— Справа моя…
— Не скажи… Як це може бути твоя справа, коли в мене на руках дарча?
— Навіть так… — телефон на мить замовк, лише сопіння було чутно жінці.
— А ти не знав?
— Тепер зрозуміло — звідки ноги ростуть… Думаю…
Телефон озвався короткими гудками. Жінка дивилася на нього і розуміла, що все тільки починається. Вона одна… Ні! Думка про дітей пронизала гострим болем всередині. Маруся схопилася за серце і сіла. Так уперше ударило в груди. Біль аж перекрив дихання. Милий Боже! Діти — ось її слабинка! І він це прекрасно розуміє… І навіть натякнув… Тож довго розмірковувати не буде.
Знову повернулася думка — відмовитися від усього і мати спокій, жити, як раніше. А як раніше? На останній приступці? І щоби діти чіплялися за поручні, як за рятувальну соломинку? Вона не сміє одібрати у них шанс на інше життя. За нього люди хапаються зубами. Роман стільки зробив для неї… А вона хоче сховати голову в пісок.
Маруся ходила кабінетом із кутка в куток. Їй здавалось: якщо вона на мить стане, почнеться щось страшне, чого вже не зупиниш.
Телефон завібрував у руці, злякав жінку так, що та мало не кинула його. Отямилася, глянула на ім’я, що висвітилося, і так зраділо закричала в трубку:
— Світлано! Господи! Це ти!
— Марусю, що трапилося? — запитала Сквирська.
— Він мені телефонував!
— Хто?
— Не знаю…
— Заспокойся… Давай я за тобою заїду… Ти зможеш піти з роботи раніше?
— Зможу… У мене ж сьогодні день народження… І..
— Я ж подзвонила привітати тебе… Марусю, я знаю, що тобі зараз нелегко. Але життя змінюється. Ти так близько до перемін. І я бажаю, щоби ті переміни на краще далися тобі найменшою кров’ю. Пробач. Я абсолютна реалістка, тому не можу побажати того, у що сама не вірю. Єдине, що можу сказати, я буду поруч у будь-який час, якщо це буде тобі потрібно. Ти, Марусю, справжня. А для мене це найцінніше. Тільки прошу тебе, не здавайся, не ведися на залякування і провокації. Ще почуєш їх не раз. Але ми також не ликом шиті. Життя недаремно гартувало. Воно нас підготувало до бою. І ми не програємо!
— Світланко, дякую тобі… — Маруся мало не розплакалася.
— Ну, що ти? Ми скоро заїдемо.
Петро, вийшовши з машини, посадив Марусю на заднє сидіння. Уже в салоні простягнув букет фіолетових дельфініумів.
— З днем народження!
— Дякую! Які красиві!
— Їдемо до клубу? — запитала Світлана. — Обговоримо все.
— Чи варто з’являтися там зараз? — запитала невпевнено Маруся.
— Тільки ти можеш вирішити, — відповіла Світлана й очікувала відповіді.
— Що я можу? — запитала подругу, чи саму себе Маруся. — Я думаю, що вони вже зробили це за мене.
— Тільки ти, Марусю, маєш вирішити — чи беремося ми за цю справу. Ніхто не може тебе примусити або відмовити.
— Він страшний, Світлано. Я це відчула по телефону.
— Він і має бути страшним. Йдеться про великі гроші. Ти теж мусиш стати страшною. Інакше нічого не вийде.
— Куди їдемо? — за якусь мить запитав Петро.
— До клубу! — сказала Маруся.
Петро, повертаючи машину за рогом кінотеатру, непомітно підморгнув Світлані. Та ледь ворухнула вустами. Маруся, спостерігаючи із заднього сидіння за їхніми хитрими мімічними знаками, всміхнулася. Уперше за останні кілька днів майнула хвилька радості. Було приємно бачити, як близькі Марусі люди можуть порозумітися на рівні поглядів. Сама вона надавала цьому немалого значення. Вважала, що словами говорять усі, а поглядами — найближчі. Бо через очі можуть спілкуватися тільки душі.
У клубі їх чекали. Адміністраторка Вікторія провела в білу залу, де було накрито стіл на трьох. Маруся здивовано глянула на Петра.
— Так, Марусю, я попередив про наш приїзд, — відповів на її німе запитання Петро.
— Ти знав, що приїдемо сюди? — здивувалася Маруся.
— Ми мусили сюди приїхати…
— Чому мусили?
— Сьогодні дев’ятий день, як нема з нами Романа… Належить його пом’янути.
— Я пропустила… — сказала із жалем жінка.
— Не дивно, Марусю… Ти зараз розгублена…
— Пора б зібратися, а то розгублю себе до решти, — Маруся зчепила обидві руки, аж побіліли пальці, наче й справді хотіла стулити себе докупи. — Щось надовго я випала з реальності… Так? — глянула на Світлану.
— Не буду заспокоювати… У нас небагато часу, — мовила серйозно Світлана.
— Давайте за столом обговоримо, — озвався Петро. — За години дві зберуться друзі… Ну, і ті, хто себе за таких видає.
— Ви так продумали…
— Тут усе працює, як годинник. Адміністрація сама продумала, ми тільки погодили список запрошених.
— Їх буде багато?
— На жаль, мусили запросити й тих, кого найменше хотіли бачити, — Петро наливав у бокали коньяк.
— Я попрошу тебе, Марусю, поспостерігати за тими, хто прийде. Ану ж щось видасться тобі підозрілим… — попросила Світлана.
— Та я їх майже нікого й не знаю…
— Зате вони, будь певна, знають тебе добре…
Маруся слухала друзів, переповідала свою телефонну розмову з незнайомцем, знову й знову згадувала Романа, і їй здавалося, що вона десь збоку спостерігає за тим, що відбувається за столом. Її душа ніскільки не хотіла приймати цю реальність. Хоча розум тверезо оцінював ситуацію, і Маруся розуміла — чим швидше сприйме дійсність, тим швидше закінчиться невизначеність, яка не дає їй повернутися в узвичаєне життя. А його ж ніхто не відміняв. На неї так само чекають діти, недописана докторська і новостворена передача, за котру також має відповідати.
Яскраве світло настільної лампи висвічувало папери. Петро відкривав папку за папкою, щось пояснював Марусі, у щось намагався вникнути. Жінка здавалася розгубленою. Вона гортала аркуш за аркушем, але прояснення не наставало.
— І ця жінка вважала себе розумною, — Маруся піднялася з-за столу й пройшлася кабінетом.
— Про яку жінку мовиш? — уточнила Сквирська.
— Та вже ж не про тебе. Якщо тобі до рук потрапить конструкція атомної бомби, ти легко з нею справишся…
— Справді так думаєш? — наполягала Світлана.
— Сама знаєш…
— Ой, Марусю… Я за свою практику стільки справ перекопала… І з цією впораємося.
— А я нічого не можу втямити у тих паперах…
— Утямиш, — запевнила Сквирська. — Он Петро скільки років помічником був, а й то не все розуміє. Тут треба Романом бути, щоб з'ясувати все. Такий бізнес міг створити тільки такий чоловік.
— Я про це думаю постійно. Роман був надзвичайно сильним і впливовим чоловіком. Але чим усе закінчилося? — запитала Світлану. — Що зможу зробити я, абсолютно далека від усілякого бізнесу жінка?
— По-перше, ти ж не сама. Маєш партнерів. І принаймні одному, — кивнула на Петра, — можеш довіряти. По-друге, Роман настільки чітко і продумано склав дарчу, що жоден пункт ніхто не прочитає двозначно. Ти не просто отримала контрольний пакет. Головна умова — лише у випадку твого керування решту акцій отримують певні люди. В інших випадках — акції переходять громадській організації «Турбота». Він роздав акції таким людям, які точно не поступляться своїм і не допустять війни на фірмі.
— Як роздав? — здивувалася Маруся.
— Просто подарував. Він знав: якщо намагатиметься передати тобі всю свою імперію, нічого, крім війни, не вийде. Це був єдиний вихід…
— Одного не можу зрозуміти: якщо Роман так усе міг наперед продумати, розрахувати, чому йому не вдалося застерегти себе від смерті?
— Думаю… Він не встиг…
— Тобто? — не зрозуміла Маруся.
— Як тобі сказати?.. — м’явся чоловік.
— Петре, ти щось знаєш… — допитувалася та.
— Розумієш, щоб уникнути своєї смерті, треба було спричинити чиюсь.
— Треба було вбити когось?
— Саме так…
— Ну і нехай! — вигукнула Маруся. — Якщо можна було його, то чому ж не міг він?
— Міг! — Петро різко піднявся з-за столу. — Але все йшло за його планом. Того вечора поїхав на зустріч спокійним і впевненим, що все нарешті закінчиться. Роман із посмішкою глянув на папку, покрутив нею і сказав: «Поступимося синичкою, щоб утримати журавля. Ніяк не вживаються в одній клітці. Мабуть, не пара». Він нікого глибоко не впускав у свої справи. Все вирішував сам. Кожен із нас знав свою роботу і не влазив на чиюсь територію. Це був закон. Саме тому цей механізм працював так чітко. Справді, як добротний годинник, у якому кожна деталька виконує свою функцію… А тепер, коли не стало дзиґаря, всі механічно ще ворушаться, але обережно і невпевнено.
— То ти знаєш, до кого він тоді поїхав на зустріч? — запитала з надією Маруся.
— Якби ж знав… — зітхнув із жалем Петро.
— Навіть якби знали, до кого… Ще не факт, що це вони вбили Романа, — сказала Сквирська.
— Чому ж не факт? — здивувалася Маруся.
— Тому, що ми нічого не знаємо про ту «синицю», яку завіз їм Роман того вечора. Можливо, вона їх цілком задовольнила, і ця смерть була б лише зайвою морокою.
— Це мені поки що важко зрозуміти, — зітхнула Маруся. — Знаю одне: той, хто озвався сьогодні, спокою не дасть.
— У нього тепер морока — дарча. Я так розумію, що він про неї не знав, поки ти не сказала.
— Думаю, він не буде довго заморочуватися… Щось вигадає. Такі — кмітливі. Зізнаюся — мені страшно… За дітей.
— Зрозуміло, Марусю, що тут не слід легковажити. Діти — найважливіше, — мовила Сквирська. — Зараз вони з нянею?
— Півгодини тому телефонувала — роблять з Аллочкою уроки. Попередила, щоб нікуди не виходили. Але ж вони не можуть постійно бути дома… Ще два тижні до літніх канікул.
— Справді, — зраділа Світлана. — Скоро ж канікули!
— І що?
— А відправимо вас на все літо кудись до океану, то в нас і руки розв’яжуться.
— По-перше, я не можу на все літо… У мене лише місяць відпустки… А по-друге, ви хоч уявляєте, скільки це коштує…
— Уявляємо… — всміхнулася Сквирська. — Тебе це вже не має турбувати. Ти тепер — найцінніша акція не для одного багатія. І поки дарча вступить у силу, потрібні час, витримка, ну й, звичайно, пильність та обережність.
Маруся вдивлялась у незнайомі обличчя. Раптом побачила своїх дівчат. Вони зайшли до зали разом. Від такої приємної несподіванки аж підстрибнула і кинулася до подруг. Досі навіть не подумала про те, чому вони не привітали її з днем народження.
— Дівчата! Я така рада, що ви тут, — цілувала тих по черзі.
— Марусю, ми без квітів. Якось недоречно було їх сюди нести, — поцілувала подругу Валя. — Але день народження ніхто не відміняв, тож ми тебе вітаємо.
— І хай буде спокійно в тебе на душі, — продовжила Світлана.
— Нехай потрояться твої сили, Марусю, щоб вистачило їх усе зробити правильно. А ми завжди з тобою. Ти ж знаєш… — запевнила Лара.
— Мої дорогі, я знаю і дякую вам за все. Ви тут почувайтеся вільно, а я буду час від часу навідуватися до вас.
Маруся не любила літаків. Не через те, що боялася. Здавалося — чим вище піднімається її тіло, тим нижче опускається душа. І це дивне відчуття було неприємним. Але так хотілося відпочити, що ладна летіти навіть на мітлі.
Останній день перед відпусткою видавався безконечним. Уже закінчені всі справи, прибраний стіл, передоручено Оленці квіти, а годинникові стрілки наче хто пальцем притримує. Тричі телефонували діти, запитували, чи скоро приїде. Хоча добре знають, коли це буде. Але дитяча нетерплячість не дає спокою, і вони час від часу набирають її номер із одним і тим запитанням. Бабусі не вдається встежити за ними, й вона також телефонує і просить пробачення. Маруся розуміє своїх дітей. Їм хочеться якнайшвидше зібрати валізи і майнути на простір, до води, до сонця, не сидіти в задушливій столичній квартирі, де волю видно лише з балкона.
У них ще два дні на збір, а діти вже тиждень тому поскладали речі, які братимуть із собою в Анталію. Вирішила, що відпочиватимуть там, де задумала ще в березні. Хоча Петро переконував, що з березня якщо й не багато часу минуло, та багато чого змінилось, і вона сьогодні може дозволити собі будь-яке інше місце відпочинку. Але Марусі не хотілося міняти планів. Тим більше, що для відпочинку в Анталії відклала свої гроші, на які могла стовідсотково розраховувати. А те, що несподівано з’явилося в її житті, більше непокоїть, аніж радує. Хоча намагається цим особливо не перейматися. Довірилася Світлані та Петрові, які без її особливої участі справляються з цією нелегкою операцією. Всюди несподівано випливають підводні камінці, що їх, уміло маневруючи, обминає Сквирська. Вона впевнена: мине якихось півроку — і Маруся матиме законне право на чималий спадок.
Ніколи не мала на меті багатства. Не через те, що не хотіла його. Просто вона реалістка і знала: заробити великих статків своєю працею не вдасться. Тому почувалася спокійно, не нарікала на долю, що та не вибрала її у багачки, не заздрила гламурним істотам із телевізора, які одна перед одною хизувалися своїми розкошами і розмірковували про життя з позиції інопланетян. Вона, навпаки, жаліла тих повітруль, які, відірвавшись від землі, так і зависли в повітрі, не відаючи про справжність життя.
Маруся знала реальне життя, болі й втрати. І зараз готова боротися за це несподіване багатство скільки вистачить сили, відкинувши всі страхи. Раптом спала думка — це примарне багатство додає їй такого зухвальства, що вона ладна вчепитися в нього зубами. Ще не має його, а вже не хоче віддавати. То лише, мабуть, бідняки, яким нічого втрачати, говорять, що не в грошах щастя.
Ну, ось уже й у неї виникли іржаві думки. Щастя починає вимірювати кількістю грошей. А ще недавно улюблена була фраза: «щасливий не той, у кого багато, а кому вистачає». І їй вистачало. Вона не почувалась ущербною, бо мала все необхідне для звичайного (без особливих забаганок) життя. Але ж тепер усе змінилося.
Маруся прислухалася до себе — що ж саме змінилося. Не відчула нічого. Лише неймовірне бажання — вирватися з цього приміщення на волю, на простір, віддатися сонцю і досхочу набутися з дітьми. І ще вона дуже хоче побачитися зі своїми дівчатами. Завтра зустріч у «Барабані». Так давно не збиралися, що жінці вже нетерпеливиться.
Піднявшись із-за столу, глянула у вікно. Перший літній день струшував на асфальт каштановий цвіт. Час від часу вітер піднімав цей килимок і м'яко клав назад, наче перевіряючи його на вагу. Така зрима гра була настільки красивою, що Маруся не могла відвести погляду. Вона й сама відчула якусь невагомість. Зітхнула глибоко і полегко. Раптом так захотілося жити на повну — не боячись жодних телефонних дзвінків, не носячи в собі вселенського смутку, не стримуючись в емоціях і почуттях. Її наповнювало напівзабуте бажання до спілкування, до жартів. Наче хто увімкнув, як лампочку. Вона засвітилася і побачила довкруж нормальне життя. Побачила, як зайшло в місто літо.
Із таким літнім настроєм повернулася додому. Вгледівши, що донька усміхнена, мама теж засяяла, заметушилася з вечерею. Марусі було незвично бачити її в такій, не притаманній ролі — домогосподарки. Мама, скільки пам'ятала, завжди була на посадах, і її образ відповідав дамі зі статусом керівника. Вона і вдома залишалася, як на службі: при зачісці, манікюрі та з відповідною інтонацією. Сьогодні ж вперше побачила просто маму і бабусю. І цьому зраділа.
— Не день нині, а диво! — сідала за стіл Маруся.
— Що ж тебе так здивувало у ньому? — запитала мати.
— Літо, мамо! Хіба не бачиш? — кивнула за вікно.
— Нарешті — літо… А то я думала, що ми так і залишимося в зимі… Я рада, Марусю…
— А ще, вперше за багато років, ми разом із тобою їдемо на відпочинок… Шкода, що татусь не може.
— У нього починається гаряча пора… Дипломні, вступні… Відпочинок і не світить.
— Зате, коли ми вже до праці, він відпочиватиме.
— Ти збираєшся повертатися на роботу?
— Дивно… — протягнула Маруся. — Я тебе не впізнаю, мамо! Це ти, людина, яка не мислить себе без роботи, запитуєш таке?
— А хто сказав, що ти будеш без роботи сидіти? Коли успадкуєш бізнес, матимеш її з лишком.
— Мамо, я не хочу загадувати наперед. Сама знаєш, яка непроста ця справа. Життя покаже… До речі, ти не перша про це заговорила — перед відпусткою майже всі колеґи запитували, чи повернуся.
— А їм звідки відомо про спадок?
— Це — гучна справа, — пояснила Маруся. — Хто тільки про неї не знає…
— І як реагують колеги?
— Як нормальні люди…
— Тобто?
— Хто заздрить, хто підсміюється…
— А підсміюється чому? — не могла збагнути мама.
— Ти не розумієш?
— Ніскільки…
— Як же? Така завжди правильна пані, носилася зі своїми моральними принципами і раптом: дитя — позашлюбне, коханець — бандит, багатство — крадене… А коли ще пошукати, то можна знайти стільки… І цілком можливо, що знайдено. Просто я ще всього не знаю.
— Ти цим переймаєшся?
— Що ти кажеш, мамо? Було б усіх проблем… І взагалі, я вважаю, що це нормальна реакція нормальних людей на неординарну ситуацію.
— Цікаво, чи є хоч одна людина, яка б зраділа.
-Є.
— Чи не керівниця? — розсміялася мама.
— Запевняю тебе, що не вона, — заперечила Маруся. — Керівниця взагалі незрозуміло реагує. Уникає будь-яких зустрічей зі мною. Ні завдань, ні претензій, ні розмов. Наче я раптом стала прозорою.
— Ти не прозорою стала для неї, а недосяжною…
— Як це недосяжною? Вона ж керує, як і раніше. А я лише її підлегла.
— Вона прекрасно розуміє, що підлеглість твоя — тимчасова.
— Але ще ж нічого не відомо…
— Відомо, Марусю. Ми ж не дозволимо, щоб така фантастична можливість змінити своє життя залишилася тільки розмовою. Не такі ми вже й безпорадні. У тебе он які друзі. Одна полковниця чого варта. Я їй довіряю, — запевнила мама. — Та й ти не слабачка. Я ж тебе знаю, — підморгнула.
— Мамо, — підійшла й обняла її за плечі. — Мамочко! Я настільки звичайна жінка, що сама, коли збагнула це, була дуже здивована. Я ж звикла бути королевою. Ви з татусем переконували мене в цьому, згодом — хлопці, чоловіки… І звичайно ж — Тунгус, точніше, Роман… Мені нічого не було потрібно для того, щоби відчувати себе не такою, як усі. Ні грошей, ні посад. Бо я й так була королевою! Дивилася на інших зверхньо…
— Неправда, Марусю, — перебила мати. — У тебе стільки подруг, і ти дружиш з ними не один рік. Ти ж не вивищувалася над ними. У тебе добрі стосунки на роботі з колегами… Не будемо брати до уваги керівниці…
— Цих людей я сама вибирала собі в подруги! До решти ж була поблажливою…
— Але ж це не робило тебе жорстокою?..
— Ні. Я від природи не жорстока.
— Ти від природи — королева. Тобі не потрібно було нічого, щоби відчути себе такою. Ти в собі носила ту висоту, яку не кожна жінка навіть може приміряти — бо не має на що, бо душа маленька, а решта безмірне! — майже кричала мама. — І коли в тебе з’являються гроші, ти перестаєш почуватися королевою. Чому?
— Мабуть, тому, що я хочу цих грошей. Тому, що не можу, як справжня королева, відмовитися від них, знаючи їм істинну ціну…
— А ти й не маєш права від них відмовитися, бо все, що створив і зібрав той чоловік, по праву належить твоїй… точніше, вашій доньці. Ось припустимо, ти відмовишся від спадку. Кому перепадуть бізнес, гроші, будинок? У Романа не залишилося родини. Тим незримим голосам із телефону, що сплять і бачать себе господарями чужого багатства? Вони його заробили, ризикуючи життям, як Роман? Правильно, він не заробив це багатство своєю працею. Але він ризикував життям! І, зрештою, ним же й заплатив!
— Мамо, я хочу мірятися! — загукав Олесь, вбігаючи на кухню.
— Що значить мірятися? — запитала бабуся.
— Ну, біля дверей! — показав на одвірок.
— Наш Олесь міряється двічі на рік, — усміхнулася Яринка, зайшовши за братом. — Перед школою і після закінчення. А це забув.
— Я не мав часу. Я речі збирав, — сказав серйозно хлопчик.
— Ставай рівненько, зробимо ще одну рисочку, — Маруся взяла фломастер.
Олесь, виструнчившись, притулився потилицею до одвірка. Завмер в очікуванні. Маруся провела над головою сина фломастером.
— Ну що, мамо, я вже дійшов до ручки? — нетерпляче запитав малий.
— До ручки? — розреготалася Маруся.
— Не дай Боже, Лесику, — засміялася й бабуся.
— Чому не дай Боже? — не міг збагнути хлопчик, прирівнюючи щойно зроблену риску до ручки дверей. — Дійшов! — вигукнув радо. — І навіть перейшов! Бачиш, Яринко, я тебе вже догнав!
— І зовсім ні. Цього року ще не мірялася, — хмикнула дівчинка.
— А ти й не міряйся. Хіба дівчаткам обов’язково це робити щороку?
— А чому це хлопчикам обов’язково, а дівчаткам — ні?
— Бо дівчатка, коли стають дорослими, не хочуть виходити заміж за маленьких чоловіків. А ти хотіла б?
— Я хотіла б вийти заміж за високого, стрункого і багатого чоловіка, котрий ненавидить шпинат так само, як і я.
— Ось бачиш! Ти також вирішила вибрати високого!
— Насправді ніхто сам не вирішує, за кого вийти заміж чи з ким одружитися. Це визначає Бог, а потім слід лише знайти того, хто тобі призначений, — сказала по-дорослому Яринка.
— А як ти знатимеш, що він саме тобі призначений? Він що, матиме якусь мітку?
— Я його відчую душею.
— А душа також має вирости, щоби пізнати?
— Мабуть, — серйозно задумалась Яринка. — У людини росте все — руки, ноги, мозок. Значить, і душа.
— І все ж не розумію, навіть якщо душа виросте — її однак не буде видно. Як же вони пізнають одна одну?
— Не знаю… Якось пізнають. Люди ж одружуються… — розмірковувала дівчинка.
— А тато з мамою обізналися? — запитав Яринку.
— Не знаю, — стенувши плечима, глянула на маму.
Маруся з матір'ю завмерло слухали розмірковування дітей, які, захопившись розмовою, наче й забули про дорослих, доки не виникло питання, на котре не знайшли відповіді.
— Мамо, а ви з татком обізналися? — допитливо глянув Олесь.
— Лесику, то так давно було… Ще в кам’яному віці, — віджартовувалася від сина Маруся.
— Ще коли телевізори робили з каменю? — допитувався малий.
— Ти що, Олесю? — озвалась Яринка. — Тоді ще не було ніяких телевізорів.
— А як же ви жили? — співчутливо подивився на маму син.
Жінки розсміялись. І це збентежило малого, бо не любив, коли хтось сміється, а він не знає причини.
— Ось ви смієтесь, а я хочу пити, — не знав, що сказати хлопчик.
— Вийми з графинчика ложку і налий собі в склянку води, — кивнула бабуся на стіл.
— А чому там ложка? — здивувавсь Олесь.
— То я поклала, щоб повбивати мікроби, — пояснила бабуся.
— І що, я повинен пити воду з мертвими мікробами? — обурився малий.
— Лесику, — ледь стримувала сміх Маруся. — Там уже нема ніяких мікробів. Срібло очищає воду, і вони не вмирають, а зникають, щезають, наче їх ніколи і не було. Я ще вичавлю туди лимончика, і ти зразу ж відчуєш у собі неймовірну силу, — запевнила мама.
— Давай, а то в мене ще багато роботи, — сказав заклопотано Олесь.
Маруся так хвилювалася за дітей, що своєї втоми не відчувала. Але діти, як і мама, дорогу перенесли спокійно. Більше того, вони навіть розчарувалися таким швидким перельотом. Усе, що траплялося дорогою до готелю, викликало в них захоплення — краєвиди, людська метушня, чужа мова, настрій, який відчувається лише на курорті.
Разом вони ще ніколи не відпочивали. Тим більше — за кордоном. Звідси й піднесення. В такому настрої не дратує нічого — ні суєта, ні спека, ні спрага.
Готель вони знайшли швидко. Правильніше — добралися. Бо мама в ньому вже жила кілька років тому, коли відпочивала з подругою. На «рецепшині» мила білявка дала ключ від номера. Говорила вона російською мовою без акценту. Маруся зробила висновок, що та росіянка. Не втрималася і запитала:
— Ви русская?
— Да, — всміхнулася. — Вєрнєє, я, как і ви, с України.
— Навіть так? — зраділа Маруся. — Давно тут працюєте?
— Восєм лєт…
— Ви що — тут живете?
— Я замуж вишла… За турка.
— То ви — майже туркеня…
— Майже… — погодилася та.
— Як вас звати? — запитала Ірина Іванівна.
— Настя. Хотя мєня всьо равно Наташей зовут. Здєсь всє Наташкі,— усмішка її не була веселою.
— Добре, Настю, ми влаштуємося і вас у гості запросимо. Прийдете? — запитала Маруся.
— Обізатєльно, — пообіцяла та.
Їхній номер був на другому поверсі, то вирішили ліфтом не користуватися. Піднялися східцями. Попереду йшла покоївка, а слідом — носильник із валізами. Ірина Іванівна не приховувала радості, спостерігаючи за дітьми: ті були такими врочистими і гордими від своєї значимості, що аж спинки у них виструнчилися. Скільки Маруся добивалася цього, а тут самі відчували, мабуть, якусь важливу мить.
Покоївка відчинила номер, віддала ключ і ламаною російською побажала гарного відпочинку. Носильник залишив валізи в коридорі, також вийшов. Усі четверо мовчки розглядали апартаменти. Першою була вітальня з великим вікном, заштореним легким прозорим тюлем. У кутку стояв м’який шкіряний диван, а навпроти — телевізор, біля якого зеленіла височенька пальма, що росла нібито зі спини глиняного слона. Марусі здалося, що слон поворухнувсь, і вона підняла брови.
— Що тебе так здивувало? — запитала Ірина Іванівна.
— Уявляєш, подумала, що слон живий.
— Правда?! — Олесь присів біля вазона, потягнув слона за хобота. — Ні, мамо, він твердий, мабуть, із кам’яного віку, — сказав упевнено.
— А ми всі вмістимося на дивані? — раптом запитала стурбована Яринка.
— Чому це ми маємо всі міститися на дивані? — здивувалася Маруся.
— А де ж будемо спати?
— Думаю, що в своїй кімнаті, — заспокоїла бабуся.
— У якій? — здивувалася дівчинка і почала роззиратися.
— Зараз побачимо, де в нас дитяча, — Маруся відчинила двері зліва. — Попала!
Діти кинулися в кімнату. Маруся та Ірина Іванівна очікували радощів, криків захоплення, але не почули нічого, діти притихли, не подаючи жодного звуку. Ірина Іванівна сполохалася, пішла перевірити. Вони стояли і дивилися на свої ліжка. Яринчине було у вигляді шхуни з рожевим балдахіном, наче вітрилом. На рожево-білому гаптованому покривалі сиділа лялька: ніби жива, з блакитними очима.
Олесь не зводив очей зі своєї яхти під синіми вітрилами. На блакитно-білому покривалі не сидів ніхто, зате поруч стояв капітан, у ріст Олеся, і наче придивлявся до хлопчика.
Долівка, застелена м’яким синім килимом, справляла враження притихлого моря. Біля ліжок стоять білі шафи. А на білому столику — красивий замок із безліччю різних фігурок. За бажання тут можна було створити своєрідний театр зі своїми героями та різними сюжетами.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |