Клуб сімейного дозвілля 29 страница

Ми розпорядилися часом, як я раніше й планував: відвідали музей мистецтв Джона і Мейбл Рінглінг²⁹⁵.

І я прогулявся у своєму береті.

V

Ближче до полудня я стояв у пасажирському холі авіакомпанії Долфін, прощаючись зі своїми друзями й родичами — когось цілуючи, комусь потискаючи руки, когось обіймаючи, або ви­
конуючи всі три дії одночасно. Мелінда з Ріком та Джеймісони вже відлетіли.

(

Королева Реабілітації Кеті Грін поцілувала мене зі своєю фірмовою пристрастю.

— Бережи себе, Едгаре, — напоумлювала мене вона. — Мені твої картини подобаються, але набагато більше я пишаюся тим, як ти ходиш. У тебе дивовижний прогрес. Хотілося б мені по­казати тебе моїм найсвіжішим плаксам.

— Кеті, ти крута.

— Не така я вже й крута, — відповіла вона, витираючи очі. — По правді, я безпорадна кваша.

Потім наді мною навис Камен.

— Якщо потребуватимеш допомоги, зв’язуйся зі мною тер­міново.

— Слухаюсь, — виструнчився я. — Доповім КаменДоку.

Камен посміхнувся. Видовище: ніби тобі посміхається Бог.

— Я не вважаю, Едгаре, що з тобою вже все гаразд. Я можу тільки сподіватися, що з тобою буде все гаразд. Мало хто інший так заслуговує на м’яку посадку в сонячну погоду після бурі.

Я його обняв. Однорукі обійми, але він заради цього на­хилився.

До літака я йшов поряд з Пам. Поки решта піднімалися по трапу, ми стояли з нею біля його підніжжя. Мою руку вона тримала обома своїми, дивлячись вгору, мені в очі.

— Я поцілую тебе лише в щоку, Едгаре. Бо Іллі дивиться на нас, а мені не хочеться, щоб в неї з’явилися якісь хибні думки.

Воііа так і зробила, а відтак промовила.

— Мені за тебе неспокійно. У тебе в очах якийсь острах, і це мені не подобається.

— Елізабет...

Вона ледь помітно хитнула головою.

— Вчора ввечері ти виглядав так само, ще до того, як вона з’явилася в галереї. Навіть у найщасливіші для тебе моменти. Острах. Не знаю навіть, як твій вигляд пояснити іншими сло­вами. Я тільки раз бачила тебе таким раніше, у 1992-му, коли якийсь короткий час здавалося, що ти можеш не виконати останній платіж по позиці і разом втратиш увесь бізнес.

Ввімкнулися турбіни літака і теплий бриз розметляв її во­лосся навкруг обличчя, перетворивши її салонну зачіску на щось юнацьке, природніше.

— Едді, можу я в тебе дещо спитати?

— Звичайно.

— Ти зможеш малювати будь-де? Чи мусиш тільки тут?

— Гадаю, будь-де. Але деінде буде все інакшим.

Вона дивилася на мене прискіпливо. Ледь не благаючи.

— Все одно, переміна піде на краще. Тобі треба позбавитися цього остраху. Я не кажу про обов’язкове повернення до Мін­несоти, просто... поїдь деінде. Ти подумаєш про це?

— Так.

Але не раніше ніж побачу, що лежить в червоному пікніковому кошику. І не раніше ніж хоч раз проберуся на південний кінець острова. А я вважав, що зможу це зробити. Тому що погано тоді стало /леї, а не мені. Мене тоді всього лиш відвідала обарвлена червоним ретроспекція аварії. І фантомна сверблячка.

— Будь здоровим, Едгаре. Не знаю, що тут з тобою відбу­вається*, але в тобі залишається чимало від того, колишнього Едгара, котрого можна любити.

Вона піднялася навшпиньки у своїх білих туфельках — без­сумнівно, спеціально куплених перед цією поїздкою — і при­печатала ще один ніжний поцілунок до моєї небритої щоки.

— Спасибі тобі, — сказав я. — Дякую тобі за нашу ніч.

— Навзаєм, — відповіла вона. — Було гарно.

Потисла мені руку. Відтак піднялася по трапу і зникла.

VI

Знову перед терміналом Дельти. Цього разу без Джека.

— Тільки ти і я, міс Булочко, — сказав я. — Ми з тобою, немов ті останні клієнти бару перед його закриттям.

іут я помітив, що вона плаче і обійняв її.

— Тату, мені хотілося б залишитися тут з тобою.

— Повертайся до себе, сонечко. Готуйся до іспитів і товчи їх, як з кулемета. Ми скоро побачимося знову.

Вона відхилилася. Подивилася на мене стривожено.

— Ти будеш тут в порядку?

— Так. І ти теж будеш в порядку.

— Буду. Буду.

Я зновуїї обняв.

— Катай. Реєструйся. Купляй журнали. Дивися Сі-Ен-Ен. Гарного тобі польоту.

— Добре, тату. З тобою було чудово.

— Це ти чудова.

Вона заліпила мені рота щирим поцілунком — можливо, щоб перебити той, що нещодавно мені подарувала її мати, — і пройшла крізь» розсувні двері. Один раз озирнулася і помаха­ла мені, розмитий обрис дівчачої фігурки з-за поляризованого скла. Всім серцем мені хотілося б роздивитися її тоді краще, бо після того я ніколи її більше не побачив.

VII

З музею Рінглінга я надіслав два повідомлення для Ваерме- на — одне до погребального салону, а інше наговориэ автовід- повідачу в Ель Паласіо — повідомив, що повернусь десь о третій і просив його зустріти мене там. Також я попрохав його пере­дати Джекові, що, якщо Джек вже доріс до того, що може голо­сувати і гуляти на вечірках жіночого клубу Флоридського уні­верситету, то він також вже достатньо дорослий і для того, щоб опікуватися своїм чортовим мобільним телефоном.

Було вже майже пів на четверту, коли я нарешті приїхав на острів, але машина Джека і класичний сріблястий «бенц» Елі- забет стояли на гравійному майданчику справа від Великої Ружі, а вони обоє сиділи в мене на ґанку, попиваючи холодний чай. Джек все ще був у своєму сірому костюмі, але зачіска в нього повернулася до звичного безпорядку і під піджаком на ньому була майка «Девіл Рейз». На Ваєрмені були чорні джинси і біла сорочка з розстібнутим коміром, а на голові одягнена задом наперед фанатська кашкетка «Кукурузників Небраски»²⁹⁶.

Я вимкнув двигун, вийшов з машини і потягнувся, намага<- ючись вправити на місце своє недуже стегно.

Вони підвелися і підійшли до мене привітатися, обидва н£- усміхнені.

— Всі роз’їхалися, аміго⁷. — спитав Ваєрмен.

— Всі, окрім тітки Джин і дядька Вена, — відповів я. — Вони ветерани шари, не відступляться, поки не вичавлять усе хоро­ше до останньої краплі.

Джек усміхнувся без особливої радості.

— У кожній родині є такі, — зауважив він.

— їй сам як? — спитав я Ваєрмена.

— Щодо Елізабет я заспокоївся, Гедлок сказав, для неї це, певне, був найкращий варіант, і я сподіваюсь, він має рацію. Вона залишила мені за приблизними обрахунками близько ста шістдесяти мільйонів доларів в готівці, цінних паперах і неру­хомості... — Він затряс головою. — А це вже інше. Можливо, колись мені стане до снаги огледіти все це, але зараз...

— Зараз щось відбувається.

— Бі, 5ейог. І відбувається щось дуже зле.

— Що ти вже встиг розповісти Джеку?

Ваєрмен трохи зніяковів.

— Ну, я тобі ось що скажу, аміго. Коли я вже розпочав, відтак вже дуже важко було зупинитися на якомусь правдоподібно­му місці.

— Він розповів мені про все, — втрутився Джек. — Принай­мні він так каже. Включно з тим, що, як він вважає, ви зробили з його головою, і з тим, що, як ви вважаєте, ви зробили з Цу­керкою Брауном. — Він видихнув. — І про тих двох дівчат, яких ви бачили.

— Тебе не шокує історія з Цукеркою Брауном? — спитав я.

— Якби залежало від мене, я дав би вам медаль. А мешканці Сарасоти, либонь, на параді в День Пам’яті²⁹⁷ провезли б вас на персональній платформі. — Джек засунув руки в кишені. — Але якби ви мені минулої осені розказали, що такі речі можливі поза фільмами Найта Шьямалана²⁹⁸, я б довго сміявся.

— А ще тиждень тому? — спитав я.

Джек замислився. На протилежному боці Великої Ружі рів­номірно прибували хвилі. Мушлі скоро помнуть балачку під моїм домом.

— Ні, — відповів він. — Тоді вже, мабуть, не сміявся б. Я від самого початку помітив, що щось у вас є таке, Едгаре. Ви при­їхали сюди і...

Він звів докупи свої долоні і переплів пальці. І я вирішив, що так воно й є. Так воно й виглядало. Як переплетені пальці двох рук, А той факт, що я мав лиш одну руку, не грав тут ніякої ролі.

Тут не грав.

-ц Що ти таке кажеш, кегтапо?* — спитав Ваєрмен.

Д^сек знизав плечима.

— Едгар і Дума. Дума і Едгар. Виглядає так, ніби вони чекали одне на одного. — Він зніяковів, але впевненості не втратив.

Я ткнув великим пальцем через плече в бік мого дому:

— Зайдемо?

— Розкажи йому спершу, як ми знайшли кошика, — поросив Ваєрмен Джека.

Джек знизав плечима.

— Без особливих проблем. Хвилин за двадцять. Він стояв на вершечку якогось креденсу в дальньому кутку горища. Крізь один з вентиляційних отворів на нього прямо попадав промінь світла. Так, ніби комусь хотілося, щоб його було знайдено. — Він глянув на Ваєрмена і той схвально кивнув. — Ну, ми його знесли до кухні і подивилися, що там в ньому. Він був важез­ний, як чорт.

Джекове зауваження про важкість кошика нагадало мені те, як Мельда, домовпорядниця, тримає його на сімейному фото­портреті: обома напруженими руками. Очевидно, що тоді він теж був важкий.

— Ваєрмен сказав, щоб я приніс кошик сюди і залишив його тут для вас, оскільки в мене є ключ... але ключ мені не знадо­бився. Дім стояв незамкнений.

— Двері навстяж?

— Ні. Я спершу повернув свій ключ, і виявилося, що замкнув замок. Це мене вельми здивувало.

— Ходімо, — перебив Ваєрмен, — час побачити все в натурі.

З флоридського боку Затоки на дерев’яну підлогу сіней на­мело всякого добра: піску, скалок мушель, пару стручків софо­ри й сухих стеблин меч-трави. Були там також сліди. Відбитки кросівок належали Джеку. Та не від них мені мороз пішов поза плечима. Я визначив три їх різновиди — великий і пара малих. Малі сліди були дитячими. Всі були босими.

— Бачите, як вони мерхнуть, чим вище по сходах? — спитав мене Джек.

— Так, — відповів я. Мій голос звучав безбарвно і долітіав до мене ніби звіддалік.

— Я йшов, не наступаючи на них, щоб не затоптати, — по­яснив Джек. — Якби я вже тоді знав все, що розповів мені Ваєрмен, поки ми чекали на вас, навряд би я взагалі зважився підніматися нагору.

— Мені нема чого тобі закинути, — погодився я.

— Але там нікого не було, — продовжував Джек. — А втім... ну, самі побачите. Стривайте, гляньте-но.

Він жестом показав, щоб я став збоку сходів. На рівні наших очей була дев’ята сходинка і там в яскравому денному світлі я чітко побачив сліди маленьких босих ніг, що йшли в зворот­ньому напрямку.

— Мені це видається досить зрозумілим, — пояснив Джек. — Діти піднялися у вашу студію, а потім повернулися вниз. Доросле стояло біля вхідних дверей, скоріш за все назирало... хоча, якщо це було серед ночі, що тут назирати? Ви вмикали сигналізацію?

— Ні, — відповів я, уникаючи його погляду. — Я не можу запам’ятати код. Він записаний у мене на папірці, а той лежить у гаманці, але кожного разу, коли мені треба ввійти, це стає гонками на випередження, хто перший — я чи той чортів біпер на стіні біля дверей...

— Усе гаразд, — торкнув мене за плече Ваєрмен, — незвані гості нічого не винесли, навпаки — вони дещо залишили.

— А ви хіба й справді вірите в те, що вашими гостями були мертві сестри міс Істлейк? — спитав мене Джек.

— Саме так, — відповів я. — Гадаю, то були вони.

Якою ж дурницею це звучить при ясному світлі квітневого пополудня, коли маси сонячного проміння падають і відбива­ються від поверхні Затоки, подумалось мені, але ж ні.

— Це немов той скажений бібліотекар в «Скубі-Ду»²⁹⁹,— сказав Джек. — Це було б в його стилі, налякати вас, щоб ви покинули Острів, а всі скарби залишились йому.

-+■ Якби-то, — відповів я.

— Припустімо, сліди маленьких ніг належать Тесі й Лорі Істлейк, — спитав Ваєрмен. — Кому тоді належать великі сліди?

Ніхто з нас не мав на це відповіді.

— Ходімо нагору, — запропонував нарешті я. — Хочу поди­витися на кошик.

Ми пішли нагору до Малої Ружі — уникаючи слідів — не за­для їх збереження, а просто нікому не хотілося на них насту­пати. Пікніковий кошик, точно такий, якого я намалював вкра­деною в оглядовому кабінеті доктора Гедлока червоною ручкою, стояв на килимі, але спершу я кинув погляд на мольберт.

— Можете мені повірити, щойно побачивши я кинувся звідси прожогом, — зізнався Джек.

Повірити в це було легко, але сам я не відчув бажання втек­ти. Зовсім навпаки.

Натомість мене, мов магнітом, тягнуло до мольберту. Там було встановлено свіжий підрамник, а тоді, певне, серед темної ночі — можливо, в ті хвилини, коли вмирала Елізабет, можли­во, коли я востаннє займався сексом з Пам, можливо, коли я вже спав поряд з нею — чийсь палець занурився в мою фарбу. Чий палець? Я не знав. В яку фарбу? Звісно в яку: червону. Літери, що хирлявими лініями простягнулися через полотно були чер­воними. Напис звинувачував. Він ледь не кричав.

ДЕ -НАША СЕСТРА

— Конкретне мистецтво, — промовив я сухим, рипучим, не своїм голосом.

— Це все, що ти можеш сказати? — перепитав Ваєрмен.

— Авжеж, — літери неначе вихилялися в мене перед очима, я втерся рукою. — Графіті. Хлопці у «Ското» це оцінили б.

— Можливо, — відгукнувся Джек, — але все’дно це якесь лайно. Гидота.

Я був тієї ж думки. І це ж моя майстерня, чорти їх забирай, молі Я заплатив за неї. Я зірвав підрамник з мольберта, на мить злякавшись, що мені зараз обпалить пальці. Ні. Кінець-кінцем, це було звичайне полотно. Я підбадьорився і поставив його обличчям до стіни.

— Так краще?

— Авжеж, краще, — сказав Джек, а Ваєрмен кивнув. — Ед- гаре.., якщо ті дівчатка дійсно були тут.., то хіба привиди мо­жуть малювати на полотні?

— Якщо привиди можуть рухати ворожильні планшетки й писати на вкритих памороззю вікнах, чому б їм не пописати і на полотні, — сказав я. А відтак неохоче додав: — Але, якщо на те пішло, мені важко уявити духів, котрі б зуміли відімкну­ти двері й поставити підрамник на мольберт.

— Так це не ти його поставив? — здивувався Ваєрмен.

— Я певен, що ні. Всі чисті підрамники стоять он там, у кутку.

— Що це за сестра? — спитав Джек. — Хто ця сестра, про яку вони питають?

— Радше за все, Елізабет, — відповів я. — Вона єдина з сестер залишилася живою.

— Херня, — заявив Ваєрмен. — Якби Лора й Тесі перебували у щільно залюдненому потойбіччі, вони не мали б ніяких проблем з розшуками їхньої сестри, вона прожила понад п’ятдесят п’ять років тутечки, на Думі, а цей острів — єдине місце, яке вони знали.

— А як щодо інших? — спитав я.

— Марія й Ганна померли, — сказав Ваєрмен. — Ганна в сім­десятих, здається в містечку Оссинінг у штаті Нью-Йорк, а Марія на початку вісімдесятих, десь на заході. Обидві були заміжні Марія двічі. Я довідався про це не від міс Істлейк, мені розповів Крис Шенінгтон. Вона іноді розповідала про її батька, але про сестер — ні. Після того як у 1951-му повернулася з батьком на Думу, вона відсторонилася від решти родини.

де наша сестра?

— А Адріана? Що з нею?

Він знизав плечима.

— Оиііп ваЬе? Її поглинув час. Шенінгтон вважає, що вона зі своїм чоловіком, скоріш за все, повернулася до Атланти, коли пошуки малих було припинено, на заупокійній службі її вже тут не було.

— Вона могла покладати вину на татуся за те, що трапило­ся, — зауважив Джек.

Ваєрмен кивнув.

— А може, їй просто набридло тут вештатися.

Я пригадав її вередливий — на кшталт «хотілося б мені бути деінде» — погляд на сімейному фотопортреті, і вирішив, що Ваєрмен, скоріш за все, має рацію.

— У будь якому випадку, — продовжував він, — вона зараз мусить бути вже також мертвою. А якщо ще жива, їй десь під сотню років. На це дуже мало шансів.

де наша сестра?

Ваєрмен вхопив мене за руку і обернув обличчям до себе. Його лице виглядало втомленим, постарілим.

— Мучано, якщо щось надприродне вбило міс Істлейк, щоб змусити її замовчати, то, може, нам краще зрозуміти натяк і забратися геть з острова?

— Гадаю, вже пізно це робити, — відповів я.

— Чому?

— Бо вона знову прокинулася. Так перед смертю сказала Елізабет.

— Хто прокинулася?

— Персе, — сказав я.

— Хто воно таке?

— Не знаю, — сказав я, — але гадаю, ми мусимо знову занури­ти її в сплячку.

Новим пікніковий кошик був пурпуровий і майже не вицвів за своє довге життя либонь тому, що більшу його частину він простояв на горищі. Я розпочав з того, що спробував підважи­ти його за одну дужку. Авжеж, чортів козуб дійсно виявився доволі важким, я вирішив, що в нім фунтів двадцять. Навіть його щільно сплетене дно трохи провисало. Я поставив кошик знову на килим, розвів по боках тонкі дерев’яні дужки і відки­нув кришку, що тихо зойкнула своїми завісами.

а

Я перекинув перший аркуш. Під ним було отаке:

Там лежали кольорові олівці, здебільшого сточені аж до цурпалків. Там також лежали малюнки, зроблені дівчинкою- вундеркіндом понад вісімдесят років тому. Маленькою дів­чинкою, котра дворічною випала з запряженого поні візка і забила собі голову, а прокинулася з судомами й чарівним хистом до малювання. Мені це було зрозуміло навіть попри те, що на першому аркуші малюнок зовсім не був малюнком, а лише оцим:

Після цього малюнки стали малюнками, техніка й сюжети ускладнювались з неймовірною швидкістю. Неймовірною, якщо не брати до уваги досвід Едгара Фрімантла, котрий тільки
й умів, що шкрябати каляки-маляки, аж поки не луснув його череп, завдяки аварії на будівельному майданчику, де він по­збавився руки і мало не розпрощався з самим життям.

Вона малювала краєвиди, пальми, пляж. Було гігантське чорне обличчя, кругле, як баскетбольний м’яч з усміхненим червоним ротом — можливо, портрет Мельди-доморядниці, хоча ця Мель- да більше скидалася на перерослу дитину, намальовану в макси­мальному наближенні. Далі йшли ще звірі — єноти, черепаха, олень, рись — ці вже були в натуральних пропорціях, але вони або літали в небесах, або ходили по морській поверхні. Я наштовхнув­ся на ідеально, до деталей виписану чаплю — птах стояв на по­руччі балкону рідного дому художниці. Прямо під цією лежала інша акварель того ж птаха, тільки тепер він ширяв догори ногами над басейном. Його очі-буравчики були одного тону з поверхнею басейну. «Вона робила те ж саме, чим займався я, — подумалось мені, і шкіра знову взялася морозом. — Намагалася переосмисли­ти звичайне, оновити його, перетворивши на сновидіння».

Якби ці малюнки побачили Даріо, Джимі й Аліса, вони, певне, покінчали б собі в штани? Я не мав щодо цього жодних сумнівів.

Були тут і дві дівчинки — безперечно Тесі й Лора — з широ­кими гарбузовими посмішками, які були навмисно виведено за межі їхніх облич.

Був тут і татусь, більший за дім, поряд з яким він стояв, — напевне ж, це було перше Пііздо Чаплі — він палив сигару розміром з ракету. Колечко диму від сигари обрамляло місяць над його головою.

Буди тут і дві дівчини в темно-зелених блузках на ґрунтовій дорозі, балансуючи, вони несли стоси підручників на головах, як деякі африканки носять посуд. Це були, поза всякими сум­нівами, Марія і Ганна. Позаду них вервечкою йшли жаби. У від­даленій перспективі жаби не зменшувались, а навпаки — ста­вали більшими.

Далі в Елізабет пішов період Усміхнених Коней. їх було біль­ше десятка. Перегорнувши їх, я знову повернувся до одного і ткнув у нього пальцем:

— Це той малюнок, що його було сфотографовано для газет­ної статті.

— Давай, рийся глибше, — сказав Ваєрмен, — ти ще не бачив головного.

Знову коні.., знову члени родини, зображені то олівцями, то вуглиною, то веселими акварельними фарбами, майже завжди зі зчепленими руками, мов ляльки-витинанки.., а ось і буря, вода в плавальному басейні шаліє хвилями, продраними пра­порами тягнеться за вітром листя пальми.

Загалом там лежали сотня з гаком малюнків. Хоч яка не ма­ла, але вона також була нерозпечатаною художницею. Ще пара- трійка малюнків бурі... може, урагану Аліса, що розворушив Істлейкову скарбницю, може, просто сильної грози, напевне сказати було неможливо... далі Затока... знову Затока, цього разу з летючими рибами завбільшки, як дельфіни... Затока з пеліканами, котрі тримають у дзьобах щось схоже на весел­ки... Затока в призахідному освітленні... і...

Мені перехопило дихання.

Порівняно з тими, які я вже передивився, цей малюнок був нібито елементарним, просто силует корабля на тлі вечірньої зорі, втоплений на тонкій межі між днем і темрявою, але саме ця простота наділяла його силою. Незаперечно, саме ця думка осяяла мене, коли я намалював точно таку картинку у свій перший вечір у Великі Ружі. Був тут і той самий трос, туго натягнутий між бушпритом і тим, що в часи Блізабет назива­лося вежею Марконі, він створював яскраво-оранжевий три­кутник. Були ті самі штрихи світла знизу вгору — від помаран­чевого до синього. Тут був навіть той недбало, майже будь-як покладений штрих, яким і створювався сам корабель — він був ажурніший за мій — що примарою рухався на північ.

— Я теж це малював, — промовив я блякло.

— Знаю, — озвався Баєрмен, — я бачив. їй назвав свій ма­люнок «Хепло».

Я поліз глибше, поспішно риючись у товстих пачках акваре­лей і малюнків кольоровими олівцями, вже знаючи, що я вре­шті-решт знайду. І, так, біля самого дна я натрапив на перший, зроблений Блізабет, малюнок Персе. Тільки вона намалювала корабель новеньким, струнким трищогловим красенем з підібра­ними вітрилами, що стоїть на зелено-синій воді Затоки під фірмовим сонцем Елізабет Істлейк — тим, що пускає довгі ве­селі промені світла. Це була прекрасна робота, вона просто благала про саундтрек з музикою в стилі Каліпсо.

Проте, на відміну від інших її малюнків, цей бринів фальшю.

— Давай далі, мучачо.

Корабель... корабель... сім’я, всього четверо, стоять на пляжі з зімкнутими руками, мов ляльки-витинанки, і з тими самими елізабетівськими веселими посмішками... корабель... дім, а по­ряд фігурка негритосика, яких ставлять на галявинах, тільки тут він догори ногами... ще корабель — розкішний білий птах... Джон Істлейк...

Джон Істлейк кричить... кров тече в нього з носа і з одного ока...

Я дивився на цей малюнок, мов зачарований. Дитяча аква­рель, але виконана з диявольською майстерністю. Портрет чо­ловіка, котрий буквально вмирає від жаху й горя, від того й то­го разом.

— О Господи, — вимовив я.

— Дивися далі, мучачо, — нагадав Ваєрмен. — Там ще є.

Я відгорнув портрет нажаханого чоловіка. Старі акварельні фарби потріскували, мов кістки. Під переляканим батьком зно­ву лежав корабель, і цього разу це був істино мій корабель, мій Персе. Елізабет намалювала його вночі, і не пензлем — серед вирування сірої і чорної фарб я розрізняв стародавні відбитки дитячих пальчиків. Здавалося, тут вона нарешті роздивилася крізь машкару образ справжнього Персе. Деревина потріскана, вітрила обвислі й повні дірок. Навкруг судна, синяві у світлі місяця^отрий не всміхався, не надсилав ніяких веселих про­менів, з води стирчали у драглистому салюті сотні кістлявих рук. А на носу стояло щось опецькувате, мертвотно бліде, ні­би схоже на жінку у чомусь зогнилому, що майоріло чи то плащем, чи то саваном... чи, може, то був балахон. Червона мантія, моя червона хламида, тільки вид спереду. В лобі фігури зяяли три порожні очниці, а її посмішка — нелюдська суміш губ і зубів — виходила за межі обличчя. Ця річ справляла жах­ливіше враження, ніж мої картини серії «Дівчина і Корабель», бо вона била прямісінько в серце явища, не роблячи ніяких інтервалів, які б допомогли адаптуватися розуму. «Тут все жахливе, — промовляла вона. — Тут є все, чого ти завжди боявся зустріти в темряві. Дивись, як у місячному світлі ця крива усмішка поривається з цього обличчя. Дивись, як пото­пельники салютують їй».

— Господи, — вимовив я, оглянувшись на Ваєрмена. — Коли це вона, як ти вважаєш? Після того, як її сестри..?

— Радше за все, так. Можливо, вона таким чином намагала­ся боротися з цим, а ти сам як гадаєш?

— Я не знаю. — Душею я линув до моїх доньок, а мозком забороняв собі згадувати про них. — Я не розумію, як дитина, будь-яка дитина, може з таким впоратися.

— Родова пам’ять, — промовив Ваєрмен. — Так сказали б юнгіанці.

— А яким чином я дійшов до малювання цього корабля? І, схоже, цієї ж клятої істоти, тільки зі спини? Є в юнгіанців якісь теорії щодо цього?

— На малюнку Елізабет нема імені Персе, — вказав Джек.

— Навіть якби їй було чотири роки, то й тоді вона навряд чи звернула б увагу на назву, — відповів я. І подумав про її попе­редні малюнки, ті, де судно являлося прекрасною білою брех­нею, в яку вона якийсь час щиро вірила. — Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді.

— Ти так говориш, ніби це реальна річ, — зауважив Ваєрмен.

Мені пересохло в роті. Я пішов до ванни, наточив склянку

води і випив її до дна.

— Не знаю сам, у що тут вірити, — сказав я, — але в моєму житті є загальне правило, Ваєрмене. Якщо щось бачить одна людина, це може бути галюцинацією. Якщо те саме бачать двоє, шанси реальності зростають експоненціально. І я, і Елізабет, обоє бачили Персе.

— У вашій уяві,—нагадав Ваєрмен. — Ви бачили це у вашій уяві.

Я вказав пальцем йому на голову:

— їй сам бачиш, на що здатна моя уява.

Він промовчав, тільки кивнув. Дуже блідий.

— Ви сказали: «Особливо, коли вона уздріла, що воно таке насправді», — заговорив Джек. — Якщо судно на цьому малюн­ку дійсно справжнє, то що ж воно таке?

— Гадаю, ти знаєш, — відповів Ваєрмен. — Гадаю, ми всі знаємо, цього знання важко позбутися. Ми просто боїмося назвати це вголос. Давай, Джеку. Бог ненавидить боягузів.

— О’кей, це корабель мертвих, — сказав Джек. Голос його прозвучав блякло в моїй чистенькій, яскраво освітленій студії. Він вхопився за голову, зануривши розчепірені пальці собі у волосся, від чого його зачіска стала ще безладнішою, ніж за­вжди. — А ще я ось що скажу вам, хлопці, якщо це та річ, що припливе по мене наприкінці, то краще б мені було не наро­джуватися взагалі.

Товстий стос рисунків і акварелей я поклав збоку на килим, з полегшенням прибравши з очей останні два малюнки. І аж тоді я подивився на те, що лежало на денці пікнікового кошика, на те, що робило його таким важким.

Там були боєприпаси для гарпунного пістоля. Я витяг один з кінчастих гарпунів. Він був завдовжки близько п’ятнадцяти дюймів і доволі важкий. Сталева, не алюмінієва, стріла — я вза­галі не був певен, чи використовували алюміній у дев’ятсот двад­цятих. Робочий кінець тригранний, і хоча грані потьмяніли, на вигляд вони залишалися гострими. Я торкнувся однієї грані подушечкою пальця, і на шкірі вмить виступила бусинка крові.

— Вам треба продезінфікувати ранку, — порадив Джек.

— Тщс, дійсно, — погодився я, повертаючи гарпун у косих променях сонця, від чого стінами побігли зайчики. Коротка стріла була по-своєму жорстоко красивою, цей парадокс під­тверджується деякими видами бойової зброї.

— У воді ця річ не могла далеко дістати, — сказав я. — За­надто вона важка.

— Вас це може здивувати, — втрутився Ваєрмен, — але в пі­столі спрацьовує пружина і заряд С0₂. Лупить добряче. А в ті дні короткої дистанції було достатньо. В Затоці кишіло риби. Навіть на мілині. Якщо Істлейку хотілося чогось підстрелити, він міг робити це прямою наводкою.

— Мені незрозуміло, навіщо тут такі гостряки, — здивувався я.

Ваєрмен сказав:

— Мені теж. Разом з тими, які висять на стіні в бібліотеці, в неї було щонайменше дюжина гарпунів, але жоден не має таких гостряків, як на цих.

Джек сходив до ванни й повернувся зі слоїком перекису водню. Він взяв у мене з рук гарпун і тепер сам роздивлявся його наконечник.

— Що це, срібло?

Ваєрмен наставив на нього долоню з задраним великим і на­ціленим вказівним пальцем:

— Карти в руки, але Ваєрмену здається, ти поцілив у яблучко.

— А ви цього не второпали? — спитав Джек.

Ми з Ваєрменом перезирнулися, а потім обоє подивилися на Джека.

— Ви дивитеся неправильні кіна, — пояснив він. — Срібни­ми кулями треба стріляти вовкулаку. Я не знаю, чи діє срібло на вампірів, але вочевидь дехто вважав, що діє. Чи принаймні на це сподівався.

— Якщо ти хочеш сказати, що Тесі і Лора вампіри, — почав Ваєрмен, — то вони серйозно зголодніли від 1927 року. — Він подивився на мене, очікуючи на підтримку.

— Гадаю, Джек тут має рацію, — сказав я, взяв слоїк з переки­сом, засунув у нього вколотий палець і пару разів струсонув слоїк.

— Не по-людськи, — скорчивши міну присоромив мене Джек.

— Ні, якщо ти не збираєшся звідси пити, — парирував я, на якусь мить Джек замислився, а відтак ми обидва вибухнули реготом.

— Га? Я чогось не второпав? — спитав у нас Ваєрмен.

— Не переймайтеся, — відповів Джек усе ще либлячись. За­тим він знову посерйознішав. — Едгаре, але ж вампірів не існує. Хай будуть привиди, я на це погоджуюсь — гадаю, в існування привидів вірять майже всі, — але вампірів насправді нема. — Йо­го чоло осяялось якоюсь ідеєю. — Крім того, вампіром хтось робиться тільки від вампіра. А близнята Істлейк потонули.

Я знову взяв у руки короткий гарпун, крутячи туди-сюди, пускав його наконечником світлові відбитки по стінах.

Дата добавления: 2015-08-28