— Я правильно зрозуміла — нам до клубу? — озвалася Лара.
— Так, Ларонько, — підтвердила Маруся. — Пробач… Щось мене глючить. Ой, дівчата, у мене душа не на місці…
— Ти не нервуйся передчасно, — заспокоювала Світлана. — Взагалі-то полковниця не права — зателефонувала, налякала, нічого толком не сказала… Невже тяжко було зразу все пояснити?..
— У тому то й річ, Світлано, що наша полковниця дуже розумна й виважена жінка. І якщо вона вирішила нічого не казати, значить, так треба. Та що гадати? Слухайте, поки ми переїдемо через місто, зателефоную Романові. Він може щось знати, раз ми збираємося в клубі.
Маруся кинулася до телефону набирати Романа. Кілька разів поспіль натискала кнопку виклику, але абонент був поза зоною доступу.
— Нема… — видихнула із себе Маруся.
— Ну й облиш займатися вичисленням невідомого, — озвалася Лара. — Зараз доїдемо, і все стане зрозуміло.
Після її слів метушня справді притихла. І Маруся притихла, перестала шарпатися, незмигно дивилася на телефон, наче щось хотіла зчитати з маленького погаслого екранчика. Її паніка перетворилася на незворушне очікування чогось (була вже переконана) гіркого і невідворотного.
Ще з повороту Маруся побачила Світлану, яка ходила біля свого джипа і нервово курила. Петрова машина була припаркована поруч. Тільки-но Лара пригальмувала, Маруся вискочила з машини і кинулася до Світлани. Та різко викинула сигарету і напружено збиралася з духом, аби щось повідомити Марусі. Вони ще кілька секунд беззвучно стояли одна навпроти одної.
— Марусю… — підбирала слова. — Розумієш… Загинув Роман.
— Роман?.. Ні… Він не міг…
Маруся відійшла вбік, закрила очі долонями. Мозок відмовлявся приймати таку новину. Серце настільки прискорило биття, що відчула нудоту і тремтіння ніг. Валя взяла подругу за лікоть:
— Марусю, треба сісти.
— Що? — не могла зрозуміти.
— Ходімо зі мною.
Маруся покірно пішла. На порозі її вже чекали Петро з подругами. Мовчки зайшли в клуб. Усе довкруж здалося зовсім не таким, як було востаннє. Жодного звуку. І ця тиша почала розривати скроні жінки.
— Озвіться хто-небудь… — благально попросила Маруся.
— Тримайся, — взяв її за плечі Петро. — Пройдемо в цю кімнату… — показав на відчинені двері.
Мабуть, єдина кімната, в якій Маруся не була. Це, радше, кабінет із великим письмовим столом і припасованим до нього овальним, навколо якого кілька стільчиків.
Запахло м’ятою, і Маруся роззирнулася. Цей запах вивів її з оціпеніння. На столі стояло кілька чайничків і чашечок. Дівчина з підпухлими від сліз повіками стримано розливала чай. Вона вже не плакала, тільки час від часу ворушила вилицями, наче стримуючи біль. Маруся знала, що весь персонал клубу любив Романа, незважаючи на його суворість та вимогливість. Він тримав дисципліну і непорушний порядок, але й чітко знав, у кого які проблеми. І вони ставали його проблемами. Все, що можна вирішити — він вирішував. Через таку небайдужість його любили і ніколи не підводили.
Маруся сіла. Їй постійно в голові крутилася фраза — «загинув Роман». Але як він міг загинути? Це ж Роман! Йому, здавалося, підвладне було все. Та він же керував будь-якою ситуацією!
Маруся не могла повірити. Глянула на Петра. Той очікував її погляду. Він був блідим і розгубленим, видно, також не йняв віри в те, що трапилося.
— Марусю, так склалося, що ти була Романові найближчою людиною… — замовк на мить. Зібравшись, продовжив: — Він передчував свою смерть, навіть не засмучувався. Так легко говорив про це… А недавно сказав мені, що не хоче померти саме тепер, коли з'явилася надія на щастя. І справді виглядав щасливим, як ніколи раніше. Він по-справжньому радів. Мабуть, так, як тільки в дитинстві… Останнім часом навіть друзям не дозволяв називати його Тунгусом. Казав, що тепер сама королева називає його на ім’я…
— Як загинув Роман?.. — нарешті наважилася запитати Маруся.
— Учора, після дзвінка до тебе, він увесь вечір загадково всміхавсь. Я ще пожартував, що, мабуть, королева відкрила секрет щастя. Роман на те сказав, що королева і є саме щастя, а цей секрет він знає вже багато років. Не знаю, чому він так очікував сьогоднішнього вечора… У вас мала бути зустріч?
— Він мав заїхати за мною на дачу до Валі… І я пообіцяла сказати… — Маруся не могла говорити, їй стискало горло.
— Ти щось гарне мала йому сказати… — Петро сумно похитав головою. — І я здогадуюся що… Він, мабуть, також здогадався…
— То було не тяжко… — Маруся прикрила очі, але сльози просочилися крізь вії, залишивши на щоках мокрі доріжки.
— Правильно, Марусю, поплач, — Валя дістала серветку і подала подрузі, а в самої очі були вже червоні — заплакані.
— Я не встигла йому сказати…
— Він усе зрозумів, Марусю…
— Не про те…
— А про що? — здивувався Петро.
— Що в нього є донька…
Всі незмигно дивилися на Марусю. Кожен подумав про одне й те саме. Не треба мати багато розуму, щоби зрозуміти — хто Романова донька.
— Думала, ще встигну… Життя попереду… Одружимось — і скажу… — жінка говорила уривками, на скільки вистачало короткого дихання. — Як він загинув? — повторила запитання.
— Роман учора поїхав раніше. Нас залишив догравати в більярд. Хтось зателефонував — і він нашвидку зібрався, сказав, що має справи. Дав ключа від кабінету і папку, щоб я поклав у сейф. Я пожартував, чи не боїться ключ від сейфу залишати. Роман розсміявся, сказав, що це я маю боятися, бо маю ключ від його таємниці. Ми планували зустрітися сьогодні вранці: я — повернути йому ключ, а Роман мені — вже підписану угоду, — Петро глянув на сейф, дістав із кишені ключ. — Що з ним робити?
— Треба відчинити сейф, — сказала Сквирська і глянула на Марусю.
— Хіба ми можемо це зробити? — витирала сльози Маруся.
— Ти повинна це зробити, — запевнила Сквирська. — Це — його сейф. А тобі Роман довіряв найбільше. Невідомо хто згодом добереться до сейфа. Розумієш, Марусю, там може бути щось важливе для Романової репутації, а може, й для нас. Ми ж не знаємо, хто його вбив…
— То його вбили?! — вигукнула Маруся.
— Хатня працівниця знайшла Романа у машині в гаражі.. З кулею в скроні та пістолетом у руках. Імітували самогубство… Зоя, прийшовши зранку прибрати (вона тричі на тиждень приходила), побачила, що гараж тривалий час відчинений і ніхто не виходить, пішла перевірити… Ну і… Така картина, Марусю…
— Вони йому погрожували останніми днями… — Маруся склепила повіки, щоби стримати сльози.
— Ти знаєш, хто? — запитала Сквирська.
— Ні… Просто ми з Романом одного вечора тікали від погоні на машині…
— І що він тоді тобі сказав?
— Нічого. Віджартувався, що то така гра в квачика…
— Гра була жорстокою… І Роман її програв, — кивала головою Сквирська. — Ми не можемо знати, хто замовив ту гру. Я намагалася щось вивідати у слідчого, але нічого особливого й не дізналася… Тому буду наполегливою, Марусю. Міліція ще не встигла оглянути в клубі нічого. Не думаю, що забаряться. Маєш зробити це першою, — показала на сейф.
— Але… — жінка не знала, що сказати.
— Не зволікай, — додала Лара. — Світлана права. Зберися із силою, Марусю. Ану ж там є речі, що їх не мають бачити сторонні.
Маруся рішуче повернула ключем. Двері беззвучно відчинилися. Нічого особливого не виявилося. Акуратними купками лежали папки. Роман у всьому любив порядок.
— Папки, — Маруся провела пальцями по гірці.
— Діставай… — порадив Петро.
— А що я в них зрозумію?
— Спробуємо разом.
Папки поклали на стіл. Якісь плани, угоди, звіти… Петро відклав дві папки.
— Це — наша угода… Не встиг підписати. А це щось цікавеньке, треба, — простягнув Марусі. — Візьми, згодом сядемо і вникнемо.
У сейфі залишилася золота статуетка тонкостанної дівчини з крилами. Річ дуже красива, витончена. Валя захоплено подивилася на неї і, не втримавшись, взяла.
— Ой… А там конверт. Може, лист який, — показала на дно сейфа.
Маруся взяла конверт без марок, без будь-яких знаків і позначок, лише з одним словом, написаним золоченим гелем — «Королеві». Тримала конверт, не зводячи погляду з єдиного на ньому слова. Знала: цей лист — для неї, і вона повинна його відкрити. Пальці самі дістали складений навпіл аркушик.
Жінка читала, вбираючи в себе зримі німі слова, але Романів голос та інтонація почали вторити їй, озвучувати кожне слово.
«Моя Королево! Ти читаєш листа? Значить, я тебе більше не побачу. Ні, не так. Я бачитиму тебе завжди, де б не був, — у Раю чи в Пеклі. (Хоча в першому — сумнівно). Я любитиму тебе завжди, як і нашу Принцесу. Бережи її. І, якщо вважатимеш за потрібне, скажи, хто справжній батько. Шкода, що за життя не смів (не мав змоги) назвати її донькою. Але вже те, що вона є — та ще й така красива і розумна, — дає мені право вважати, що я найщасливіший у світі. Дуже хочу, щоби й ти з дітьми була щасливою. За життя не зумів цього зробити. Спробую звідси, — якщо це можливо.
Пам’ятаєш того ключика, якого дав у машині? Це єдине, що міг тобі залишити. Ти — розумна жінка і зможеш розібратись у всьому… Поклич на допомогу свою героїню. Ти розумієш, про кого мова? Вона у вашому реальному світі реально зможе тобі допомогти. І ще… Якщо хоч трішки залишив у твоїй душі гарного спогаду — згадуй про мене… Візьми на згадку цю статуетку. Вона — втілення твого образу. Ти була моїм крилатим Янголом, моєю солодкою мукою, моєю Королевою.
Прощай, Королево. Зумій бути щасливою!
Той, хто любить Тебе».
Маруся дивилася на лист і не могла підняти погляду. Щось тяжке висіло на повіках. Мабуть, горе. Воно притискало її до паркету. Відбирало мову. Хотіла щось сказати друзям, але вирвалося тільки ридання, почавши стрясати нею, наче пропасниця. Дві Світлани одночасно кинулися до неї. Сквирська взяла листа і поглядом запитала, чи можна прочитати. Маруся ствердно кивнула головою.
Усі затихли. Навіть Маруся перестала плакати. Сквирська читала вголос. Із кожним словом тяжче й тяжче вимовляла слова. Жінка силою примушувала свої сентименти мовчати.
— Той, хто любить Тебе, — закінчила вона майже пошепки.
— Жодного імені… Роман боявся, що цей лист може потрапити в чужі руки. Він містить якусь важливу інформацію, Марусю. Це не лише зізнання у коханні.
— Він усе знав… — мовила Маруся, прикриваючи очі.
— Що знав? — перепитав Петро.
— Те, що Яринка — його донька… Але звідки? — вона запитувала у себе, чи в друзів. — І мовчав…
— Марусю, про який ключик мова? — запитала Сквирська.
— Пробач, що наполягаю. Розумію, що тобі не до цього. Але героїня, про яку писав Роман, думаю, саме я. І маю тобі в чомусь допомогти. Тому дуже не хочу, щоби було пізно.
— Ключик… — Маруся хотіла всміхнутися, пригадавши, як у машині Роман поклав його у долоню і поцілував її, але вийшла якась болісна гримаса. — Він разом із ключиком дав мені ще й кейс, сказав, що то подарунок на день народження. Боже! Роман передчував свою смерть… Чому ж я нічого не відчувала?
— Де ти поклала того кейса? — продовжувала запитувати Сквирська.
— Дома… На шафі… Я там тримаю все, що не потрібне під руками…
— Ти ще не дивилася, що в кейсі?
— Ні… Я ж пообіцяла відчинити його в день народження.
— І коли це?
— Через тиждень…
— Нам доведеться порушити твоє слово, Марусю…
— Але ж Роман просив…
— Він не хотів, щоби ти передчасно про щось довідалася, — сказала Сквирська. — А тепер ми просто зобов'язані скористатися тим ключиком. А що як він допоможе дізнатися, хто погрожував Романові! Тим самим випередимо їхні дії. А те, що його вбили не просто, аби перестав існувати на світі такий чоловік, — зрозуміло. Тут замішані гроші… Я думаю, великі гроші.
— Але ж він уже не займався такими справами… — мовила невпевнено Маруся.
— Ми нічого про нього не знаємо. Якщо він зараз і не займався, то минуле, однак, так просто ще нікого не відпустило.
— Їдемо до мене, — сказала коротко Маруся і взяла лист.
— Не забудь це… — простягла їй статуетку Валя.
— Крилатий Янгол… — взяла золоту дівчину Маруся. — Крилатий Янгол… — повторила і поклала статуетку в сумочку разом із листом..
Усю дорогу в машині Маруся думала про Романа, про останні з ним зустрічі. Тільки відчула себе захищеною, як це відчуття щезло разом із чоловіком, який був у її житті, бо не міг не бути. І вона в уяві почала писати йому листа у відповідь:
«Ти не був випадковим. Ти був неминучим. І повернувсь у моє життя, коли, здавалось, уже ніщо не принесе радості, не переінакшить моїх поглядів на саме життя й на чоловіків. Я спершу навіть не усвідомила, що Ти став ковтком свіжого повітря у тісній комірці моєї призвичаєної одноманітності. Ти подарував мені казку, де я була Королевою, центром Всесвіту, маленькою дівчинкою, під Твоїм надійним захистом і такою бажаною для Тебе! Дякую, що Ти дав мені змогу, хоч і недовго, побути Королевою. Дякую, що Ти був у моєму житті й подарував мені відчуття потрібності та впевненості в собі, у світі, в людях… Життя непередбачуване, а смерть несподівана. Життя дало мені казку, а смерть — одібрала. Я знала втрати, але ти — найбільша з них. Смерть вирвала шматок моєї душі. Тепер не знаю, чим вона заповниться. Хіба що — скорботою і спогадами. Я вдячна Тобі до сліз, до ридання, до відчаю, що Ти був. Це страшне слово „був“ означає, що Тебе вже нема. Твоє тіло поки ще на землі… Ти залишив по собі будинки, доньку, фотографії і спогади… Я згадуватиму Тебе завжди… Прости мою гординю, що за життя не дала Тобі можливості назвати Яринку донькою. Але я щаслива тим, що Ти знав про своє батьківство. Хай Тобі буде там краще, спокійніше. Прощай, Ромчику!
Та, яка…»
Маруся не змогла навіть в уяві підписатись, як Роман. Щось зупинило її. Та, яка? — запитала саму себе. Яка збиралася заміж, народила від нього доньку… Яка зуміла оцінити чоловіка за його достоїнствами, якій безмежно шкода цього незбагненного чоловіка, яка тужитиме за ним… Але чи та, яка любить? Вона не знала. Не могла навіть тепер, у цю хвилину, коли відчула неймовірно велику втрату, відповісти самій собі.
Вони гуртом без слів піднялися до Марусі. Батько, привітавшись із друзями, мовчки очікував доньчиного пояснення. Він був таким стривоженим, що зблід, і Лара вирішила сама йому розповісти. Тримаючи під руку, повела на кухню. Діти теж відчули тривогу, почали допитуватися мами, чому вона заплакана. Світлана взялася за нелегку справу — пояснити їм про смерть дядька Романа. Яринка заплакала гірко і невтішно. А Лесик одразу побіг до мами.
— Мамо, дядько Роман не міг померти! Він обіцяв повезти мене у село. А все, що обіцяв — виконував! Чуєш, мамо! — шарпав за руку.
— Синичко, — нагнулася Маруся, витираючи сльози. — Дядько Роман не з власної волі помер. Він зовсім не хотів тебе підвести. Смерть, Лесику, — це те, що приходить не запитуючи.
— Але ж він сильний! — не здавався хлопчик.
— Смерть — це те, що найсильніше… — обняла і поцілувала сина. — Піди до тьоті Свєти, бо нам треба дещо з’ясувати, маємо одну справу. Ми з вами поговоримо пізніше. Гаразд?
— Добре, мамо… Але я… — знову запротестував малий.
— Олесю! — сказала суворо. — Все, досить, решту — пізніше!
Маруся дістала із шафи кейс і не могла пригадати, куди поділа ключик. Передивилась усі шкатулки, скриньки і сумочки. Почала нервуватися.
— У чому ти була зодягнена? — запитала Сквирська.
— Зодягнена? — задумалася Маруся. — То було перед восьмим березнем… Ще холодно… В шубі! — кинулася до шафи і справді намацала в кишені ключика.
Дивилася то на ключика, то на кейс і ніяк не могла зважитися відчинити. Глянувши на Петра, простягнула йому ключ. Чоловік, не вагаючись, швидким рухом відчинив кейс.
— Тут папери. Бери, Марусю.
Маруся дістала папери, дивилася на них, але нічого не могла збагнути. Знайшла поглядом Лару.
— Можеш глянути?
Лара гортала папери, час від часу позираючи на Марусю.
— Ну, що там? — не витримала та.
— Це — документ на дарування, Марусю…
— Дарування?.. Чого?
— Всього… — Лара була приголомшена.
— Ларонько, крім дарчої, нічого? — спокійно запитала Сквирська.
— Конверт… — простягла Марусі.
— Знову лист? — Маруся діставала з конверта невеликий аркушик із уже знайомим почерком. — «Королево, з Днем народження!» — прочитала і поглянула на зворот паперу, щоби знайти ще якісь слова. — Нема… Це все…
— Це все… — повторила Сквирська. — Ніякої інформації.
— Тут дарча, — нагадала Лара, показуючи папери.
— Дарча потім, Ларо, — сказала, як і раніше, спокійно Сквирська.
— Але тут така дарча… — наполягала Лара.
— Яка? — теж зацікавилася Сквирська.
Переглядаючи папери, вона час від часу позирала на Марусю. Її погляд видавав і здивування, і, разом із тим, занепокоєння.
— Як буває, Марусю…
— Як? — насторожилася жінка.
— Ой, Марусю, будемо з’ясовувати… — закивала головою жінка.
— Там проблеми? — показала очима на папери.
— Якщо це й проблеми, то є ради чого з ними боротися… — сказала Сквирська.
— Боротися? З ким?
— І з ким також, — простягла папери Марусі. — Заховай до певного часу. Або… — забрала папери і простягла батькові. — Знаєте, Володимире Максимовичу, покладіть у надійне місце краще ви. Марусі треба отямитись… І прочитайте…
— Що ж — прочитаю… — мовив розгублено батько.
Від горя неможливо сховатися, його потрібно пережити. До втрати Романа Маруся не була готова. Та й хіба до цього можна підготуватись? Їй так боліла ця втрата, що ніяк не могла повернутися в русло нормального щоденного життя. Усе, що потрібно зробити, робила автоматично. Не мала сну, не мала апетиту, стала неуважною. Все було порожнім і непотрібним.
Хіба могла уявити, наскільки спорожніє без нього життя. Здавалося, що так мало бути завжди — він запрошує, упрошує, наполягає, вона постійно знаходить якісь відмовки… Це увійшло в звичку, і вже й згоди не давала на побачення, не покомизившись. Раптом, виявляється, вона нікому особливо й не потрібна. У кожного — своє. Батьки далеко, діти… Діти найближче, тому їм найтяжче. Вони щоденно бачать маму сумною і мовчазною. Вечорами вже не влаштовують філософські посиденьки або профілактичні вечори (так Маруся називала перевірку уроків). Але зараз діти й самі стараються вивчити уроки, принести добрі оцінки — хоча б чимось порадувати маму. Вони по-дорослому, з розумінням підтримують її. Зайвий раз не смикають, не привертають до себе уваги. Наче й справді розуміють, як важливо їй тепер побути самій із собою, впорядкувати свої сум’яття. Маруся постійно згадувала вислів Гемінґвея «Людина одна не може, але людина завжди одна».
Сьогодні її день народження. І Маруся була впевнена — скільки б не було їй років, цей день не перестане бути святом. Але нині не відчувала радості. Діти привітали зранку, колеґи — щойно. Правда, все було стриманим, без звичних жартів та дотепів. І всі розійшлися по своїх кабінетах. На столі залишилися тюльпани, бузок і ще якась гарненька коробочка.
Маруся провела пальцями по ній — хотіла відчинити, але вирішила спершу поставити квіти. У вазі вже була вода, мабуть, Оленка передбачливо налила, поки всі вітали іменинницю. Та ненав’язливо опікується зараз Марусею — то несподівано забіжить за порадою, то принесе новий журнал, а то просто пожаліється на головний біль чи поганий настрій. Але її не напружує така увага. Можливо, тому, що Оленка вміє бути щирою за будь-яких умов.
Притуливши до себе букет, жінка вдихала пахощі бузку. Колеґи завжди дарують його, знаючи, як вона любить цей запах. Але сьогодні він щемив усередині, викликав сльози. Ні, в жодному разі не допустить їх. Роман не хотів би, щоб вона плакала — була впевнена. Спробувала всміхнутись, але не змогла. І зрозуміла, що вже ніколи не зможе бути такою, якою її знали, не засміється так щиро, як раніше. Їй навіть закидали, що вона надто часто всміхається. Мабуть, так і було.
Повернулася думками до Романа. Він знав, що не зможе сам привітати. Продумав усе — золотого янгола, дарчу, листа. Передбачив свою смерть. Але не зміг цьому зарадити. Чому? Коли людина відчуває небезпеку, то намагається запобігти нещастю. Переховується, виїздить кудись, запоручається підтримкою міліції чи друзів. Невже не знайшлося нікого, хто врятував би від смерті. У Романа було стільки друзів і грошей… Але це ще раз доводить, що від смерті відкупитися неможливо. Роман знав це і був до такого вже готовий.
А що вона має робити зі спадком? Усе це казкове багатство, яке звалилося на голову, потребує немало сил та сміливості, щоб його прийняти. Саме через нього й розпрощався зі світом Роман. І про це всім добре відомо. Чи треба їй ризикувати своєю головою і життями дітей заради блага? Вони звикли жити спокійно. Не в розкошах, але й не в злиднях. Так живуть мільйони. І мають святий спокій — ніхто не зазіхає на їхні стандартні квартирки, на скромні шубки та ще якісь там дрібні розкоші. Ну, не без того, щоб іноді витягнули гаманець у метро, коли ловиш ґав. Але то найбільше, чого можна позбутися.
Останній тиждень, відколи Світлана Сквирська займається її дарчою, вона не має спокою. Батько, прочитавши папери, відразу ж порадив Марусі відмовитися від такого дарунку. Вона й сама спершу про це подумала. Але подруги назвали її легковажною боягузкою. А Лара навіть розплакалася від безсилля довести, що нічого не звалюється на голову без Божого благословення — ні смерть, ні багатство. Роман ризикував життям не задля того, аби все дісталося якомусь нахабному бандюку, котрий звик наживатися на чужому. Валя нагадала, що Яринка має повне право на спадок батька. А коли виросте, то може й не пробачити, якщо Маруся її того позбавить.
Мобільний загудів і заворушився на столі. Жінка нарешті поставила у вазу квіти, взяла телефон. Зауважила, що номер не визначився. Озвався приємний чоловічий голос:
— Привіт, королево!
— Привіт! — відповіла здивована Маруся, бо королевою її називав лише Роман.
— Вітаю з днем народження!
— Дякую, — ніяк не могла впізнати голосу жінка.
— Розумію твоє здивування…
— А хто сказав, що я здивована? — пересилювала хвилювання Маруся.
— То, може, ти навіть знаєш, хто я?
— Звичайно… — сказала впевнено, хоча про господаря цього голосу не мала найменшої уяви.
— І хто ж? — озвався через паузу.
— Ти той, хто клеїть дурня… — неочікувано мовила жінка.
— Ого! — не сподівався на таку відповідь чоловік. — Нам буде про що поговорити.
— Я вже починаю сумніватися…
— І що ж не влаштовує королеву?
— Тема.
— Але тему я ще не задавав…
— Задають питання, а тему визначають…
— Тема вже визначена… Повір.
— Навіть не сумніваюся.
— Ти — розумна жінка. Про це також знаєш?
— Знаю. Бо живу своїм розумом.
— А не могла б ти ним жити й надалі?
— Я й не збираюся йти до тебе в позички.
— Та, власне, я своїм не розкидаюся…
— Та, власне, нема й чим…
— Ти переходиш на образи?
— Ну, що ти? Взагалі-то я дуже чемна. Просто мені не подобається твоя тема. Може, змінимо?
— Я сказав, що сам я задаю тему…
— Маєш на увазі — визначаєш?
— Ти… Послухай… — з’явилося перше роздратування.
— Що й роблю, — намагалася не втрачати самовладання.
— Тобі вже ні перед ким випендрюватись. А ти за звичкою ще продовжуєш… — переходив на образливий тон співбесідник.
— Красивій жінці завжди є перед ким, як ти кажеш, випендритися. Ось хоча б перед тобою. Ти ж зателефонував не просто, щоб мене образити? Бо не починав би так красиво, — переходила на грайливий тон Маруся, відчуваючи холодок усередині. — Ну, я хочу продовження компліментів.
— Я ніколи не мав часу на компліменти… Тим більше зараз… Краще без вступу. Послухай мене, красуне, — кинь рипатися. Ти ще молода мама, тобі треба довго жити, щоби поставити свої чада на ноги. Та ще самій вийти заміж. Оце й зроби. Знайди собі багатенького татусика, влаштуйся по повній…
— Так діло не піде, — зібрала всі сили, щоби не видати хвилювання. — Де це я того татусика шукатиму? Та й не маю часу. Я працюю з ранку до вечора. Ти ж обізнаний із моїм графіком? Тож, якщо хочеш віддати мене заміж, — забезпеч кадрами. Я так розумію, що ти з якихось причин зацікавлений облаштувати моє життя. Може, ти мій брат? Ой… А може, таємний закоханий?
— А ти горішок…
— Я — персик… ну, не без того… трішки перестиглий…
— Маєш на увазі — солодкий? — промуркотів співбесідник.
— Що є, то є… — відповіла кокетливо.
— Що ж ми з тобою будемо робити, персику? — запитав удавано турботливо. — Мені б не хотілося законсервувати тебе на зиму. Ти розумна жінка і маєш втямити, що краще жити в звичайному саду на простій гілці, ніж у кришталевій банці під кришкою…
— Ти хотів сказати — під ковпаком?
— Я ж казав, що ти розумна…
— Скажи, — чого тобі треба, старче? Ти ж зателефонував не тому, щоб привітати мене з днем народження? Тобі треба чогось конкретного… І тут мої фантазії закінчуються. Може, допоможеш?
— Ми можемо одне одному стати в пригоді. Поки не знаю, яким боком ти причетна до Тунгусової імперії, крім того, що була його коханкою… Сама розумієш — коханок у таких хлопців багато. А коли вони всі почнуть претендувати на спадок…
— Переможе сильніша…
— Не зрозумів…
— Кажу, що воюватиму з ними не на жарт.
— Воювати доведеться не з ними.
— З тобою?
— Як здогадалася? — розреготався.
— Ну… бо ще жодна з них не телефонувала…
— І не зателефонує. Їм у голову не спаде ризикувати життям. От хто тебе сподвиг на такий крок?
— Роман.
— Ти ж сама його й поховала… Чи забула?
— А ти сам його й убив… Чи не так?
— Сам?.. — знову розреготавсь. — У кожного своя роль, красуне… Роль ката для мене принизлива. А роль королеви — не твоя… Повір мені. Не сунься…
— Що ж це за такий Геніальний режисер знайшовся, котрий визначає ролі без проб? Звідки тобі відомо, на що спроможна жінка, якої ти не знаєш?
— Будь-яка жінка здатна на те, що я їй дозволю…
— Звідки ця самовпевненість?
— Із життя…
— Погано знаєш і жінок, і життя…
— Значить, зупинятися не збираєшся?
— Просто не знаю, перед ким, чи перед чим… Взагалі, у нас розмова ні про що. Можливо, щось конкретне скажеш?
— Ну що ж… Конкретніше не буває. Клуб, корт, акції — мої. На будинок не претендую. Заробила непосильним трудом… — регіт незнайомця повторився.
— А яким дивом ти все це підгребеш? Який стосунок маєш до спадку?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |