— Та кажіть, Володю. Не можна жінку так мучити, — докоряла, посміхаючись, Маруся.
— Я подумав: «Боже! Дай мені до цієї жінки хоч доторкнутись!» А щойно, коли доторкнувся, майнула думка: «Бог почув мене. Чому ж я не просив більшого?»
Вони стояли на мості, обіпершись на поручні, й сміялися. Їхній сміх вітер носив простором.
Маруся могла думати лише про одне — що робити з тим телебаченням? Пропозиція взялася нізвідки. Зателефонував одногрупник і запропонував спробуватися на ведучу щотижневої передачі «Жіночий діалог». Маруся розсміялася.
— Петрику, чи таке справді буває?
— Що, перепрошую, буває? — не зрозумів Петро.
— Діалог між жінками…
— Марусю, ти погано ставишся до своєї сестри?
— У мене нема сестри…
— Маю на увазі жіноцтво загалом…
— Та я зрозуміла, Петрику. Зовсім навпаки — я люблю жіноцтво в цілому. Але у мене часто виникають певні претензії до жінок, до того ж, не завжди справедливі. Словом, я придирлива… А там, як я розумію, потрібна абсолютна солідарність…
— У жодному разі! Навпаки — необхідно іноді навіть спровокувати якийсь конфлікт… Сама розумієш — аби глядачеві було цікавіше спостерігати за дійством на екрані. Бо коли все відбувається гладко, по написаному, то здається марудним. Глядач шукатиме цікавинок на інших каналах.
— А звідки виникла моя кандидатура?
— З молодості…
— Тобто?
— Розумієш, відколи я придумав цей проект, у моїй голові лише одна кандидатура — твоя, Марусю.
— Але я не маю до телебачення жодного стосунку.
— І навіть безпосереднє.
— Звідки?
— Ти ж ведеш тренінґи «Як підготувати речників».
— Звідки інформація?
— З надійних джерел. І повір, джерела в захопленні від твоїх занять.
— Петрику, ти ж знаєш, що готувати когось — це не значить досконало вміти самому. Тут треба ще відчувати камеру, не розгубитися, не зморозити нісенітниці, мати презентабельний вигляд…
— А в кого він може бути презентабельнішим?..
— Це комплімент?
— Це — факт!
— Але за роки, що ми не бачилися, я могла стати зовсім іншою. Ти про це не подумав?
— Я не тільки про це думав. Я це бачив.
— Що бачив?
— Твою досконалість, жінко.
— Стоп! І де ти мене бачив?
— У різних місцях… Кілька разів…
— І жодного разу не підійшов?! — обурилася Маруся.
— Ти просто мене не помічала…
— А ти що — приходив у масці?
— Мабуть, у непідходящий час…
— Час був настільки непідходящим, що не можна було підійти?
— Повір, Марусю, настільки…
— Я не стану з тобою говорити, поки не скажеш, де ти мене бачив і чому не підійшов… — затялася Маруся.
— Це так категорично?
— Саме — категорично!
— Гаразд. Один раз — у Тунгусовому клубі…
— Ти знаєш Романа? — здивувалася Маруся.
— А ти що — забула?
— Направду… — спантеличилася жінка. — І коли ти мене бачив?
— Перший раз на грі…
— На грі? — перепитала. — Дальше не продовжуй…
— То ми зустрінемося?
— Подумаю і зателефоную.
І навіщо погодилася на проби? Власне, вона й не сподівалася, що у неї вийде хоч щось. Думала — поспілкуються з Петром, він побачить, що в неї нічого не виходить, та й питання відпаде саме собою. А воно — на тобі! Маруся, виявляється, не може навіть для власної потреби халтурити. Їй соромно показати, що вона чогось не може. І її старання довели до затвердження на роль ведучої.
Було б неправдою сказати, що це не тішило її самолюбство. З першого разу потрапити на престижний телеканал вдається не кожній. А вона ще роздумує — що робити.
Оцей вічний сумнів! Багатьом він перекрив шлях до справжнього себе. Тепер і до Марусі добрався. Все допитується — чи знайде контакт із жінками, як виглядатиме з екрану, де візьме додатковий час на ефіри? І ще купа запитань. Але вже інтерес, що виник зненацька, прокрався всередину і починає там жити самостійно, всупереч сумнівам мостить гніздечко. У пам’яті навіть зринуло кілька жіночих образів, які б могли бути цікавими глядачам.
Несподівано для себе зрозуміла, що готова до цієї роботи. Більше того — хоче її негайно. Скільки цікавих жінок знає тільки вона! А скількох іще не знає?
— Мадам, як це так можна стояти, не тримаючись? — запитав чоловік напідпитку, котрий сидів і спостерігав за Марусею, доки та стояла, як укопана, і навіть не звертала уваги, що вагон добряче хитається.
— Що? — не зрозуміла жінка, забираючи руку від незнайомця.
— Як можна так стояти, питаю, не тримаючись? — повторив чоловік.
— Стояти? — намагалася второпати Маруся. — А-а, — нарешті збагнула. — Просто в мене по шість пальців на ногах, — усміхнулася довірливо.
— По шість?… — чоловік втупивсь у Марусині туфлі, намагаючись порахувати її пальці.
У вагоні прокотився смішок. І Маруся помітила, що всі почали дивитися на її ноги. Посміхнулася.
— Панове, у вагоні роззуватися не буду. Хто хоче це диво побачити, виходимо на станції Дарниця.
— Думаю, що це диво хоче побачити більшість, — озвався молодий чоловік, який зацікавленіше за інших дивився на жінку.
— Ви хочете сказати, що більшість така марновірна?
— Ні. Більшість просто має смак.
— Ви впевнені?
— Я впевнений у своєму. І цього мені достатньо.
— А ви — самовпевнений.
— Це погано?
— Ні. Чому ж? Але у випадку, якщо це нікому не заважає.
— А вас, я так розумію, починає дратувати?
— Що саме?
— Моя самовпевненість.
— Я до неї маю якийсь стосунок?
— Думаю, що так.
— І який?
— Ви ж збираєтеся працювати на телебаченні?
— Опоньки… — здивувалася Маруся. — І хто ж ви будете?
— Звичайний оператор, який буде знімати таку незвичайну жінку.
— Жінка ще сама не знає, чи буде вона зніматися…
— Думаю, що кожна людина має робити те, що в неї добре виходить…
— А в мене це добре виходить?
— Ви напрошуєтеся на комплімент?
— Я напрошуюся на… — замовкла і через мить продовжила: — Та, власне, я ні на що не напрошуюся. Ще зважую — бути чи не бути… Ось у чому…
— Свиня зарита… — перебив її юнак.
— Слухайте, юначе, до чого тут свиня і хто ви взагалі такий? — насторожилася Маруся.
— Свиня — це просто… Згадав вислів сусіда… А я — оператор… Із вами на пробах працював. Невже зовсім не ідентифікуєте?
— Пробачте… — знизала плечима. — Мабуть, була дуже схвильована.
— Не сказав би… Ви так пану Петрові намагалися довести свою непрофесійність, що не помічали більше нічого.
— Погано намагалася…
— Не в тому справа. Ви в принципі нічого не вмієте робити недосконало…
— Он як? — подивилася зацікавлено Маруся. — Ви такий спостережливий, що за дві години, гадаєте, вивчили мене?
— Не така ви проста, аби хоч прочитати, не те що — вивчити. Але через камеру видно значно більше, ніж неозброєним оком.
— Як вас звати? — примирливо глянула на юнака.
— Женя…
— Євгене, а що ви роздивилися такого, щоб я мала погодитися? Я, знаєте, тут стою, зважую всі за і проти…
— І що переважило?
— Поки що — проти.
— Ви хочете, щоб я переконав у вашій спроможності вести ту передачу?
— Можна сказати, що й так.
— Я з першого кадру сказав, що ця ведуча — стовідсоткове попадання.
— Але чому?
— Тому, що я, як оператор, навіть не напружуюся. Ваше обличчя в кадрі саме робить усе потрібне. З якого боку не знімав би, виходить як слід. Жодного зайвого жесту, міміка природна. А природність — це найважливіший фактор. Людина в такому разі виходить жива, справжня. Дикція настільки відпрацьована, наче на телебаченні працювали все життя. Ви розумієтеся на житейських проблемах, і питання, з якими імпровізуєте, підтверджують вашу дотепність, компетентність. А усмішка у вас, самі знаєте яка… І повірте мені, коли ви почнете працювати — вас не зупиниш.
— Дякую, — сказала невпевнено. — Але мені здається, що це ви не про мене розповідали.
— Я про вас ще не все розповів…
— Ой, моя зупинка, — отямилася Маруся.
— Сподіваюся, що скоро побачимося, — всміхнувсь Євген.
Коли вже натиснула кнопку ліфта, озвався телефон.
— Марусю, ти де? — почула Романів голос.
— Майже дома…
— А можна, я до вас під’їду?
— Щось трапилося?
— Ні. Просто хочу вас побачити.
— Ну… приїжджай. Я зараз відправлю няню. Тільки не знаю, чим тебе пригощатиму. Можливо, мої проглодити щось і залишили.
— Таким переймаєшся…
— Ну, давай!
Маруся відправила Аллочку і тільки зайшла на кухню зорієнтуватися, чим би пригостити Романа, як у двері подзвонили. Олесь закричав:
— Мамо, я відчиню!
— Тільки дивись у вічко! — наставляла Маруся сина.
— Знаю! О, дядько Роман! — зрадів малий.
Маруся здивувалася. Так швидко, наче він стояв біля під’їзду і чекав, поки піде Аллочка. Маруся вийшла в коридор зустріти. Роман ручкався із сином, а в лівій руці тримав букет півоній. Великий чорний пакет стояв при нозі гостя, мов слухняний пес.
— О, яка краса! А що сьогодні за свято? — запитала Маруся.
— Розцвіли півонії. Хіба не свято? — розглядав жінку.
— Чому ти на мене так дивишся? — знітилася Маруся.
— Ти неймовірна… — сказав захоплено і хотів ще щось додати, але, глянувши на Олеся, який розглядав зацікавлено його, запнувся. — Ну, королево, приймай букет. А ти, козаче, допоможи мені занести на кухню пакет. Будемо гуляти? — запитав Олеся.
— Будемо! — радо гукнув той.
— А де це наша принцеса? — запитав Олеся.
— Вона малює…
— Прийшло натхнення?
— Еге, прийшло. Тільки я його не бачив. Ярина каже, що воно не всім показується, як і домовичок.
— А ти й домовичка не бачив?
— Не бачив… А ви що — бачили? — зацікавився хлопчик.
— Бачив… Колись у бабусі в селі…
— Якби моя бабуся жила в селі, я б також побачив, — сказав із жалем Олесь. — Село — це, мабуть, круто.
— А ти і в селі ніколи не був? — здивувався Роман.
— Ніколи… У нас там нікого нема. А наші хлопці з класу в селі живуть щоліта. Кажуть, там вишні ростуть прямо в саду. І їх можна красти… А потім — утікати! Правда, здорово?
— Ну, красти — не так здорово, як розповідають. А ось у село тобі треба обов’язково поїхати. Тільки почнуться канікули, я тебе завезу в одне гарне-прегарне село. Там такий ставок! Ми будемо ловити рибу і купатися. Згода?
— Ще й яка! — зрадів малий. — А мама мене пустить?
— А ми й маму візьмемо з Яринкою. Вони нам юшку будуть варити, — підморгнув малому.
— Ще майже місяць до канікул… — сказав із жалем Олесь.
— Нічого. Зате яка в тебе перспектива…
— А що таке перспектива?
— Це те добре, Олесю, що чекає тебе попереду.
— Я буду дуже-предуже чекати своєї перспективи… — пообіцяв хлопчик.
— Ось і домовилися…
— А про що це ви тут домовилися, поки я квіти ставила? — зайшла на кухню Маруся.
— Мамо, ми їдемо в село! — вигукнув радо син.
— В яке село? — не зрозуміла Маруся.
— Я пообіцяв Олесеві на канікули завезти в село. У тебе коли відпустка?
— Ми на відпустку запланували Анталію…
— Мамо, я не хочу в Анталію… Будь ласка… Хочу в село, — заблагав син.
— Лесику, ну що ти? Анталія селу не завадить, — заспокоїв Роман. — Канікули довгі — всюди встигнеш.
— Привіт, дядьку Романе! — зайшла Яринка.
— Привіт, принцесо! — Роман присів біля дівчинки і поцілував їй руку.
— Ой! — вигукнула Яринка. — Я ж у фарбі, — показала руки.
— І це добре. Руки справжньої мисткині. Я правильно розумію: ти будеш художницею?
— Думаю — так. Бо людина має робити те, що вміє…
— Ого! — здивувалася Маруся і пригадала слова оператора Євгена. — А хто тобі сказав, що ти вмієш це робити?
— Але ж я вчуся, — не здавалася дівчинка. — Я ж не сказала, що вже художниця. Бо сама бачу, скільки всього мені не вдається. Але в мене є своє бачення, відчуття тону і, головне, є бажання навчитися малювати по-справжньому.
— Ти про це з кимсь говорила?
— Із Софією.
— Із Софією Тарасівною, Яринко, ми з тобою вже про це говорили.
— Вона нам дозволяє себе Софією називати. У колі митців не прийнято називатися по-батькові.
— Ну, добре… — заховала усмішку Маруся. — Я думаю, що ви, митці, з’ясуєте все без мого втручання.
— А мисткиня має мольберт? — запитав Роман.
— Маю. Тільки хочу справжнішого… — щиро сказала Яринка.
— А це ж якого? — здивувалася Маруся.
— Такого, як у Софії.
— Яринко, ти мені покажеш, якого, і ми тобі доставимо його додому. Згода? — простягнув руку дівчинці.
— Згода, — поклала на долоню свою руку і всміхнулася.
— Романе, ти їх балуєш. Вони в мене чітко знають, про що можна мріяти, а про що — зась.
— Ти, Марусю, не права. Мрія — вона і є мрія. І ніхто жодних табу на неї не може накласти. А те, що можна і чого не можна — то не мрія, а можливості. Принцеса має дуже просту мрію, а я маю можливості. Так? — запитав у Ярини.
— Я не знаю, які у вас можливості, — сказала серйозно Яринка. — Але знаю: якщо ви обіцяєте, то вам можна вірити.
— Дякую! — сказав розчулено Роман. — Дякую, принцесо! Це найважливіші слова у моєму житті, — замовк, збираючись із духом. — А давайте повечеряємо!
— Ця репліка мала бути моєю, — всміхнулася Маруся. — Але я ще не готова її вимовити, бо не заглядала в холодильник.
— У нас сьогодні не було моїх хлопців, то їжа залишилася, — запевнив Олесь.
— То щось придумаємо… — Маруся пішла до холодильника.
— Не переймайся. У нас усе готове. Треба лише дістати з пакета, — підморгнув до дітей. — Допоможете?
— Звичайно. Тільки я руки вимию, — погодилася Яринка.
— А в мене руки чисті, — Олесь простягнув долонями доверху.
Маруся спостерігала, як вони втрьох діставали з пакета запаковані лоточки з готовими стравами, розставляли тарілки й сервірували стіл. Роман ненав’язливо підказував, і діти все робили радо й захоплено. Її відсторонили від цього. Жінка не без задоволення відзначала, що діти щасливі. У них так світяться очі, аж, здається, іскринки літають по кухні.
Хотілося зрозуміти задум Романа. Він так несподівано напросивсь у гості. З вечерею все продумав. Букет… Саме такий, від якого й не відмовишся. Діти захоплені ним. А він возиться з ними так щиро, що їй усередині щось аж ворушиться. Як дітям треба батька. Ой, Романе… Як безглуздо все в цьому житті… Всього й не озвучиш… І не варто. Є таке, що мусить лишатися таємницею назавжди.
— Мамо, хочу запалити свічки, — раптом заявила Ярина.
— І я хочу! — підтримав Олесь.
— А без свічок ніяк? — намагалася стримати романтичний порив дітей Маруся.
— Ні, мамусю… — заскімлив Олесь.
— Глянь, який стіл красивий… — продовжувала Ярина. — Ти ж сама казала, що все має бути доречним, навіть досконалість. А тут для досконалості якраз не вистачає свічок.
— А ти естетка, Яринко, — задоволено всміхався Роман. — Я захоплений тобою, принцесо! Я також дуже люблю свічки. Іноді запалюю їх сам для себе…
— А ви самотній? — по-дорослому запитала Яринка.
— Самотній? — перепитав розгублено Роман. — Мабуть, так.
— А чому ви не маєте сім’ї?
— Яринко, — втрутилася Маруся. — Такі запитання ставити дорослим не годиться.
— А дітям — недоречно, — знизала плечима дівчинка.
— Значить, нікому й не треба…
— А якщо хочеться знати, то що робити — терпіти? — запитав Олесь.
— Можна й терпіти… — не знала, що відповісти жінка.
— Ти ж сама казала, що краще зайвий раз запитати, аніж бути без’язиким, — нагадав син.
— Лесику, але ж я ніколи не радила вам встрявати у чуже життя. Тим більше — доросле. Це є ознакою поганого тону. А ви ж маєте бути чемними дітьми.
— Якщо ми будемо дуже чемними, то ніколи ні про що не дізнаємося, — констатувала Яринка.
— Так, мамо. І невідомо, що краще, — підтримав сестру Олесь.
— Які розумні у нас діти… — озвався вражений почутим Роман. — Ніколи не думав, що з ними можна говорити по-дорослому.
— Романе, — глянула здивована жінка. — Діти мої…
— Вибач… — розгубився Роман. — Я мав на увазі діти, які зараз тут… Твої, звичайно… То що, діти, — опанував себе, — палимо свічки і влаштовуємо вечерю?!
— Давайте! — радо закричав Олесь.
— А ви на нас поженитеся? — несподівано запитала Ярина.
— Яринко! — вигукнула гнівно Маруся.
— Почекай, Марусю, — попросив Роман. — А ти б цього хотіла, принцесо? — запитав у дівчинки.
— Хотіла б! — сказала впевнено.
— І я хотів би! — озвався й Олесь.
— Діти… — не могла підібрати слів Маруся. — Ви хоч усвідомлюєте, що кажете? Хіба можна так безтактно поводитися?
— А як ми можемо поводитися з татком, якщо він із нами не живе? — запитав Олесь.
— Ну, ти взагалі… — розгубилася Маруся, не знаючи, що відповісти синові.
— Лесику, — реготав Роман, — це ти здорово сказав. Запалюйте свічки і поговоримо.
Поки діти зносили свічки з усієї квартири, Маруся намагалася заспокоїтись і перепросити Романа.
— Пробач, ради Бога, Романе… Вони можуть організувати таку ситуацію… За хвилину… До того ж, на голому місці…
— Марусю, ти знаєш прекрасно, що голого місця у наших стосунках ніколи не було. Ні тоді, ні тепер. Тільки нерви оголені… А діти, та ще такі, — всміхнувся, — чітко ловлять і виголошують те, про що дорослі намагаються мовчати.
— Про що нам мовчати, Романе? Ми ж із тобою відверті одне з одним…
— Ти мене запитуєш?
— А тут є ще хтось третій?
— Поміж нас завжди хтось третій присутній… Навіть, якщо його й не видно.
— Що ти маєш на увазі? — насторожилася Маруся.
— Нічого, Марусю, крім того, що я у твоєму житті був завжди третім.
— А я у твоєму?
— Завжди єдиною.
— Романе, я ж знаю твоє бурхливе життя.
— Ти маєш на увазі тих жінок, які пролітали, мов вітер мимо дерева?
— Отак ти їх називаєш…
— Не через неповагу, повір. Просто жодна жінка, яка з’являлась у моєму житті, не лишила жодного сліду.
— Тому, що ти не хотів його помічати…
— Він просто був перекритий твоїм образом. І я знав, що назавжди.
— Тому ти мене переслідував?
— Сам не знав, що творив.
— А тепер?
— Ти хочеш сказати, що переслідую й дотепер?
— Ні, Романе… Все якось несподівано змінилося. Ми змінилися… А можливо — тільки ти. Мені зараз комфортно з тобою… — посміхнулася. — Я ніколи не подумала б, що так може трапитися. Раніше я тебе боялася… Правда.
— Я тебе ображав?
— Та ні… Ти вважав себе господарем життя. І хотів, щоб моє життя також цілком тобі належало.
— Так тільки здавалося, Марусю. Насправді я ладен був віддати тобі своє життя без жодного сумніву. Я не знав іншого способу, як це показати.
— Ти мені нав’язував своє життя…
— Мабуть… І чим наполегливіше нав’язував, тим демонстративніше ти мене ігнорувала?
— Я потім закохалася.
— Тобі все здалося…
— Чого так вважаєш?
— Просто з’явився хлопець — абсолютно моя протилежність. Ти подумала, що то і є кохання.
— Я не подумала, а відчула… — наполягала на своєму Маруся.
— Марусю, у тебе було кілька романів…
— Ти про них знав?
— Я знав твій кожен крок.
— Як же ти, такий гордий і владний, допустив мої романи за твоєю спиною?
— Вони були в мене на очах. Я не бачив у тому жодної небезпеки, бо знав твою авантюрну натуру і спрагу до закохування. Ти без своїх романів не могла. Тобі потрібно було їх пережити. Але коли з’явився Дмитро, а тобі здалося, що любов, я вирішив діяти…
— Почав погрожувати Дмитрові?
— Сама знаєш, якби не ти, тільки погрозами не обійшлося б.
— І ти зважився б?
— Коли б тоді ти не пішла від нього… — замовк і пильно подивився на Марусю.
— Ти б зважився? Скажи, — наполягала Маруся.
— Тоді — зважився б…
— А тепер?
— А тепер… А тепер я по-іншому дивлюся на людське життя. Та й на смерть.
— Значить, я таки врятувала Дмитра?
— І слава Богу… Пробач, Марусю. Я й справді тобі попсував життя.
— Не знаю, як життя… А нервів таки попсував, — присмутніла Маруся.
— Скажи відверто, якби я тоді не загримів за ґрати, ти б лишилася зі мною?
— Це було так давно… Ще в минулому житті. Вже й не пам’ятаю своїх намірів, — кокетливо всміхнулася Маруся.
— Ой, ти капосна. На все у тебе відмовки, — теж усміхнувся Роман.
— Нам треба вогонь! — підбіг Олесь.
— Усім треба вогонь, — розсміялася Маруся.
— Тримай! — подав запальничку Роман..
— Ой! — розгубився хлопчик і глянув винувато. — А нам мама забороняє користуватися таким…
— Може, ти розкажеш дядькові Романові, чому?
— Ну… Мамо, іншим разом. Гаразд? А то…
— Не на часі? Так, Лесику? — запитав Роман.
— Так, — той швидко погодивсь. — У нас же вечеря, — розвів руками малий.
— І то правда, — підтвердила Маруся.
Вечеря була смачною, розмова веселою, а свічки потріскували, додаючи іскристості до бесіди. Роман не переставав дивуватися, наскільки діти розуміються на дорослих темах. Мабуть, Маруся частенько веде з ними такі розмови. Логіка, вміння слухати і вчасно вставити фразу — все, як у добре вихованих дорослих.
— Мамо, а що таке когнітивний дисонанс? Я не можу розібратися, зрозуміти, — раптом запитала Яринка.
— Ого! — перестав жувати Роман. — А звідки такі слова?
— Від дядька Олега чула.
— А хто в нас дядько Олег? — поцікавився Роман.
— Маминої подруги, тьоті Свєти, чоловік. Він страшенно розумний… Навіть книжки пише, — захоплено відповіла дівчинка. — А ви можете пояснити так, щоб я зрозуміла? — звернулася до Романа.
— Ні, принцесо. Нехай краще це зробить мама. То і я із задоволенням послухаю, — подивився на Марусю, очікуючи її реакції.
— Отак? — здивувалася Маруся. — І як же я такій різновіковій категорії поясню складну психологічну концепцію мотивації?
— Тобі, без п’яти хвилин докторові психології, думаю, не так важко буде це зробити…
— Ну, що ж, спробую виправдати твоє довір’я, — замовкла на мить, збираючись з думками. — Уявляйте — у вас виникає така життєва ситуація, коли треба прийняти важливе рішення, але при цьому ви мусите вчинити щось неприємне, те, що ви морально не приймаєте. Ви знаєте щось таке, що є мотивом, аби не робити цього. Але інтерес вашої родини, чи колективу, чи навіть ваш особисто залежить саме від такого рішення, яке спричиняє внутрішній конфлікт, — пильно подивилася на реакцію дітей. — Це зрозуміло?
— Мені зрозуміло, — сказала впевнено Яринка.
— Мені поки також, — запевнив Олесь.
— Йдемо далі, — задоволено продовжила: — Ви вчинили так, як було потрібно саме для цього вигідного (назвемо його так) результату. Але вас продовжує мучити сумнів, який супроводжував, коли ви ще приймали це рішення.
— Тобто, незважаючи на результат, сумнів не зникає? — перепитала Яринка.
— Саме так. Отой сумнів — і є дисонанс. То що ви робите в даній ситуації?
— Намагаємося позбавитися сумніву? — запитав Олесь.
— Але як? — Маруся раділа неймовірно, бо бачила, що діти таки не відпускають логічну ниточку, навіть якщо в чомусь і не усвідомлюють цю непросту й для дорослих теорію.
— Не знаю, — щиро зізнавсь Олесь.
— Ми починаємо шукати додаткові аргументи виправдання на користь нашого вибору. Цим самим штучно підвищуємо цінність прийнятого рішення. І зумисне ігноруємо неприємну інформацію, що свідчить не на його користь. Просто у своїй підсвідомості намагаємося цю інформацію зітерти.
— Як із компакт-диска? — запитав Олесь.
— Щось на зразок… Але ж розумієте: якщо з диска хтось зітер інформацію, і вона щезла, то зі свідомості так просто не щезає, а нав’язливо продовжує виринати сумнівом. Тоді ми підсвідомо намагаємося підвищити цінність даного результату для того, щоб зменшити цей дисонанс.
— Тепер я знаю: у мене був, і не раз, стан когнітивного дисонансу. Просто я не знала, що то так називається, — серйозно розмірковувала Яринка. — Останній раз, коли ми з тобою, мамо, купували мені туфлі. Пам’ятаєш, ти сказала, що я маю вибрати з трьох пар одні. Я так довго вагалась і нарешті вибрала із золотими вставочками, бо вони були найгарніші. Але довго сумнівалася, чи правильно зробила. А потім, коли купили, я намагалася в цих туфлях знайти переваги над іншими. Хоча їх і не було (одна частина мого мозку це розуміла), я вигадувала ті переваги (друга частина мозку раділа). І те, що відбувалося між частинами мозку, й було когнітивним дисонансом. Так, мамо?
— Моя ти розумна дівчинка, — Маруся обняла Яринку. — Я тебе так люблю…
— А мене? — ображено запитав Олесь.
— Ах, ти ж лукавий, — обняла й Олеся. — Наче сам не знаєш: у світі нема нічого й нікого, що я могла б хоч порівняти з вами…
— А мене? — обізвався Роман.
— Що тебе? — перепитала Маруся.
— А мене у цьому світі хтось, ну хоч стілечки, — показав на пальцях, — любить?
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |