Клуб сімейного дозвілля 26 страница

— Він занадто красивий, — сказав я.

— Ні, тату, — заперечила Мелінда, — він недостатньо кра­сивий. Ми тільки сподіваємося, що він буде до міри.

Я витяг берета з коробки й підняв над головою. Натовп від­гукнувся очікувальним «а-ах!» Мелінда з Ріком щасливо пере­глянулися, а Пам — вона завжди вважала, що Лін недоотримує від мене належної їй уваги й любові (і, либонь, таки мала ра­цію) — подарувала мені беззаперечно схвальний погляд. Відтак я одяг берет. Він виявився мені в самий раз. Мелінда трохи по­правила його в мене на голові, оглянулася на оточуючих і, про-

.1

стягнувши до мене руки, проголосила: «Voici mon pére, ce magni­fique artiste!*». Аудиторія вибухнула оплесками й вигуками браво! Мене цілувала Ілса. Плачучи й сміючись одночасно. Я пам’ятаю беззахисну білість її шийки і доторк її губ до моєї щоки.

Я був принцом цього балу, і вся моя сім’я була поруч зі мною. Багато світла, шампанського і музики. Це відбувалося чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, між трьома чвертями по сьомій і восьмою годиною, коли тіні на Палм-авеню почали набу­вати перших ознак синяви. Таким це й залишилося в моїй пам’яті

II

Я повів їх галереєю дивитися картини, позаду нас слідували Том і Бозі і решта гостей з Міннесоти. Чимало з присутніх там уперше в житті потрапили до арт-галереї, але їм вистачало виховання розступатися перед нашим почтом.

Мелінда цілу хвилину простояла перед «Заходом з софорою», потім обернулася до мене ледь не ображено:

— Тату, якщо ти вмів творити таке, навіщо, заради Бога, ти витратив тридцять років свого життя на зведення будівель в ме­жах округу?

— Меліндо Джин! — зупинила її Пам, але якось відстороне­но. Сама вона задивилася туди, де в центрі зали висіли картини серії «Дівчина і Корабель».

— Ну, це ж правда, — не вгавала Мелінда. — Хіба ні?

— Любонько, я тоді не знав.

— Як це можливо, мати такий талант і самому не знати про нього? — вимагала вона відповіді.

Відповіді на це питання я не мав, але мене врятувала Аліса Окойн.

— Едгаре, Даріо питається, чи не могли б ви на пару хвилин зайти до кабінету Джимі? Я можу тим часом провести вашу сім’ю до головної зали, а ви приєднаєтеся до нас потім.

— О’кей... а що вони хочуть?

— Не хвилюйтесь, вони там радіють, — відповіла вона мені з посмішкою.

— Ходи, Едгаре, — промовила Пам, а потім до Аліси: — Я звич­на до того, що його завжди кудись викликають. Таким був стиль нашого подружнього життя, коли ми ще жили разом.

— Тату, що означає оте червоне коло на горі, над рамою? — спитала в мене Ілса.

— Воно означає, що картина продана, — відповіла їй Аліса.

Я Трішечки затримався, щоб подивитися на «Захід з софо­рою», так... там теж, у правому верхньому кутку рами видні- лося маленьке червоне коло. Гарна новина — приємно було усвідомити, що навколишній натовп складається не лише з зі­вак, приманених сюди екзотичністю якогось однорукого худож­ника, — тим не менш, я відчув укол ревнощів, і не міг вирішити, наскільки нормальне це почуття. Я не знав, чи притаманне воно іншим художникам. І ні в кого було спитати.

III

Разом з Даріо і Джимі Йошида в кабінеті перебував чоловік, якого я до того не зустрічав. Даріо представив мені його як Джейкоба Розенблата, бухгалтера, котрий тримає в порядку всі папери галереї «Ското». З дещо обважнілим серцем я потиснув йому руку, вивертаючи собі долоню, бо він, як це робило чи­мало інших людей, подав мені свою праву. Авжеж, цей світ належить правшам.

— Даріо, в нас якісь проблеми? — спитав я.

Даріо гепнув на стіл Джимі срібне відро для шампанського. В ньому з уламків колотої криги стирчала пляшка Perrier Jouet²⁷*. В залі подавали гарну випивку, але не аж таку. Корок було щой­но витягнуто, з зеленого горла пляшки ще віяло димком.

— Хіба це схоже на проблеми? — усміхнувся він. — Я хотів би запросити сюди всю вашу родину, але кабінет такий химер­но малий. А взагалі-то, тут зараз не вистачає тільки двох лю­дей — Ваєрмена й Джека Канторі. Де вони, чорт їх бери, до речі, завіялися? Я гадав, вони прийдуть разом.

— Я теж так думав. Ви не дзвонили в садибу Елізабет Істлейк? Гніздо Чаплі?

— Звісно, що дзвонили, — сказав Даріо. — Там тільки авто- відповідач.

— Що, не відгукується навіть сиділка Елізабет? Анна-Марія?

Він похитав головою:

— Тільки автовідповідач.

Я уявив собі Меморіальний шпиталь Сарасоти: «Мені це не подобається».

— Можливо, вони втрьох якраз зараз їдуть сюди, — зробив Припущення Розенблат.

— Це малоймовірно. Вона стала дуже немічною, швидко за­сапується. Не може вже навіть з ходунком пересуватися.

— Я певен, що ситуація вирішиться сама собою, — сказав Джимі. — Тим часом пропоную підняти бокали.

—Ви мусите підняти свій бокал, Едгаре, — додав Даріо.

— Дякую вам, хлопці, за люб’язність, я радо випив би з ва­ми, але, якщо все нормально, ну, моя родина там, у залі, тож мені хотілося б пройтися з ними, поки вони роздивляються на картини.

Джимі кивнув:

— Зрозуміло, проте...

Я подивився на нього:

— Перепрошую?

— Здається, ви ще не встигли обійти галерею, таким чином не бачили, що всі ваші картини відмічено червоними колечка­ми, — пояснив Джимі, розпашіло усміхаючись. — Усі ваші кар­тини й етюди, які пропонувалися на продаж, уже куплені.

— Тридцять полотен і чотирнадцять етірдів, — уточнив Джейкоб Розенблат. — Нечувано!

— Але ж... — у мене заніміли губи. Я бачив, як Даріо дістав з шухляди тацю з бокалами, прикрашеними зображеннями квітучої гілки, такої ж, як на пляшці шампанського Perrier Jou6t. —... але ж на «Дівчину і Корабель № 7» була виставлена ціна сорок тисяч доларів!

Розенблат видобув з кишені свого чисто чорного костюму згор­нуту паперову стрічку, такі зазвичай вилізають з комптометру.

— Картини заробили чотириста вісімдесят сім тисяч доларів, а етюди ще дев’ятнадцять. Загальна сума трохи перевищує півмільйона доларів. Це найбільша сума з тих, що були спла­чені в галереї «Ското» за роботи з персональної виставки. Неймовірний рекорд. Мої вітання.

— Геть усі продано? — спитав я таким кволим голосом, що ледь сам себе почув. На що Даріо тицьнув мені в руку бокал з шампанським і кивнув.

— Якщо ви вирішите продати «Дівчину і Корабель № 8», я пе­вен, вона одна потягне на сто тисяч доларів.

— Удвічі більше, — проказав Джимі.

— За Едгара Фрімантла на початку його блискучої кар’єри! — проголосив Розенблат, піднімаючи бокал.

Ми цокнулися й випили, не маючи ще поняття про те, що моя блискуча кар’єра практично вже добігає кінця.

Там ми отримали перепочинок, мучачо.

IV

Коли я, розігруючи швидкісні гамбіти розмов, пробивався крізь натовп назад до моєї родини, поряд зі мною вигулькнув Том Райлі.

— Бос, вони неймовірні, — сказав він. — Але вони ще й тро­хи лячні.

— Вважатиму це за комплімент, — відповів я. Насправді мені самому було трохи лячно балакати з Томом, пам’ятаючи, що я для нього зробив.

— Безперечно це комплімент, — сказав він. — Послухайте, ви шукаєте вашу родину. Зараз я їх знайду.

Він смикнувся вперед, але я встиг ухопити його за лікоть.

— Тримайся мене, — сказав йому, — разом ми розженемо з дороги всіх роззяв, бо сам я й до дев’ятої не дійду до Пам і дівчаток.

Він засміявся. Старий Томмі добре виглядав. Від того дня на озері Фален він поважчав на декілька фунтів, хоча я десь читав, що іноді такий ефект мають антидепресанти, особливо на чо­ловіків. Йому ці фунти пішли на краще. Зникли западини в ньо­го під очима.

— Як взагалі тобі велося, Томе?

— Та той... по правді... я депресував, — він підняв руку так, ніби відмовляючись від співчуття, якого я йому не пропону­вав. — Це від хімічного дисбалансу, погана справа залежність від пігулок. Спершу вони забруднюють тобі мозок — зі мною принаймні так і було. Я їх покинув пити на якийсь час, але тепер приймаю знову і життя налагодилося. Це або фальшиві ендор- фіни так були подіяли, або весна в нашому Озерному краї.

— А як тім «Фрімантл компані»?

— На папері компанія в прибутках, але без вас там зовсім не та робота. Я сюди їхав з думкою, що, може, вдасться вас затягти назад. А як побачив, що ви тут поробляєте, то й зро­зумів, що про повернення в будівельний бізнес й балачки, ли­бонь, не варто починати.

— Авжеж, я теж так вважаю.

Він показав рукою на полотна в центральному залі.

— Що вони насправді означають? Мені дійсно це цікаво, без брехні. Тому що — я не кожному таке сказав би, — вони нага­дують мені те, що відбувалася у мене в голові, коли я покинув пити свої пігулки.

— Вони — просто фантазії, — відповів я, — алегорії, тіні.

— Що таке алегорії чи тіні я розумію, — сказав він. — Про­сто варто стерегтися, щоб вони не відростили собі зуби. Бо вони таки можуть. А тоді якось простягнеш руку ввімкнути Світло, щоб їх розігнати, а вже пізно, їхня сила вирвалася назовні.

— Але тобі, бачу, значно краще.

— Так, — погодився він, — Пам мені дуже допомогла. Я можу розповісти дещо, хоч ви, можливо, й самі це давно знаєте.

— Звісно, кажи, — відповів я, сподіваючись лише, що він не стане ділитися зі мною тим фактом, що вона, кінчаючи, іноді реготала йому прямо в обличчя.

— Вона має велику силу прозірливості, але мало такту, — промовив Том. — Це вельми жорстока комбінація.

Я промовчав... але зовсім не тому, що він не мав рації.

— Вона не так давно зробила мені коротке напоумлення, іцоб я поберігся, і воно потрапило в яблучко.

— Справді?

— Справді. І судячи з неї, Едгаре, ви й самі якимсь чином були причетні до того напоумлення. Гадаю, мені варто знайти вашого приятеля Камена і спробувати його розговорити. Пе­репрошую.

Дівчатка й Рік, жваво щебечучи, тіснилися перед полотном «Ваєрмен дивиться на захід». Натомість Пам застигла посеред схожої на ряд кіноафіш серії «Дівчина і Корабель» і здавалася мені занепокоєною. Стривоженою. Підізвавши мене помахом руки, вона вже не гаяла часу, щойно я опинився поряд.

— Дівчинка на цих картинах — це Ілса? — вона показала на «№ 1». — Спершу я вирішила, що ця фігура з рудим волоссям, скоріш за все, та лялька, котру тобі після аварії вручив доктор Камен, але точно така картата сукенка була в нашої маленької Ілси. Я їй тоді її купила в дитячій крамниці Ромперс. А ось тут... — тепер вона вказувала на «№ 3», — я можу присягтися, що це' та сукня, в якій вона пішла до першого класу, саме ця сукня була на ній, коли вона зламала собі руку, в той чортів вечір, коли ми поверталися з перегонів серійних автомобілів!

Ну от, приїхали. Я пам’ятав так, що рука нібито була зламана, коли ми поверталися з церкви, але це мізерний збій у великому вальсі пам’яті. Є речі важливіші. Важливим було те, що унікальна позиція Пам дозволяла їй ясно бачити суть крізь увесь той туман і дзеркальні відбитки, що критики їх звуть мистецтвом. Принай­мні так було в моєму випадку. В цім сенсі, а вірогідно, також у ба­гатьох інших, вона залишалася мені дружиною. Схоже, лише час може виписати справжній документ про розлучення. Та й той документ, у найкращому випадку, буде лише частково законним.

Я обернув її до себе. На нас дивилося чимало людей і, гадаю, багатьом з них це видавалося обіймами. Якоюсь мірою це й бу­ли обійми. Я вловив погляд її розширених зляканих очей і по­чав шепотіти їй у вухо.

' — Так, дівча у човні — це Ілса. Я ніколи не збирався зобрази­ти її там навмисне, бо я взагалі нічого не малюю навмисне. Я на­віть не здогадувався, що збираюсь малювати ці картини, аж

,6

поки дійсно не почав їх малювати. Але оскільки вона на них показана зі спини, ніхто її ніколи там не впізнає, якщо ти або я ні­кому про це не розповімо. А я не розповім. Проте... — Я відсту­пив від неї, її очі залишалися розширеними, а вуста розкритими, немов в очікуванні поцілунку. — Сама Ілса щось про них казала?

— Та казна-що, — вона вхопила мене за рукав і потягла до «№ 7» і «№ 8». На обох картинах дівчина в човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувались на її оголеній спині. — Вона сказала, що ти, либонь, читаєш її думки, бо якраз цієї весни саме таку сукню вона замовила по каталогу Ньюпорт Ньюз.

Вона знову озирнулася на картини. Я стояв мовчки поряд, не заважаючи їй дивитися.

— Едгаре, мені вони не подобаються. Вони не такі, як решта, ці мені не подобаються.

Мені згадалися слова Тома Райлі:«Ваша колишня має велику силу прозірливості, але мало такту».

Пам промовила стиха:

— А ти раптом не знаєш чогось про Іллі такого, що не мусив би знати? Ну, як ти тоді взнав про...

— Ні, — відповів я. Але серія «Дівчина і Корабель» тепер непокоїла мене ще більше, ніж завжди. Частково тут подіяло й те, що всі картини висіли в ряд; їхня акумульована химерність стала для мене ударом.

«Продай їх, — це висловила свою опінію Елізабет. — Скіль­ки б за них не давали, продай їх».

І я розумів її настрій. Мені не подобалося бачити мою дочку, хай хоч из подобі дитини, вік якої вона давно переросла, так близько від прогнилого борту цього вітрильника. А з іншого боку, мене здивувало, що Пам відчула лише замішання й три­вогу. Та звісно, картини вже не зможуть якось на неї подіяти.

До того ж вони тепер перебували поза межами острова Дума.

До нас приєдналася молодь, Рік з Меліндою обіймалися.

— Тату, ти геній, — заявила Мелінда. — Рік зі мною згоден, правда, Рік?

— Безсумнівно, — погодився Рік. — Я теж так думаю. Я був приготувався демонструвати... ввічливість. А замість того не можу знайти слів, якими міг би вимовити своє захоплення.

— Дуже приємно, — сказав я, — мерсі.

— Тату, я тобою пишаюся, — сказала Ілса й обняла мене.

Пам пустила очі собі під лоба, в цю мить я міг би дати їй

жартома ляпаса. Натомість я обняв Ілсу і поцілував її в маків­ку. І тут від вхідних дверей галереї пролунав захриплий від паління голос Мері Айр, котра в правдивому здивуванні прос­то заволала: «Ліббі Істлейк! Чорти мене забирай, я не можу повірити власним очам!»

А я не міг повірити власним вухам, але коли від дверей, де зібралися потеревенити й ковтнути свіжого повітря справжні цінителі, поширилися спонтанні оплески, я зрозумів, чому так запізнилися Ваєрмен і Джек.

V

— Що? — спитала Пам. — Що там?

Я підхопив її під одну руку, Іллі під іншу і потяг обох до входу, Лінні з Ріком хутко рушили слідом за нами. Аплодис­менти зростали. Публіка, витягуючи шиї, дивилася в бік дверей.

— Едгаре, хто там?

— Мої найкращі друзі на острові, — а відтак до Ілси: — Там і та леді, яку ми бачили з машини, пам’ятаєш? Вона виявилася не Нареченою Хрещеного Батька, а Дочкою. Її звуть Блізабет Істлейк, вона просто чудо.

Очі в Ілси палали цікавістю.

— Це та стара дівуля у величезних синіх «конверсах»?

Натовп — здебільшого не перестаючи аплодувати — розсту­пився перед нами і я побачив усіх трьох у передпокої, де на двох столах стояло по чаші з пуншем. Мені почало щипати очі, до горла підступив клубок. Джек був одягнений у новісінький сірий костюм, зазвичай розкуйовджена серферська зачіска була акуратно пригладжена, що робило його схожим одночасно на молодшого менеджера в Бенк оф Америка й незвично високо­го семикласника в День відкритих дверей. Візок Блізабет котив Ваєрмен. Він був у вилинялих джинсах без паска і лляній білій сорочці з круглим викотом, що підкреслювала його глибоку засмагу. Волосся він зачесав назад і я вперше помітив, який він гарний, як той Гарисон Форд, коли йому було під п’ятдесят.

Але в центрі уваги перебувала Елізабет, Елізабет, котрій ап­лодували навіть тутешні новачки, що не мали зеленого поняття, хто вона така. Вона була вбрана у чорний брючний костюм з ба­вовняної рогожки, просторий, але елегантний. Її зачесане вгору волосся покривав газовий серпанок, сяючий в галерейному ос­вітленні, мов діамантовий. З шиї на золотому ланцюжку звисав різний, зі слонової кістки, кулон, а ноги були взуті не у франкен- штайнівські кеди, а в лаковані бальні туфлі яскраво-пурпурного кольору. Між покривлених пальців її лівої руки стирчав інкрус­тований золотом мундштук з незапаленою сигаретою.

Вона дарувала посмішки на всі боки. Ваєрмен притримав візок, коли до нього підступила Мері, даючи їй можливість поцілувати Елізабет в щоку й щось шепнути їй на вушко. Елі­забет кивнула їй і щось сама шепнула у відповідь. Мері регот- нула, відтак погладила Елізабет руку.

Хтось продерся повз мене. Джейкоб Розенблат з мокрими очима й почервонілим носом. За ним Даріо й Джимі. Розенблат укляк поряд з візком, його кістляві коліна хруснули, мов стартові пістолети, і запричитав: «Міс Істлейк! О, міс Істлейк, ми так давно вас не бачили, і ось ви... о, який прекрасний сюрприз!»

— Невже це ти, Джейку, — впізнала вона й притисла його лису голову собі до грудей, між яких та відразу стала схожою на велике яйце. — Красивий, як Богарт!²⁸⁰

Помітила мене й... підморгнула. Я відповів їй тим же, але мені важко було утримувати в себе на обличчі радісний вираз. Попри посмішку, вона виглядала змарнілою, дуже втомленою.

Я підняв очі на Ваєрмена і він ледь помітно знизав плечима.

— Вона наполягала, — сказав він. Джек кивнув, підтвер­джуючи.

Тим часом Розенблат рився у себе в кишенях. Нарешті він дістав таку зашмаровану коробку сірників, що вона, певне, колись без паспорта потрапила до Сполучених Штатів ще через острів Еліс²⁸¹.

— А я гадала, паління тепер заборонене у всіх публічних місцях, — сказала Елізабет.

Розенблат знизав плечима. Шия йому почервоніла. Я боявся, що в нього ось-ось може вибухнути голова. Врешті він спроміг­ся вигукнути: «К чорту правила, міс Істлейк!»

— БРАВІССІМО! — сміючись і скидаючи руки під стелю, заволала Мері, на що зал відгукнувся новими аплодисментами. Аплодисменти подужчали, коли Розенблату вдалося запалити древнього сірника і він підставив вогонь під цигарку, мундштук якої вже стирчав у Елізабет в губах.

— Хто ж вона насправді, тату? — стиха спитала мене Іл- са. — Я маю на увазі, крім того, що вона старенька леді, котра живе в тій садибі.

— Судячи з повідомлень, свого часу вона була центральною фігурою в мистецькому житті Сарасоти, — відповів я їй.

— Я не розумію, яким чином це надає їй право забруднюва­ти наші легені її тютюновим димом, — промовила Лінні, і на її чоло повернулася вертикальна зморшка.

— О, chérie*, кінець кінцем, є бари, де...

— Там — це не тут, — обірвала вона його і вертикальна ліція на її лобі поглибилася, а я собі подумав: «Рік, хоч ти й француз, але ти ще багато чого взнаєш нового про жінок від ось цієї американки».

Аліса Окойн щось прошепотіла Даріо і той видобув в себе з кишені жерстяну коробочку Altoids²⁸², висипав пігулки собі в долоню й віддав жерстянку Алісі. Аліса передала її Елізабет, та подякувала і почала струшувати попіл туди.

Пам дивилася на все це не відриваючи очей, відтак оберну­лася до мене й спитала:

— А що вона думає про твої картини?

— Невідомо, — відповів я, — вона їх. поки що не бачила.

— Едгаре, ти познайомиш мене зі своєю родиною? — озва­лася до мене Елізабет.

Я представив їй всіх, почавши з Пам і закінчивши Ріком. Едгар з Джеком також потисли їм руки.

— Після всіх тих наших телефонних розмов тепер мені при­ємно бачити вас наживо, — звернувся Ваєрмен до Пам.

— Навзаєм, — відповіла вона, міряючи його поглядом; по­бачене їй напевне сподобалося, про це свідчила її посмішка, щира посмішка, та, коли світиться все її обличчя. — А все ж таки, ми це зробили. Як він не впирався, а ми досягай мети.

— Молода пані, мистецтво нелегка штука, — промовила Елізабет.

Пам перевела погляд на неї, зберігаючи у себе на обличчі ту ж щиру посмішку, в яку я колись був закохався.

— Аби ви знали, як давно мене ніхто не називав молодою пані.

— Авжеж, для мене ви виглядаєте вельми молодою й краси­вою, — сказала Елізабет... Невже це та сама жінка, котра ще тиждень тому, бовваном сидячи у своєму кріслі-візочку, була спроможна лиш на безглузде мурмотіння? Зараз у це важко було повірити. Бачачи її втомлений вигляд, у це неможливо було повірити. — Хоча й не такою юною, як ваші дочки. Дів­чатка, ваш батько дуже талановита особистість — у всіх сенсах.

— Ми ним пишаємося, — відповіла Мелінда, посмикуючи своє намисто.

Елізабет подарувала їй посмішку й обернулася до мене.

— Я хотіла б подивитися роботи і скласти власне враження. Ти покажеш мені їх, Едгаре?

— З радістю.

Я був готовий це зробити, але все одно диявольськи нерву- вався. В глибині душі я боявся почути її опінію. Я боявся того, що вона може подивитися, покивати й видати вердикт з тією прямотою, право на яку надавав її поважний вік: «Легко... колористично... не без енергії... але, либонь, не більше того. Зрештою».

Ваєрмен вхопився за руків’я її візка, але вона похитала головою.

— Ні, Ваєрмене, тепер Едгар мене повезе. Хай він мене ескор­тує, — вона витягла напівдокурену сигарету з мундштука, при цім її покручені пальці працювали з дивовижною спритністю, і загасила її об денце жерстяної коробочки. — А юна леді таки має рацію, гадаю, досить з нас цього смороду.

У Мелінди вистачило стиду зашарітися. Елізабет віддала жерстянку Розенблатові, той, посміхнувшись, взяв її з покло­ном. З того моменту мене не покидає думка — я знаю, це гидко, але тим не менш не перестаю загадуватися — чи докурила б вона тоді до кінця, аби знала, що це її остання цигарка?

VI

Навіть ті, хто в житті нічого не чули про дочку Джона Істлейка, автоматично второпали, що між ними з’явилася Персона, і хви­ля, що була прилинула до передпокою на звук схвильованого вигуку Мері, тепер попливла у зворотньому напрямку, в той час як я покотив візок у бічну залу, де висіли більшість моїх робіт на тему «Захід з...». Ліворуч від мене йшли Пам з Ваєр- меном, Ілса і Джек — праворуч. Ілса підштовхувала зі свого боку руків’я візка, корегуючи його курс. Позаду нас йшли Мелін- да з Ріком, а за ними Камен, Том Райлі і Бозі. Ну а вже за цим тріо, здавалося, сунули всі, хто перебував у галереї.

Я не був певен, чи ми проїдемо між тимчасовою барною стійкою і стіною, але, здавалося, місця вистачить. Я вже почав штовхати візок у цей вузький прохід, радий вже тому, що при­наймні більшість натовпу залишиться далеко позаду, аж тут Елізабет раптом вигукнула: «Стоп!»

Я вмент зупинився:

— Елізабет, з вами все нормально?

— Хвилиночку, золотко, помовч.

Ми застигли там, роздивляючись картини на стіні. За якийсь час вона зітхнула й промовила:

— Ваєрмене, в тебе є серветка?

Той витяг з кишені хусточку, розгорнув і передав їй.

— Підійди сюди, Едгаре, — позвала вона. — Стань так, щоб я могла тебе бачити.

Бармен обхопив руками стійку й тримав, щоб та не переки­нулася, поки я протискався між його баром і візком.

— Т5и зможеш стати на коліна, щоб нам дивитися очі в очі?

Я зміг. Мої Великі Пляжні Прогулянки почали сплачувати

мені дивіденди. В одній руці вона стискала свій позолочений мундштук — це виглядало якось по-дурному й водночас маєста- тично — а в іншій Ваєрменову хусточку. Очі в неї зволожилися.

— Ти пам’ятаєш, як читав мені вірші, бо Ваєрмен не міг цьо­го робити? Ти це пам’ятаєш?

— Так, мем.

Звісно, що я це пам’ятав. Солодкі то були інтерлюдії.

— Якщо я скажу тобі «Говори, пам’ять» ^ш, ти подумаєш про того чоловіка, я не пригадую, як його ім’я, це той, що написав «Лоліту», хіба не так?

Я не мав зеленого поняття, про кого вона каже, але кивнув.

— Але крім того існує також вірш. Я не пам’ятаю, хто його автор, але він починається словами: «Говори, пам’ять, що не змо­жу я забути смак троянд, і шурхіт попелу під вітром, що зможу знов на смак колись відчути я зелену чашу моря». Тебе хвилю­ють ці слова? Так, я бачу, що хвилюють.

Рука, що тримала мундштук, розкрилася. Ця рука ніжно погладила мене по голові. Тоді мені майнуло (і з тих пір ця думка раз у раз в мені зринає), що, можливо, всі мої потуги вижити і повернути собі людську подобу отримали винагоро­дження у вигляді доторку руки тієї старої жінки. Благенька глад­кість долоні. Сила покручених пальців.

— Едгаре, мистецтво — це пам’ять. Нема простішого озна­чення. Чим ясніша пам’ять, тим краще мистецтво. Чистіше. Ці картини — вони розбивають мені серце, і знову складають його до купи. Я така рада, що їх намальовано у Лососевій мизі. Незважаючи ні на що. — Вона підняла ту руку, якою мене була погладила. — Скажи мені, як ти назвав оцю?

— «Захід з софорою».

— А ці... як? «Захід з мушлею», номери від 1 до 4?

— їїу, по правді, — усміхнувся я, — їх було цілих шістна­дцять, якщо рахувати етюди кольоровими олівцями. Деякі з них висять там, у залі. А тут найкращі, на мій смак, з олійних полотен. Я розумію, це сюрреалізм, але...

— Це не сюрреалістичні речі, вони класичні. Будь-якому йолопу це легко зрозуміти. Вони мають в собі всі елементи: землю, повітря, воду, вогонь.

Ваєрмен показав мені беззвучно губами: «Не перевтомлюй її!»

— Давайте, я провезу вас по всім залам, а потім ми вип’ємо чогось освіжаючого?—запропонував я їй, поглянувши на Ваєр- мена, котрий тепер показував мені пальцями «о’кей». — Хоч тут і працює кондиціонер, але все одно задушно.

— Добре, — погодилась вона. — Я трішечки втомилася. Але ось що ще, Бдгаре.

— Я слухаю?

— Картини з кораблем залиш наостанок. Уже після них мені треба буде випити. Можливо, в кабінеті. Трішечки, але чогось міцнішого за кока-колу.

— Всі ваші бажання, — відповів я і знову проліз на своє місце позаду її візка.

— Десять хвилин, — прошепотів мені прямо у вухо Ваєр- мен. — Не більше. Якщо вийде, я хочу її відвезти звідси до того, як тут з’явиться Джин Гедлок. Він обдрищеться, якщо її тут побачить. І, сам знаєш, на кого він почне кидатися своїми гімнами.

— Десять, — пообіцяв я й повіз Елізабет дивитися картини, що висіли у фуршетній залі. Натовп так і слідував за нами. Мері Айр почала робити нотатки. Ілса вчепилася мені під ручку і по­сміхалася мені. Я посміхався їй, але знову почувався в тім стані не-Зовсім-реальності. Стані, з якого так легко в будь-яку мить провалитися в кошмар.

Елізабет схвально покивала біля роботи «Я бачу Місяць» і серії картин «Думський шлях», але від того, як вона простяг­ла руки, ніби хотіла обійняти «Троянди ростуть з мушель», мені мурашки побігли тілом. Вона опустила руки й оглянулася на мене.

— Це сутність Думи. Тут сказано про те, чому всі, хто там достатньо пожив, ніколи не можуть покинути острів назавжди. Навіть коли розум заводить їхні тіла десь далеко звідти, серця їх залишаються там. — Вона знову подивилася на картину й кив­нула. — «Троянди ростуть з мушель», саме так. Точно.

— Дякую вам, Елізабет.

— Ні, Едгаре, це я тобі дякую. •

Я кинув погляд на Ваєрмена і побачив, що він балакає з тим, іншим юристом, з мого іншого життя. Вони, здавалося, чудово порозумілися між собою. Залишалося лише сподіватися, що Ваєрмен ненароком не звернеться до нього — Возі. Відтак я зно­ву обернувся до Елізабет. Вона витирала собі очі, не відриваю­чи погляду від тієї ж картини.

— Я закохалася в неї, — сказала вона. — Але треба рушати далі.

Подивившись увесь мій живопис і етюди у фуршетній залі,

вона промовила ніби сама до себе:

— Звичайно, я знала, що колись хтось з’явиться. Але я ніко­ли не могла подумати, що цей хтось зможе створити роботи аж такої потужності й ніжності.

Мене торкнув за плече Джек, нахилився мені до вуха й про­шепотів:

— У галерею явився доктор Гедлок. Ваєрмен просить вас рухатися якомога швидше.

Центральна зала, де висіли картини серії «Дівчина і Кора­бель», лежала по дорозі до галерейного офісу, там Елізабет могла випити, і візок звідти легше буде викотити надвір, прямо через технічний вхід. Але мені було моторошно везти її повз «корабельну» серію, і не критики від неї я тепер боявся.

— Поїхали, — наказала вона, клацнувши своїм аметистовим перстеником об поруччя візка. — Давай їх роздивимося. Тіль­ки не поспішай.

— Гаразд, — відповів я, штовхаючи її в напрямку централь­ного приміщення.

— Едді, ти нормально себе почуваєш? — спитала мене Пам.

— Чудово, — відповів я.

— Мені так не здається. Що з тобою?

Я тільки похитав головою. Ми вже були в головній залі. Картини висіли приблизно на висоті шість футів, стіна проти них-/-обтягнута шорсткою коричневою мішковиною, була по­рожня — якщо не рахувати «Ваермена, котрий дивиться на захід». Я повільно штовхав візок. Коліщатка котилися беззвуч­но блідо-голубим килимом. Мурмотіння натовпу позаду нас чи то припинилося, чи то мої вуха його відфільтровували. Мені здалося, що я бачу ці картини вперше, вони виглядали кадрами, що їх вибракували з якоїсь кіноплівки. Кожний кадр був тріш­ки чіткішим, трішечки більш у фокусі, але всі по суті залиша­лися однаковими, завжди той самий корабель, побачений мною уві сні. Завжди вечірня зоря, і захід завжди у відблисках з-під

титанічного ковадла, що обарвлюють кров’ю воду і вражають небеса. Корабель — це трищогловий мертвяк, що приплив з якоїсь чумної трупарні. Вітрила — шмаття. Палуба порожня. Якимсь жахом віє від кожної незграбної лінії, і неможливо зрозуміти чому, але боїшся за самотню дівчину у човні, за дівчинку, котра з’являється перший раз у картатій сукенці, за маленьку дівчин­ку, котра пливе по винно-червоній Затоці.

У цій, першій, версії згубне судно з’являлося під таким кутом, що неможливо було розібрати його назву. На картині «Дівчина і Корабель № 2» його розвернуло краще, але мала дівчинка (з тим самим фальшивим рудим волоссям, але тепер в крапчастому платтячку Реби) затуляла назву, залишивши на виду тільки літеру П. На картині № 3 назва збільшилася до ПЕР, а замість Реби, в дівчинці, навіть зі спини, вгадувалася Ілса. В човні ле­жав гарпунний пістоль Джона Істлейка.

Дата добавления: 2015-08-28