ця не знаменитість не виходить із моєї затятої голови. Він просто незримо щоденно присутній. Це мене починає не тільки дратувати, а й лякати.
— То вже серйозно… — задумалася Світлана. — Кажу вам як лікар. Випадок не поодинокий, але трапляється рідко… Кохання з першого погляду було відоме ще до того, як з’явилися телефони, метро і навіть чоловіки…
— Стоп! А в кого ж тоді з першого погляду закохувалися жінки? — підняла брови Лара.
— Ну-у… — протягнула Світлана і, не витримавши, розсміялася.
— Дівчата… — обурилася Маруся. — Це виявилося дуже серйозно. Я сьогодні його як побачила, так і зупинилася, мов укопана. Не знаю, скільки стояла… Не пам’ятаю себе в той час. Тільки й бачила: його та жовті троянди…
— Троянди? — перепитала Лара. — Для кого?
— Та чи мені знати? Мабуть, для тої Маші… Але точно не для мене.
Вона захоплено розповідала подругам про зустріч, про чоловіка. І ті помітили в очах Марусі той вогонь, що дуже рідко з’являвся там, — справжній, палахкий, який відсвічується зсередини; такого штучно не запалиш. Він виникає лише від справжнього почуття. Жінки перезирнулися.
— Да, подруго, ти попала, — похитала головою Валя. — Але я тобі чомусь не співчуваю. Навіть навпаки: трохи заздрю. Ти ще здатна на таку авантюру — просто закохатися! Та ти живіша за всіх живих! А ми тебе мимрою називали…
— І що тепер робитимеш? Так і будеш стояти, а потім утікати при черговій зустрічі? — запитала Лара.
— Невідомо, чи вона ще раз трапиться… Я ж навіть не знаю, як його звати, не те що — хто він.
— Справді… Що ж ти сьогодні так дала маху?
— Краще, дівчата, я б справді «дала Маху», — розсміялася Маруся і зітхнула.
Вона спробувала перевести мову на іншу тему, і вже, було, зачепилися за Світланиного чоловіка, котрий видав новий роман, як раптом завмерла, дивлячись із підвальчика вгору, і мову їй відняло. Решта прослідували напрямком Марусиного погляду.
Жінка із жовтими трояндами сідала за столик у верхній залі, якраз навпроти Марусиних очей. Офіціантка відразу ж принесла вазу для квітів. Чоловік сів потилицею до Марусі, й вона могла бачити лише його сивіюче волосся і могутній скіс плечей. Її знову заклинило. Не потрібно жодних слів, аби зрозуміти, що відбувається перед Марусиними очима. То справді було схоже на містику. Ця кав’ярня не найпопулярніша, сюди приходять люди, які вже добре її знають. А ці двоє не знайшли іншого місця для побачення.
— Марусю, тобі замовити ще «Мохіто»? — запитала Світлана, щоб якось відволікти її погляд.
— Вісім… — мовила кволо Маруся.
— Що вісім? — не зрозуміла Світлана.
— Вісім «Мохіто», — зітхнула Маруся.
— Мадам, без фанатизму, — озвалася Лара. — Він і справді те, що треба, але… Ти ж не збираєшся через чоловіка, навіть і такого, спитися?
— І що ви в ньому знайшли? — визирала зі свого місця Валя. — Ведмідь ведмедем. Ніякої вишуканості, витонченості…
— Про яку ти витонченість говориш? Він тобі що — панянка? — образилася Маруся.
— Марусю, ти що, дорогенька? Так сприймаєш, наче мова про тебе, а не про того здорованя, — всміхалася Світлана. — Хочеш, ми зараз у тієї щасливиці відберемо букет? — глянула лукаво.
— Хочу! — відгукнулася на авантюру Маруся, й обличчя їй попустило.
— Ну, полетіла душа в рай! — розсміялася Валя. — Зараз буде представлєніє, як казав дід Терентій.
— Відбій не даєш? — перепитала Лара.
— Ні, — заявила категорично Маруся.
— Хто починає? — глянула на дівчат Світлана.
— Давайте я! — зголосилася Лара. — Піду познайомлюсь… А, до речі, та дама — Маша, чи це новий суб’єкт нашого Аполлона?
— Та сама Маша, чорти б її взяли… — сказала спересердя Маруся.
— Не будь злою. Ти ж у нас добра жінка. Чи забула? — жартувала Світлана.
— Тут не будеш нєрвною? — кивнула вгору. — Там такі пристрасті…
Вони зі свого підпільного укриття спостерігали за прибулою парою. Тї не помічали нікого, неголосно розмовляли. Його рука час від часу накривала її руку, що лежала на столі, наче зумисне виставлена для такої процедури.
— Ну, що — я пішла, — підморгнула до дівчат Лара.
— Її звати…
— Я пам’ятаю, — перебила Марусю.
Жінки напружилися. Лара піднялася кількома східцями нагору, пройшла мимо столика з парою, не звертаючи жодної уваги, попрямувала до туалету. Вони збагнули її задум.
— Може, не будемо псувати цю ідилію? — Валя кивнула на пару і глянула по черзі на подруг. — Ну, це я так, на всякий випадок запитала. Судячи з ваших бузь — даремно.
— Валюшо, не будь занудою. Тут подруга пропадає, а їй чужої ідилії шкода. Тим паче, — підняла брови, — не знаю, як у нього щодо дружини — а в Маші є чоловік. А навіщо жінці два мужчини? Запитую тебе, професорко!
— Чекай, ти запитуєш мене конкретно про цю пані чи загалом — навіщо жінці кілька чоловіків?
— А ти знаєш відповіді? — примружила очі Світлана.
— Ну, принаймні, ми можемо про це поговорити…
— Тобто, про полігамію?
— Можемо й про це…
— Дівчата, знайшли тему. Про полігамію знають навіть діти… — втрутилася Маруся.
— І яку ж креативненьку темку запропонуєш? — намагалася відволікти її погляд від жаданого суб’єкта.
— А чи не поговорити нам про телегонію, поки Лара з туалету вийде? — запитала зумисне манірно, таки відволікшись на подруг.
— Боже, де ти нахапалася таких слів?
— А ти, Свєтік, не знала слова «туалет»? — усміхнулася грайливо.
— Я не знаю твого другого слова. Може, то який матюк?
— Ні — то не що інше, як віддалене народження.
— Тобто народження за кордоном?
— Усе значно складніше. Ви знаєте, яку важливу роль у нашому житті відіграє перший чоловік? — Маруся зробила серйозний вигляд і заклала ногу за ногу. — Правильніше, не сам чоловік, а той клятий набір хромосом, який хромосомоносці дарують жінкам. І ось через багато років можуть народитися зовсім несподівані діти.
— Тобто — несподівані?
— Ну, наприклад, чорношкірі. Якщо, звичайно, колись був сексуальний контакт із негром.
— Господи! Навіщо ти нас залякуєш? — запитала Валя.
— Ану ж бо, детальніше… — аж піднялася Маруся. — Був контакт?
— Та ну тебе, — розсміялася жінка. — Твої фантазії безмежні…
— Фантазії? З приводу чого?
— Ну, насамперед, із приводу несподіваних дітей…
— Стривай! Наукового пояснення цьому явищу нема, — вже серйозно захопилася розмовою Маруся. — Але в природі існує багато чого такого, що наука ще не може пояснити. Любителі собак, хто займається цим професійно, про це явище знають давно. Якщо породиста сука хоч раз пов’яжеться із псом-космополітом — чистокровного потомства ніколи не буде.
— Як не буде? А якщо вона після цього пов’яжеться з якимось псом-чемпіоном?
— Ніякі пси-чемпіони не допоможуть! Змінюється хромосомний набір.
— Ну добре… Це собаки… Але ж у людей усе відбувається по-іншому.
— Телегонія поширюється і на людей. Тільки в яскравішій формі. Мені під великим секретом показали один матеріал про те, як КДБ розслідував цей феномен. Радянські люди дізналися про телегонію після перших фестивалів молоді та студентів і міжнародних змагань. А що було після Олімпіади-80! Наші жінки після разового сексу з неграми через кілька років, уже будучи заміжніми за нашими чоловіками, несподівано народжували чорношкірих дітей. А кілька провінційних дівчат, які обслуговували олімпіаду й теж не втрималися від спокуси, стали бабцями онуків-мулатів. І це при тому, що їхні доньки з тієї провінції і не виїздили. Отже… — Маруся раптом підняла погляд і замовкла.
Жінки теж притихли, як на прем’єрі. Актриса була одна, але їхня. І вони хвилювалися за дебютантку. Лара вже минула стіл із закоханими, й дівчата подумали, що та, злякавшись, відмінила виставу. Але раптом вона різко повернулася, пригледілась і, наче до рідної, кинулася до Маші.
— Маша?! — вигукнула радісно. — Машуню, дорогенька моя! Яким вітром у нашому «Барабані»?
— Барабані? — не зрозуміла та.
— Я маю на увазі кав’ярню… — розвела руки. — Ось цю… Ти хіба не знала, що це «Барабан»?
— Ні, не знала, — не могла отямитися жінка.
— Ой, які розкішні квіти!.. — притулилася носом до троянд. — Даю на відсік голову, що їх подарував мужчина, — кокетливо глянула на партнера.
— Мужчина… — розгублено дивлячись на Лару, напружено згадувала її.
— Але не чоловік? Так? — не очікуючи відповіді, додала: — Чоловіки з роками втрачають почуття романтизму і набувають здатності лише по десять разів на добу заглядати в холодильник. Так, Машо? Твій також помілів душею, поширшав у талії? Тепер він згадує про тебе лише за власної потреби? Сумно… Але таке трапляється з чоловіками. І не завжди ми винні у цьому. Вони самі вибирають собі долю споживати — нашу вроду, наш інтелект, наші таланти та вміння. І коли вони вже думають, що приручили нас, укоротили поводок до мінімуму, в нас прокидається відчуття протиріччя, протесту, ми хочемо вирватися з того кола, яким нас водять без нашої на те згоди, — підійшовши до Маші, по-свійськи обняла її. — Я так тебе розумію… Це твій вибір? — показала очима на чоловіка.
— Який вибір? Про що ти… ви? — вже зовсім розгубилася Маша. — Вибачте, але я не можу вас пригадати… — нарешті зізналася жінка.
— Як? Ти мене забула? Ану, давай пригадувати разом. Пам’ятаєш, ми якось у вас гостювали з моїм Валериком. Ну що ти, Машо, — я Лара, двоюрідна сестра твого чоловіка…
— Ти Андрієва сестра?
— Пригадала!? — гукнула радо Лара.
— Пробач, геть забула…
— А де зараз Дусік?
— Дусік? — здивовано. — А-а… — здогадалася, про кого мова. — У відрядженні…
— За кордоном?
— Чому за кордоном? У Донецьку…
— Значить, скоро повернеться. А то мій Валерик не може до нього дотелефонуватися. Той обіцяв ще в минулому місяці борг повернути, та щось не відгукується. Чоловік уже нервувати почав. Але я запевнила, що Андрій — людина слова. Правда ж? — запитала Машу.
— Який борг? Мені ні про які борги не відомо… — зовсім спантеличилася жінка.
— А у вас що — казна не спільна? І ти не знаєш про чоловікові борги?
— Казна?.. — задумалася Маша.
— Казна-що! — вигукнула Лара. — Я тебе, мабуть, приголомшила своєю появою… Та ще й про борги згадала… Ти не переймайся, Машо. Думаю, чоловіки без нас усе з’ясують. Борги — то чоловіча справа. Так? — звернулася до мужчини, який увесь цей час напружено спостерігав за розмовою жінок.
— Борги — це взагалі не справа, — не розгубився той.
— Не справа? А що? — кокетливо запитала Лара.
— Непорозуміння…
— Непорозуміння? — перепитала, всміхаючись.
— Еге ж… Таке, як ось ви, — сказав різкувато.
— Чекайте… То це я непорозуміння?
— А що — я? — теж усміхаючись, запитав чоловік. — Це я прийшов за ваш стіл і перервав розмову?
— Я думаю, чоловіче, коли б ви зустріли зненацька дружину свого двоюрідного брата, то не пройшли б мимо, зробивши вигляд, що її не знаєте…
— Зробив би. Бо я так вихований.
— І ви цим хизуєтеся?
— Уявіть собі! Бо втручатись у справу двох… То не від великого розуму.
— Ой, — зойкнула кокетливо Лара. — Яка я безтактна… А втручатись у справу сім’ї — то як називається? Ніяк не пригадаю. Не підкажете?
— Вправляєтеся в дотепності? — обличчя видало його роздратування.
— Вікторе, не треба, — благально глянула на нього Маша. — Ми самі.
— Та годі, Машо, я ж тобі не ворог, — примирливо глянула Лара. — Я знаю, що таке жіноча солідарність, — підморгнула змовницьки. — Андрій не дізнається про твою пригоду. Але не можу піти просто так, — глянула на квіти. — Вони тобі, однак, не дуже потрібні. Ти ж не будеш брехати Андрієві, що купила сама. Я візьму їх собі.
Лара посміхалась і водночас забирала квіти разом із вазою. Це було так несподівано, що ті двоє не спромоглися й на слово. Вони мовчки спостерігали за дивною поведінкою жінки.
Спустилася в їхній підвальчик і переможно поставила квіти на стіл. Глядачі, які пильно стежили за прем’єрою, не озивалися. Були настільки приголомшені Лариним експромтом, що слів забракло.
— Його звати Віктор, — сказала так, наче всі гуртом про це її щойно запитали. — А її чоловіка — Андрієм.
Жінки продовжували мовчати. Лара подивилася на кожну і знову всміхнулася.
— А Маруся була права — сьогодні таки точно мент народився. Чому вас заклинило?
— Ну ти даєш, мадам! Я б сказала — примадонна! Падаю до ваших ніг! — вигукнула Світлана. — Ти цей букет заробила!
— Я його заробляла для подруги, — поглянула на Марусю.
— Дякую, сестро, — сказала навмисне серйозно Маруся. — Це перший мій букет, виборений у нелегкій боротьбі зі суперницею.
— Приходьте ще, — продовжувала всміхатися Лара.
— Погодьтеся, це було жорстоко… Хоча й неперевершено! — підсумувала Валя. — У тобі згинула велика актриса…
— Валюнчик, у мене таких виступів — по кілька на тиждень. Між адвокатом і актором невелика різниця: актор говорить словами, що написав сценарист, а я — власними словами. І має бути сказано так щиро, аби глядач у жодному разі не запідозрив, що його ошукують.
— Не знаю, як у суді, а тут ти зіграла щиро. Я сама повірила в те, що відбувалося, — сказала Маруся. — Це справді гідно зароблений трофей, — кивнула на букет. — Хоча й жорстоко. Щодо цього не можу не погодитися з Валею. Бідний Йорик…
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |