Маруся здивувалася такій оперативності. Вони ж лише прийшли. Чи цей стіл накритий щовечора на випадок, коли господареві знадобиться? Хотіла запитати, але передумала. Яке їй діло до правил цього чоловіка і його клубу?
Тунгус відставив стілець і жестом показав жінці, щоб сіла. Вмостившись, Маруся почала розглядати страви. Не через те, що їй хотілось їсти. Зовсім навіть навпаки. Вона щойно з-за столу. Звичайно, не з-за такого вишуканого, але й не голодна. Їй було просто цікаво, як гарно цей стіл сервіровано, наче намальовано картинку. Навіть забула, про що мали говорити. Мовчання порушив Тунгус.
— Ну, що ж — давай знайомитися. Мене звати Роман.
— Роман? Так просто? — здивувалася Маруся. — Чому ж ти приховував своє ім’я?
— Я тобі казав, що всьому свій час…
— Я вже мало що пам’ятаю, Тунгусе…
— Тунгусе? Ми ж щойно познайомилися… — всміхнувся лукаво.
— Пробач, Тунгусе… Ой! Пробач, Романе… Якось зовсім незвично звучить. Мені до твого імені потрібно звикати. Це не за вечір.
— У мене є надія?
— Яка надія? — не зрозуміла жінка.
— На те, що матиму змогу бачити тебе… Принаймні, для того, щоб ти звикла до мого імені.
— Тунгусе… Вибач. Романе, розумієш, мені тяжко буде знову звикати до наших стосунків. Я жінка вільна… Відвикла від диктату…
— А твій Дмитро? Він де?
— Він… Принаймні, не зі мною вже чотири роки.
— Ти чотири роки живеш одна?
— Чому ж одна?
— Тоді звідки воля?
— Я маю на увазі не чоловіка… У мене двоє дітей. Ось ми й живемо однією дружною сім’єю, як каже мій син. Ще, правда, Сімочка та Семен із нами.
— А це ж хто?
— Черепаха і кіт. Вони також члени нашого сімейства. До того, буває, правоправніші, ніж я.
— А живете де?
— Живемо там само.
— Тобто у тій тісній квартирці?
— Та ще й не своїй…
— А чиїй?
— Колишньої свекрухи.
— Марусю, ти… — не знаючи, що їй сказати, він замовк.
— Ти змінився… Чи мені так здається?
— Просто ми давно не бачилися…
— Ні, не те… Я чітко пам’ятаю твою безапеляційність, затятість… Згадай, як ледь не прибрав зі світу Дмитра… Скільки я тоді пережила…
— І що ж Дмитро? Як міг тебе… — запнувся, — вас покинути?
— Він не кидав нас. Я сама зробила все для того, аби він щез із мого життя.
— Із твого чи вашого?
— Із життя дітей щезнути не може. Бо він — їхній батько. І жоден чоловік не зможе їм замінити його…
— Чому ж? Буває — замінюють…
— Виховання, гроші — так. А гени куди подіти, а клич крові? Тут не заміниш. Якби ти знав, як вони люблять, незважаючи на його байдужість…
— Він що — байдужий до власних дітей? — здивувався Роман.
— Розумієш… Чоловіки, принаймні більшість, якщо розлучаються з дружиною, то розлучаються й з дітьми. Дмитро саме з таких. Я нічому не дивуюсь і нікого не звинувачую. Сама вибрала цей варіант — жити без чоловіка — й ніскільки не жалію. Я кицька за суттю. Не люблю під господарем ходити. Краще за двох працювати, напружуватись, але ні перед ким не звітувати.
— Пізнаю… — протягнув Роман.
— Ти не можеш мене пізнати, я дуже змінилася, Тунгусе… Вибач, Романе. Я ніяк не звикну…
— Звикнеш… Ми ж будемо зустрічатись? — напружено очікував відповіді.
— Якщо ці зустрічі ні до чого не будуть зобов’язувати… Я не вмію залежати від жодного чоловіка.
— Значить, не зустріла ще такого…
— Таких нема…
— Не переконуй мене ні в чому. Я дуже добре знаю, що таке — залежати…
— Ти… Залежати? Та у світі немає жодної обставини, від якої ти б міг залежати!
— Одна є… Я від неї хочу залежати, їй належати… Просто лежати… Несамовитіти… Марусю, це ж не просто зустріч… Це не могло бути випадково… — він дотягнувся до її руки, боляче стиснув у своїй і різко відпустив. — Пробач…. — зціпив зуби і прикрив очі, опановуючи свої емоції.
— Я не хочу в минуле… Не примушуй мене… будь ласка… — озвалася так благально, що він аж перестав дихати.
— Не парся, Марусю… — сказав грубувато. — Насильно милим… Далі за текстом… — замовк, наче зачинився на замок, похитував головою і щось хмикав собі під ніс, зрештою оволодів собою і мовив: — А давай-но добряче наїмось. А потім я тобі покажу одну цікаву гру.
— Ми будемо грати? — здивувалася Маруся.
— Ні, грати будемо ми, а ти — дивитися, — підморгнув.
— Ви — це хто?
— Побачиш. Їж.
Роман накладав собі в тарілку салати, рибу, поливав соусом, і все це швидко щезало у його роті. Запивав білим вином, час від часу піднімаючи бокал та припрошуючи Марусю. При цьому він намагався бути веселим і галантним. Але Маруся бачила, як це тяжко йому давалося. Вона вже картала себе за таку різку відмову. Можна ж було якось тонше, тактовніше. Але й розтягувати з відмовою не бачила сенсу. Краще все зразу, щоб жодних сподівань…
— Я цілком ситий і готовий до гри. А ти? — запитав удавано весело.
— Також цілком… — посміхнулася й Маруся.
— Тоді… Прошу, королево! Сподіваюся, тобі гра сподобається!
Роман підвів її до дверей, що нагадували браму. Маруся думала, що то декор, а виявилося, вони відчиняються. Двері розчахнулись, і жінка почула спершу легку музику флейти, відчула ніжний запах солодкого диму, що нагадало їй пахощі матіоли, і, нарешті, посеред неяскраво освітленої зали розгледіла стовбур дерева, навколо якого було припасовано великий дерев’яний стіл. Від несподіванки, що побачила посеред зали дерево, зупинилась і не зразу помітила чоловіків, які сиділи на широких, також дерев’яних стільцях. Чоловіки курили кальяни і грали в карти. Жінка насторожилась, уздрівши їх, і різко глянула на Романа. Той помітив її острах, узяв за лікоть.
— У тебе немає причин для страху, королево. Це мої друзі.
Чоловіки піднялись і легкими кивками голови привіталися з жінкою. На диво, острах швидко зник. Чи то ця спокійна обстановка так вплинула, чи музика, що заколихувала свідомість? Маруся розслабилася, сіла на диван, на який указав Роман, потонула в м’якості. Звідти нарешті роздивилась інтер’єр цієї дивної кімнати. Тут стояв лише один диван, і на ньому сиділа вона. В кутку мерехтіли вогні каміна, і жінка ніяк не могла збагнути — там горять справжні дрова, чи то тільки прекрасна імітація горіння.
Неподалік каміна, за барною стійкою, молодий бармен змішував коктейлі. Його рухи заворожували, і Маруся на кілька хвилин зупинила на ньому погляд. Роман зауважив це й відразу ж запропонував їй фірмовий коктейль.
— Я, мабуть, відмовлюся, бо щойно пила вино…
— Повір, королево, цей напій тобі не зашкодить. Він зробить твій вечір приємнішим. Я ж не хочу тобі зла… Чи ти думаєш інакше? — присів і заглянув їй в очі.
— Ні… — запнулася, — Романе, я думаю, що ти не той чоловік, якого я повинна боятися. Чомусь мені так здається…
— Ось і славно, — пішов до бару.
Маруся сиділа і заворожено спостерігала за тим, що відбувалося. Такого дивовижного спокою вона не відчувала хтозна-скільки років. Навіть тіло на дивані розм’якло, розтеклося невагомою хмаринкою. Лише погляд-блукалець вихоплював якісь незначні сюжетики. Бармен чаклував над її коктейлем. Чому вона вирішила, що над її? Мабуть, тому, що Роман показав на неї рукою і щось наказав. Той згідливо кивнув головою й узявся за свою справу, а Роман зник за дверима неширокої шафочки. Дивно… Значить, то була не шафа, а замасковані двері… Навіщо? Маруся знову відчула себе Алісою в країні чудес. І почала озиратися, шукаючи очима чешуйського кота.
— Ваш коктейль… — мовив оксамитовим голосом бармен, елегантно подаючи їй на срібній таці високу склянку, прикрашену без зайвини.
— Дякую! — не знала, як почати споживати цей шедевр.
Хлопець був, видно, тямовитим — чемно вклонившись, поставив тацю на маленький круглий столик, припасований до краю дивана. Маруся якусь мить дивилася на склянку, зрештою зважилася, зробила ковточок. Відчула всередині маленьку гарячу доріжку, чимось припахчену. А чим — не могла збагнути. Запах знайомий… Спробувала ще.
Марусі було добре. Закортіло покласти ноги на диван. І вона це зробила. Легка мелодія, здавалося, розгойдувала. Прикрила очі від задоволення. Пила маленькими ковтками коктейль і більше ні про що не хотіла думати.
— Тобі добре, королево? — нахилився над нею Роман.
— Ой! — шарпнулася з несподіванки.
— Я злякав тебе?
— Ні. Просто не почула, коли підійшов.
— Ми починаємо гру. Вона називається «кам'яне обличчя». Хочу, щоби ти подивилася, — нагнувсь і поцілував їй руку.
Маруся простежила очима за Романом. Той ще раз озирнувся, всміхнувсь їй і підійшов до дівчини, котра, наче марево, невідомо звідки взялась у цій залі. Була схожою на білого птаха — легкого й невагомого. Мала на собі лише білу прозору туніку, що від найменшого руху спурхувала легким серпанком, оживлюючи тонку фіґурку дівчини. Роман підвів її до столу, а сам сів на вільний стілець.
Дівчина пригнулась і пірнула під стіл. Маруся напружилась і почала уважно спостерігати за її рухами. Ніяк не могла збагнути, що там можна робити. Увімкнули підсвітку і Марусі не треба було напружувати зір, аби спостерігати за дійством. А воно було несподіваним. Жінка затисла в жменях поділ своєї сукні й відчула себе ніяково. Але продовжувала спостерігати. Намагалася розгадати умови цієї гри.
Дівчина по черзі розщібнула штани чоловіків. Вирази їхніх облич не змінювалися. Так само по черзі робила міньет. Уже в Марусі змінився вираз обличчя, а чоловіки були непроникними. Вони продовжували грати в карти, наче під столом нічого й не відбувалося. Так тривало кілька хвилин. Раптом усі показали на смуглявого красеня. Той, стиснувши кулаки, махнув ними в повітрі й застогнав. За якусь мить заворушився, дістав із кишені піджака стодоларову купюру, поклав на стіл і, поправляючи на ходу штани, подався до бару.
Гра тривала. Маруся принишкло спостерігала. Вона зрозуміла умови гри і чому вона називається «кам’яне обличчя». Лице мало залишатися незмінним, що б під столом не відбувалось. Якщо на чиємусь обличчі прочитувалося задоволення, і це бачили, той клав купюру. Останній із учасників забирає гроші.
Цим останнім і був Роман. Він зібрав гроші, дав дві купюри дівчині й відправив її з кімнати. Підійшовши до решти чоловіків, випив із ними коктейль і потис кожному руку.
— Тобі сподобалася гра, королево? — присів біля неї на диван.
— Несподівано… — ледь вимовила Маруся.
— Несподівано сподобалася?
— Несподівано закінчилася…
— Хочеш продовження?
— Ні… Не хочу…
— А я хочу…
Він присів біля дивана на коліно, взяв її руку, поцілував. Дивився в очі пильно і благально. Маруся не могла зважитися сказати щось різке. Мовчки дивилася на нього. Раптом відчула, що їй зовсім не хотілося, аби він зараз випустив її руку, допоміг зодягнутись і відвіз додому. Цієї миті Роман навівав на неї давно забуте бажання близькості. Тіло окуталося теплою хвилею його потужної чоловічої енергетики. Жінка сама потягнулася до нього — торкнулася рукою волосся, очей, губ.
Роман застогнав, ткнувся обличчям у її коліна, потім обхопив їх руками, і плечі його затрусилися, наче в німому риданні. Жоден звук не зринав. Здавалося — це триватиме безкінечно. Але він підняв до неї очі.
— Ходімо!
Маруся не перечила. Наче маленька дівчинка, яку вели за руку, мовчки йшла за Романом. Ще одні двері — й обоє опинилися в невеличкій білій кімнаті. Крім білості, жінка нічого й не бачила. Така сама біла пелена застилала очі. Марусі не хотілося розглядати інтер’єр, як і відриватися від Романового подиху.
Заграла музика. Вона здалася Марусі також білою. Їм було солодко купатися в тій білій музиці, у нестримній пристрасті, в жагучих доторках, що доводили спрагле тіло до дрібного тремтіння.
Скільки тривав той безум, скільки носила на гребені хвиля пристрасті їхні тіла, Маруся, навіть приблизно, не могла знати. Вона наче випірнула з якоїсь неймовірної глибини й по-новому звикала до звичайного повітря та світла.
— Королева… — голос застрягав у пересохлому горлі. — Моя королева…
— Тун… — запнулася. — Романе, я нічия, — запротестувала Маруся.
— Ти нічия жінка… А королева моя! І не сперечайся!
— Мабуть, пора додому, — раптом спохопилася Маруся.
— Як скажеш, королево. Чи, може, не пора? — заглядав у очі Роман.
— Таки пора, — пом’якшила голос. — Я від себе такого не чекала.
— А я про таке і мріяти не міг, — проводив пальцями по щоках жінки. — Я не тільки бачу тебе, а й торкаюся. Господи! Як же солодко тебе торкатися!
Марусі були приємні його доторки, слова. Прикрила очі. Відчула — ще якась мить — і порине у глибокий сон. Не хотілося ворушитися. Отак би лежати, слухати його голос, відчувати його пальці й тулитися до плеча… Від такої думки здригнулася. Он як розслабилася! Цього не можна допускати. Це небезпечно й аж ніяк не потрібно. Піднятись і йти! Але тіло не збиралося реагувати на думки. Тоді Маруся скомандувала вголос:
— Негайно додому! — прозвучало не вельми переконливо.
— Ти до мене, королево?
— Я до свого тіла…
— Залишайся тут! Назавжди! — вигукнув запально і благально.
— Ти що, Романе? — його слова протверезили Марусю. — Ми ж домовилися…
— Про що? — не зрозумів Роман.
— Як про що? Про те, що я — вільна!
— А чи ж я тебе неволю?
— Ніби я сама… А ніби й не я…
— Ось тобі маєш! То з ким я щойно був? — заглянув ув очі.
— Хто зна, — мовила кокетливо. — Тут у тебе такі ігри…
— Я не часто в них граю, — сказав серйозно.
— Сьогодні був показовий виступ?
— Ти була неприступною, королево…
— Це був спосіб приступитися?
— Це був відчай…
— Дивний відчай…
— Він тобі не сподобався…
— А хто придумав таку гру?
— Пам’ятаєш Чечена?
— Чечена? — на мить задумалася. — Це той красунчик, який доводив усім, що він аварець… Пам’ятаю! А де він зараз? — запитала зацікавлено.
— Нема…
— Як нема? Помер, чи що?
— Його вбили… Як і Парасольовича, Ваську Утюга, Пашку Гобліна… Ти їх пам’ятаєш?
— Пам’ятаю… Веселі хлопці були… А за що їх убили?.. Коли?
— Коли Поділ ділили….
— Як Поділ ділили? Він що — шматок ковбаси?
— Хоч і не ковбаси, та шматок ласий. Тоді багато хто заробив свій капітал…
— Хто вижив?
— Можна сказати й так…
— А ти?
— А я вижив… Ти не помітила?
— Те, що ти живий, навіть відчула, — всміхнулася Маруся. — Я про інше. Твій капітал також із Подолу?
— А звідки ти взяла, що він у мене є? — хитро прижмурив око Роман.
— А такий клуб, — повела очима по кімнаті, — сам приплигав?
— Я його вигадав, Марусю. Для тебе…
— Гаразд… Не хочеш про це — і не треба. Я й так за раз багато дізналася… Навіть твоє ім’я…
— Розумієш, королево, є таке — що краще тримати в таємниці, навіть від найближчих людей… Особливо від найближчих. Я намагаюся не повертатися в минуле… Там дуже мало доброго залишилось. А про смерть друзів, нари і купу різного бруду згадувати не хочеться, — говорив серйозно, навіть сумно. — Ти запитуєш про мій капітал… Так, він із минулого. Цей капітал мене не тішить, не гріє… Але я його нікому не збираюся віддавати. Тому, що всі капітали, котрі крутяться в столиці, та й усюди (просто тут їх найбільше осіло) з бруду, з крові… І ніхто цим особливо не париться. Я визначив три категорії людей, що свого часу рвали собі ласий шматок будь-яким способом: ті, кого вже вбили, ті, хто в тюрмі сидів і ті, хто прийшов до влади. Сама розумієш, ті, кого вбили, — покійники, з них нічого питати, ті, хто в тюрмі, сидів, — бандюки, своє відбули, а ті, хто при владі, — еліта, вони примножують свої капітали. Бо гроші роблять гроші. Вони, достойники, — правлять державою, влаштовують благодійні вечори, демонструють поблажливість до плебеїв. І ніхто не сміє назвати їх бандитами, як мене. Але вони добре знають, хто такий Тунгус, тому намагаються не псувати зі мною стосунків. А я, своєю чергою, не приховую минулого і не пнуся в еліту. Тому, що для мене це слово означає не гроші. Але коли б я захотів пробитися до влади, то зробив би це без найменших труднощів. Ось тоді б я також не був бандюком, а став би, як і вони, — елітою. Це, знаєш, такий простий (якщо маєш гроші) процес перетворення. Мені не раз пропонували такий варіант. Ми з ними разом порушували закони. І вони, нинішні можновладці, добре пам’ятають, що я про це знаю. Тому ніхто не наважиться псувати зі мною стосунків. А мені облом іти в еліту. Бо тоді хоча б час від часу треба одягати маску благодійника і виходити до людей із поблажливою посмішкою, кидаючи якусь копієчку їм на бідність, колись у них таки й одібрану. Я не хочу брехати собі. Так, я — бандит. Мене таким зробило життя, чи, можливо, сам таким його зробив. Не буду досліджувати. Та й тобі, моя королево, це не потрібно.
Він підхопився на ноги, накинув атласний халат і вийшов за двері. Зашуміла вода. Маруся здогадалася: там ванна. Все продумано, як удома — ліжко, халат, ванна… Вона розглядалася по кімнаті. Було затишно й тепло. Можливо, він тут і живе? Але навряд чи вона запитає.
— Твоя черга, королево! — гукнув до неї бадьоро. — Бо я повертаюся!
— Залякуєш? Ти вже повернувся, монстре…
Легко підхопилася й попрямувала до ванни. Хотіла запитати про рушник, але подумала, що й сама здогадається, який узяти. Ванна кімната вразила її не менше за дерево посеред зали. Була неймовірна. Посередині — величезна бірюзова ванна. Попід стінами такого ж кольору шафочки з дзеркалами. А в стіні, навпроти дверей, — велике кругле вікно, в яке заглядає зимове дерево, підсвічене ліхтарем.
Маруся відірвала погляд від дивного вікна, стала під душ. Вода змивала рештки розслаблення. Відчула, що негайно потрібно додому, бо захоплива натура вже починає вростати у розкіш. Замок подобається так, що навіть готова у ньому поселитися.
— Відвези мене, — попросила Романа, тільки-но вийшла з ванни.
— Щось трапилося, королево? — помітив зміну настрою.
— Нічого… — відповіла невпевнено.
— Але тебе щось мучить…
— Сумління…
— Звучить пафосно і непереконливо…
— Спробуй описати мій стан, — примружила очі.
— Що ж… Давай проекспериментуємо. Ти розслабилася… Нарешті, за тривалий час, забула, наскільки вільна і неприступна, наскільки мама і… До речі, ти захистила докторську?
— Ні, тільки кандидатську, — здивувалася несподіваному запитанню.
— Отже, продовжую… І забула наскільки кандидат… Але вода так ефективно подіяла на тебе. Вона взагалі має таку властивість — отямлювати. І подумалось: а що це ти — вільна, неприступна, мама, кандидат — робиш тут, у чужому клубі, та ще й із бандитом! Тебе охопив жах, і негайно захотілося «в дєрєвню, к тьоткє, в глуш, в Саратов», аби подальше від цього злочинного місця…
— Романе… — перебила, але не знайшлася, що сказати.
— Марусю, я тебе прошу… Ніхто не сміє примушувати тебе ні до чого. Ти сама маєш вирішити — бувати тут чи ні. Я, звичайно, наполягатиму… — всміхнувся. — Ні, благатиму… — замовк, дивлячись їй в очі. — Власне, то не важливо…
Коли сніг вислизає з міста до наступної зими, на Марусю завжди нападає бажання планувати. Уже в березні знає, куди поїде у відпустку. І скільки б мама не говорила про те, що наперед загадувати не варто, що «людина планує, а нечистий пантрує», Маруся не має святого спокою, доки не вивідає всі курортні ціни і не звірить із ними свої фінансові можливості. За них відповідає сама — заробляє, підробляє, заощаджує. Це їй вдається. Навіть не відає, звідки у такої марнотратниці (так до певного часу називала її мама) з’явився талант заощаджувати. Мабуть, життя навчило колись балувану дівчинку відмовитися від необдуманого «хочу». Ні, в жодному разі, не обмежує себе і дітей в одязі, розвагах чи ласощах, просто навчилася не купувати зайвого.
Маруся нині, згадуючи себе колишню, поблажливо посміхається, даючи зрозуміти тій, яка вже ніколи не вийде з дитинства та юності зі своїм безтурботним характером, так і залишиться у пам’яті конячкою для свята, що розуміє ту себе і приймає такою, якою була. Чому саме так називає себе колишню? Просто згадується, коли в свята чи вихідні батьки зодягали її, доню-одиначку, в найкраще вбрання, начіплювали різні прикраси й вигулювали у центральному парку. Вона йшла з бантиками, високо піднявши голову, і вже в тому віці усвідомлювала, що найкраща. Живе в елітному будинку, навчається у найкращому ліцеї, носить красиві речі. Крім того, завжди вигравала всі конкурси краси — спершу шкільні, а потім і міські. Пригадує, що в парку роз’їжджала прегарна сіра конячка з дзвониками і вплетеними у гривку бантиками — возила діток. Але Маруся тоді не думала, наскільки вони були схожими.
Привчена до найкращого, у свій найтяжчий період нелегко відвикала від привілеїв. Коли Яринці не було й року, а Маруся вчилася в академії (здобувала другу вищу), завагітніла Олесем. Вагітність була не запланована і не передбачувана. Але те, що трапилося, виправити можна було, вважала, лише одним способом — через дев’ять місяців народити. Про це сказала Дмитрові. Той, спершу, сприйняв її слова за жарт. А коли збагнув, що це правда, замість того, аби зрадіти — впав у гнів. Почав доводити, що самі не зможуть «витягнути» ще й другу дитину, бо заробітки у нього нестабільні, а вона зовсім не працює, то не зможе мати навіть декретних. Надіятися ні на кого — її батьки не люблять зятя, вважаючи недостойною партією, а його мати недолюблює Марусю, бо не вірить, що Яринка — його донька..
Маруся тоді думала, що життя закінчилось. І навіть та велика любов до Дмитра, яка колись так несподівано охопила її, кудись потихеньку щезала. Ще здававсь їй красивим, дотепним та розумним, що дуже цінувала в чоловіках. Рідко зверталася до енциклопедії, бо все, що цікавило Марусю, знав її чоловік. Його здатність усе запам’ятовувати справді вражала. Знав чотири мови, був асом у математиці, носив у собі всю хронологічну таблицю нашої та світової історії. І Маруся почувалася перед ним школяркою.
Її свекруха вважала свого сина ґенієм. Звісно, для цього були підстави. Але тими знаннями, що мав Дмитро, треба було ще й уміло розпорядитися. Не розпорошувати на всі боки. Але її чоловік — натура непослідовна. Сьогодні він вигадує вічний двигун, а завтра пише українсько-угорський розмовник. Зрозуміло, що ні одне, ні інше не закінчено, а він уже проводить якісь досліди на кухні.
Звичайно, така розпорошеність чоловіка доходів не давала. Тим часом підростала донька, яка потребувала і харчування, і памперсів, і одягу. А позаяк Маруся одягалася завжди вишукано, вона прагнула відповідно одягати і Яринку, навіть таку манюню. Батьки грошей не давали, бо хотіли довести, що Дмитро не той, хто їй був потрібен. Свекруха не допомагала, бо не вважала Яринку за внучку, і мала на те підстави. Перед тим, як завагітніти Яринкою, Маруся з Дмитром тривалий час не жили разом. А тільки-но вони помирилися, жінка відразу ж завагітніла. Ось у свекрухи й виникла така підозра. Сама ж Маруся знала, чия це дитина, і доводити нікому нічого не збиралася.
У той час, коли виношувала Олеся, вчилася в академії і писала кандидатську, потрібно було, щоби хтось постійно доглядав за Яринкою. Маруся вже виснажилась, а навчання закинути не могла. Бо не лише відчувала в тому потребу, а, що найперше, хотіла довести батькам свою самостійність і спроможність справлятися з будь-якими обставинами. Звичайно, найрозумніше — найняти няню. Але жодна няня не буде працювати задармо. А Дмитро саме в цей час займався якимось новим проектом, що мав забезпечити йому Нобелівську премію. Марусі ніяк було чекати на премію, тож почала наполягати на тому, щоб чоловік негайно знайшов роботу з нормальною зарплатнею, аби можна було утримувати сім’ю.
Саме тоді у них і виникли перші справжні непорозуміння. Дмитро, одержимий своєю ідеєю, очікував розуміння від Марусі, а вона, своєю чергою, одержима материнською любов’ю, думала лише про доньку і майбутню дитину. Крім того, виснажувалася навчанням.
Батьки того дня приїхали без попередження. Просто подзвонили в двері. Була післяобідня субота. Маруся, приспавши Яринку, збиралася пити чай. Дістала три останніх київських сухарики, поклала на тарілочку і, втупившись, наче зчитувала з них, як із кавової гущі, своє майбутнє.
Дверний дзвінок вивів із задуми. Відчиняла без особливого настрою, впевнена, що це Дмитро, і чергова розмова буде нелегкою. Несподівано побачила дві пари рідних очей. І її очі не витримали, розтеклися таким несподіваним потоком, що не встигла зронити жодного слова.
Мамині очі не кліпали. Вона побачила другу Марусину вагітність (та вже помітно округлилася) — і їй перехопило дихання. Батько, вгледівши таку ситуацію, озвався першим:
— Здорова, доню! Чи не рада нам, що в дверях тримаєш? — запитав, аби почати хоч якусь розмову.
— Татусику! — кинулася до нього донька.
— А звідки сльози в мого зайчика? — тремтіння в його голосі видавало хвилювання. — Хто це тут зібрався плакати?
— Ні, ну що ти? Я не буду, — намагалася опанувати себе.
— Мамуню, пробач…. — підійшла, не наважуючись обняти.
— Дівчинко моя, що ж ти наробила? — заголосила раптом така стримана у почуттях мати. — Що ж ти наробила зі своїм життям? — не вгавала жінка.
— Ірино! — сказав суворо батько. — Ти завелась, як баба! Це тобі не личить… — пом’якшив голос.
— Володю, ти що, сліпий? — показала на Марусю. — У неї ж знову буде дитина…
— Не у неї, а в нас! І досить цих комедій із гордощами! До чого довели дитину… — глянув на доньку зболено. — Марусю, вище носа і запрошуй на чай!
— Звичайно… Заходьте… Пробачте… — чомусь ще більше розгубилася Маруся.
— Де внучка? — роззирався по кімнаті.
— Спить… — показала на ліжечко, накрите рожевим балдахіном.
Маруся легенько відхилила шторку, і батьки прикипіли поглядом до внучки. Обличчя їхні, наче за командою, обм’якли і розпливлися в усмішці, очі зволожилися.
— Милий Боже! Це ж твоя копія, Марусю… — прошепотіла мама. — Ти такою ж гарнюнечкою була, — сльози закрапали одна по одній.
— Мамо, я впевнена, що і ти в її віці була саме такою. Ми ж однієї породи. Правда? — заглянула в очі.
— Доню… — обняла Марусю і захлипала.
— Так, народ, марш на кухню… А то зараз додасться ще один голос, — кивнув на Яринку.
На кухонному столику у маленькій тарілочці лежало три сухарики. Всі три погляди зупинилися на них. Потім переглянулися.
— А що — гулять так гулять! — першою озвалася Маруся і показала рукою на стіл, приховуючи свою незручність за жартом.
— Це все, що лишилося від обіду? — підозріливо запитала мати.
— Це все, що передбачалося на обід, — гірко посміхнулася Маруся. — Пропоную розділити з королевою цю трапезу! Якщо не гидуєте… Зараз зроблю чай.
Вона поставила на вогонь чайник. Приготувала чашечки. Насипала у чайничок заварку. А батьки мовчали. І ця мовчанка вже починала тиснути Марусі на потилицю.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 22 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |