Клуб сімейного дозвілля 16 страница

Я схвильовано кивнув. У мене було таке саме, і не раз, а безліч разів, після виходу з коми. Сідав на друга, сідав на товариша.

— А був ти злий?

— Та ні, спокійнісінький! Розслаблений! Гадав, що трохи дезорієнтований, бо забився головою. Тільки потім побачив на підлозі пістолет. Підняв його й понюхав дуло. Воно явно тхну­ло недавнім пострілом. Такий гострий запах, мов з кігтями. Проте я все одно тримався думки, що впав і розбив собі голову, аж поки не дістався ванни і там побачив дірку в скроні. Ма­ленька кругла дірочка, обсмалена навкруг.

Він знову засміявся, як сміються люди, котрим пригадалися якісь дурні випадки з їхнього минулого — скажімо, забули відчинити гаражні ворота і почали здавати туди задом.

— Ось тоді-то, Едгаре, я й почув, як клацнув, встаючи на місце, останній номер — номер «Великої Лотереї»! І згадав, що я збирався потрапити у Дісней Ворлд.

—Чи в його зменшену копію,—додав я. — Господи помилуй.

— Я,намагався змити пороховий обпік, але й ваткою дотор­кнутися було боляче. Наче прикушуєш щось хворим зубом.

Аж тут я зрозумів, чому його повели на рентген, замість томографії. Куля і зараз сиділа в нього у голові.

— Ваєрмене, чи можу я дещо в тебе спитати?

— Давай.

— Чи зорові нерви в людини... ну, я не знаю як сказати... розташовані у голові навиворіт?

— Так воно і є.

— Так ось чому в тебе ліве око вилуплене. Це як... — якусь мить я не міг ухопити підходящого слова і стиснув кулаки, аж рантом воно знайшлося, — це як контртравма.

— Мабуть, що так, авжеж. Я вистрелив собі у праву скроню моєї дурної голови, а спаплюжив собі ліве око. Рану я заліпив пластиром. І випив аспірину. ^;

Я розреготався. Неможливо було втриматися. Ваєрмен теж усміхався й кивав.

— Відтак ліг, намагаючись заснути. З тим самим успіхом я міг намагатися заснути в оточенні духового оркестру. Я не спав чотири доби. Здавалося, я більше ніколи'не зможу заснути. Мій

мозок мчав зі швидкістю чотири тисячі миль на годину. Кокаїн порівняно з цим — дитячий ксанакс^,92. Я навіть не міг спокій­но лежати довго. Витримаю двадцять хвилин, підхоплюся і по­ставлю платівку з марьячі Якось о пів на шосту ранку я стриб­нув на велотренажер — уперше сів на нього після загибелі Хулії й Бсмеральди — півгодини я крутив педалі, потім прийняв душ і пішов на роботу.

І

Наступні три дні я був птахом, був літаком, я був Суперадво- катом. Колеги спершу переживали за мене, потім почали за мене боятися, а відтак почали боятися за себе — моя non-sequiturs* лякала, а також поглибилася моя тенденція переходити одночас­но на калічну іспанську і на таку французьку, якою розмовляє Пепе Ле П’ю, той скупе з диснеївського мультику — втім, тоді я встигав чудово обробляти гори документів, і дуже мало з них поверталися на фірму. Я перевіряв. Партнери в сусідніх кабіне­тах і адвокати на передовій сукупно сповідували віру в те, що в мене нервовий розлад, і в якомусь сенсі вони мали рацію. То був органічний нервовий розлад. Дехто безуспішно намагався відправити мене додому. Дайон Кінлі, один з моїх тамтешніх близьких друзів, тільки й робив, що умовляв мене, щоб я пого­дився піти з ним до лікаря. Знаєш, що я йому сказав?

Я похитав головою.

— «Ховай гроші в урожай, бо поміщик забирай». Це я пам’я­таю абсолютно точно! І пішов геть. Правда, йшов я, ледь не під­стрибуючи. Повільно ходити Ваєрмену було важко. Я пропра­цював щ»дві ночі поспіль. На третю, попри мої протести, мене вигнав з офісу сторож. Я встиг повідомити йому, що пеніс має мільйон капілярів, але ні грану сором’язливості. Обізвав його «денді в холодцю» і розповів, що його батько його ненавидів. — Ваєрмен нахилився над своєю текою, ненадовго замислив­шись. — Гадаю, про його батька йому дійшло. Авжеж, точно дійшло. — Він торкнувся рубця в себе на скроні. — Чудерна­цьке радіо, аміго. Чудернацьке радіо.

— Наступного дня мене викликали до Джека Файнгама, ве­ликого магараджі в нашому королівстві. Мені було наказано

піти у відпустку. Не запропоновано, а саме наказано. Джек висловив думку, що я повернувся на роботу занадто рано піс­ля втрат у моїй родині. Я відповів йому, що це все дурня. У ме­не в родині не було ніяких втрат. — Спробуй-но скажи, ніби мої дочка і жінка поїли гнилого яблука, — заявив я йому. — Ану скажи це, ти, сивий синдик, і станеш смертним, поїденим жуками. Отут-то в нього з очей і носа й почали лізти ті таргани. А парочка вилізла з-під язика на нижню губу, залишивши білий пінявий слід.

— Я закричав. І кинувся на нього. Якби не кнопка сигналі­зації в нього на столі — я навіть не підозрював, що в цього дряхлого параноїка вона там є, — я його майже напевне убив би. А ще він на диво швидко вмів бігати. Бдгаре, як він нарізав кола по кабінету! Либонь, допомогли довгі роки занять тенісом і гольфом. — На хвилину Ваєрмен поринув у думки. — А втім, на моєму боці були молодість і оскаженіння. Тільки-но я вло­вив його, аж тут до кабінету ввірвався спецзагін. Півдесятку юристів ледве вдалося відтягти мене від нього, я навпіл розірвав на ньому костюм «Пол Стюарт»^|94. Прямо по спині. — Він повільно хитнув головою вгору і вниз. — Аби ти тільки чув верещання того кЦо сіє рШа [14]. А почув би ти тоді мене. Хоча тобі неважко уявити всю ту божевільну гидоту, включно з інсину- аціями — а я кричав на всю силу голосу — про його звичку вдягати дамську білизну. Гадаю, як і з батьком сторожа, це та­кож могло бути правдою. Забавно, чи не так? Ну, божевільний я був, чи ні, відповідальний за свої дії, чи там як, але на цьому моя кар’єра у «Лайногам, Дупінг і Сраллен» закінчилася.

— Мені так жаль, — промимрив я.

— Ие пасіа [15], все на краще, — промовив він діловим тоном. — Коли адвокати силоміць витягли мене з кабінету — там все було розтрощено — я спікся. Найграндіозніший з епілептичних припадків. Якби не нагодився юрисконсульт з медичною під­готовкою, я, мабуть, помер би прямо там. Та ще ж ті три доби без сну. Ох, як мені хотілося заснути. Отже...

Він розкрив теку і дістав звідти три рентгенівських знімка. Якість в них була набагато гіршою за кортикальні зрізи, які роблять на томографі, але, оскільки, завдяки власному досвіду, я був поінформованим дилетантом, то міг скласти якесь уяв­лення про те, що бачу.

— Ось вона, Едгаре, та річ, що її, як вважає чимало люду, не існує: мозок юриста. А в тебе такі фотки є?

— Ну, на файний альбомчик вистачить...

Він розплився у посмішці.

— Кому потрібен такий фотоальбом. Тїі бачиш кулю?

— Так. Ти, мабуть, тримав пістолета... — Я підняв руку, на­ціливши палець донизу під доволі стрімким кутом.

— Приблизно так. А ще там могла бути часткова осічка. Заряду вистачило тільки, щоб всадити кулю в череп і відхили­ти її ще крутіше донизу. А там вона зарилася мені в мозок і за­лягла. Але до того вона утворила... ну, як це сказати...

— Дугову хвилю, як по воді?

Він кліпнув очима.

— Еге ж. От тільки текстура мозкової речовини більше схо­жа на телячу печінку, ніж на воду.

— Ух ти. Гарно сказано.

— Знаю. Ваєрмен буває красномовцем, тут ніде правди діти. Куля породила спрямовану донизу дугову хвилю, а та створи­ла набряк і тиск у перехресті зорових нервів. У візуальному комутаторі мозку. Тїі усвідомлюєш весь пафос? Я стрельнув собі у скроню, але не тільки залишився живий, а й зберіг собі кулю в голові, яка створила мені проблеми з обладнанням, розташованим осьдечки. — Він поляпав собі по черепній кіс­тці над правим вухом. — І ці проблеми погіршуються, бо куля рухається. Зараз вона десь на чверть дюйма глибше, ніж була два роки тому. А можливо, і ще глибше. Мені не потріб­ні Гедлок з Принсипом, щоб це розтовкмачити. Я сам все бачу на цих знімках.

— То хай вони тебе прооперують, Ваєрмене, і витягнуть ту кулю. Ми з Джеком доглянемо Елізабет, поки ти не повернеш­ся на свій...

Він затряс головою.

— Ні!

— Але чому ти проти?

— Вона занадто глибоко сидить для операції. Тому-то я й не по­годився на госпіталізацію. Чи ти гадав, що в мене комплекс Марлборо Мена¹⁹⁵? Та де там. Моє бажання стати мертвим минулося. Я не перестав сумувати за моєю дружиною і донь­кою, але тепер в мене є Елізабет, щоб піклуватися про неї, і я за­кохався в Острів. А тут і ти, Едгаре, з’явився, і мені хотілося б побачити, як піде далі твоє життя. Чи я жалкую про те, що наробив? Іноді я, іноді по. Я нагадую собі про те, що колись був не тим чоловіком, яким я є тепер, отже мушу позбавлятися минулої слабини. Той чоловік був пригніченим і розгубленим, він не міг бути відповідальним. Зараз у мене інше життя і я на­магаюся дивитися на власні проблеми... ну... як на вроджені дефекти.

— Ваєрмене, це дикунство.

— Справді? А поглянь-но на себе.

Я подумав про себе. Це я душив власну дружину, а потім про все забув. Це я тепер спав в одній постелі з лялькою. Тож я ви­рішив тримати свої думки при собі.

— Доктор Принсип радо поклав би мене до шпиталю, бо я цікавий екземпляр.

— Звідки ти можеш знати.

— Та я-то якраз знаю! — Ваєрмен заговорив з ледь притлум­леним напором. — 3 того часу, як я з собою таке утворив, я зу­стрічав уже штуки чотири таких Принсипів. Вони всі осточор­тіло схожі між собою: яскраві, але глухі до пацієнта фахівці, нездатні на співчуття. Вони хіба що трохи відстають від тих соціопатів, котрих описував Джон Д. Мак-Доналд¹⁹⁶. Принсип не може мене прооперувати ефективніше, ніж пацієнта із зло­якісною пухлиною в тій же області. Пухлину можна принайм­ні спробувати лікувати радіацією. Свинцева куля опроміненню на піддається. Принсип це знає, але йому страх як цікаво. Тож він не вбачає нічого гидкого в тім, щоб давати мені маленьку фальшиву надію, якщо таким чином зможе вкласти мене до шпитального ліжка, де буде мене питати, а чи не боляче мені, коли він робить... отак. А потім, коли я буду мертвим, мож- пиво, десь надрукує про цей випадок наукову статтю. Зможе поїхати в Канкун^1,7 і пити там охолоджене вино на пляжі.

— Це звучить жорстоко.

— Та не більше за вираз очей Принсипа — от вони-то жорс­токі. Я тільки глянув у них і захотів забігти від нього якомога далі. Що я й зробив, по суті.

Я похитав головою і попустився.

— Ну, і які перспективи?

— Чому б тобі вже не поїхати? Від цього місця мене вже починають брати дрижаки. Я тільки-но усвідомив, що саме тут той придурок захопив дівчину.

— Я міг би тобі про це сказати, щойно ми сюди під’їхали.

— Можливо, тому-то ти й промовчав, — він позіхнув. — Гос­поди, як я втомився.

— Це стрес. — Я глянув по боках, відтак озирнувся на трасу Тамаямі. Мені все ще було важко повірити в те, що я сиджу за кермом, але ця справа вже почала мені подобатися.

— Перспективи далекі від рожевості. Я п’ю зараз «доксепин» та «зонеган» такими дозами, що й коня би приголомшило — це антиконвульсійні ліки, вони діють доволі добре, але я сам знаю, того вечора, коли ми вечеряли у «Зорії», мені дійсно стало дуже погано. Я намагався це заперечувати, але ж ти знаєш, як гово­риться: заперечення втопило фараона, а Мойсей вивів дітей Ізраїлю на волю.

— Угу... гадаю, там було Червоне море. А існують інші ліки, які б тИ'Міг вживати? Сильніші?

— Принсип помахав своєю рецептурною книжкою в мене перед носом, він хотів запропонувати мені «невронтин»^|98, але я навіть і куштувати його не бажаю.

— Через твою роботу?

— Саме так.

— Ваєрмене, не буде ніякої користі для Елізабет, якщо ти раптом геть осліпнеш.

Хвилину-дві він не відповідав. Дорога, тепер майже порож­ня, котилася перед моїми фарами. Нарешті він промовив:

— Сліпота скоро буде найменшою з моїх проблем.

Я ризикнув кинути на нього погляд скоса.

— Ти маєш на увазі, що це тебе вб’є?

— Так, — він говорив без усякої драматизації, і тому пере­конливо. — І ось що, Едгаре.

-Що?

— Перш ніж це трапиться, і поки я ще маю одне здорове око, я хотів би побачити ще твої картини. Міс Істлейк теж хоче на них подивитись. Вона просила мене спитати про це в тебе. їй міг би підвезти їх машиною в Ель Паласіо — ти водиш пречудово.

Попереду лежав з’їзд на острів Дума. Я ввімкнув сигнал по­вороту.

— Скажу тобі, про що я іноді думаю, — сказав він. — Я ду­маю про те, що серія прикладів мого казкового везіння мусить розвернутися й потекти у протилежному напрямку. Авжеж, нема ніякої статистичної причини думати саме так, але на це варто зважати. Ти розумієш?

— Я розумію, — відповів я. — Ваєрмене?

— Він все ще тут, мучачо.

—.Ти любиш острів, але ти також вважаєш, що з нашим островом щось не так. Що саме не так з цим місцем?

— Я не знаю, що воно таке, але тут щось є. А ти хіба не звер­нув увагу?

— Звичайно, що звернув. Ти й сам це знаєш. Того дня, коли ми з Ілсою хотіли проїхати далі по дорозі, нам обом стало по­гано. їй гірше, ніж мені.

— І вона не єдина, судячи з історій, які мені доводилося чути...

— Існують якісь історії?

— О, так. З пляжем все в порядку, а ось у глибині остро­ва.... — він похитав головою. — Гадаю, якісь домішки у ґрун­тових водах. Вони ж змушують так скажено розростатися всю ту флору, і це у кліматі, де зазвичай якась срана галявина по­требує безперервного зрошення. Хоча, не знаю. Найкраще три­матися звідти подалі. Гадаю, це особливо стосується юних леді, котрі збираються колись народити дітей. До того ж без вро­джених дефектів.

Ось на тобі, ще одна гидотна ідея, до якої сам я не додумав­ся. Решту шляху я не промовив ані слова.

Справа у спогадах, небагато з мопс спогадів про ту зиму зали­шаються такими ж ясними, як згадка про наше повернення до Ель Паласіо тіш лютневої ночі. Крила залізних воріт стояли розчахнуті. У воротах, точнісінько як в той день, коли ми з Іл- сою вирушили в нашу нещасливу експедицію курсом на пів­день, сиділа у своєму кріслі-візку Елізабет Істлейк. Гарпунного пістоля в неї не було, але вона знову була вдягнена у той самий спортивний костюм (цього разу додатково на плечі їй було накинуто щось на зразок шкільного жакета) і її величезні ке­ди — у світлі фар мого «малібу» вони виглядали не синіми, а чорними — впиралися в хромоване підніжжя. Поряд стояв її ходунок, а біля ходунка — Джек Канторі з ліхтарем у руці.

Побачивши машину, вона намагалася підвестися на ноги. Джек ворухнувся, щоб стримати її. Відтак, побачивши, що вона дійсно хоче встати, він поклав ліхтар на бруківку і допоміг їй. Ще до того як я зупинився біля воріт, Ваєрмен уже відчинив дверцята. Фари «малібу» освітлювали Джека й Елізабет, мов акторів на сцені.

— Ні, міс Істлейк! — гукнув Ваєрмен. — Не треба, не вста­вайте! Я завезу вас в дім!

Вона не звернула уваги. Джек допоміг їй дістатися ходун­ка —чи то вона його до нього підвела — і Елізабет вхопилася за поручай. Відтак вона почала тупцяти в бік машини. Тйм часом я боровся зі своїм болючим правим стегном, як завжди важко витягаючи його з водійського крісла. Я вже стояв біля капота, коли вона відставила ходунок убік і простягнула руки до Ваєр- мена. Шкіра в неї на руках вище ліктів звисала мертвою плоттю, світилася білим тістом у променях фар, але стояла вона впевне­но, широко розставивши ноги. Сповнений нічних ароматів бриз відносив назад її волосся, і я нітрохи не здивувався, побачивши шрам—дуже давній — заглибину на правому боці її голови. Він був майже близнюком мого власного шраму.

Ваєрмен обійшов прочинені пасажирські двері і на пару секунд застиг. Гадаю, він вагався — чи все ще спроможний приймати і дарувати втіху. Відтак рушив до неї якоюсь незграб­ною медвежою ходою, нагнувши голову, довге волосся прикри­вало йому вуха і метлялося по щоках. Вона обняла його і при­хилила його голову до своїх опасистих грудей. На мить вона похитнулася і я, незважаючи на її впевнену позу, злякався, але потім вона знову розправила плечі і я побачив, як її покривлені артритом, вузлуваті руки почали гладити його по спині, що здригалася хвилями.

Я підійшов до них, трохи невпевнено, і її очі обернулися до мене. Вони була абсолютно ясними. Це була не та жінка, котра питала мене, коли прибуває потяг, котра казала, що вона, блядь, розгублена. Усі її вимикачі були ввімкнуті. Принаймні на цей час

— З нами все буде гаразд, — сказала вона. — їй можеш їхати додому, Едгаре.

— Але...

— Все гаразд. — Вона гладила йому спину покривленими пальцями. Гладила з безмірною ніжністю. — Ваєрмен завезе мене назад. За хвилинку. Правда, Ваєрмене?

Він кивнув, не піднімаючи голову від її грудей, не вимовив­ши ні звуку.

Я вирішив, що все скінчилося і варто скористатися її порадою.

— Ну, тоді добре, Елізабет. Добраніч, Ваєрмене. Поїхали, Джеку.

Ходунок мав щось на кшталт полички. Джек поклав туди

ліхтарик, поглянув на Ваєрмена — той так і стояв, сховавши обличчя на грудях старої, — і пішов до пасажирських дверцят моєї машини.

— На добраніч, мем.

— Добраніч, юначе. Для гри в парчізі ти нетерплячий грач, але багатообіцяючий. Агов, Едгаре? — Вона спокійно поглянула на мене понад похиленою ваєрменовою головою. — Вода тепер по­чала текти швидше. Скоро почнуться пороги. Ти це відчуваєш?

— Так, — відповів я, не розуміючи про що йдеться. Але я ро­зумів, про що вона говорить.

— Залишайся. Прошу, залишайся на острові, що б тут не тра­пилося. їй нам потрібен. Мені потрібен. І Думі потрібен. Коли мене знову потьмарить, ти пам’ятай те, що я тобі зараз кажу.

— Я буду пам’ятати.

— Пошукай пікніковий кошик Няні Мельди. Він на горищі, я певна. Він червоний. Ти його знайдеш. Вони в ньому.

— Що саме там у ньому, Елізабет?

Вона кивнула.

— Так, добраніч, Едгаре.

І я зрозумів, що знову почалося потьмарення. Але Ваєрмен заведе її в дім. Ваєрмен опікуватиметься нею. І поки він це почне робити, вона подбає за них обох. Я залишив їх стояти на бруківці під аркою воріт, між ходунком і кріслом-візком, його голова похилена їй на груди. Цей спогад в мені живе.

Ясно.

X

Після керма я був знесилений — а також, гадаю, стресом від того, що після довгого періоду самоти цілий день пробув серед такої кількості людей — але думка про те, щоб лягти, не кажу­чи вже заснути, в мене не виникала. Я перевірив електронну пошту і побачив послання від моїх обох дочок. Мелінда лежала з фарингітом у Парижі і сприймала це, як зазвичай сгїриймала всі свої хвороби, наче особисту образу. Ілса прислала мені ланку на сайт ешвільскої газети Citizen Times, у Північній Ка- ролініЯ кликнув і знайшов там суперсхвальну рецензію на виступ «Колібрі» у Першій баптистській церкві, де вони отри­мали «овацію вірних з одностайними криками алілуя». Там була також фотографія, на якій Карсон Джонс і вельми гарнень­ка блондинка стояли попереду решти співаків із роззявленими у співі ротами й заплющеними в екстазі очима. Дует Карсона Джонса і Бріджит Андрейссон «Велика твоя велич»²⁰⁰ повідом­ляв підпис під фото. Гммм. Моя Отака-то-Дівчинка писала: «Я анітрохи не ревную». Подвійне гммм.

Я зробив собі сандвіч з копченої ковбаси й сиру (три місяці на острові, а мені ще не набридла ця ковбаса), потім піднявся нагору. Подивився на картини «Корабель і дівчина», котрі на­справді були картинами «Ілса і Корабель». Згадав, як Ваєрмен питав мене, що я зараз малюю. Згадав про довгу промову, яку

залишила на моєму автовідповідачі Елізабет. Неспокій у її го­лосі. Вона казала, щоб я берігся.

Раптом я прийняв рішення і рушив вниз якомога швидше, аби лиш не впасти.

XI

Я не тримав, як Ваєрмен, розпухлого портмоне завжди при собі; як правило, у кишені в мене лежала кредитна картка, ав­томобільні права й невеличка пачка грошей, цього вистачало. Портмоне лежало у вітальні, замкнуте в шухляді столу. Я його витяг, погортав бізнес-картки і знайшов ту, на якій випуклими золотими літерами було надруковано ГАЛЕРЕЯ СКОТО. Як я й очікував, там вже нікого не було і я почув у телефоні запис. Діждавшись закінчення арії Даріо Наннуцці й сигнального гудка, я заговорив:

— Вітаю, містер Наннуцці, це Едгар Фрімантл з острова Дума. Я той... — тут я зробив паузу, мало не сказавши хлопець, та вчас­но зрозумів, що я для нього інший тип. — Я той художник, що робить заходи сонця, вставляючи до них великі мушлі й рослини та інші речі Ви казали про можливу виставку моїх робіт. Якщо ви не втратили зацікавленості, передзвоніть мені, будь ласка.

Продиктувавши свій номер і повісивши слухавку, я відчув полегшення. Відчув, що врешті-решт я таки на щось зважився.

Дістав з холодильника пиво й ввімкнув телевізор, сподіва­ючись натрапити перед сном на якийсь достойний перегляду фільм. Мушлі під будинком звучали приємно, заколисливо, сьогодні вони теревенили культурно, упівголоса.

їх перекрив голос чоловіка, що стояв в щільному оточенні мікрофонів. На 6-му каналі зіркою сьогодні був призначений судом захисник Цукерки Брауна. Приблизно в той самий час, коли Ваєрмену просвічували голову, він давав свою прес-конфе­ренцію, на відеозапис якої я зараз натрапив. Адвокатові було на вигляд близько п’ятдесяти, волосся мав зав’язане на потилиці у хвостик на кшталт англійської баристерської перуки, але в ньо­му не було ніякого автоматизму. Він виглядав заангажованим.

Розповідав репортерам, що його клієнт психічно хворий і мусить бути визнаним невинним на підставі неосудності.

Він повідав, що містер Браун давній наркоман, звиклий до порно сексуально нестриманий тип і шизофренік. Він поки що не розводився про його палку любов до морозива і збірок хітів типу «Ось це я називаю справжньою музикою»²⁰¹, але ж список присяжних поки що не сформовано. Окрім мікрофонів 6-го каналу, я побачив там логотипи NBC, CBS, ABC, Fox та CNN. Тіна Гарібальді не змогла б прикувати до себе такої уваги, якби перемогла у конкурсі на грамотність серед школярів чи в нау­ковій олімпіаді, навіть якби врятувала домашнього собаку з роз­бурханої річки, але варто було її зґвалтувати і вбити, як вона стала національною знаменитістю. Дівчинко. Всі тепер знають, що твій вбивця сховав твої трусики у себе в шухлядці.

— Насправді ним керували його згубні звички, — казав ад­вокат. — Мати й обидва його вітчими були наркоманами. Ди­тинство в нього було жахливим, його систематично били, з нього сексуально знущалися. Він лежав у закладах для психічно хво­рих. У нього душевна дружина, але вона розумово нерозвине- на. Інакше б він не шукав чогось на вулиці.

Він обернувся до камер.

— Це злочин не Джорджа Брауна, це злочин Сарасоти. Я всім своїм серцем співчуваю Гарібальді, я ридаю по Гарібальді. — Тут він підняв своє без сліду сліз лице до камер, ніби намагаючись це якось довести. — Але навіть якщо Джорджа Брауна позба­вити життя у Старку²⁰², це не поверне назад Тіну Гарібальді, не полагодить дефектну систему, яка погнала цього дефектно­го чоловіка на вулицю без нагляду. Отака моя заява, дякую вам за увагу, а зараз, прошу мене вибачити...

Він пішов геть, ігноруючи викрики й запитання, і все було б нічого — принаймні все могло піти інакше — аби я вимкнув телевізор чи одразу перемкнувся на інший канал. Але я цього не зробив. І побачив ведучого, котрий в студії 6-го каналу сказав:

— Роял Бонньєр, бойовий юрист, котрий виграв півдюжини, як вважалося, безвиграшних справ публічного розголосу, заявив, що він доклав би всіх зусиль до вилучення зі справи відеозапису, зробленого камерами спостереження торгівельного центру.

І знову почалося те прокляття. Дитина з рюкзаком за плечи­ма йде справа наліво. Від пандусу з’являється Браун і бере її за зап’ястя. Вона дивиться вгору на нього і видно щось питає. І тут така сверблячка охопила мені відсутню руку, ніби там згори вниз комашилися бджоли.

Я скрикнув — від здивування й муки — і впав на підлогу, збивши долі на килим і дистанційний пульт, і тарелю з сандвічем. Я дряпав собі кінцівку, якої не існувало. Чи ту, до якої я не міг дістати. Ніби осторонь я чув свої благання: прошу, припиніть. Та, я вже знав, що існує єдиний спосіб припинити це страждан­ня. Підвівся на коліна й почовгав до сходів, усвідомивши, що одним коліном розтрощив пульт, який перед знищенням встиг перемкнути телевізор на інший канал «Кантрі М’юзік Телевіжн». Там Алан Джексон співав про вбивство в Музичному ряду²⁰³. Піднімаючись сходами, я двічі намагався вхопитися за поруччя правою рукою. І на мить я відчував виск спітнілої долоні по де­реву, перш ніж мана миналася.

Якось я дістався верху і здерся на рівні ноги. Передпліччям ввімкнуй усе світло і, хитаючись, побіг недолугим підтюпцем до мольберту. На ньому стояла незавершена «Дівчина і Корабель». Не вагаючись, я пожбурив картину вбік, а на її місце вверг свіжий підрамник. Я дихав короткими гарячими схлипами. Піт скапував мені з волосся. Я схопив шматину для витирання фарби і плюх­нув її собі на плече, так я колись вішав собі салфетки для вити­рання відрижки у моїх манюніх донечок. Устромив у зуби пенз­ля, іншого примостив за вухом, хотів взяти третій, та вхопив натомість олівець. Щойно я почав робити начерк, як дике свер­біння в руці почало вщухати. Близько півночі картина була за­вершена і свербіння упокоїлося. Але ця картина не була просто картиною, це була Картина, і вона була гарна, якщо я маю пра­во так сказати. А я мав. Дійсно, що за талановитий сучий син. На ній Цукерка Браун вчепився у зап’ястя Тіні Гарібальді. На ній Тіна дивилася на нього своїми темними очима, жахливими у їх невинності. Я так ідеально вхопив її погляд, що аби її батьки побачили завершений продукт, вони тут же позбавили себе життів. Але її батькам ніколи не світило побачити цю картину.

Саме цю — ніколи.

Мій малюнок був майже точною копією фотографії, котру після 15 лютого принаймні раз надрукували майже всі флорид- ські газети, а також більшість газет Сполучених Штатів. Існу­вала лише одна серйозна різниця. Я певен, що Даріо Наннуцці назвав би це фірмовим штрихом — Едгар Фрімантл, амери­канський примітивіст, легко розрубує кліше, намагаючись пе­реосмислити Цукерку й Тіну, їхню зустріч, сплановану у пек­лі, — але Наннуцці теж ніколи не побачить цієї картини.

Я встромив пензлі назад до майонезних слоїків. Я був зава- цяний фарбою по лікті (і вся ліва половина обличчя була у фар­бі), та найменше я переймався тим, щоб одчищатися.

Занадто голодним я себе почував.

Я мав гамбургера, але замороженого. В морозильнику також лежав шмат смаженої свинини, купленої Джеком минулого тижня у «Мортона» ^ш. Залишки улюбленої ковбаси я згодував собі на вечерю. Хоча ще залишалася запечатана коробка плас­тівців Special К²⁰⁵ з фруктами і йогуртом. Я почав насипати їх до тарілки, але в такому стані зажерливості ця тарілка мені здалася не більшою за наперсток. Я її так різко відштовхнув убік, що долі полетіла хлібниця, дістав з полиці над плитою велику миску і висипав до неї всі пластівці з коробки. Залив півквартою молока, додав сім чи вісім ложок цукру, перемішав, довго не роздумуючи, долив ще молока. Я виїв все дочиста, відтак почвалав на ліжко, затримавшись тільки біля телевізора, щоб заткнути чергового міського ковбоя, страждальця. Впав поперек ліжка на стьобане покривало і опинився віч-на-віч з Ре- бою, а мушлі під Великою Ружею собі мурмотіли.

— Що ти наробив?— спитала Реба. — Що ти цього разу наробив, бридкий дядько?

Я хотів відповісти — нічого, але заснув раніш, ніж вимови­лося слово. Крім того — це була тільки моя справа.

XII

Мене розбудив телефон. З другої спроби мені вдалося натис­нути потрібну кнопку і вимовити щось схоже на хелло.

— Мучачо, прокидайся і приходь снідати! — заволав Ваєр- мен. — Стейк з яйцями! Ми святкуємо! — він зробив паузу. — Ну, принаймні я святкую. Міс Істлейк знову в тумані.

— Що ми святку... — і раптом мені дійшло, що може бути лиш один привід, і я сів у ліжку, збивши Ребу на підлогу. — Тобі повернувся зір?

— Поки нема такого щастя, але новина все’дно гарна. Вся Сарасота її святкує. Цукерка Браун, аміго. Охоронці під час ранкової перевірки знайшли його у камері мертвим.

— І що вони кажуть? — почув я ніби здалеку власне запи­тання. — Самогубство?

— Не знаю, та яка різниця — самогубство чи природні при­чини — він зекономив штатові Флорида чимало грошей, а бать­ків дівчини вберіг від тортур судових засідань. Приходь, по­плачемо разом, ну як?

— Дозволь мені лише одягнутися. Й помитися. — Я поглянув на свою заляпану фарбою різних кольорів ліву руку. — Я пізно ліг.

— Малював?

— №, трахав Памелу Андерсон.

— У тебе дивно обмежений світ фантазій, Едгаре. Я от трахав вночі Венеру Мілоську, і вона була з руками. Не змушуй мене довго на тебе чекати. Як ти ставишся до /шєуо5?

— О, люблю омлет. Буду за півгодини.

— От і добре. Мушу сказати, мені здалося, тебе не вразила моя стрічка новин.

— Я ще не зовсім прокинувся. А загалом скажу — я дуже радий, що він мертвий.

— Візьміть номерок і станьте в чергу²⁰⁴, — промовив він і повісив слухавку.

XIII

Оскільки пульт був поламаний, мені довелося налаштовувати телевізор вручну, виявилося, що я ще спроможний на це ста­родавнє ремесло. На 6-му передачі, де панувала Тіна, поступи­лися місцем передачам, де панував Цукерка Браун. Я виставив

гучність до того рівня, від якого завертаються вуха, і спухав, поки відмивав з себе фарбу.

Джордж Цукерка Браун скоріш за все помер уві сні. Переда­ли інтерв’ю охоронця: «Він був найбільший з усіх хропунів, яких ми тільки тут тримали, — ми навіть жартували, що в’язні вб’ють його лише за це, якщо його переведуть на загальний режим». Якийсь лікар сказав, що цей випадок схожий на апное, і поділився думкою, що Браун міг померти від комплексних ускладнень. Що смерть такого типу не часто трапляється в до­рослих, але не є чимось нечуваним.

Дата добавления: 2015-08-28