Клуб сімейного дозвілля 21 страница

— Ну, я розмовляла з обома, і з Лін, і з Іллі, але з Ілсою я звер­нула розмову на Тома й одразу зрозуміла, що вона анічогісінь­ко не знає про мої з ним стосунки. Тут я теж помилялася. І поводилася з тобою тоді негарно.

Усвідомивши, що вона зараз плаче, я запанікував.

— Послухай-но, Пам.

— Я встигла продемонструвати свої найгірші вади перед кількома людьми з тих пір, як ти ііене покинув.

Я не кидав тебе! Мало не крикнув я. Мене аж придавило. Так придавило, що аж піт мені виступив рясно на лобі. Я не кидав тебе, це ти вимагат розлучення, не переводь стрілки.

Насправді я промовив:

— Годі вже про це, Пам.

— Але ж так важко було повірити, навіть коли ти мені зате­лефонував і розповів про все те. Ну, сам знаєш, про мій новий телевізор.' І про Кульбабку.

Я вже відкрив рота, щоб спитати, хто воно за таке Кульбаб- ка, але тут згадав про кішку.

— Мені вже краще, знаєш, я знову почала ходити до церкви. Можеш у таке повірити? І до терапевта. Ходжу до неї на прийом раз на тиждень, — вона зробила паузу, і наголосила знову. — Гарна спеціалістка. Каже, що неможливо зачинитися дверима від минулого, можна тільки його корегувати і рухатися далі вперед. Я й сама це розуміла, але не знала, як мені почати ко­регувати наші з тобою стосунки, Едді.

— Пам, ти мені нічого не винна...

— Моя психотерапевтка каже, що важливо не те, як ти про це думаєш, а те, як думаю я.

— Розумію. — В її словах я почув майже колишню Пам, тож мабуть вона знайшла гарну терапевтку.

— А потім подзвонив твій друг Ваєрмен, сказав, що тобі треба допомогти... і надіслав мені фото твоїх картин. Я дуже хочу їх по­бачити в натуральному вигляді. Ну, розумієш, я завжди знала, що

.1

в тебе є якийсь талант, бо ти тоді стільки блокнотів звів, коли рису­вав, щоб розрадити Лін, ну, того року, коли вона дуже хворіла...

— Я рисував? — Я пригадав той рік, коли Мелінда хворіла, інфекції чіплялися до неї одна по одній, кульмінацією стали масовані напади діареї, либонь викликані великою кількістю антибіотиків в організмі, її тоді на цілий тиждень запроторили до лікарні. Тієї весни вона схудла на десять фунтів. Якби не літ­ні канікули і не її першокласний розум, вона напевне залиши­лася б на другий рік. Але ніяких блокнотів, в яких я начебто для неї щось рисував, я пригадати не міг.

— Фредді—Фазан? Карла—Краб? Дональд — Динозаврик? — пам'ятаєш?

Дональд-динозаврик чимсь невловимим відгукнувся десь у глибині моєї душі, проте...

— Не пам’ятаю, — сказав я.

— Ейнджел тоді ще казав, що їх варто спробувати опубліку­вати, як це ти забув? Але теперішні... О Господи, ти знав, що вмієш так малювати?

— Ні. Я почав цим потроху цікавитися, коли переїхав жити на озеро Фален, але все зайшло набагато далі, ніж можна було очікувати.

Тут я згадав картину «Ваєрмен дивиться на захід» і безносо­го Цукерку Брауна і вирішив, що тільки-но виступив в ролі найскромнішого скромняги у світі.

— Едді, ти не проти, якщо я напишу решту запрошень, як в макеті? Я можу ще змінити текст, зробити його елегант­нішим.

— Пан... — я мало не сказав Панда. — Пам, я не маю права тебе про щось прохати.

— Мені самій це цікаво.

— Справді? Тоді о’кей.

—Я напишу й надішлю електронною поштою до Ваєрмена. Ти зможеш все вичитати перед тим, як він відправить запро­шення до друкарні. Він просто золото, цей містер Ваєрмен.

— Так, — погодився я. — Він золото. Ви обоє дуже мені до­помогли.

— Ну, так, а чом би й ні? — явно вдоволено погодилася во­на. — Ти потребував допомоги. Тепер ти мусиш дещо зробити для мене.

— Що?

— Ти мусиш подзвонити дівчатам, бо вони просто в розпачі. Особливо Ілса. Зробиш?

— О’кей. І ще одне, Пам.

— Що, милий? — я певен, вона промовила це слово маши­нально, не здогадуючись, як воно може вжалити. Авжеж, так, вірогідно, вона пережила щось схоже, коли почула промовлене мною у Флориді її пестливе ім’я, яке, добігаючи по телефонним лініям півночі, ставало з кожною милею все холоднішим.

— Дякую, — промовив я.

— Нема за що.

Було тільки чверть по десятій, коли ми попрощалися й по­клали слухавки. Тієї зими час ніколи не пролітав так швидко, як вечорами, коли я перебував у Малій Ружі і, стоячи перед моль­бертом, дивувався тому, як швидко вицвітають призахідні ко- льорй,*і час ніколи не повз так повільно, як того ранку, коли я робив раніше відкладувані телефонні дзвінки. Я проковтував їх послідовно, один за одним, як приписані ліки.

Подивився на бездротову слухавку в мене на колінах, про­мовив:

— От курв’ячий телефон. — І взявся далі набирати номери.

V

— Галерея «Ското». Аліса слухає.

За останні десять днів я вже міг би звикнути до цього бадьо­рого голосу.

— Вітаю, Алісо, це Едгар Фрімантл.

— Так, Едгаре? — Бадьорість поступилася місцем насторо­женості. Чи була ця нотка настороженості в її голосі й раніше? Може, я просто ігнорував її?

— Хотів поцікавитися, чи маєте ви пару хвилин, щоб нам порадитись про порядок демонстрації слайдів на моїй лекції?

— О, так, Едгаре, звичайно, ми можемо все зараз обговори­ти. — Ці слова вона промовила з явним полегшенням. І я відчув себе героєм. А водночас — пацюком.

— У вас є зараз щось під рукою, на чим записувати?

— Щоб я так жила!

— О’кей. Взагалі-то ми збирались подавати їх у хронологіч­ному порядку...

— Але ж я не знаю їхньої хронології, я саме намагалася вас зали...

— Я її знаю, і зараз вам її продиктую, але послухайте сюди, Алісо: найперший слайд піде поза ^фонологічним порядком. Першою буде демонструватися робота «Троянди ростуть з му­шель». Ви записуєте?

— «Троянди ростуть з мушель» — я записала.

Це лише вдруге після нашої першої зустрічі голос Аліси в розмові зі мною звучав по-справжньому радісно.

— Далі підуть етюди олівцями, — продовжував я.

Ми проговорили півгодини.

VI

— Qui, allô? [19]

Якусь мить я мовчав. Відповідь французькою мене трохи збила з пантелику. Той факт, що на мій дзвінок відповів моло­дий чоловічий голос, спантеличив ще більше.

— Allb, allô? — не вгавав він. — Qui est à l’appareil? [20]

— Ммм, можливо, я набрав не той номер, — промурмотів я, почуваючись не просто придурком, а одномовним амери­канським придурком. — Мені взагалі-то була потрібна Мелін- да Фрімантл.

— D’accord, ви набрали правильний номер, — і трохи пере­годом: — C’est ton papa, je crois, chérie [21].

Слухавку зі стуком поклали на щось тверде. В мене перед очима виникла картинка — дуже яскрава, дуже неполіткорек- тна, і вочевидь навіяна згадками Пам про картинки, які я ко­лись малював для хворої дівчинки: крупний балакучий скунс в береті, мосьє Пепе Ле П’ю²³⁶, гонорово походжає пансіоном моєї дочки (якщо в Парижі й справді так називають крихітне однокімнатне помешкання), помахуючи своїм ароматним хвос­том в білих смужках.

Нарешті підійшла Мелінда, я почув нехарактерно для неї схвильований голос: «Тату? Татуню? У тебе все гаразд?»

— Усе чудово, — запевнив я її. — Це твоя співмешканка від­повідала? — Це був жарт, але по запалій тиші я зрозумів, що ненароком наступив на болючий мозоль. — Утім, це не має значення, Лінні. Я телефоную тільки, щоб...

—... авжеж, тільки, щоб піддрочити мене. — Я не міг вгада­ти по голосу, дратується вона, чи сміється, зв’язок був гарним, але не аж настільки. — Так, він мій співмешканець, — підтекст цієї фразц голосно і ясно промовляв: «Ну і що ти маєш сказа­ти проти цього?»

Я, безсумнівно, не збирався нічого проти цього мати.

— Ну, я радий, що в тебе там є друг. Він ходить в береті?

На моє велике полегшення, вона розреготалася. З Лін не­можливо було передбачити, як обернеться якийсь жарт, бо почуття гумору в неї було непевним, мов погода в квітні. Вона гукнула.

— Ріку! Мій татусь... — потім щось мені не до розуміння, а далі: —...si tu portes un beret\ [22]

Пролунав щирий чоловічій сміх. «Ох, Едгаре, — подумалось мені. — Навіть з протилежного берега океану ти підштовхуєш їх до олтаря, ти, nanâ-куку».

— Тату, з тобою все в порядку? *

— У повному. Як твій фарингіт?

— Дякую, вже краще.

— Я щойно говорив по телефону з твоєю матір’ю. Ти ще отримаєш офіційне запрошення на виставку, яку я тут скоро

в

відкриваю, але вона мені вже сказала, що ти точно приїдеш, і я тепер хвилююся.

— Ти хвилюєшся? Мама надіслала мені кілька фотографій і я тепер не можу дочекатися, коли побачу всі твої картини. Коли ти встиг навчитися так малювати?

Це вже стало запитанням дня.

— Та тільки тут.

— Вони напрочуд дивні. А інші також такі?

— Приїзди й сама побачиш.

— А можна, я приїду з Ріком?

— Він має паспорт?

-Так.

— Він пообіцяє не підсміюватися з твого старого?

— Він дуже шанобливо ставиться до своїх батьків.

— Тоді, сподіваючись, що квитки на рейс ще не розпро­дані, і ви не проти ночувати удвох в одній спальні — гадаю, це не проблема — тоді він, звичайно, може приїхати.

Вона заверещала так пронизливо, що аж вухо мені заболіло, але я не відставив слухавку. Давненько не вдавалося мені ска­зати чи зробити щось таке, щоб воно змусило Лінні Фрімантл так зрадіти.

— Дякую тобі, тату. Це пречудово!

— Приємно буде познайомитися з Ріком. Либонь, я стирю в нього берет. Я ж тепер художник, а не абищо.

— Я йому передам твої слова, — а далі іншим тоном: — А з Іл- сою ти вже. балакав?

— Поки що ні, а що?

— Коли говоритимеш, не кажи їй, що приїде Рік, о’кей? Я са­ма їй скажу.

— Та я й не збирався.

— Бо в неї з Карсоном... вона казала мені, що розповідала тобі про нього...

— Так, розповідала.

— Так от, я впевнена, що в неї з ним проблеми. Іллі каже, що вона «все передумує». Це точні її слова. Ріка це не дивує. Він каже, що не можна довіряти людині, котра молиться пуб­лічно. Одне я знаю, судячи з наших з нею розмов, вона дуже подорослішала, мені незвично чути такі слова від меншої сестри.

«їй теж подорослішала, Лін», — подумалось мені. На мить я побачив її семирічною, коли вона так хворіла, що ми з Пам вже боялися, що вона помре в нас на руках, хоча ніколи не про­мовляли цих думок вголос. Тоді від неї залишилися лиш великі очі, бліді щічки і довге волосся. Раптом я згадав дитячу драж- нилку «череп на паличці» і зненавидів себе за це. І ще більше, в самісінькій глибині серця, ненавидячи себе за те, що мені тоді було легше від того, що так важко хворіла ця моя дочка, а не ін­ша. Я завжди намагався запевняти сам себе, що однаково силь­но люблю їх обох, але це не було правдою. Можливо, деякі батьки так вміють — гадаю, Пам така, — але не я. А чи знала про це Мелінда?

Звісно, вона знала.

— Ти там бережешся? — спитав я.

— Так, тату, — я прямо побачив, як вона там пустила собі очі під лоба.

— Так'і продовжуй. І благополучно приїзди сюди.

— Тату, — пауза, — я тебе люблю.

Я посміхнувся.

— На скільки мішків?

— Мільйон і ще один у тебе під подушкою, — відповіла вона мені, мов грайливе дитинча. Мені полегшало. Я посидів ще якийсь час, дивлячись на Затоку за вікном, машинально вити­раючи собі очі, а відтак набрав, як мені здавалося, останній на сьогодні телефонний номер.

VII

Був полудень, і я не дуже вірив в те, що застану її, скоріш за все, гадав, вона десь обідає з подружками. Але вона, як і Пам, від­повіла на перший же дзвінок. Її хелло прозвучало трохи насто­рожено, тож інтуїція мені підказала: вона очікувала почути Карсона Джонса, котрий подзвонить з черговими вибачення­ми, або з наміром знову з’ясовувати стосунки. Щоб пояснити

все спочатку. Я ніколи не перевіряв свою здогадку, та й не було потреби. Деякі речі просто вхоплюєш моментально такими, якими вони є.

— Егей, Отака-то-Двічинко, що ти поробляєш?

Вона умент розквітла голосом: «Тату!»

— Як твої справи, мила?

— Добре, тату, хоча не так добре, як твої — я тобі казала, які вони гарні? Я маю на увазі, вже казала це, чи як?

— Ти мені вже це казала, — відповів я, не в змозі стримати посмішки. Може, Лін і чує в її голосі дорослі інтонації, але для мене після першого ж напруженого хелло, вона перетворилася на мою малу милу Іллі, бурхливу, мов суміш коли з морозивом.

— Мама казала, що ти тягнеш кота за хвіст, але вона об’єд­налася з тим твоїм тамтешнім другом, і вони тебе підштовху­ють. Ой, як мені це подобаєтьсяі В неї навіть голос зазвучав, як колись. — Вона взяла паузу, щоб віддихатися, а коли заго­ворила знову, то вже не так завзято. — Ну.., може, й не зовсім так, але дуже схоже.

— Розумію, що ти маєш на увазі, серденько.

— Тату, ти такий дивовижний. Це ж реанімація стосунків з плюсом.

— І скільки ж мені коштуватимуть усі ці лестощі?

— Мільйони, — заявила вона і розреготалася.

— Так само збираєшся вловити «Колібрі» в їхньому тур­не? — Я намагався вкласти в це питання елементарну ціка­вість. Поза темою любовних стосунків моєї майже двадцяти­річної дочки.

— Ні, — відповіла вона. — Здається, я передумала.

Коротка відповідь, лише чотири слова, але за ними мені при­виділася інша, подорослішала Ілса, та, що в не такому вже й да­лекому майбутньому впевнено почуватиметься у діловому кос­тюмі, у колготах і в черевичках на практичних підборах висотою три чверті дюйма, котра вдень зав’язуватиме собі волосся у хвос­тик на потилиці, а в аеропорт являтиметься, либонь, з кейсом, замість наплічника Gap. Більше вже не якась Отака-то-Дівчинка; визначення то випадає з цього образу. А пізніше й Дівчинка.

— Зовсім, чи...

— Подивимося.

—Я не збираюся пхати носа до твоїх справ, сонечко. Просто всі татусі такі цікаві...

—.. і хочуть все знати, звичайно, хочуть, але цього разу я тобі нічим не можу допомогти. Я й сама тільки те й знаю, що все ще кохаю його — чи мені принаймні так здається — і я ску­чила за ним, але він мусить зробити вибір.

На цьому місці Пам запитала б: «Між тобою й дівчиною, з якою він співає?» Натомість я спитав: «їй добре їси?»

Сміх її розкотився веселими дзвіночками.

— Відповідай на питання, Іллі.

— Як чортова свиня!

— Чому тоді ти зараз не на ланчі?

— Бо ми тут сьогодні збираємося влаштувати пікнік у парку, ось чому. Разом з повторенням білетів по антропології і грою у фрізбі. Моє завдання — принести сиру і французьких булок, і я вже. запізнююся.

— О’кей. Оскільки ти не кинула їсти, не медитуєш безвилаз­но в своєму вігвамі.

— їм добре, медитую помірно. — І знову в неї змінився голос, на дорослий. Ці раптові переключення туди-сюди збивали з пан- телику. — Іноді я лежу без сну, а тоді згадую, як там ти. Тебе ще мучить безсоння?

— Час від часу. Зараз не так часто.

— Тату, ваше одруження з мамою було твоєю помилкою? Чи її помилкою? Чи це просто так випадково трапилося?

— Не випадково і не помилково. Двадцять чотири гарних роки, дві гарних дочки, і ми все ще спілкуємося. Це не помилка, Іллі.

— Ти б не хотів все змінити?

Мені постійно ставлять це запитання.

-Ні.

— А якби міг повернутися назад в часі... не хотів би?

Я затримався з відповіддю, проте недовго. Іноді просто нема часу на вибір найкращої відповіді. Іноді доводиться відповіда­ти правдиво.

— Ні, золотко.

— О’кей, тату. Я так скучила за тобою.

»1

—Я теж за тобою скучив.

— Іноді я також скучаю за старими часами. Коли все здава­лося таким простим.

Вона зробила паузу. Я міг би її заповнити — хотів було — але промовчав. Іноді мовчання — найкраща відповідь.

— Тату, а люди взагалі заслуговують на повторні шанси?

Я подумав про мій власний другий шанс. Як я вижив в аварії, хоча міг загинути. І, виявилося, що після всього, я не просто існую. Я відчув порив вдячності.

— Завжди.

— Дякую тобі, тату. Я не можу дочекатися, коли тебе побачу.

— Взаїменно. Скоро ти отримаєш офіційне запрошення.

— О’кей. Мені вже дійсно треба бігти.

— Я теж тебе люблю.

Вона поклала слухавку, а я так і сидів зі своєю біля вуха, прислухаючись до тиші.

— Роби свій день, і хай день робить тебе, — промовив я вре­шті. У слухавці знову загуло і я вирішив, що варто зробити ще один дзвінок.

VIII

На цей раз Аліса Окойн одразу заговорила зі мною набагато бадьорішим і набагато менш стривоженим голосом. Я спри­йняв це як гарний знак.

—Ацісо, ми жодного разу не обговорювали назву виставки.

—Я чомусь була впевнена, що ви захочете назвати її «Тро­янди ростуть з мушель», — сказала вона. — Звучить вельми експресивно.

— Так, — погодився я, заглядаючи у Флоридську кімнату, за якою лежала Затока. Поверхня води була яскравою, синьо-бі­лою, металічною, мені довелось замружитися, так вона ся­яла. — Але це не зовсім вірно.

— Скажіть назву, яка вам подобається. Мені записувати?

— Так, гадаю, що так. Я хочу її назвати «Вид з Думи». Що ви на це скажете?

Відповідь пролунала миттєво.

— Це просто пісня.

Я теж так думаю.

IX

Попри прохолоду, що її підтримував у Великій Ружі потужний кондиціонер, моя майка з написом ВТРАЧАЙМО ЦНОТУ НА ВІРДЖИНСЬКИХ ОСТРОВАХ наскрізь просякла потом, я по­чувався зморенішим, ніж після марш-кидку до Ель Паласіо й назад. Від телефонних балачок вухо в мене пекуче пульсува­ло. Я відчував занепокоєність щодо Ілси — гадаю, то була зви­чайна батьківська стурбованість проблемами дітей, вже вирос­лих з того віку, коли з настанням сутінок їх можна покликати додому, де вже наточено ванну, — але, крім того, я відчував також задоволення від зробленого, як колись після вдалого трудового дня на непростому будівництві.

Але принаймні голоду я не відчував, проте поклав собі кіль­ка столових ложок тунцевого м’яса на лист салату і запив цей сандвіч склянкою молока. Цільного молока. Шкідливого для серця, зате корисного для кісток. «Це схоже на позицію Пілата “я вмиваю собі руки”», — сказала б Пам. Я ввімкнув кухонний телевізор і почув, що дружина Цукерки Брауна подала позов проти міста Сарасоти, звинувачуючи владу у недбалості, яка призвела до смерті її чоловіка. «Щасти тобі, ластівко», — поду­мав я. Місцевий метеоролог розповів, що цього року сезон ура­ганів може початися раніше, ніж завжди. А «Девіл Рейз» у видо­вищній грі отримали по сраці від «Ред Сокс» — ласкаво просимо до бейсбольної реальності, хлоп’ята.

Подумавши про десерт (у мене була упаковка пудингу-желе, його ще іноді називають «Останній порятунок одинака»), я за­мість того поклав тарілку в мийку і покульгав до спальні, по­лежати. Будильника вирішив не вмикати. Тільки подрімаю. Навіть якщо засну, за пару годин мене розбудить світло, коли сонце перейде на захід і заглядатиме у вікно сдальні.

З такими думками я ліг і прокинувся лише ввечері, о шостій.

X

Про вечерю не з’явилося й гадки. Піді мною шепотіли мушлі малюй, малюй.

В трусах, немов сновида, я автоматично піднявся до Малої Ружі. Ввімкнув радіо «Кістка», прибрав під стіну «Дівчину і Ко­рабель № 7» і поставив на мольберт свіжий підрамник, не такий великий, як полотно «Ваєрмен дивиться на захід», проте чима­ленький. Права рука свербіла, але мене вже не хвилювало це так, як було попервах, по правді, я вже очікував на це відчуття і вітав його.

По радіо грали Shark Puppy²³⁷, співали свою пісню «Рий». Гарний рок. Чудовий текст: «Життя більше за кохання й на­солоду».

Я ясно пам’ятаю, як цілий світ, здавалося, застиг в очікуван­ні на те, коли я розпочну — така енергія тоді крізь мене линула під ревіння гітар і мурмотіння мушель.

«Я прийшов сюди, щоб доритися до скарбу».

Так, до скарбу. До здобичі.

Я малював, аж поки не сіло сонце і місяць вкрив крихкою кіркою білого світла воду, відтак і він зайшов, а я все малював., І наступної ночі.

І наступної.

І наступної.

«Дівчину і Корабель № 8»

«Якщо хочеш грати, мусиш заплатити».

Мене відкупорило.

XI

Вигляд Даріо в костюмі й краватці, з упокореним, гладесенько зачесаним назад волоссям, налякав мене більше за мурмотіння гостей, що заповнили ледь освітлену аудиторію імені Гелдбар- та... Тільки один яскравий промінь прожектора вихоплював з напівтемряви лекторську трибуну на подіумі. Той факт, що сам Даріо нервувався — виходячи на сцену він ледь не розсипав свої шпаргалки — налякав мене ще більше.

— Вечір добрий» мене звуть Даріо Наннуцці, — привітався він. — Я співкуратор галереї «Ското» на Палм-авеню, відпові­даю в ній за поповнення колекції. Утім, більш важить моя, вже тридцятирічна, приналежність до арт-спільноти Сарасоти, тож, сподіваюсь, ви вибачите мені короткий екскурс у те, що дехто назвав би «боббітнею», коли я скажу, що у всій Америці нема елегантнішої арт-спільноти.

Аудиторія відповіла бурхливими оплесками, хоча — як піз­ніше сказав Ваєрмен — там дехто добре розумів різницю між Моне й Мане²³⁸, але ні сном ні духом не відав різниці між Джорджем Беббітом і Джоном Боббітом²³⁹. Стоячи за лаштун­ками, страждаючи від тих мук, що їх переживають тільки пе­релякані головні доповідачі, поки перед їхнім виходом хтось виголошує задовгу, перистальтичну інтродукцію, я заледве щось зауважував.

Даріо переклав верхній аркуш донизу, вкотре ледь не розси­павши в‘сю пачку, оговтався і знову подивився в зал.

— Я не знаю, з чого почати, та, на моє щастя, сказати маю дуже мало, бо справжній талант спалахує з-посеред нізвідки, і сам себе репрезентує.

Промовивши це, він продовжував розповідати про мене ще десять хвилин, поки я тулився за лаштунками з єдиним жалю­гідним аркушиком своїх нотаток, затиснутим у моїй єдиній руці. Імена пропливали, мов яхти на параді. Пару з них я знав — Едвард Гоппер²⁴⁰ і Сальвадор Далі, інші — Ів Тангі чи Кей Сейдж²⁴¹, чув уперше. З кожним вимовленим ім’ям я все більше відчував себе шахраєм. Мій страх з ментального перетворився на шлунковий, він заповз мені глибоко в тельбухи і тепер смер­дів там. Можливо, мені варто було б випустити гази, але я бо­явся, що накладу собі в штани. Та не це було найгірше. Всі за­здалегідь заготовлені слова випурхнули мені з голови, окрім найпершої, жахливо доречної фрази: Мене звуть Едгар Фрімантл, і я не маю зеленого поняття, чому я тут опинився. Вона мала б викликати підбадьорливе гоготіння. Я знав, що результат буде протилежний, але принаймні я скажу правду.

Поки Даріо продовжував розводитися — Жоан Міро зробив оце-то, а Бретон ^ш у своєму «Маніфесті сюрреалізму» написав оте-то — переляканий колишній будівельник так і стояв з мі­зерним аркушиком, затиснутим у похололій руці. Язик у мене задерев’янів, щось проквакати я ще зміг би, але мені аж ніяк не виголосити пристойної промови, авжеж, не в аудиторії, де сидить двісті душ знавців мистецтва, з котрих багацько мають наукові ступені, а дехто серед них — справжні, блядь, професо­ри. Найгірше було з мозком. Він став висохлою ямою, що очікує на заповнення безглуздою, скаженою люттю: слів може не знай­тися, зате лють завжди напоготові.

— Досить! — грайливо вигукнув Даріо, додавши свіжого жа­ху моєму загнаному серцю, пославши спазматичні відрухи вглиб мого жалюгідного єства, де страх сплив на поверхню з-під за­пасів ледь утримуваного тілом гівна. Яка чудова комбінація.

— Минуло п’ятнадцять років з того часу, як галерея «Ското» в останній раз представляла у своєму щільному весняному календарі художника-новачка, але ми ніколи ще не пропону­вали вам виставку нового автора, в якому були б так зацікав­лені. Гадаю, слайди, котрі ви невдовзі побачите, і розповідь, яку почуєте, пояснять вам нашу зацікавленість і схвилювання.

Зависла драматична пауза. Я відчув, як ядучий піт зросив мені чоло, і втерся. Власна моя рука, мені здалося, важить не мен­ше як п’ятдесят фунтів.

— Леді та джентльмени, вітаймо містера Фрімантла, недавнього мешканця Міннеаполіса — Сент-Пола, а тепер — острова Дума.

Почули'Ся аплодисменти. Вони прозвучали, мов загороджу­вальний артилерійський залп. Я наказав собі тікати. Я наказав собі втратити свідомість. Неслух. На сцену я вийшов, мов уві сні — у кошмарному сні. Все задавалося уповільненим. Я по­бачив, що всі місця заняті, хоча насправді вони не зайняті, бо вся публіка була на ногах, вони вітали мене стоячою овацією. Високо наді мною, під склепінням стелі, несвідомі того, що коїться внизу на грішній землі, літали янголи, ох, як же мені хотілося стати одним з них. Даріо стояв поряд з подіумом, протягуючи мені руку. Не ту. Сам знервований, він простягнув мені праву руку, тож наше рукостискання вийшло недолугим, ще й з вивертом. При зустрічі наших долонь аркуш з моїми нотатками зім’явся, при розставанні — порвався. «Що ти на­робив, придурку», — подумав я, на мить злякавшись, що про­мовив це вголос, а мікрофон підхопив і розніс мою тираду по всій залі. Коли Даріо залишив мене на подіумі самого, я усві­домив, як сліпуче світить прожектор. Побачив на гнучкій хро­мованій шийці мікрофон, схожий на кобру, що вистромила свою голівку з торби факіра. Бачив зблиски яскравого світла на хромованій шийці, на краєчку склянки і на пляшці води «Евіан» поряд зі склянкою. Я усвідомив, що аплодисменти по­чинають вщухати, дехто з публіки вже всівся. Ось-ось настане сповнена очікуванням тиша. Вони чекатимуть, що я їм скажу. Ось тільки не маю я, чого їм сказати. Навіть вступна фраза тепер вилетіла мені з голови. Вони чекатимуть, а тиша напина­тиметься. Спершу почуються окремі нервові покашлювання, а далі — загальне мурмотіння. Бо всі вони тут придурки. Зграя нікчемних придурків, недоумкуватих зівак. І якщо я зараз на щось таки спроможусь, це буде злива гнівних слів, які б могла наговорити їм людина з синдромом Туретта²⁴³.

Треба попрохати показати перший слайд. Може, хоч на це я спроможусь і картини направлять мене далі. Мушу на це сподіватися. Лишень поглянувши на аркуш у себе в руці, я по­бачив, що його не тільки розірвано навпіл, а ще й нотатки, змочені моїм потом, так розпливлися, що прочитати їх більше не було ніякої можливості. Чи тільки через цей факт, чи взагалі від стресу, але вимкнувся зв’язок між моїм мозком і очима. А який там був перший слайд, до речі? Поштова скринька? «Захід з софорою»? Я був майже певен, що ні той, ні інший.

Ось уже всілися всі. Аплодисменти вщухли. Саме час Аме­риканському примітивісту роззявити рота й заревіти. У третьо­му ряду біля проходу сиділа та сучкувата вишпорка Мері Айр з чимось схожим на графісценічний блокнот. Я видивлявся Ваєрмена. Це він затяг мене в цю справу, але я не збирався надрати йому сраку. Хотів лише вибачитися очима за те, що ось-ось трапиться.

—Я сидітиму в першому ряді — обіцяв він мені. — Прямо по центру.

Там він і сидів. По ліву руку від нього я побачив Джека, мою домовпорядницю Хуаніту, Джимі Йошиду й Алісу Окойн. А по праву руку від Ваєрмена, біля проходу...

Чоловік, що сидів біля проходу, міг бути галюцинацією. Я морг­нув, але він не зник. Це обширне, темне, спокійне обличчя. Ця фігура так міцно вгрузла у плюшеве крісло, що її звідти й ломом не видовбати: Ксандер Камен втупився в мене крізь свої вели­чезні окуляри у роговій оправі, ще більше, ніж завжди, схожий на другорядного божка. Цей гладун не міг тримати щось у себе на колінах, тож перев’язаний подарунковою стрічкою трьох- футової довжини пакет примостився на його безмірному че­реві Він помітив моє здивування — мій шок — і подав виразний знак: не банально махнув рукою, а милостиво відсалютував — спершу приклав пучки пальців собі до масивного лоба, тоді до губ, а відтак, розчепіривши пальці; простягнув у мій бік доло­ню. Бліду й велику. Він мені посміхався так, ніби його присут­ність в першому ряді аудиторії імені Гелдбарта, поряд з моїм другом Ваєрменом, була найзвичайнішою подією у світі. Свої­ми товстими губами він зартикулював чотири слова: «Ти мо­жеш це зробити».

І я, либонь, зможу. Якщо скерую думки геть від цього місця. Якщо почну думати кругаля.

Я подумав про Ваєрмена, точніше про Ваєрмена, котрий дивиться на захід, і до мене повернулися вступні слова.

Я кивнув Камену. Камен кивнув мені у відповідь. Відтак я озирнув зал і побачив, що там сидять просто люди. Всі ангели були в нас над головами, і тепер вони там літали в темряві. А що­до демонів, то вони, скоріш за все, пурхали лише в моїй уяві

— Привіт... — промовив я перше слово і відсахнувся, зля­кавшись його гучності, підсиленої мікрофоном. В публіці за­сміялися, але тепер мене це не розсердило, як могло трапитись ще хвилину тому. Всього лиш сміх, до того ж доброзичливий.

Я можу це зробити.

— Привіт, — розпочав я знову. — Мене звуть Бдгар Фрімантл, і я почуваюся не так щоб дуже впевнено тут. У моєму іншому житті я займався будівельними справами. Там я був цілком на своєму місці, це точно, бо я давав роботу багатьом людям. У те- і

перішньому своєму житті я малюю картини. Але ніде не йшлося про публічні промови.

Цього разу відреагувало більше народу і сміх звучав більш щиро.

—Я збирався почати словами, що не маю зеленого поняття, чому я тут опинився, але насправді я розумію чому. І це добре, бо це все, що я мусив би сказати. Добродії, мені нічого не відо­мо про історію мистецтва, про теорію мистецтва і навіть про сприйняття мистецтва. Дехто з вас, можливо, знає Мері Айр.

Відповіддю було хихотіння — так, аби я був сказав «Дехто з вас, можливо, чув про Енді Ворхола». Сама леді трохи зашаріла- ся, озираючись довкола, з прямою, як двері, спиною.

Дата добавления: 2015-08-28