— А хто з них Йорик? — уточнила Світлана.
— Думаю, Маша… — піднявши очі, Маруся враз застигла.
Жінкам знову не трудно було здогадатися, кого вона побачила. На верхній сходинці стояв Віктор. Спостерігав за ними й усміхався. Вони так захопилися обговоренням пригоди, що не помітили його несподіваної з’яви. Вистава не завершилася. Дія з букетом, виявилося, ще не була фіналом. Вистава-експромт тривала. Чоловік продовжував усміхатися. І Маруся не могла зрозуміти, якою була його усмішка — злою, саркастичною чи замилуваною.
— Це знову ви? — запитав, дивлячись згори.
— Мабуть… — намагалася жартувати розгублена Маруся.
— Чому так непевно? А як починалося!
— І як же?
— Я сказав би — нахабно… — відповів різкувато.
— Усе почалося… — намагалася виправдатися Маруся.
— Спочатку… — перебив чоловік. — То що там було наприпочатку?
— Подив, поштовх, спалах… Продовжувати? — сказала впевненіше.
— Як цікаво… І що ж спричинило такі емоції? — наполегливо допитувався Віктор.
— Ви не повірите, — отямившись, жінка артистично продовжила: — Я побачила силует чоловіка, який снився ночами. Спостерегла той погляд, котрий крізь роки дивився мені просто в душу і будив у ній неймовірний безум. Я не могла стерпіти, як на чужі плечі лягли руки, що торкалися мене в снах! Відчула, як невидимі нитки, ні, міцні мотузки зв’язують мене з тим чоловіком, і подумала: ось вона — моя доля! А коли зауважила, як ця доля щезає у вагоні, невидима сила кинула мене навздогін. Чи ж винна голубка, що голуба любить?.. — патетично запитала Маруся.
Усі напружено мовчали. Віктор також. Він не сподівався на такий монолог. Найневибагливіший глядач не повірив би цій інтонації самозваної актриси — було навмисне так фальшиво вимовлено. Але Віктора зупинила не інтонація слів, а зміст сказаного.
Зачепило не на жарт. Крізь нарочитість просочилося щось, чого він не міг розгадати. Ця жінка (він зрозумів із найпершої зустрічі) не просто з’явилась у його житті. З першого дотику поглядами він пізнав у ній когось. А кого — не міг збагнути. Згадував своїх знайомих із дитинства, з юності — а її обличчя було непізнаним. Навіть подумав, що, можливо, цей образ — із майбутнього. Щоправда, не знав, чи так буває. Намагався не думати про це. Але життя час від часу підкидає несподіванки. І за сьогоднішній вечір дві зустрічі у великому місті… Що це?
— Вікторе, — позаду озвалася Маша, відірвавши його від думки. — Я йду звідси. А ти?
— Я також. Іди… Я наздожену тебе… — швидко обернув її, аби вона не встигла впізнати Марусю.
Жінки зауважили його рух і посміхнулися. Маша, не озираючись, пішла до виходу. Віктор якусь мить постояв, дістав візитку, спустився до них ближче і подав Ларі.
— Дякую, пане, — не забарилася з відповіддю Лара. — Я неодмінно вас знайду… Ви вмієте вибирати квіти…
— Я просто вмію вибирати… — поглянув загадково на Марусю і, не озираючись, зник слідом за Машею.
Маруся на роботі дивилась у вікно на чорні мокрі дерева старого парку і думала про жінок. Мабуть, тому, що завтра жіноче свято. А, можливо, тому, що вона його не хоче. Власне, вона не проти вихідного. Можна чогось смачненького приготувати дітям, попрацювати над дисертацією і просто відпочити. Але оті надумані вітання з надуманим жіночим днем її просто дратують. Хоча розуміє цей сентимент старших людей, яким воно нагадує про їхню молодість, коли вони були сексуальніші, потрібніші. Це — їхнє світле вчора. І ці вітання їм дають змогу знову відчути себе такими. Багато жінок чекають цього свята, аби мати хоч якусь увагу від чоловіків, котрі цього дня не скупують на компліменти і усмішки, на букетики квітів і флакончики парфумів, щоправда, не завжди найкращих.
Деякі жінки ще намагаються боротися за своє рівноправ’я, як самі його бачать — хто не бажає працювати на низькооплачуваних роботах, хто не хоче грати другорядні ролі, а хто хоче зробити кар’єру або написати дисертацію, використавши гендерну політику, як непереможного коника. Бо хто посміє заборонити жінці відвойовувати своє місце під сонцем?
Але, насамперед у контексті з іншими жінками, Маруся розмірковує про себе. Раніше навіть думки не допускала, що вона така ж, як і решта. Все здавалося, що хоч якось вирізняється з їхньої когорти — придумувала собі достоїнства, переваги, сама в них вірила. І то було не найгірше. Бо вільно та впевнено почувалася в будь-якому товаристві. Та, власне, й нині не страждає комплексом меншовартості. Лише тепер, коли позаду заміжжя і розлучення, Маруся збагнула, що її життя таке ж, як і тисяч інших жінок, котрі живуть за написаним зверху сценарієм. Тож намагається не вирізнятися. Хоча й не завжди вдається.
Їй ніби й не самотньо. Наодинці завжди займе себе справою. Та й часу вільного не стільки, щоб перейматися самотиною. Але щодалі, то їй сильніше бракує чоловіка. І вона навіть знає якого. Та вже четвертий день не зважується скористатися візиткою, бо раптом спало на думку, що жінка щодо інтиму має бути пасивною, а використовувати волю і агресію — справа чоловіків. Хоча, як той чоловік має використати свою волю, коли він не знає, де шукати Марусю? А вона також не може зателефонувати чужому чоловікові напередодні свята, навіть не відаючи, одружений він чи ні.
Едуард просунув голову до її кабінету. Примруживши очі, пильно вдивлявся в неї, наче зчитував із мапи — чи не порушив кордон дозволеного. Маруся посміхнулася.
— Едуарде, ти з візитом прийшов чи помилився дверима?
— А якщо з візитом, то чи дозволить королева зайти?
— Та внось свою решту, а то, як півник без палички, стримиш у дверях, — продовжувала посміхатися Маруся.
Він вийняв із-за спини красиві різнокольорові тюльпани, загорнуті у прозорий обгортковий папір, і простягнув жінці. Маруся не поспішала їх взяти. Глянула грайливо й, стріпнувши волоссям, заперечила:
— Що ти, Еде, я не смію взяти цей букет. Як побачить керівниця, то мені гаплик насниться. Ой, я уже й віршами заговорила, — розсміялася Маруся.
— Вона тебе просто надихає.
— Надихає вона тебе, а мене тихо ненавидить.
— Звідки така інформація?
— Про натхнення чи ненависть?
— Про те й інше…
— Спершу про натхнення… Про це знають усі. Після новорічної вечірки керівниця подобрішала, стала терпимішою, спокійнішою, і в очах з’явилися вогники, що свідчить про певну жіночу вдоволеність. Можу зробити висновок, що ти її вдовольняєш, чи то пак, задовольняєш.
— А вона мене?
— Однозначно сказати не можу. Але ти не сильно страждаєш. Вона оберігає тебе від зайвої роботи і від мене. Я просто не збагну, як ти ризикнув зайти, та ще й з квітами!
— То ти приймеш ці квіти, чи їх зразу викинути у вікно? — покрутив букетом перед Марусею.
— Що за крайнощі, Еде? Давай! — забравши тюльпани, поклала на стіл. — Дякую. І не раджу самому ризикувати й мене наражати на неприємності…
— Про який ризик мова, Марусю? Що ти згущуєш?
— Якраз і ні… Ти ж знаєш, я реалістка. І тверезо дивлюся на життя. Маргарита завжди знала про наші особливі стосунки… І завжди мене за це ненавиділа. Ти пам’ятаєш, скільки вишуканих образ я отримувала на свою адресу після того, як ми за кавою потрапляли на очі керівниці! І не наодинці… Віч-на-віч не сміла, бо знала, що отримає навзаєм. Вона ображала при колегах, коли мене тут не було. Щоби насолодитися своєю зверхністю. Але тоді, коли між вами нічого не було, вона ще терпіла, задовольняючись лише бабськими образами. А тепер…
— Що тепер? — уточнив сумно. — Боїшся за своє волосся?
— Про що ти, Еде?! Вона не та жінка, щоб так примітивно боротися за чоловіка. У неї такі вишукано-єзуїтські методи! А у мене, якщо ти пам’ятаєш, діти. Мені потрібно десь працювати. І бажано тут… А я з нею в різних вагових категоріях, щоб змагатися.
— Не пізнаю тебе. Раніше ти ніколи не поступалася, навіть їй.
— А що я їй уступила тепер? — скептично посміхнулася.
— Справді… — похитав головою Едуард.
— Дякую за квіти. Іди, Еде… Не будемо наступати левиці на хвіст.
— Дай поцілувати хоч у щічку, а то як у першому класі — квіти з руки в руку — і все…
— Не треба. А то ще трапиться, як у банальному кіно, — ти тільки нагнешся, щоб поцілувати, а тут вона: вогонь в очах, пара з рота…
— Фантазерка… Як тонко вмієш відшити… Навіть нема приводу образитися. Хай щастить тобі, королево… Не тільки завтра…
За Едуардом зачинилися двері. Їй раптом стало зовсім сумно й чомусь дуже шкода Едуарда. Хоча, здавалося, чим заслуговує співчуття красивий, розумний чоловік, який має хорошу сім’ю, керівницю-коханку і, як наслідок, — на роботі повний кайф. Та його очі сьогодні випромінювали благання про порятунок. Не бажаючи того, загнав себе поза червоні прапорці, за якими — дуже небезпечна зона. Там він не правомірний господар свого життя, не може розпоряджатися своїм часом, бажаннями, почуттями. За прапорцями керує той, хто має знаряддя для примусу. А його має Маргарита. Вона вміло користується своєю посадою, навіть для власних утіх. Едуард просто потрапив у своєрідний капкан.
Того передноворічного вечора він був вразливим. І це, насамперед, провина її, що своєю грайливістю розтривожила його, вже майже загоєний, біль. Через те Едик так легко піддався чи здався… Хоча Маруся не могла ж передбачити таку болісну реакцію… Словом, Маргарита не пропустила нагоди захапати того, на кого так довго полювала.
Двері різко відчинилися і, усміхаючись, зайшла Маргарита, наче матеріалізувалася з її думки. Теракотового кольору костюм гарно пасував до висвітленого волосся, а високі підбори робили тяжку фіґуру витонченішою. Останнім часом Маргарита намагалася тримати марку вишуканості. Іноді, як сьогодні, їй це вдавалося.
— Яка ви сьогодні красива! — озвалася першою Маруся і вийшла з-за столу.
— Ви сказали це так щиро, що мені залишається тільки повірити, — продовжувала всміхатися керівниця.
— Ви ж знаєте, Маргарито Львівно, що в іншому випадку я б просто промовчала, — всміхнулася навзаєм.
— Ну, дякую. Комплімент жінці від жінки багато важить. Тим більше, що це трапляється вкрай рідко.
— Сядете? — показала на стілець. — Чи ви на мить?
— Я на мить, але присяду… А що це у вас квіти без води? — запитала, сідаючи.
— Ой, — спохопилася Маруся. — Бідненькі… Я за них забула.
— Були інші думки?.. Важливіші?
— Бачите, квіти — не діти, — намагалася відволікти увагу від букета. — Зателефонували мої кабазяки, що готують сюрприз, то я й занепокоїлася. Бо останній їхній сюрприз мені дорогувато обійшовся…
— І що ж вони вигадали?
— Я проговорилася, що хочу мати зелену сукню, як у Скарлет. Пам’ятаєте, у «Звіяних вітром»? — усміхалася тільки очима.
— То вони перед Новим роком власноруч зробили мені подарунок. Мою сукню, вишиту білим по білому — ручна робота! — пофарбували зеленкою. Перед тим таємно накупили її в аптеці.
— І як пофарбували? — зареготала Маргарита.
— Сукня, то таке… Викинула, та й годі. А ось дітей куди було дівати? Їх же не викинеш. Вони кілька днів зелені, як гуманоїди, ходили. Ледь відмила, — сміялася й Маруся, пригадуючи позаторішній сюрприз.
— Веселі у вас діти!
— Та вже є біля кого посміятися.
— І як ви одна з ними справляєтеся? — дивувалася щиро.
— Тепер вони вже майже дорослі. Та й няня у нас хороша… — замовкла, дивлячись на керівницю.
— Маріє Володимирівно, я до вас не із завданням… — правильно зрозуміла її паузу Маргарита. — Просто зайшла сказати… — запнулася на мить, підбираючи слова. — Сьогодні — короткий робочий день, і ви, як мама двох малолітніх дітей, уже можете бути вільною.
— Несподівано… — щиро здивувалася Маруся.
— Мені також, — загадково натякнула та.
— Дякую.
— А квіти таки поставте у воду або заберіть додому. Шкода буде, якщо пропадуть. Чоловік старався.
— Не так уже й старався. Це, радше, данина минулому… — і замовкла.
— Ви розумниця, Марусю… — встала і підійшла до дверей. — Хай щастить!
— Навзаєм…
Маргарита вийшла з непритаманною їй легкістю. Навіть двері не стукнули вслід. Маруся дивилася на зачинені двері й не могла розгадати, що ж відбулося щойно. Керівниця точно приходила не з миром. Бо та усмішка, яку принесла зі собою, нічого доброго не віщувала. Отже, Маргарита знала, що Едуард приніс їй квіти. Вона що — стежить за ним? Хоча, маючи напохваті праве вухо (тобто Тамару), не треба до цього опускатися. Та зробить усю невдячну роботу сама і доповість усе як слід.
Коли це було таке, щоб керівниця прийшла, щоб із власної ініціативи відпустити підлеглу, та ще й її, Марусю, додому? Точно назрівала війна. Але з незрозумілої причини вийшло перемир’я. Чи надовго? Маруся поки що розуміла одне: від Еда їй треба триматися якнайдалі.
Озвався мобільний. Маруся побачила знайомий номер і не знала, що їй робити — озиватися чи вдати, що не чує. За другим разом таки озвалася.
— Чую! — гукнула в телефон.
— Привіт, королево! — пролунав Романів голос.
— Привіт, тунгусний Романе, — вона останнім часом його часто так називала.
— Що цього разу завадить нам зустрітися?
— Думаю — нічого.
— Це правда?
— Чиста…
— І коли?
— А що — як прямо зараз?
— І це ніякий не жарт? — усе ще не міг повірити її словам Роман.
— Чи раптом ти не можеш?
— Ти про що? Заради такої події я б з іншої галактики прилетів! — вигукнув радо Роман.
— Тоді слухай мою команду — залітай за мною. Я вже можу катапультуватися.
Маруся не сподівалася від себе такого рішення. Тримала телефон у руці і думала — а чи не погарячкувала з цією зустріччю? Діти чекають із сюрпризом, вона має нагоду раніше потрапити додому, і тут така несподіванка. А, власне, чому несподіванка? Що — не має права зустрітися з чоловіком? Із класним чоловіком. Тим паче, що це не так часто. Коли вони востаннє бачилися? Не пригадає, але не менше місяця. І ця зустріч їй просто необхідна. Розвіятися, розрядитися, відволіктися від усіляких життєвих заморочок! А Роман це вміє зробити. Вона швидко себе переконала і посміхнулася.
Музика, тепло та приємний чоловічий парфум привели Марусю до такого гарного настрою, якого не мала давно. Їй було весело їхати в машині, приємно дивитися на Романа. І якась несподівана приязна хвиля розлилася жіночим тілом. Вона раптом поклала руку на Романове коліно, а той від несподіванки мало не загальмував.
— Дякую, — прошепотіла.
— За що? — не розумів той.
— Просто так…
— Ти залишишся для мене вічною загадкою, королево, — не вірив у таке диво Роман.
— Я загадкою залишусь і для себе…
— У замок?
— У замок!
* * *
Усе, що відбувається в житті, — непередбачувано, але заздалегідь задумано. Ким задумано — Маруся не знала. А ось ким не передбачено — легко здогадатися. Людина щось собі планує, вигадує, а воно — раз — і приплигало! Так і сьогоднішній вечір — з’явився несподівано й закінчується так швидко, що не хочеться його відпускати. От коли б у вечора був хвіст, Маруся вчепилася б у нього руками і тримала б із усеньких сил, щоби хоч на якийсь час зупинити. Так гарно не почувалася давно. Аж страшно стало — з чого б це?
Вечірній Київ уже сяяв вогнями. Світилися вікна вітрин і чужих квартир. Роман віз Марусю додому. Він так ніжно час від часу позирав на жінку, щось хотів сказати, але слова так і залишались у ньому. Напевне, переплавлялися там на оцю ніжність, яку він мовчки виливав через погляд.
— Дякую, — знову несподівано сказала Маруся.
— Цього разу, за що?
— Просто так, — розсміялася жінка.
Машина пригальмувала на світлофорі — й тієї ж миті ззаду почувся гучний удар. Вони різко озирнулися.
— Чорт! — лайнувся Роман і глянув у дзеркало. — Ах ти ж… — замість того, щоб вискочити з машини, різко газонув і поїхав уперед.
— Романе, ти не зупинишся? Тебе ж стукнули! — обурилася Маруся.
— Королево, пильнуйсь! Я буду їхати дуже швидко. Питань не задавай, не відволікай і згрупуйся… Нічого не бійся… Все буде добре…
Маруся зрозуміла, що той удар не був випадковим. Вона ще у клубі, після однієї телефонної розмови, запідозрила, що в Романа — якісь проблеми. Хоча він не подав виду. Сказав, що якийсь придурок так розважається, і вимкнув телефон.
Хвилин п’ять машина мчала, маневруючи містом. Маруся не озивалася. Розуміла, що слова можуть лише нашкодити. Тому, міцно тримаючись за сидіння, терпляче чекала закінчення детективної погоні. А що це була погоня, не виникало сумнівів. І Роман прекрасно знав — хто ті люди й чого їм від нього треба.
Нарешті, виїхавши з якоїсь арки, вони зупинилися. Роман, іще міцно тримаючись за кермо, запитав:
— Ти як?
— Добре. Але не так, як годину тому, — спромоглася на жарт.
— Королева… — Роман відпустив кермо і міцним поцілунком уп’явся їй в уста.
— Уже майже так… — продовжувала жартувати після поцілунку.
— Сміливиця!
— Сам скажеш… Чи застосовувати тортури?
— Ти — найпекельніша моя тортура… Найсолодша мука… І де взялася на мою скажену голову?
— Ромчику, не переводь стрілки… Що це було, і наскільки все серйозно?
— Не переймайся. Це така гра…
— Угу… В квачика…
— Радше, в третього зайвого…
— І кому ж ти видався зайвим?
— Думаю, вони мене з кимсь переплутали…
— Мабуть, із Тунгусом…
— Мабуть… — засміявся Роман і серйозно додав: — У тебе скоро день народження…
— Ну, не так, щоб уже завтра…
— Я знаю, королево… — замовк, підбираючи слова. — Я приготував тобі подарунок.
— Романе, до мого дня народження ще два місяці…
— Марусю, я хочу, щоб ти почула мене зараз. Домовилися? — глянув їй в очі.
— Домовились… — аж знітилася від того погляду жінка.
— Ось кейсик, — дістав із заднього сидіння і подав Марусі. — Ось ключик, — поклав їй у долоню. — Я проситиму тебе відчинити цим ключиком цей кейсик у твій день народження, — поцілував її у жменьку з ключем.
— Романе, а не міг би ти цей секретик подарувати у день народження, — подивилася пильно на чоловіка. — А то я потім вимагатиму ще один подарунок.
— Навіть не один… Я буду радий зробити тобі подарунок на замовлення. Ти придумай, що хочеш…
— Ти дуже ризикуєш, запитуючи жінку, чого вона хоче. Може такого понавигадувати…
— А ти понавигадуй….
— І скласти список? — перебила сміючись.
— Хороша ідея, — підтримав її жарт.
— Ромчику, то ти мені так і не скажеш, що це за погоня була і чим ми ризикували? — повернулася до попередньої розмови Маруся, тримаючи на колінах кейс. — До мене починає повертатися страх…
— Не бійся… Правда… Кажу впевнено…
— А чому ж тоді ми втікали?
— Тому, що за нами гналися…
— Ром, у тебе проблеми…
— У всіх проблеми… Переживемо… Які у тебе плани на завтра?
— Треба вигуляти дітей. Вихідний же.
— Я забув! Завтра — жіночий день! — спохопився чоловік.
— Жіночий день… — повторила Маруся. — Звучить смішно.
— Чому?
— Наче рибний день…
— Ти навіть свято сприймаєш по-своєму… А можна, я тобі завтра подарую квіти?
— Романе, це так банально!
— Тоді сама придумай…
— А подаруй нам подорож у Почаїв. Я давно обіцяла дітям.
— Розумниця! — повеселів Роман. — Це ж увесь день разом, та ще й з дітьми!
— Тоді — по домах, і до завтра!
Квітень не балував теплом. Холодні дні й ще холодніші ночі не обіцяли швидкого розквіту природи. А як хотілось отого неймовірного цвітіння — вишневого, яблуневого, бузкового!.. Цього року Марусю особливо замучила піврічна сірість, що не відступала з-за вікна. Вона щодня з надією дивилася на парк і вже кілька місяців не бачила жодних змін.
Сьогодні Маруся одяглася за звичкою тепло — пальто, ботики… Зранку було комфортно. Але тільки вона доїхала на Вокзальну, в надії знайти потрібну маршрутку, що довезла б до представництва НАТО (їде на семінар у Конча-Заспу), як зрозуміла свою помилку. Варто було б зодягнутися в плащ і взутися в туфлі. Та повертатися пізно — за годину збір. Доведеться їй смажитися три дні. Добре, що хоч взяла легку сукню.
Хвилин п’ять ходила між маршрутками і не могла знайти потрібної. Мало того, що жарко, то ще й тяжкенький саквояж, — не просте навантаження на жіночі руки і ноги на височеньких підборах.
Марусю осяяла думка — таксі! А й справді, як можна зациклитися на маршрутці, щоб такий зручний засіб пересування не взяти до уваги. Таксі негайно було заанґажовано. Таксист, немолодий чоловік, виявився вкрай балакучим. За тих десять хвилин, що вони їхали, не дав Марусі й отямитися. Вона те й робила, що відповідала на його численні запитання і відбивалася від нетактовних компліментів.
Коли побачила будиночок, на який вказав таксист, полегшено зітхнула. Нарешті можна розслабитися — представництво знайдено, таксист зі своїм словесним нетерпінням щезнув, автобус для семінаристів стояв у холодку. В запасі було ще півгодини, і вона вирішила посидіти на приміченій біля сусідського будинку лавочці. Над лавочкою завис розквітлий абрикос. Ось тобі й несподіванка! Коли він устиг? Вона настільки неуважна, що не помітила, коли в місті зацвіли абрикоси.
Маруся вдихала легкий квітковий аромат у тихому дворику і думала про дітей. Чи справиться Аллочка з ними три доби? Ану ж котре захимерить! Хоча клятвено обіцяли бути справжніми послухами. Вона всміхалася думці про дітей. Вони так чемно випроводжали її, бо ж то вперше випала така нагода — жити вдома без мами. Хоч Аллочка для них авторитет і дівчина вона серйозна й відповідальна, однак якийсь неспокій не полишав Марусю. Знаючи тих фантазерів, чого хочеш можна від них очікувати. Але відмовитися від семінару вже ніяк.
Глянула на годинник і зрозуміла, що засиділася. П’ять хвилин до відправлення, а вона мріє під абрикосом. Та, власне, ні про що й не мріє. Так собі — роздумує.
Новенький автобус віддзеркалював у затемнених вікнах сонячний день. І тому виглядав яскраво й святково. Марусі дуже захотілося швиденько до нього зайти. Що вона й зробила. Легко скочила на східцю і завмерла, роззираючи присутніх. У салоні стояв чоловічий гомін — гучний, загонистий, трохи розв’язний, бо стримуватися ні перед ким. Жодної жінки. Зате чоловіків десь із п’ятдесят або близько того. Було чого завмерти жінці, яка не очікувала потрапити в таке товариство.
Воно (товариство) й собі завмерло, як за командою, і поглядами приклеїлося до жінки, яка так і не зворухнулася на останній приступці. Хвилину чи дві вони розглядали Марусю мовчки. Для неї ця чоловіча маса була однорідною. Не могла вирізнити з неї жодного обличчя. Всі якісь — мов на підбір: акуратно підстрижені, виголені, підтягнуті й, що найцікавіше, одного чи майже одного — середнього віку. Наче однокласники зібралися на пікнік, подумалося Марусі. Вона нарешті отямилася.
— Доброго дня, — всміхнулася. — Чи народ їде в Конча-Заспу?
— Доброго дня, — загуло товариство, також опановуючи себе.
— Йолки-палки, яка жінка буде з нами їхати! — щиро озвався чоловік, біля якого було вільне місце.
— Ой, панове, ви не уявляєте, яке мені йолки-палки… — продовжувала всміхатися Маруся.
В автобусі вибухнув сміх — щирий, гучний. І всі відразу відчули, як розрядилась обстановка. Напруга, спричинена появою жінки, вмить щезла після Марусиної фрази.
— Чи не запросите даму сісти? — запитала чоловіка, який озвався першим, показуючи поглядом на вільне місце.
— Та я благатиму про це, — підхопився той. — Проходьте до вікна.
Маруся тільки глянула на саквояж, як чоловік, котрий сидів навпроти, підхопив його та поставив у нішу, передбачену для багажу. Жінка, подякувавши, вмостилася зручно біля вікна. Тривала кількахвилинна мовчанка, що виникає зазвичай, коли зустрічаються люди незнайомі або ті, яким ні про що говорити. Вони й були такими. Мало того, що незнайомі, то ще й спільної теми (подумалося Марусі) у них нема. Хоча хто знає — можливо, у цьому товаристві й затаїлася якась близька душа? Маруся роззирнулася й усміхнулася до сусіда.
— Мене звати Маруся, — простягла тому руку.
— Володя, — галантно поцілував її правицю.
— Дуже приємно, — здивувалася жінка.
— А, мені як! Ви хоч уявляєте?
— Ні, — всміхнулася.
— То хоч здогадайтесь, як вони мені заздрять, — хитнув головою у бік решти.
— А може, співчувають? — примружила очі.
— Ви їх не знаєте…
— А ви, я так розумію, не вперше з ними зустрічаєтеся?
— Ми вже четверту весну збираємося на такий захід. Тож я їх усіх добре знаю.
— І що — всі три попередні рази з вами жодної жінки?
— Якщо не рахувати Світлану…
— А чому ж її не рахувати?
— Бо то радше чортиця, ніж жінка… — засміявся Володя.
— Он як? Цікаво було б глянути на таке диво! Шкода, що не випаде познайомитися.
— Думаю, що випаде…
— Так де ж вона?
— Наша Свєта їздить власною каретою.
— Попелюшка?
— Ну що ви? Справжній полковник!
— Що ж ви так про жінку?
— А це що — образа?
— Ну, не знаю… Коли б ви сказали — справжня королева… А так — полковник. Солдафон якийсь.
— Он як? Полковник — значить солдафон?
— Та, власне, я не розуміюсь у званнях… Тому вони мені всі однакові.
— А однакові — це які?
— Форма, кашкет, чоботи…
— Ну, знаєте! Це все одно, коли б я зараз сказав, що всі жінки — однакові.
— Ні! Ми різні!
— Чому ж? Ноги, язик… — замовк і по хвилині додав: — Ну, і розмір…
— А розмір — це що? — здивувалася Маруся.
— Розмір — це те, що в кожної своє. У вас доладний, — глянув на груди Марусі. — А в Світлани ще доладніший.
— Ну, — знітилася Маруся. — Без нахабства.
— Пробачте, якщо образив. Солдафонський жарт.
— А ви який стосунок маєте до них?
— До жінок чи до солдафонів? — пожартував Володя.
— До жінок точно ніякого, — кивнула на груди. — Розмір не той.
Обоє розсміялись і перевели розмову на погоду. Виявляється, не лише Маруся і шпаки нетерпляче дочікувалися весни. Її чекали й чоловіки, і це немало здивувало жінку. Думала, що вони ніколи навіть не переймаються таким.
— Чому ж? — перепитав Володя. — Ви, жінки, думаєте, що тільки ваш організм реагує на пробудження природи? Ми ще швидше відчуваємо те весняне кипіння. Наша кров починає бурлити, щойно сніг заворушиться.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |