Клуб сімейного дозвілля 19 страница

— Щось там є ще в тому контракті, що мені варто знати?

— Та ні, до того ж я відчуваю, ти волів би повернутися до роботи. Я сам зв’яжуся з містером Йошида з приводу цих змін.

—А якісь зміни з твоїм зором є?

— Ні, аміго. Був би радий, аби вони були. Та ти не припиняй малювати.

Я вже збирався вимкнути слухавку, аж тут він спитав:

— Ти вранці часом не дивився сьогоднішні новини?

— Ні, навіть не вмикав. А що?

— Окружний коронер заявив, що Цукерка Браун помер від гострої серцевої кризи. Гадаю, тобі це цікаво було взнати.

XVII

Я малював. Справа просувалася повільно, але не стояла. Ваєр- мен виринав у буття навкруг віконця, в якому плавав у Затоці його мозок. Цей Ваєрмен був молодшим за того, що був на пришпилених по боках мольберту фотокартках, але це на кра­ще; я дивився на фото все рідше й рідше, а на третій день зовсім їх прибрав. Вони мені вже були не потрібні. Я продовжував малювати так, як, гадаю, малює більшість художників: працьо­вито, а не в скаженій гарячці, котра охоплює тебе спазмом, але може враз відлетіти геть. Я працював під радіостанцію «Кіст­ка», на котру тепер завжди був налаштований мій приймач.

На четвертий день Ваєрмен приніс мені перероблений кон­тракт і сказав, що вже можна підписувати. Наннуцці передав мені, що хоче сфотографувати мої картини і зробити слайди, які в середині березня демонструватимуть на лекції в бібліо­теці імені Селбі^2,8 в Сарасоті. На лекції будуть, повідомив Ваєр­мен, шістдесят чи сімдесят любителів мистецтва з округу Са- расота-Тампа. Я сказав йому — як цікаво, і підписав контракт.

Даріо з’явився того ж дня. Я нетерпляче чекав поки він від­кладає свої кадри й забереться геть, щоб мені повернутися до роботи. Аби лиш не мовчати, я спитав його, хто читатиме лек­цію в бібліотеці Селбі.

Він подивився на мене, звівши вгору брови, ніби почув жарт.

— Єдина особа в світі, котра добре знає ці картини — ви.

Я глипнув на нього.

— Я не вмію читати лекцій! Я абсолютно не розуміюся на мистецтві!

Він махнув рукою в бік картин, що їх Джек з двома помічни­ками зі Ското пакували в коробки, щоб наступного тижня відвезти до Сарасоти. Вони залишатимуться в коробках, гадав я, десь у галерейному складі до самого відкриття виставки.

— Ці речі, друже, свідчать про протилежне, — сказав Даріо.

— Даріо, ті люди в темі! Вони цьому навчалися! Заради Хрис­та, я можу закластися, що в більшості з них мистецтво було профільною дисципліною в коледжі. Чого вони від мене мо­жуть чекати, що я встану і скажу бе-е-е⁷.

— От якраз саме таке й казав Джексон Поллок²¹⁹, коли роз­водився про свою творчість. Часто п’яним. І це зробило його багатієм. — Даріо підступив і взяв мене за куксу. Мене це вра­зило. Вкрай мало людей спроможні торкнутися обрубку кін­цівки; ніби в глибині душі вони вірять в те, що ампутація за­разна. — Послухайте, мій друже, там будуть впливові люди. Не просто тому, що вони мають гроші, а тому що їм цікаві нові художники, і кожний з них має трьох приятелів, які цікавлять­ся тим же. Після лекції — вашої лекції — почнуться балачки. Ті балачки, що майже завжди перетворюються на магію під назвою «поголос».

Він помовчав, покручуючи ремінець своєї камери і стиха посміхаючись.

— Вам треба просто розповісти, як ви починали і як тепер розвиваєтеся...

— Даріо, я не знаю, як я розвиваюся!

— Тоді так і розказуйте. Розказуйте що завгодно. Господи благослови, ви ж художник¹.

Тут я відступився. Страшна лекція здавалася ще такою да­лекою, до того ж мені хотілося, щоб він уже пішов. Я хотів ввімкнути «Кістку», зняти запону з підрамника на мольберті і повернутися до праці, до картини «Ваермен дивиться на за­хід». Хочете брудної правди? Ця картина для мене втратила значення як засіб досягнення гіпотетичного магічного ефекту. Вона сама перетворилася на магічну річ. Я став дуже ревнивим щодо неї, тож які б там не світили попереду події — обіцяне інтерв’ю з Мері Айр, лекція, навіть виставка — вони, здавало­ся, майоріли не переді мною, а наді мною. Так риби в глибині Затоки сприймають дощ.

Увесь перший тиждень березня мене хвилювало світло. Не при­західне, а денне світло. Як воно заливало Малу Ружу і, здава­лося, підважувало кімнату вгору. Хвилювала музика, що лунала з радіо, будь що зігране Allman Brothers, Molly Hatchet, Foghat²²⁰.

Хвилювало оголошення — «Ось ще один рок’н’ролер, старий ваш любимчик, зараз завіє звідси аж до Бродвею», — яке пере­дувало пісні Джей-Джей Кейла «Мене називають Бризом»²²¹, і те, як я, вимкнувши радіо, відмивав пензлі, прислухаючись до мур­мотіння мушель під будинком. Хвилювало привиддя, образ мо­лодшого чоловіка, котрий поки ще не вдивлявся в обрій з Думи. Там була одна пісня — гадаю, Пола Саймона²²² — «Якби я не кохав ніколи, ніколи б я й не плакав». Так і це обличчя. Воно не було реальним, не зовсім реальним, але я його робив реальним. Воно народжувалося навкруг плаваючого на Затоці мозку. Я більше не потребував фотокарток, бо знав це лице. Воно було пам’яттю.

XVIII

Четвертого березня день був дуже спекотним, але мені ніколи було вмикати кондиціонер. Я малював, на мені були тільки шорти, а піт стікав мені по обличчю й боках. Двічі дзвонив телефоц. Перший дзвінок був від Ваєрмена.

— Щось давно ти не з’являвся в наших краях, Едгаре. При­йдеш на вечерю?

— Боюсь, я пас, дякую Ваєрмене.

— Малюєш, чи втомився від нашого товариства тут, у Ель Паласіо? Чи й те й інше?

— Тільки малюю. Вже майже закінчив. Як там щодо змін у твоєму зоровому департаменті?

— Ліва фара все ще не світиться, та я для неї купив собі пов’язку і коли її одягаю, можу читати п’ятнадцять хвилин поспіль. Це вже великий крок уперед і, гадаю, ним я завдячую тобі.

— Знати не знаю, кому ти завдячуєш, — відповів я. — Це зовсім не той труд, якого я докладав до картини, де Тіна Гарі- бальді з Цукеркою Брауном. А також зовсім не схоже на те, що я робив з моєю дружиною і її... її друзями. Тут не вийде прожо­гом. Ти розумієш про що я?

— Так, мучачо.

— Але якщо щось має відбутися, гадаю, воно відбудеться скоро. Якщо ж ні, ти принаймні отримаєш свій портрет, поба­чиш себе таким, яким ти виглядав — можливо, виглядав — ко­ли тобі було років двадцять п’ять.

— Ти смієшся з мене, амігої

— Ні.

— Я сам не пам’ятаю, як я виглядав двадцятип’ятирічним.

— Як там Елізабет? Є якісь зміни?

Він зітхнув.

— Учора вранці їй, здавалося, покращало, тож я посадовив її у дальній вітальні — там менший стіл, я називаю його Пор­целянове передмістя — і вона скинула на підлогу комплект валендорфівських балерин²²³. Розбилися всі вісім. Звісно, їх відновлення безперспективне.

— Дуже жаль.

— Восени я навіть уявити собі не міг, що так далеко зайде, а Господь карає нас через те, чого ми не здатні собі уявити.

За двадцять хвилин прозвучав наступний дзвінок і я роз­дратовано кинув пензля на робочий стіл. Телефонував Джимі Йошида. Важко було залишатися роздратованим, почувши йо­го схвильованість, що межувала з захватом. Він подивився слайди і висловлював свою впевненість, що вони там «усім надають добрячих підсрачників».

— Чудово, — промовив я. — На лекції я їм так і скажу: «Під­німайте свої сраки... і вимітайтесь звідси».

Він зареготав так, ніби почув найсмішніший жарт у своєму житті, а відтак сказав:

— Головним чином я дзвоню, щоб спитати, чи нема серед ваших картин таких, на яких б ви хотіли поставити позначку «не для продажу»?

Знадвору почулося гуркотіння, як від великої вантажівки, яка долає дерев’яний міст. Я подивився на Затоку, де не було ніяких дерев’яних мостів, і усвідомив, що то грім, то його гур­кіт долинув з заходу.

— Едгаре? Ви мене чуєте?

' — Чую, чую. Якщо хтось куплятиме, можете продавати все, окрім серії «Дівчина і Корабель».

— Ага.

Це «ага» прозвучало як розчароване «жаль».

— Я якраз хотів купити одну з цих картин для галереї. На­цілив око на № 2.

Авжеж, за умовами контракту він купив би картину з п’ят- десятивідсотковою знижкою. «Непогано, хлопчику», — сказав би мій батько.

— Ця серія ще незакінчена. Можливо, коли напишу всю.

— А скільки ще в ній буде картин?

Я буду малювати їх доти, доки не зможу прочитати на борту того сучого корабля його назву.

Я мало не промовив це вголос, та мене перебив новий гуркіт грому, що докотився з заходу.

— Гадаю, я відчую, коли настане час. А зараз, прошу мене вибачити...

— Ви працюєте. Перепрошую. Не буду вас відволікати.

Вимкнувши бездротову слухавку, я завагався — чи дійсно

мені так хочеться працювати. Але ж... я наблизився впритул. Якщо рвону вперед, можу вже сьогодні ввечері закінчити. А ще мене вабило малювання під гуркотіння грому над Затокою.

Господи допоможи, ця думка здавалася мені романтичною.

Отже я зробив голосніше радіо, яке був притишив на час телефонної розмови, і там заверещав Ексл Роуз²²⁴, «Ласкаво запрошуючи в джунглі». Я взяв пензля й заклав його собі за вухо. Відтак узяв ще одного й почав малювати.

XIX

Грозові хмари купчилися вгорі — здоровезні баркаси з чорним дном і криваво-синіми бортами. То там то сям усередині них спалахували блискавки, і тоді хмара нагадувала мозок, обтя- жений дурними думками. Затока втратила колір і принишкла. Жовта смуга на заході коротко блимнула помаранчевим і згас­ла. Малу Ружу поглинули сутінки. Радіо з кожним промельком блискавки почало неприємно тріщати. Я це довго терпів, але врешті вимкнув радіо, але світло так і не ввімкнув.

Не пригадаю точно, коли саме картину взявся малювати вже не я... і по сьогодні я не певен, що то був не я, може 51, може по.

Знаю лише, що в якусь мить кинув погляд вниз і побачив в ос­танніх залишках денного світла і спорадичних спалахах блис­кавок свою праву руку. Від засмаглої кукси вона відрізнялася мертвотною блідістю. Драглями звисали м’язи. Ні шраму, ні смужки, лише границя засмаги, але свербіло в цій руці, мов чортовим сухим вогнем пекло. Тут знову кресонула блискавка і рука зникла, ніякої руки там ніколи не було — принаймні на острові Дума, — але сверблячка залишилася, така нестерпна, що аж хотілося у щось вгризтися.

Я повернувся до мольберту і в ту саму мить сверблячка теж подзюрила в його напрямку, мов вода зі спринцівки, й оскаженін­ня охопило мене. Темрява оповила острів, і буря вже вщухала, а мені ввижався цирковий номер, де хлопець із зав’язаними очима кидає ножі в розпластану на рухомому колесі дівчину, і я, пригадується, реготав, бо сам малював, немов із зав’язаними очима, чи близько до того. Вряди-годи миготіла блискавка і Ваєр- мен вискакував на мене з темряви, двадцятип’ятирічний Ваєр- мен, той Ваєрмен, що був ще до Хулії, до Есмеральди, до Іа Шегіа.

Я виграю, ти виграєш.

Спалахнуло біло-пурпурним світлом і порив штормового вітру з Затоки кинув цю електричну енергію разом з дощем мені у вікно з таким потужним гуком, що я подумав (тією частиною мозку, яка либонь ще здатна була думати) — ось зараз лопне скло. Бомбовий заряд вибухнув прямо над головою. А мур­мотіння мушель піді мною перетворилося на потаємні перегу­ди мертвяків з кістлявими голосами. Як я не чув цього раніше? Мертвяки, саме так! Корабель прибув сюди, корабель мертвих з гнилими вітрилами, і з нього вивантажено живі трупи. Вони лежать під цим будинком, і цей шторм їх оживив. Я бачив, як вони пхаються крізь кістяний покров мушель, мертвотно-бліді медузи з очима чайок і зеленим волоссям, повзуть одне по одному в темряві й балакають, балакають, балакають. Так! Бо їм чимало чого треба надолужити і хтозна, коли наступний шторм їх знову поверне до життя.

Я не припиняв малювати. Охоплений жахом і темрявою я рухав рукою вгору і вниз, аж на якусь мить мені здалося, ніби це я сам диригую штормом. Я просто не міг зупинитися. І в якусь

мить картина «Ваєрмен дивиться на захід» була завершена. Мені підказала це моя права рука. В лівому нижньому кутку я мазнув свої ініціали ЕФ, і переломив навпіл пензля — обома руками. Половинки кинув на підлогу. Хитаючись, пішов від мольберту, благаючи те, що мене підганяло, чим би воно не бу­ло, перестати. І воно послухалося, напевне воно послухалося, картина стояла готова, то чому б йому й не перестати.

Я підійшов до сходів і глянув униз, і там, внизу, виднілися дві маленькі мокрі постаті. Я подумав: «Яблуко чи апельсин». Я подумав: «Я виграю, ти виграєм». Тут спалахнула блискавка і я ясно побачив двох дівчаток років шести, безперечно близнят і безперечно сестричок Елізабет, сестричок-утоплениць. Плат­тячка прилипли їм до тілець. Волосся прилипло їм до щічок. З лиць їхніх лився блідий жах.

Я знав звідки вони з’явилися. Виповзли з-під мушель.

Вони рушили нагору, до мене, руч-об-руч. На висоті милі прогуркотів грім. Я спробував Крикнути. І не зміг. Подумав: «Мені це ввижається». І тут же: «Ні, я це бачу».

— Я можу це зробити, — промовила одна з дівчаток голосом мушель.

— Воно було червоним, — промовила інша голосом мушель.

Вони вже подолали половину сходів. їхні голівки були не біль­шими за обліплені мокрим волоссям черепи.

— Сядь на друга, — промовили вони разом, як дівчатка, що, скачучи через мотузку, скандують лічилку... але голосами му­шель. — Сядь на товариша.

Вони тягнулися до мене своїми набрезклими пальцями.

Я зомлів прямо на верхньому майданчику сходів.

XX

Дзвонив телефон. Привіт від Зимового парку²²⁵.

Я розплющив очі й потягнувся до лампи при ліжку, воліючи її швидше ввімкнути, бо щойно очуняв після найгіршого за все моє життя сновидіння. Замість лампи пальці намацали стіну. В ту ж мить я зрозумів, що моя голова, викривлена під якимсь болісним, нелюдським кутом, спирається на цю саму стіну. Гримів грім — але приглушено, віддаляючись — і цього було достатньо, щоб із жахливою болісною ясністю все загадати. Я лежу не в ліжку. Я в Малій Ружі. Я зомлів тут, бо...

Очі мені полізли на лоба. Я лежав, затримавшись гузном на майданчику, з протягнутими вниз по сходах ногами. Майнула думка про двох дівчаток-утоплениць — ні, це була не просто думка, а потужна, мов блискавка, згадка — і я миттю скочив на рівні, забувши про хвору ногу. Я не міг думати ні про що інше, окрім як про три вимикачі над сходовим майданчиком, але навіть коли намацав їх пальцями, не вірив, що світло ввімкнеть­ся: «Буря напевне ж перебила живлення».

Та світло загорілося, прогнавши темряву зі студії й зі сходів. На мить мені стало млосно, коли я помітив внизу пісок і калю­жу води, та світло діставало до розчинених вхідних дверей.

їх безперечно розчахнуло вітром.

Телефон у вітальні замовк і ввімкнувся автовідповідач. Мій записаний голос пропонував абоненту залишити його повідом­лення після сигналу. Абонентом виявився Ваєрмен.

— Едгаре, ти де? — дезорієнтований, я не міг второпати, що звучить в його голосі — хвилювання, тривога чи страх. — За­телефонуй мені, подзвони мені, зараз же! — Клац.

Донизу я зійшов, обережно намацуючи ногою кожну схо­динку, мов вісімдесятирічний, і першим чином всюди вмикав світло: у вітальні, у кухні, в обох спальнях, у Флоридській кім­наті. Навіть у ванні ввімкнув, для цього мені довелося зробити крок у темряву і я напружився, очікуючи, чи не з’явиться звід­ти мені назустріч щось вогке й холодне в шатах з водоростей. Нічого не з’явилося. При повному світлі я відчув, що хочу їсти. Я був знову страшенно голодний. Це трапилося вперше від початку роботи з Ваєрменовим портретом... але ж, звісно, ця остання сесія була чимось особливим.

Нахилившись, я придивився до сміття, що його намело крізь прочинені двері. Просто пісок і вода, вона вже зібралася в крап­лі на кипарисовій підлозі, яку не забувала до блиску навощу­вати моя прибиральниця. Килим на нижній приступці сходів був вогким, та це й усе.

Я не дозволяв признатися собі в тім, що дошукуюся слідів ніг.

Пішов до кухні, зробив курячий сандвіч і жер його, стоячи в кутку. З холодильника вихопив пиво й запивав. Ум’явши сандвіч, я доїв рештки вчорашнього салату, більш-менш присмаченого майонезом Ньюмена²²⁶. Потім пішов у вітальню телефонувати до Ель Паласіо. Ваєрмен відреагував на перший же дзвінок. Я зби­рався сказати йому, що виходив надвір подивитися, чи не пошко­дила буря десь будинок, але моє місцеперебування під час його дзвінка цікавило Ваєрмена найменше. Ваєрмен ридав і сміявся.

— Я бачу! Бачу чудово, як колись! Ліве око чистесеньке. Не мо­жу сам собі повірити, але...

— Охолонь, Ваєрмене, я тебе ледь розумію.

Він мене не послухав. Либонь, просто не міг.

— У розпал бурі ліве око мені пробило болем... невимовним болем... мов гарячим дротом... я думав, блискавка попала в дім, Господи бережи... зірвав пов’язку... і побачив, що бачу! їй розумієш, що я тобі кажу? Я бачу!

— Так, — відповів я, — розумію. Це чудово.

— Це ти зробив? їй, правда ж?

— Можливо. Ймовірно. В мене є для тебе картина. Завтра принесу. — Я зважився. — Гадаю, її варто добре берегти, аміго. Не думаю, що після того, як ефекта досягнуто, картини можуть потім на щось вплинути, проте я був так само впевнений, що Кері поб’є Буша²²⁷.

Він щиро розреготався.

— Уегбасі*, прийнято до виконання. Важко тобі було?

Перш ніж я встиг відповісти, інша думка вколола мене.

— Як Елізабет пережила бурю?

— О Господи, жахливо. Бурі на неї зажди погано впливають, але цього разу... вона була жахливо налякана. Кричала щось про своїх сестер. Тесі й Ло-Ло, це ті, що потонули у двадцятих. Навіть просила мене сходити подивитися... та все вже мину­лося. А ти в порядку? Важко тобі було?

Я подивився на розсіяний між вхідними дверми й сходами пісок. Та нема там ніяких слідів. Якщо мені привиділося, ніби бачив якісь відбитки ніг, то все моя мистецька уява. До якоїсь міри. Але вже по тому.

Я сподівався, що так.

XXI

Ми балакали ще хвилин п’ять... чи радше сам Ваєрмен бала­кав. Торохкотів, правду кажучи. Останні сказані ним слова були про те, що йому лячно лягати спати. Він боявся, що про­кинеться, а ліве око знову сліпе, як і було. Я сказав йому, що не вірю, ніби йому варто боятися, побажав добраніч і повісив слухавку. Самого мене лякало те, що можу прокинутися серед ночі, а обабіч мене на ліжку сидять Тесі й Лора — Ло-Ло, як зве її Елізабет.

Котрась з них либонь колисатиме у вологій пелені Ребу.

Я взяв ще банку пива і повернувся нагору. До мольберта наближався, дивлячись собі на ступні, відтак різко задер голо­ву, поглянув, немов хотів захопити портрет зненацька. В душі — раціональною її частиною — я очікував побачити дощенту спо­творене фарбою обличчя, все в ляпах і згустках, які я кидав на полотно під час грози, коли єдиним освітленням мені слугува­ли блискавки. Та інша частина моєї душі зналася на справі краще. Інша частина знала, що малювання мені освітлювало щось інше (так само не зір, а якесь інше відчуття скеровує руку метальника ножів із зав’язаними очима). Та частина моєї душі знала, що картина «Ваєрмен дивиться на захід» буде гарною, і саме такою вона й виявилася.

У деякому сенсі це була найкраща робота з усіх виконаних мною на острові Дума, бо вона була найраціональнішою — пам’ятаймо, аж до самого фіналу картина «Ваєрмен дивиться на захід» створювалася при денному світлі. Людиною при яс­ному розумі. Привид на портреті перетворився на молодого чоловіка з милим, чуттєвим, спокійним обличчям. З акуратним блискучим чорним волоссям. Легка посмішка ховалася в кути­ках його губ, а також і в очах. Він мав красиві густі брови. А над ними широкий лоб, мов прочинене вікно, в якому кублилися

спрямовані в бік Затоки думки цього юнака. Кулі в його відкри­тому мозку не було. Так само легко я міг би ліквідувати анев­ризму або злоякісну пухлину. Завершальна ціна за роботу ви­явилася високою, але рахунок було сплачено.

Гроза ущухла, лише десь далеко, над держаком пательні під назвою Флорида, ще трохи гуркотіло. Мені подумалося, що я міг би ще заснути, і маю право спати з ввімкнутою біля ліжка лам­пою. Реба не розповість про це нікому. Я можу спати навіть, затиснувши її під пахвою кукси. Я так робив раніше. А от Ваєр- мен знову бачить. Хоча це і не в тему зараз. В тему було, як мені здавалося, те, що я нарешті написав щось капітальне.

І цілком своє.

Я вирішив, що з цією думкою й засну.

Як намалювати картину (VI)

Концентруйтеся. Є різниця між гарною картиною і черговим банальним зображенням, що захаращує собою світовий простір.

Щодо концентрації, то Елізабет Істлейк у цьому сенсі була чародійкою; ви ж пам'ятаєте, що вона сама буквально врису- вала знову себе в цей світ. А коли голос, що оселився в Новін, розповів їй про скарб, вона сконцентрувалася й намалювала його на піщаному дні Затоки. Після чергового шторму купка цього мотлоху опинилася доволі неглибоко, напевне навіть по­луденне сонце могло пробитися туди яскравими променями — а відблиски того скарбу навзаєм шарили по поверхні води.

їй хотілося порадувати Тата. Для себе звідти вона хотіла тільки порцелянову ляльку.

Тато каже — Будь-яка знайдена лялька належатиме тобі, це твій законний приз за спасіння на морі, і Бог йому допомагає в цій справі.

Разом з ним вона зайшла у воду собі по кругленькі коліна, вка­зала рукою — Це ось там, пливи туди, поки я не крикну стоп.

Вона стояла, а він пішов на глибину, і коли він шубовснув у саШо, його ласти здалися їй маленькими човниками. Потім вона їх саме так і намалювала. Він плюнув у маску, сполоснув і натягнув-її собі на лице. Встромив у рота й приладнав там загубник дихальної трубки. Поплив, плещучи ластами, далі, в осяяну сонцем синь, зануривши у воду тільки обличчя, скля­нисто-золотаві легенькі хвилі гралися сонячними зайчиками на його спині.

Мені це відомо. Бо дещо з того намалювала Елізабет, а дещо я сам.

Я виграю — ти виграєш.

Вона стояла по коліна у воді, тримаючи Новін в себе під па­хвою, й дивилася, аж поки занепокоєна брижами на воді Няня Мельда не витягнула її на берег, те місце в них називалося Ті­нявим пляжем. Там вони й стояли разом. Елізабет гукнула

Джону, щоб той зупинився. Вони побачили вилиск його ластів, коли він пірнув перший раз. Його не було десь секунд сорок, від­так він шумно виринув і виплюнув загубник.

Він каже — Хай мені грець, а там дійсно щось таке є!

Повернувшись до маленької Ліббіт, він обнімав її обнімав її обнімав її обнімав.

Я знав це. Я малював це. На ковдрі стоїть червоний пікніко- вий кошик, а зверху на ньому лежить гарпунний пістоль.

Він ставав туди знову і повернувся звідти, незграбно при­тискаючи до грудей жменю мотлоху. Далі він почне використо­вувати базарний кошик Няні Мельди, поклавши до нього свин­цевий баласт, щоб легше було занурюватись. Далі з'явилося й фото в газеті — перед купкою знайденого ним «скарбу» стоїть Джон Істяейк і його талановита, суворо сконцентрована доня. Але порцелянової фігурки на тім фото нема.

Бо порцелянова фігурка не належала до решти знахідок. Во­на належала Ліббіт. Вона була її призом.

А чий насправді саме та фігурка довела до смерті Тесі й Ло-Ло? Чи то вона створила одоробла? Цікаво, яка роль в усьому цьому належала Елізабет? Хто тут художник, а хто чистий аркуш?

На деякі питання я собі так ніколи й не відповів, але продов­жував малювати власні картини, тож знаю, коли йдеться про мистецтво, найкраще вдатися до парафразу Ніцше: те, на чому ти концентруєшся, концентрується на тобі. Іноді буквально.

11— ВИД З ДУМИ

І

Наступного дня рано-вранці ми з Ваєрменом стояли по го­мілки в Затоці — достатньо холодній для того, щоб з наших очей вимилися залишки сонливості. Він першим зайшов у во­ду, а я вслід за ним. Без жодного слова. Кожен з нас тримав у руці горнятко кави. Він був у шортах, а я ненадовго затри­мався на березі, бо підкочував собі штани до колін. Позаду нас наприкінці хідника у своєму кріслі-візку сутулилася змар­ніла Елізабет, вона похмуро вдивлялася в обрій. Перед нею залишався її сніданок. Вона лише трохи чогось проковтнула, а решту перевацяла. Її розпущене волосся полоскав теплий південний бриз.

Вода навкруг нас бурунилась. За якийсь час я почав отриму­вати насолоду від шовковистого доторку хвиль, надхідна при­носила мені відчуття, ніби я чарівним чином схуд фунтів на дванадцять, відхідна вирувала піщаними бурунцями в мене між пальцями ніг. Десь за сотню ярдів від нас у вранішньому небі нарисувалась пара жирних пеліканів. Ось вони склали крила і каменями попадали у воду. Один залишився без улову, натомість інший з повною торбою сніданку. Навіть коли він злітав угору, ми встигли помітити маленьку рибку, котра, зни­каючи в його дзьобі, змахнула нам на прощання хвостиком. Стародавня балетна вистава, не менш красива, ніж завжди й вічно. На південному кінці острова в зелених хащах, не пе­рестаючи, кричав якийсь інший птах: «Ов-ов! Ов-ов!».

Ваєрмен обернувся до мене. На двадцять п’ять він не тягнув, але все одно виглядав набагато молодшим, ніж будь-коли з то­го дня, як ми з ним познайомились. У лівому його оці не зали­шилося й сліду скривавленості, не було більше колишнього

розфокусу «дивлюся-куди-попало». Я не мав сумнівів, що він мене бачить цим оком, і добре бачить.

— Я зроблю для тебе що завгодно, — промовив він. — Будь що. Без обмежень, усе, що я в змозі подужати. Позвеш і я при­йду. Це чистий, незаповнений чек. Розумієш?

— Так, — відповів я, розуміючи дещо інше: коли хтось про­понує тобі незаповнений чек, ти ніколи не мусиш обмінювати його на готівку. Це не я вигадав. Іноді переконання оминає мозок, йдучи прямо з серця.

— От і добре, — промовив він. — Це все, що я хотів сказати.

Я почув хропіння. Обернувся й побачив, що Елізабет схили­ла голову собі на груди. В одній руці вона тримала так і недо­їдений шматок тосту. Волосся майоріло навкруг її голови.

— Схоже, вона доволі схудла, — промовив я.

— Так, від Нового року вона втратила двадцять фунтів. Я що­дня намагаюся напоїти її енергетичним коктейлем, здається, він називається «Гарантія», але вона не завжди його допиває. А ти як? Це від надмірної роботи в тебе такий вигляд?

— Який такий вигляд?

— Неначе ліву сідницю тобі щойно відгриз собака Баскер­вілів. Якщо це від утоми, то може тобі варто трохи розслаби­тися? Як там кажуть на 6-му каналі — це наша точка зору, але ми залюбки вислухаємо вашу.

Я стояв нерухомо, зустрічаючи й проводжаючи хвилі, і гадав, що я можу розповісти Ваєрмену. І скільки з того я можу роз­повісти Ваєрмену. Відповідь здавалася самоочевидною: все або нічого.

— Гадаю, краще мені просвітити тебе щодо подій минулої ночі. їй тільки пообіцяй мені, що не будеш після того телефо­нувати людям у білих халатах.

— Обіцяю.

Я розповів йому, як я майже в темряві закінчував писати його портрет. Розповів, як бачив свою праву руку й пальці на ній. А потім біля підніжжя сходів побачив двох мертвих дівча­ток і втратив свідомість. Коли я закінчив свою розповідь, ми вийшли з води й рушили туди, де хропла Елізабет. Ваєрмен

почав наводити лад на її таці, змітаючи недоїдки в пакет, який він дістав з торби, що висіла на поруччі візка.

— Оце і все? — спитав він.

— А хіба цього мало?

— Я просто спитав.

— Більше нічого. Я спав міцно, мов дитя, аж до шостої. Потім я поклав тебе, тобто — твій портрет, на заднє сидіння і приїхав сюди. Коли ти вже на нього, до речі, подивишся...

— Всьому свій час. Загадай цифру від одиниці до десяти.

-Що?

— Ну, просто зроби мені ласку, мучачо.

— О’кей. Загадав.

Він трохи помовчав, дивлячись на Затоку. Відтак спитав: «Дев’ять?»

— Ні. Сім.

Він кивнув.

— Ага, сім. — Забарабанив пальцями собі по грудях, потім поклав руку на коліно. — Вчора я міг би точно вгадати. А сьо­годні вже ні. Моя здатність до телепатії — ну, оті крихітні ося­яння — зникла. Цілком пристойний обмін. Ваєрмен став таким, як був колись, і цей Ваєрмен дякує muchas gracias*.

— Ну, і що ти на все оте скажеш, якщо взагалі маєш щось сказати?

— Маю. Моя опінія — ніякий ти не божевільний, якщо саме цього ти боявся. Травмовані люди на острові Дума, схоже, стають незвичайними людьми. Вилікувавшись, вони втрачають свої надзвичайні можливості. Ось я, наприклад, уже здоровий, а ти все ще травмований, тож залишаєшся надзвичайним.

— Я не цілком розумію, до чого ти ведеш.

— Бо ти шукаєш складності там, де все просто. Подивися перед собою, мучачо, що ти бачиш?

— Затоку. Те, що ти сам називаєш caldo largo.

— А що ти малюєш найбільше?

— Затоку. Заходи сонця в Затоку.

— А що таке малювання?

— Малювання — це бачення, гадаю, так.

— Ніякого гадаю, так воно й є. А що таке бачення на ост­рові Дума?

Почуваючись непевно, мов хлопчик, котрий погано вивчив урок, я перепитав:

— Надзвичайне бачення?

— Так. Отже, як ти вважаєш, Едгаре, дійсно до тебе минулої ночі завітали мертві дівчатка, чи ні?

Я відчув, як крижаними дрижаками мені пройнялася спина.

— Вірогідно, завітали.

— Я теж так вважаю. Гадаю, ти бачив привиди її сестер.

— Мене вони налякали, — промовив я принишклим голосом.

— Едгаре... Я не думаю, щоб привиди могли завдати'людині якоїсь шкоди.

— Може, й не можуть звичайній людині, у звичайному міс­ці, — заперечив йому я.

Він кивнув, явно не погоджуючись.

— Добре. Ну то що ж ти збираєшся робити?

— Чого я не збираюся, так це від’їжджати звідси. Мені тут поки ще не наскучило.

Дата добавления: 2015-08-28