Класичний жіночий роман захоплює увагу читача з перших сторінок. Події наростають швидко й динамічно. Головна героїня — жінка з непростою долею та вольовим характером — нe піддається жорстоким 1 страница

Annotation

Класичний жіночий роман захоплює увагу читача з перших сторінок. Події наростають швидко й динамічно. Головна героїня — жінка з непростою долею та вольовим характером — нe піддається жорстоким обставинам і рішуче стає на прю зі всіма недругами.

Що з того вийшло, дізнаємося на сторінках даної книги…

* * *

«Глибокий вдих і повільний видих… Головне — не видихнути передчасно, бо точно не поміщуся в оцю металеву пересувку», — подумки командувала легенями Маруся, втягувала живіт і на ходу заскакувала у перший вагон. Підтискують ззаду так, що хоч би й хотіла видихнути, то зась. Години-пік призвичаїли тримати своє дихання всередині, й вона, як ота рибина, котра випірнула з-під води, лише коротким зіпанням вдихала коктейль із чужих запахів, замішаних на парфумах, перегарах і людському поту.

— Женщіна, ви мєня толкаєтє, — намагався озирнутися на неї молодик, якому вона носом уперлася в шубу.

— Пробачте… — видавила із себе.

Маруся крутила головою вліво-вправо, та легше дихати не ставало — хутро забиралося в рот, лоскотало у носі, від чого навернулися сльози й вона несподівано чхнула, аж лобом стукнулася в спину чоловіка..

— Женщіна, ви на мєня чіхаєте… — знову пожалівся той.

— Та хіба я винувата, що в мене алергія на вашого собаку, — в голосі забриніло роздратування.

— Ето не саба-ка… Ето — пє-сєц…. — тонко протягнув чоловік.

— До того ж — повний… — намагалася затримати своє чергове «апчхи», але воно нестримно вилетіло, і Маруся вкотре уткнулася лобом у шубу.

Вагоном прокотився смішок. Діалог, що відбувався між Марусею і чоловіком, який так і не зміг повернутися, щоб з докором глянути їй в очі за обічхану шубу, всім здавався веселим. Хто всміхався тільки очима, інші коментували цю ситуацію, додаючи дотепів, а Маруся чхала. Вона ладна була б вийти з вагона від цього ненависного хутра, але, спресована в моноліт із рештою пасажирів, не могла навіть відвернутися, — чхала й билася головою в пухнасту спину вкрай знервованого чоловіка. Той тільки зіпав. Він уже здавсь і намагався не реагувати на черговий «апчих» та на колючі дотепи з приводу його шуби, лише втягував глибше голову в пухнастий комір і, напевне, як і Маруся, чекав зупинки, на якій добра частина цієї спресованої стіни вивалиться на перон.

Нарешті Маруся змогла розвернутись, і течія винесла її з вагона. Вдихала морозне повітря, ловила ротом залітаючі на перон сніжинки й нервово посміхалася. Здавалося, що її посмішкою керує хтось сторонній, бо самій було зовсім не смішно. Навпаки — хотілося плакати. Це щоденне борсання в натовпі, який тебе заковтує, наче велетенська акула, й випльовує не на твоїй зупинці, висмоктує рештки сили, що якимсь дивом ще лишилися після робочого дня, — стає просто нестерпним. Але губи розтягуються в посмішці. Напевне, в мозку відбувся збій програми, і замість того, аби прямо на платформі розридатися від безсилля будь-що змінити, Маруся посміхалася, наче з нею щойно трапилася найромантичніша пригода.

Електрички зупинялися, з дверей виштовхували пасажирів і з виском мчали до Дарниці. Жінка стояла, як припнута, серед вируючого натовпу. На її вустах зависла причеплива посмішка.

— Машо! — гучний чоловічий голос поруч ураз прибрав її дурнувату посмішку з обличчя одним звуком.

Вона не любить, коли її називають Машею. Різко озирнулася й одразу ж знітилася, зрозуміла, що не кожна Маша — Маруся. Бо та Маша, яку щойно покликали, летіла пероном із осяйною усмішкою назустріч високому чоловікові в окулярах.

Маруся не могла відірвати погляду від чоловіка, котрий нахиливсь і поцілував жінку, взявши по-родинному обома руками за плечі. Незважаючи на морозець, чоловік був без шапки. Хвилясте, ледь сивіюче волосся пасувало до неймовірно красивого обличчя, яке щось таїло в собі, випромінювало і так манило, притягувало до себе її погляд. На мить Марусі захотілося, щоб оті руки лягли так впевнено на її плечі.

Тіло не рухалось, а погляд не відривався від його обличчя. Спивала жадливо чоловічу вроду, насолоджуючись кожною рисочкою. Отямилася, коли ті, обоє, зайшли до вагона. Якась невідома сила підхопила і занесла слідом. Електричка рушила, і Маруся за інерцією налетіла на чоловіка. Той із несподіванки шарпнувся й мало не впав, але встиг схопитися за поручень і повис на ньому разом із Марусею, яка також, аби не впасти, вчепилася у рукав його пальта.

— Що за напад? — не без лукавства запитав чоловік.

— Вибачте, ради Бога, що не збила… Ой, пробачте, — виправилася, — що ледь не збила…

— Це, мабуть, була остання електричка? — продовжував глузувати.

— Ні. То був останній шанс, — відпарирувала впевненіше, відновлюючи рівновагу.

— Шанс чого? — не витримала і втрутилася в розмову Маша.

— Шанс довести вашому чоловікові… — обірвала фразу Маруся.

— Ви знаєте мого чоловіка? — якось знічено і навіть трохи злякано запитала жінка.

— Ну… — не знайшовши, що інше відповісти, миттєво продовжила: — Як ви здогадалися — знаю.

— І що ви маєте йому довести? — вороже глянула жінка. — Що я маю роман на стороні?

— Роман? — зрозуміла, в що вляпалася. — Роман, — повторила, перебігаючи поглядом із жінки на чоловіка, і щось зсередини під’юджувало продовжувати цю гру.

— То я вас запевняю — це ніякий не роман, — почала виправдовуватися Маша. — Просто випадкова зустріч давніх друзів. А ви, як і мій чоловік, усе гіперболізуєте. У вас, мила жіночко, зіпсована уява про стосунки. До речі, як вас звати? — запитала зненацька, мабуть, і сама того не очікуючи.

— Маруся.

— Ви жартуєте… — образилася Маша.

— Чому? — щиро здивувалася. — Ви можете бути Марусею, а я ні?

— Я не Маруся. І не люблю, коли він мене так називає, — вже майже образилася жінка. — Я — Маша. На крайній випадок — Марія.

— Взагалі-то, і я на крайній випадок — Марія. А зазвичай — Маруся.

— То це він через вас мене так називає?

— Він — я так розумію — чоловік?

— Хто ви? — втрутився мужчина, який, терпляче спостерігаючи за ними, не дочекався логічного закінчення жіночої перепалки.

— Я — не та, що греблі рве… — кинула жартома.

— Але й не та, що тихенько в скалі сидить… Чого вам треба?

— Пробачте, моя зупинка, — вискочила з вагона.

Стояла на пероні й не могла отямитися — що ж це щойно відбулося. Що найшло на неї? Чому влізла в чуже життя? Люди зустрілися з такими осяйними лицями, можливо, очікували на цю зустріч тиждень або й місяць… А може, й усе життя! І тут раптом вона зі своїм «здрасцє».

Усе відбулося так швидко й несподівано! Вона й зовсім не хотіла спантеличити ту парочку. Жінка сама їй все виповіла. Он як можна купитися! За якихось кілька хвилин вивідала чужу таємницю. Як кажуть: «На злодієві шапка горить». Ну, не дурень вигадав. Цікаво, що ж тепер вони робитимуть? Те, що побачення їхнє підірвалось, як мавпа на міні, — факт. Маруся піймала себе на тому, що посміхається. Який цинізм! Втрутилася в чужі стосунки, наламала дров, ще й має від того задоволення.

Через цю авантюрну пригоду проїхала свою зупинку. Сьогодні чомусь ніяк не втрапить у ціль — то не доїде, то переїде. Роззирнулася довкіл — дрібні сніжинки іскрилися на тлі вечірніх вогнів, що, наче світлячки, обліпили столичні крамниці. Холодний вітер дихав у лице морозом, отямлював розбурхану голову. З-перед очей не йшов чоловік, чий образ чітко відбився в пам’яті. Наче сфотографувала і тепер розглядала щойно зроблену світлину.

Загарчав у сумці мобільний.

— Чую, золотко моє. Що трапилося?

— Мамо, Олесь істерить. Погрожує заістерити мене, якщо я не дам йому погратися твоєю цяцькою…

— Моєю цяцькою? — здивовано запитала Маруся. Ніяк не могла втямити, що донька має на увазі. — Якою цяцькою, Яринко?

— Ну, твоєю… Тією, що в коробці на шафі…

— У коробці?.. — перепитала й почала здогадуватися, про яку цяцьку йде мова. — Ярино! Хто дозволив залазити на шафу?! І як ви туди добралися?! — перейшла на роздратований крик.

— Це О-ле-е-сь… — протягла дівчинка. — Він вніс із балкона драбину і виліз на шафу… Шукав старого глобуса.

— А глобус йому навіщо?

— Зібрався в Індію…

— Дай мені його!

— Кого, мамо?

— Глобуса! Тобто — Олеся!

— Ма-мо, — почула розпачливий голос сина.

— Слухай ти, Сінбаде! — закричала на весь перон Маруся. — Я зараз приїду — буде тобі Індія, буде тобі істерика і драбина на небо! Залиш коробку в спокої!

— Добре, мамо… Я тільки хотів…

— Я приїду — нічого не будеш хотіти!

— Мама, мамочко, — почула доньчине схвилювання. — Лесь побіг класти все на місце. Не свари його…

— Досить! — уже потеплілим голосом. Вимкнула телефон.

Стояла на пероні, пропускаючи електрички, дивилася на телефон — і посмішка повернулася на її губи. Спершу сміялася беззвучно, а потім, не втримавшись, розреготалася на весь голос. Люди озиралися. Хто й собі всміхався, дивуючись із веселої жіночки, а хто обминав її (на всякий випадок). Сіла на холодну лавку, щоби заспокоїтися. Що ти вдієш із тим хлопчиськом?! Навіть уявити не могла, що він вилізе на височезну шафу. Чому його аж туди занесло?

— Це ж треба — мою цяцьку… — мовила вголос і озирнулася, чи ніхто не зауважив, що говорить сама із собою.

Посмішка поволі сходила з обличчя. І те, що тільки-но здавалося смішним, перестало таким бути. Та вона тією цяцькою й разу не гралася. Це колеги (жартома, чи й всерйоз) їй на день народження подарували вібратор.

Пригадала, як напередодні уродин шепотілися за її спиною. Здогадувалася, що готують сюрприз. Але не могла навіть уявити, на що здатна фантазія рідних колеґ, котрі так турбуються про її фізичне і, як вони сказали, заодно й психічне здоров’я…

Уранці бігла на роботу в передчутті свята. Травневе сонце спонукало до гарного настрою. Та й діти додали радощів — подарували любимій мамусі власні малюнки зі смішними підписами. Вона так зраділа тим малюнкам, що не шпетила за граматичні помилки під ними.

Коли з’явилася на роботі, в кабінеті вже очікували з квітами колеґи. Вони в один голос заскандували:

— З днем народження!

Маруся посміхалася. Її переповнювали приємні відчуття. Так хороше, коли люди, з якими проводиш чимало часу (а буває, не ладиш із деким, не завжди спокійно витримуєш чийсь характер), так радо і щиро тебе вітають. Вона взяла троянди, притулилася носом до їхнього запаху і вигукнула:

— Лю-ди, я люблю вас! Дякую!

— А ми як тебе любимо! — підійшовши, ніжно обійняв її високий вусань Тарас. — І як вияв нашої любові приготували два подарунки.

Довгою рукою вказав на стіл, де стояли дві яскраво запаковані коробки. Одна велика, інша значно менша. Маруся підійшла до коробок, роздивилась і поглянула на колеґ.

— Маю вибрати одну?

— Твої обидві, — кокетливо всміхнулась Оленка — молоденька, завжди вишукана й елеґантна. — Хочемо бачити, на що вкаже твоя інтуїція.

Маруся знову прикипіла поглядом до коробок. Ніяк не могла зважитися, на якій зупинитися. Ці хитруни, мабуть, придумали щось підступне. Якщо вона вибере велику коробку — це вкаже на захланність. Якщо малу… Ну, звідки їй відомо, на що це вкаже! Зрештою, зважилася й вибрала таки меншу. Вона яскравіша та ще й зверху рожевий бантик. Такий собі показовий глямурчик, під яким точно не може бути бомби.

— Я вибрала, — поклала руку на коробку.

Усі були задоволені її вибором — запосміхалися. Тарас аж підстрибнув із радощів. Підійшовши до Марусі, знову стиснув її в обіймах.

— Ну, Марусино, я в тобі ніскільки не сумнівався. Ти таки жінка!

— А хто сумнівався, що я жінка? — здивувалася Маруся. — У мене що — вуса виросли? — глянула з докором на колеґ.

— Та ні! — розреготався Тарас. — Виросла стіна між тобою і чоловіками.

— Угу… — мугикнула жінка. — Це таки краще, аніж вуса.

— Краще б вуса! — пожартував Едуард.

— Едику! — вжахнулася Маруся. — Що я тобі зробила?

— Нічого такого… Не враховуючи деяких нюансів… Просто — це було б весело.

— От нахаба! — не витримала Наталка, завідувачка аналітичного відділу. — Думаєш, як завів лисину, то й не буде за що вхопити?

— Я навіть упевнений, що буде. Тільки ви, Наталю Ігорівно, дуже вже несмілива жіночка, пардон, дівчина. І завжди не за те хапаєте.

— От дідько лисий! — усміхнулася Наталя.

— Лисина — ознака чоловічої сексуальності, — зауважив Едуард.

— Ще скажи, що полисів, бо Бог по голові погладив, — хмикнула Маруся.

— Народ! Ми забули про головне! — отямився Тарас. — Іменинниця ж подарунок вибрала!

— Ну, нарешті! А то вже думала, що вирішили мене без подарунка залишити.

— Розчарувалась? — озвався Едуард.

— Досить перебирати на себе увагу! — глянула суворо Наталка. — Командувати буду я! Бо ми сьогодні до подарунка не доберемося.

— Наталко, давай, ти будеш командувати подарунком, а я тобою, — знову не втримавсь Едуард.

— Знаєш, нахабо, є лише два способи командувати жінкою…

— Які ж?

— Їх поки ще ніхто не знає. Так що — не ризикуй!

— Давайте спершу розпакуємо велику коробку, — запропонував Тарас.

Усі погодилися. Зашурхотів папір, і відкрилася коробка зі світлиною тостера. Маруся всміхнулася. Саме збиралася купувати. Уважні колеги вгадали її бажання. Для відчіпного могли купити що завгодно. Але таки вивідали, чого саме нині вона потребує.

— Люди, я вам така вдячна! Ви дуже уважні. Чи то я така балакуча? — розчулилася.

— Ми такі раді, що тобі сподобався наш подарунок! — підстрибнула Оленка.

— Головний подарунок ти вибрала, та ще не бачила, — змовницьки окинув поглядом колеґ Тарас. — Розмотуй!

Маруся підозріло глянула на загадкову коробочку. Підійшла ближче й рішуче шарпнула бантик. Той, наче метелик, легенько злетів і сів на кутику стола. Зняла блискучу обгортку й, набравши повітря в легені, уже цілу хвилину заціпеніло витріщалася на рожевий вібратор у прозорій скляній коробочці. Нарешті видихнула, і всім здалося, що разом із видихом вилетів потужний вогненний смерч.

— Люди, ви справді вважаєте, що мені цього бракує?

— Маріє Володимирівно, — Тарас підійшов і обійняв її за плечі. —Несамовитий ритм життя не сприяє тому, щоб знайти гідного партнера… А тут…

* * *

Світ готувався до Нового року. Власне, той світ, що був довкола неї. Хто тягнув додому ялинку чи сосну, хто в пакетах шампанське, а хто й чоловіка з корпоративної вечірки. Маруся зайшла в під’їзд і побачила, як сусід Остап Петрович заманює у ліфт зятя, наче неслухняного собаку, котрий ще не нагулявсь і не хоче йти додому. Зять ухопився руками за двері ліфта, а заходити не хоче. Ноги підгинаються, він кумедно присідає і щось незадоволено бурмоче під носа.

Маруся розгубилася, не знаючи, що їй робити — йти пішки, а чи допомогти доставити сусідові зятя на десятий поверх. Стояла ззаду, не наважуючись озватися, поки Остап Петрович зауважив її.

— Марусю, ти бачила таку оказію? Набралося на тому корпоративы, як… — обірвавши фразу, махнув рукою.

— Як хто? — перепитав Льоня.

— Я б сказав, як хто, якби не Маруся.

Зять, забажавши озирнутися на жінку, відпустив руки й завалився в ліфт. Остап Петрович затягнув Льонині ноги й вибачливо глянув на сусідку.

— Ти, Марусю, того… вибач, напевне, не помістишся… — кивнув на сидячого у ліфті зятя.

— Як не поміститься? — Льоня почав протестувати і тулитися до стінки. — Без Марусі не поїду… Стоять! Ніхто нікуди не їде! — застромив ногу між ліфтові двері, й ті вже вкотре, при спробі зачинитися, загарчали й розчахнулися.

— Ну що ти з ним будеш робити? — розпачливо глянув сусід.

— Не переймайтесь, якось помістимося.

Маруся переступила через чоловіка й притулилася в кутку. Льоня зі своєї сидячої позиції, прикриваючи навіщось око, розглядав жінку, наче вперше бачив. Здивовано кривив губи, хмикав і стенав плечима.

— Що ти, Льончику, розглядаєш мене, як екзотичного хом’ячка? Вперше побачив? Чи знизу видніше? — розсміялася жінка.

— Слухай, а ти справді чотка…

— Чотка — це як?

— А це — перший клас…

— Навіть — комплімент?

— Тесть, виходь, я буду до Марусі грязно приставать…

— Поки ти грязно пристаєш до ліфта. І з усього видно, що без нашої допомоги не відстанеш… Язиком мелеш, а ноги в дупі… — вже й зовсім розсердився на зятя сусід.

— І ваші ноги точно там само, — Льоня продовжував діставати тестя.

— Ти, Марусю, ще де бачила такого сидячого дотепника?

— Ой, Остапе Петровичу, цей варіант далеко не з гірших.

— І не з кращих… — натиснув кнопку ходу тесть.

— А що це ви мене обговорюєте? — обурився зять.

— Та кому ти треба, чудило?

— Чуєш, Марусю, як рідний тесть обзиває… Це тільки через те, що я приймак.

— Через те, що тягну тебе додому, щастя таке…

— Бо й щастя! А хто б так довго терпів вашу дочку та ще й жінку? Хіба ще ви… — зареготав.

— І чим тобі так наші жінки допекли? Їсти тобі готують, обпирають тебе, годять, як лихій болячці! А ти їх — ганити при чужій людині…

— Та яка вона чужа? Через стінку всі наші балачки чує.

— Еге ж, днями сиджу під стіною зі скляночкою біля вуха…

— Треба сидіти зі скляночкою біля рота…

— Голодній кумі пироги на умі… — помахав головою сусід. — Все, приїхали. Допоможи нам краще себе підняти.

— А ви для чого? Тягніть потихеньку… — реготнув.

— От бісова душа! — схопив спересердя зятя й поставив того під стінку, підперши плечем. — Тисни, Марусю, — кивнув на кнопку свого надвірного дзвінка.

Маруся натиснула кнопку, всміхаючись кутиками вуст. Бо таки кумедно виглядав величезний Льоня, підпертий плечем низькорослого тестя. Язик зятя теревенив без угаву, а ноги відмовляли — згиналися в колінах, і той постійно норовив присісти. Двері відчинив Сашко, син Льоні, й загукав у коридор:

— Мамо, батька притягли!

— Що батька?! — визвірився Льоня.

— Нє, мамо, батько діда притягнув і тітку Марусю! — знайшовся на слові малий і всміхнувся точно, як батько. Навіть кутик рота так само скептично опустився донизу.

— О, знову кумедія на порозі! — виглянула з дверей Ніла. — Коли ти вже смоли гарячої нап’єшся та чорти тебе вхоплять!

— Смолу, мадам, чорти в пеклі для тебе притримують. На твої габарити багато треба… А як я вип’ю, то в чому ти будеш кипіти? Я чоловік благородний, не можу свою скрипочку смоли позбавити.

Маруся залишила сусідів у коридорі досварюватись, а сама шмигнула в свої двері. Знала, що нічим не зарадить, лише зайві очі при не найкращій розмові. Діти кинулися на стук дверей.

— Мамусю, дідуньо приїхав! — одним духом виповів новину Олесь.

— Сьогодні?! — здивовано підняла брови жінка. — Він же мав завтра приїхати! Тату, ти де? Виходь! — зраділо гукала, на ходу роззуваючись.

— Привіт, дитя! — вигулькнув із кухні, витираючи руки рушником.

— Ти вже й при ділі? — поцілувала батька. — Чому ж без попередження? Міг би зателефонувати.

— Хотів зненацька застукати купу брудного посуду, немитих і голодних дітей…

— І п’яну дочку? — сміялася Маруся, тулячись до тата, як у дитинстві.

— Я так скучив за вами, доню… — тулився носом до її волосся. — Голодна?

— Дуже! Яко пес. Чую-чую пахощі з кухні, — втягувала повітря Маруся.

— І ми, яко песи… — нагадав про себе Олесь.

— Яко хто? — перепитала, сміючись, Маруся.

— Мамо, ти сама сказала, що ти яко пес, а нас із Яриною двоє. Значить, ми — яко песи.

— Татку, ти таке коли-небудь чув? — продовжувала сміятися Маруся.

— Я ще не таке чув. Нехай тобі Олесь розповість, яку він знає нову тваринку, — теж не стримував усмішки батько.

— І що це за звір невіданий у нас з’явився? — запитала сина.

— Ну, дідусю, але це правда! — переконував малий.

— То і я хочу знати ту правду, Лесику. Що за звіра нового ти викопав?

— Я його не викопав, а про нього читав. Це — сраконіжка!

— Що?! — Маруся не могла стримати сміху, що аж розривав її всю. — Дитино, — сороканіжка! Через те, що в неї сорок ніжок!

— Я йому вже це пояснювала! Але він наполягає на тому, що в тієї тваринки ростуть ніжки зі сраки. Через те її так назвали, — заусміхалась Яринка.

— Лесику, а в решти тварин звідки ноги ростуть? — допитувалася Маруся, ледь тамуючи сміх.

— Мабуть, звідти саме, — відповів серйозно син. — Але в інших — це не так помітно.

— Інші — це просто приховують, — реготав і собі Володимир Максимович, аж сльози йому наверталися на очі. — Знаєш, Марусю, я сьогодні пригадав, як років зо два тому приніс йому хруща. Той лежав, не ворушачись, на простягнутій долоні. Лесь якусь мить почекав, а потім так вимогливо до мене: «Увімкни його!»

— Знаменитість ти моя… — притулила до себе сина.

— А я не знаменитість? — образливо озвалась Яринка. — Я гарно малюю, ліплю… І взагалі — я красива…

— А хто це тобі сказав, що ти красива?

— Максим казав. І Денис… І вчителька наша казала, коли Снігуроньку вибирали, — відповіла впевнено дівчинка.

— А ти знаєш, що краса — це не заслуга, а везіння. Просто одним щастить бути красивими, як оце тобі, Яринко. І ти не повинна цим хизуватися. Бо до твоєї вроди причетні всі твої родичі.

— Навіть бабуся Віра?

— Навіть трішечки вона.

— А це ще не факт…

— Це ж чому не факт? — здивувалася такій відповіді Маруся.

— Тому, що я чула, як бабуся Віра говорила телефоном, ніби то не факт, що я її внучка… Правда, я не зрозуміла, чому Олесь — факт, а я — не факт, якщо він мій брат.

Запала мовчанка. Маруся ніяк не могла знайти слів, щоб заспокоїти доньку. Вирішила, що більше жодного разу не дозволить свекрусі зустрітися з Яринкою.

Глянула на батька. Той знічено дивився в одну точку, був таким самим розгубленим, як і донька.

— Ти, мабуть, тоді у чомусь не послухалася бабусю, вона й розсердилася, — знайшлася Маруся.

— І зовсім не було такого, що я не слухала. Вона говорила по телефону зі своєю подружкою, отією, пам’ятаєш, мамо, її звати як подругу Буратіно… Мальвіною! Бабуся тоді ще говорила їй, що ти нами не займаєшся, вештаєшся невідомо де і з ким, а ми самі дома сидимо. Я їй сказала, що ти на роботі цілий день, а вночі готуєш нам їсти і прибираєш у квартирі, що ти гроші заробляєш одна на всіх, і що ти вечорами у ванній плачеш… А бабуся сказала, що якби ти не була такою істеричкою, то все склалося б добре. І тато з нами жив би… А так пішов до Оксани, бо та лагідна й покладиста, не влаштовує таткові істерик, як ти…

— І це, мабуть, добре, — сказала якось невпопад Маруся.

— Що добре? — запитали разом діти.

— Добре, що у нас є вечеря, яку дідусь приготував, що в мене є ви, яких я дуже-предуже люблю. А поки що — всі мити руки й до столу, — скомандувала, намагаючись бути веселою. Але голос її тремтів.

Діти радо кинулися до ванної. Батько знову пригорнув доньку і мовив заспокійливо:

— Яка ти в мене красуня…

— Ну, знаєш, татку, красуня тепер у нас інша, — ще раз прихилилася до батька, й засвітилася усмішка.

— Розумниця моя…

— Ось це вже схоже на правду.

* * *

Батьки Марусі постійно забирали дітей на канікули до Дніпропетровська. Там влаштовували різні розваги: взимку водили на всі новорічні дитячі вистави, на ковзанку. Дітям — розкіш, батькам — утіха і Марусі — воля. Батько, маючи трохи більше вільного часу, ніж мама, приїздив за дітьми. У них ще за тиждень до від’їзду стояли спаковані у валізу речі. А Семен, рудий кіт, якого вони вважали повноправним членом родини й також забирали на канікули, чатував біля валізи. Вважав своїм обов’язком сторожити її.

Першого вечора після від’їзду дітей Маруся не знаходила собі місця. Була така незвична тиша, що від неї боліла голова. Жінка кидалася до роботи: прибирала в квартирі, перечищала весь посуд, переставляла книжки. Сто разів підходила до черепахи Серафими. І вкотре переконувалася, що це — безглузда тварина. До неї говори, запитуй, хоч гопака витанцьовуй, а вона й оком не поведе. Стоїть незрушна кістяна гора, втупившись поглядом в одне місце.

Маруся згадала про завтрашню передноворічну корпоративну вечірку. В них традиція, що склалася за багато років, — із колективом усі свята відзначають разом. І місце мають уже постійне: затишний ресторанчик у гідропарку. Влаштовує всіх місцем розташування і помірною ціною. Та й музиканти грають не лише шансон, що нині не часто трапляється.

Одягу повна шафа, а вдягнути нічого. Власне, як завжди і як у майже всіх жінок. Скільки б не було костюмів чи суконь, проте нема тієї, що влаштувала б усім: кольором, довжиною, вирізом. Коли купуєш, здається, що саме те, яке шукала так довго. Раз зодягнеш — і обов’язково знайдеш якийсь ґандж. Маруся натягає на себе уже, мабуть, із десяту одежину і знову з гримасою незадоволення кидає на диван.

— Або гардероб підібраний бездарно, або й справді мама права, коли називає балуваною Галею! — мовила жінка спересердя, стягуючи із себе чергову сукню, що викликала роздратування.

Стояла перед дзеркалом незадоволена сама собою. З таким виразом обличчя точно жодна сукня не підійде. Напевне, потрібно не сукню до обличчя підбирати, а навпаки. Посміхнулася. Посмішка їй також не сподобалася, видалась якоюсь неприродною. Поглибилися зморшки навколо рота. Погустішали павутинки довкола очей. Старість? Чи не рано?

Вона не запитує, коли приходити. Приходить — і все. А ти вже сама вирішуй, що з нею робити. Хочеш — мирись, а хочеш — борися. Змиритися легше — дивишся в дзеркало й кривишся, дивишся й кривишся, а потім і звикнеш. Але Марусі не хочеться миритися. Ще іншого разу і про заміжжя мріє. Але про таке, щоб потім не жаліти, як за першим.

Дмитро був коханням із першого погляду. Пам’ятає, як вона вперше його побачила: серце перекинулось і збилося з ритму. Тоді була невизначена пора, коли вже не осінь, але ще й не зима. Студенти, майже всі зодягнені не за сезоном, із почервонілими носами бігцем поверталися з пар. Вона ж, зодягнена в нову розкішну дублянку, що мама купила в Москві, влетіла в гуртожиток і побачила хлопця, який привітно розмовляв із вахтеркою. Навіть оком не повів у бік дівчини. Вона звикла, що всі озираються на неї, а тут така непоштивість. Навіть зверхність до неї, тієї, яка ніколи не була обділена увагою. Кожен вважав за честь хоча б поговорити. Вона ж знала собі ціну — не з усіма вступала в розмову. Дівчата здебільшого недолюблювали її, але вона цим ніскільки не переймалася. Дружила переважно з хлопцями й почувалася цілком комфортно.

Прийшовши тоді у кімнату, зупинилася перед дзеркалом. Оцінила себе збоку й не побачила жодних змін: ті ж самі зухвалий погляд, витончене обличчя і лише трохи навмисно відвисла нижня губа. Ознака, що хтось чи щось не сподобалось її господині. А це траплялося часто. Вихована у безконечній любові й не знаюча жодних відмов, вона вважала, що весь світ повинен крутитися довкола неї, дослухатися до її потреб і забаганок. І світ дослухався. Чи то так вона вміла все підлаштувати до власного задоволення, чи удача й справді була невідступною від неї.

Дата добавления: 2015-10-21