Клуб сімейного дозвілля 25 страница

— Оце, — показав я йому дві фотографії Істлейка в купально­му костюмі: одна, де він в оточенні всіх своїх дочок, а друга, знята через два роки, де обабіч нього стоять лише Марія й Ганна.

— Навіщо вони тобі зараз, ти що, не чув? Міс Істлейк по­вернулася!

Він рушив до дверей. Я кинув теку на стіл і поспішив за ним. Я побачив зв’язок... це тільки тому, що останні місяці я вихо­вував у собі мистецтво бачити. Виховував наполегливо.

— Ваєрмене! — гукнув я вслід, та він уже пробіг через гале­рею і подолав половину сходів. Я накульгував якомога швидше, але все’дно значно відставав. Поборюючи свою нетерплячку, він мене все таки зачекав. — Хто сказав йому, що там щось є?

— Істлейкові? Гадаю, він наштовхнувся на той мотлох під час своїх звичайних пірнань.

— Я так не думаю, він давно не одягав купального костю­ма. Пірнанням він активно займався на початку двадцятих, а у 1925 його головним задоволенням стало гарно попоїсти. Так хто ж йому сказав?

У дверях наприкінці холу з’явилася Анна-Марія. На її обличчі сяяла дурнувата недовірлива посмішка, від якої ця сорокарічна жінка зробилася вдвічі молодшою.

— Вона ще...

— Вона тут, — почувся хриплий і такий знайомий голос Елізабет. — Заходь, Ваєрмене, дай я побачу твоє лице, поки ще здатна його розпізнати.

IX

Я затримався в холі разом з Анна-Марією, не знаючи, що собі робити далі, задивившись на велику стару роботу Фредерика Ремінгтона²⁷¹ на стіні: «Індіанці верхи на поні». Потім мене позвав Ваєрмен. Нетерплячим, повним сліз голосом.

У кімнаті стояла напівтемрява. Всі жалюзі було закрито. Десь угорі над нами шепотів кондиціонер. Поряд з її ліжком стояв стіл з лампою під зеленим скляним абажуром. Ліжко було шпи­тального типу, з регульованим підголів’ям, спираючись на яке вона напівсиділа. У м’якому світлі лампи її блискуче волосся ніби стікало на вкриті рожевим халатом плечі. Поряд з нею, тримаючи її руки в своїх, сидів Ваєрмен. Над її ліжком висіла єдина в цій кімнаті картина — чудова репродукція «Одинад­цятої ранку»²⁷² Едварда Гопера, архетип самотності, терпляче очікуючої на переміни, будь-які переміни.

Десь цокав годинник.

Вона подивилася на мене й посміхнулася. З її обличчя я зро­зумів три речі. Вони вразили мене одна за одною, як камені, кожний наступний важчий за попередній. По-перше, вона ду­же схудла. По-друге, в неї був жахливо втомлений вигляд. По- третє, їй дуже мало залишилося жити.

— Едварде, — промовила вона.

— Ні, — почав я, але вона підняла руку, з її ліктя звисав сніжно-білий мішечок шкіри, і я тут же замовк. Тому що було четверте, що я побачив, і воно придавило мене ще сильні­ше — не каменюкою, а скелею. Я дивився сам на себе. Таким мене бачили люди після аварії, коли я намагався змести доку­пи крихти моєї бідної розтрощеної пам’яті — весь той скарб, що, розсипаний таким потворно наглим манером, виглядав як сміття. Я згадав, як забув ім’я своєї ляльки, і вже знав, що зараз почую.

— Я зможу це зробити, — промовила вона.

— Я знаю, ви зможете, — відповів я.

— Тй привіз Ваєрмена з лікарні, — сказала вона.

— Так.

— Я так боялася, що вони його там затримають. А я зали­шуся сама.

Я промовчав на це.

— Ти не Едмонд? — запитала вона непевно.

— Міс Істлейк, не випробовуйте себе, — делікатно сказав Ваєрмен, — його звуть...

— Тихо, Ваєрмене, — перебив його я, — вона зможе це зробити.

— Ти малюєш, — сказала вона.

— Так.

— їй вже малював корабель?

Дивина приключилася з моїм шлунком. Він не просто прова­лився, а буквально зник і я відчув, що між моїм серцем і рештою нутрощів зяє порожнеча. Коліна мені підігнулися. Сталевий штир в стегні розжарився. Потилиця взялася кригою. І теплий, колючий вогонь майнув по руці, якої не існувало.

— Так, — відповів я. — Знову й знову, й знову.

— Тебе звуть Едгар, — сказала вона.

— Так, Елізабет, мене звуть Едгар. Миленька, ви молодчага.

Вона всміхнулася. Гадаю, давно вже ніхто не називав її «ми­ленькою».

— Мій розум схожий на скатертину з великою пропаленою в ній дірою. — Вона обернулася до Ваєрмена. — Muy divertido, si?[25]

— Вам треба відпочити, — сказав він. — Фактично, вам тре­ба dormir сото un tronco [26].

Вона знишка посміхнулася.

—Як колоді. Так. І, сподіваюся, коли прокинуся, я все ще буду тут. Якийсь час. — Вона піднесла його руки собі до облич­чя й поцілувала їх. — Я люблю тебе, Ваєрмене.

А

— Я теж вас люблю, Елізабет, — відповів він. Молодець.

— Едгаре... Тебе звуть Едгар?

— А ви як вважаєте, Елізабет?

— Звісно, ти Едгар. У тебе буде виставка? Так мені запам’я­талося перед моїм останнім... — вона опустила повіки, пока­зуючи, ніби заснула.

— Так, у галереї «Ското». Але вам справді варто відпочити.

— Це буде скоро? Твоя виставка?

— Менше ніж за тиждень.,

— ТЬої картини... картини з кораблем... вони на острові? Чи в галереї?

Ми з Ваєрменом обмінялись поглядами. Він здвигнув плечима.

— Так, в галереї, — відповів я.

— Добре, — посміхнулася вона. — Тоді я трохи відпочину. Все інше може почекати... до закінчення твоєї виставки. Твого осяйного моменту. їй їх продаєш? Картини з кораблем?

Ми з Ваєрменом знову обмінялись поглядами, в його очах читалось ясно: «не нервуй її».

— На них позначки «не для продажу», Елізабет, це означає...

— Я знаю, що це означає, Едгаре, я не щойно вчора злізла з апельсинового дерева. — На її посіченому глибокими зморш­ками, позначеному наближенням смерті, обличчі спалахнули очі. — Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. Як би тобі це не було важко. Розділи їх, відправ на всі сто­рони світу..Ти мене зрозумів?

— Так.

— Ти зробиш це?

Я не знав, зроблю я це чи ні, але мій власний недавній досвід підказав мені, що напруга в ній зростає.

— Так. — У ту мить я пообіцяв би їй дострибнути до місяця у чоботах-скороходах, аби лиш вона перестала хвилюватися.

— Навіть тоді вони можуть становити небезпеку, — задум­ливо промовила вона навіваючим жах голосом.

— Годі вже, — погладив я її по руці. — Годі про це думати.

—Добре. Ми поговоримо про це детальніше після твоєї виставки. Ми разом, утрьох. Я зміцнішаю... голова прояснить­ся... а ти, Едгаре, тоді приділиш моїм словам більше уваги. В те­бе є дочки? Мені пригадується, що є.

— Так, і вони зупиняться у готелі, зі своєю матір’ю. В Ріці. Номери вже замовлено.

Вона посміхнулася, але кутики' її губ майже моментально поникли. Так, ніби в неї плавився рот.

— Опусти мені підголів’я, Ваєрмене. Я пролежала у болоті со­рок днів і сорок ночей... таке в мене відчуття... і я втомилася.

Він опустив підголівник, увійшла Лнна-Марія з тацею, на якій стояла склянка з чимось. Елізабет вже не могла нічого випити, вона знову відключилася. Над її головою з обличчям схованим за водоспадом волосся, гола, лише в черевичках, сиділа у фотелі найсамотніша дівчина в світі, вона навіки задивилася у вікно.

X

Того вечора до мене довго не йшов сон. Лиш тільки після півночі я в нім відплив. Відлив забрав воду і мурмотіння під будинком припинилося. Але голоси у мене в голові шепотіти не перестали.

— Інша Флорида, — прошепотіла Мері Айр. — То була інша Флорида.

— Продай їх. Скільки їх в тебе не є, ти мусиш їх продати усі. — Це, звісно, був голос Елізабет.

Дорослої Елізабет. Але тут я почув іншу її іпостась і, оскіль­ки я не одразу впізнав цей голос, він спершу прозвучав для мне голосом Ілси, коли та була маленькою:

— Там скарб, тату, — промовив цей голос. — Ги зможеш його дістати, якщо одягнеш свою маску ірурку.

XI

Я прокинувся на світанку. Гадав, що зможу знову заснути, але спершу проковтну одну пігулку з того невеличкого запасу ок- сиконтину, що я був прибрав подалі, і зроблю телефонний дзвінок. Я прийняв ліки, потім набрав номер «Ското» і почув автовідповідач — у галереї ще кілька годин не з’явиться ні душі. Мистецькі люди — не ранкові.

Я натиснув 11 для переключення на лінію Даріо Наннуцці і після гудка промовив:

— Даріо, це Едгар. Я передумав щодо серії «Дівчина і Корабель». Я вирішив її теж продати, о’кей? Лише з однією умовою: якщо це можливо, картини повинні попасти до різних людей. Дякую.

Я поклав слухавку і знову ліг. Лежав у ліжку п’ятнадцять хвилин, дивлячись на ліниве обертання вентилятора вгорі і слу­хаючи шепіт мушель піді мною. Пігулка спрацювала, але я був при пам’яті. І знав чому.

Я точно знав чому.

Я знову встав, натиснув «перенабір», вислухав записане ві­тання і знову натиснув кнопку переключення на Даріо. Його магнітофонний голос запросив мене залишити повідомлення після сигналу.

— Окрім картини № 8, — сказав я. — Вона залишається «не для продажу».

А чому вона «ндп»?

Не тому, що вона геніальна, хоча я був певен, що вона на­справді є такою. Навіть не тому, що, коли я дивився на неї, я сам ніби прислухався до оповідок, які мені докладали найтемніші куточки моєї душі. Я відчував, що щось подарувало мені жит­тя лише для того, щоб я'намалював цю картину, і її продаж стане відмовою від цього життя й від болю, крізь який я про­йшов, щоби його відновити.

Саме так.

— Даріо, ця картина залишиться в мене.

Відтак я знову ліг. І цього разу заснув.

Як намалювати картину (VII)

Пам'ятайте, «бачити — значить вірити» це те саме, що ста­вити воза поперед коня. Мистецтво — конкретний результат віри й очікувань, реалізація світу, який у протилежному випад­ку був би лише вуаллю безцільної свідомості, розпростертої понад безоднею таїни. І крім того, якщо ви не вірите в те, що бачите, хто тоді повірить вашому мистецтву?

Після знаходження скарбу всі відчули нагальність вирішення проблеми віри. Елізабет була дико талановитою, але ж вона була лише дитям — а в дітей віра первозданна. Це частина стан­дартної екіпіровки. Поза тим, діти, навіть талановиті (особ­ливо ті, що талановиті), не контролюють повною мірою свого дару. їхній розум поки що спить, а сон розуму народжує чудовиськ.

Ось яку картину я так ніколи й не намалював:

Ідентичні близнючки в ідентичних трикотажних сукенках, тільки в одної вона червона, з великою літерою Л на грудях, а в іншої — синя, з літерою Т. Дівчатка, тримаючись за руки, поспішають стежиною, що веде до Тінявого пляжу. Його так називають через те, що майже впродовж цілого дня він зали­шається в тіні Відьмацької скелі. По їхніх круглих блідих личках течуть сльози, та скоро вони перестануть, бо вже тепер дів­чатка налякані так, що їм не до плачу.

Якщо ви здатні в це повірити, ви здатні це й побачити.

Повз них, розпроставши крила, летить догори ногами вели­чезний ворон. Він говорить до них голосом їхнього тата.

Ло-До падає і забиває собі коліно об мушлі. Тесі допомагає їй стати на ноги. Вони біжать далі. Не перекинутого догори дригом ворона вони бояться, і не того бояться, що небо раптом перемі­нюється з блакитного на призахідне червоне, а слідом знову стає блакитним. Вони бояться того, що суне вслід за ними.

Одоробла.

Навіть з цими іклами воно все одно трохи схоже на забавних жабок, яких малює Ліббіт, але воно незмірно більше і цілком

справжнє, бо в нього є тінь. Справжнє, бо від нього тхне, і земля здригається з кожним його стрибком. Після того як тато знайшов скарб, їх лякає всяке-різне, аЛіббіт каже, що їм не варррто вночі виходити за поріг своєї кімнати, і навіть у вікно краще не диви­тися, але ж зараз день, а чудовисько позаду них таке справжнє, що в нього неможливо не повірити, і воно женеться за ними.

Наступною падає Тесі, а Ло-Ло її піднімає, перелякано огля­даючись на чудовисько, що женеться за ними. Навкруг нього танцює мушва і воно злизує її язиком прямо з-посеред повітря. В одному з його дурнувато вибалушених очей Ло-Ло бачить Тесі. В іншому — себе.

Захекані, хапаючи повітря, вони вибігають на пляж, і далі вже нікуди тікати, хіба що у воду. Хоча, здається, вихід є — знову тут той корабель, котрий останніми тижнями так часто являвся їм на очі. Ліббіт каже, що цей корабель зовсім не такий, яким він бачиться, але зараз він погойдується перед ними, мов спасенна мрія, крім того — в них нема вибору. Одо- робло вже ледь не насідає їм на п’яти.

Воно вилізло з басейну одного дня, коли їхні ляльки валялися неподалік у траві, а вони щойно погралися у весілля Адді в Рам- попо^т (цього разу наречену представляла Ло-Ло). Іноді Ліббіт проганяла таких чудовиськ, закреслюючи їх у себе в альбомі, але зараз вона спала — останні ночі в неї були важкими.

Одоробло плигає зі стежки на пляж, і навсібіч розлітається пісок. Воно лупить на них свої булькаті очі. Його біле, гладень­ке, напхане смердючими тельбухами черево видимається. Його горло пульсує.

Дві дівчинки, зчепившись руками, стоять у закипаючій воді, їхній тато зве це легким прибоєм, і дивляться одна на одну. Відтак вони дивляться на корабель, що погойдується на якорі зі згорнутими осяйними вітрилами. Він здається ще більш наблизився, ніби пропонуючи їм порятунок.

Ло-Ло каже — Ми мусимо йти.

Тесі каже — Але я не вмію ПЛАВАТИ.

їй зможеш доплисти по-собачому!

Одоробло стрибає. Вони чують чвакання його тельбухів, копи воно приземляється. Звук схожий на чвакання брудного лахміт­

тя в бочці з водою. З неба змиває блакить, воно починає точи­тися криваво-червоним. А потім повільно синішає знову. Такий це день. А хіба вони не знали, що цей день надійде? Хіба не бачили ознак його наближення у стривожених очах Ліббіт? Няня Мель- да все розуміє, і тато розуміє, а його весь час нема поряд. І сьо­годні він в Тампі, і коли вони озираються на біло-зелене жахіття, що вже майже доплигало до них, вони розуміють, що Тампа — це десь ледь не на іншому боці місяця. Вони тут самі.

Тесі стискає плече Ло-Ло холодними пальцями — А як же протитечія?

Але Ло-Ло тріпає головою — Протитечія — це ще краще! Вона нас піднесе просто до корабля!

Нема більше часу на балачки. Одоробло-жаба знову готове плигнути. І вони розуміють, що, хоч воно й не може бути справжнім, воно якимсь чином справжнє. Воно їх може вбити. Краще шукати спасіння у воді. Не розмикаючи рук, одверта­ються і кидаються у саісіо. Вони не відривають очей від струн­кого білого судна, що погойдується на якорі так близько. Безпе­речно, їх піднімуть на борт, і хтось передасть з корабля на берег радіограму, щоб зателефонували до Гнізда. «Ми тут ви­ловили парочку русалочок, — скажуть вони. — Вам там такі, бува, не потрібні?»

Відбійна течія розриває їхнє рукостискання. Вона безжальна, і першою тоне Ло-Ло, бо вона борсалася відчайдушніше. Тесі почула, як вона двічі крикнула. Перший раз — рятуйте. Другий, вже втративши сили — ім’я своєї сестри.

Тим часом Тесі тримається на плаву, і по капризу протитечії її тягне прямо до корабля. Кілька чарівних хвилин вона відчуває себе ніби на серферній дошці, слабенько борсаючись по-собачому, вона просувається, мов з підвісним мотором. Відтак за мить до того, як знизу надходить холодніша течія і хапає її за лит­ки, вона бачить, що корабель перетворюється на...

Оцю-то картину я і малював не раз, а знову, й знову, й знову.

Білість корабельного корпусу не те, щоб зникає, вона всмок­тується всередину, мов кров, що позбавляє рум’янцю щоки пере­ляканої людини. Ванти повисають лахміттям. Яскраві мідні частини тьмяніють. Вивалюється скло з ілюмінаторів кормової рубки. Вся палуба від носа до корми на очах перетворюється на звалище сміття і мотлоху. Насправді вона такою була й раніше. Просто Тесі цього не бачила. Тепер вона бачить.

Тепер вона вірить.

З трюму з'являється щось. Воно перехиляється через поруч­ні і звідти зирить на дівчинку. Сутулий силует у червонім ба­лахоні з каптуром. Волосся, що можливо, й не волосся зовсім, волого метляється по боках розтанулого обличчя. Жовтими руками воно вчепилося в потріскану, зогнилу деревину. Відтак рука підіймається.

Воно махає дівчинці, котра ось-ось ПРОПАДЕ.

Воно каже — Іди до мене, дитино.

І, потопаючи, Тесі Істлейк здогадується — Це — ЖІНКА.

Вона тоне. А чи відчуває вона, як все ще теплими руками її хапає за ноги і тягне донизу її щойно померла сестричка?

Так, звісно, що так. Безумовно.

Вірити — це також відчувати.

Будь-який художник вам про це скаже.

18 — ВИСТАВКА

і

Одного дня, якщо ви живете вже доволі довго, і машинерія у вашій голові працює нормально, ви згадаєте останню гарну подію, що колись трапилася у вашому житті. Це не песиміс­тичні теревені, а просто логіка. Сподіваюся, на мене попереду ще чекають гарні події — не було б сенсу жити далі, аби я ви­рішив, що їх уже не буде, — проте паузи між ними довшають. Останню я пам’ятаю ясно. Вона трапилася трохи більш ніж чотири роки тому, ввечері п’ятнадцятого квітня, в галереї «Ското». Між трьома чвертями після сьомої і восьмою годи­ною, коли тіні на Палм-авеню почали набувати перших ознак синяви. Я пам’ятаю час, бо безперестанно поглядав на годин­ник. Галерея вже була переповнена народом під зав’язку, а мо­же, й більше, але моя родина ще не з’явилася. Я бачився з Іл­лі й Пам удень, а Ваєрмен запевняв мене, що літак Мелінди прибуде вчасно, але чомусь того вечора я ніяк не міг їх доче­катися. І додзвонитися до них не міг.

У залі ліворуч від мене, де містився бар, а також висіли вісім картин «Захід з..людей юрмилося найбільше, тріо з місцевої консерваторії пілікало похоронну версію мелодії «Мій забав­ний Валентин»²⁷⁴. Мері Айр (з бокалом шампанського в руці, але абсолютно твереза) просторікувала про щось мистецьке невеличкому натовпу уважних слухачів. У більшому залі пра­воруч діяв шведський стіл. Там на одній стіні висіли «Троянди, що ростуть з мушель» і полотно з назвою «Я бачу Місяць»', на іншій — три види дороги на Думі. Я помітив, як кілька гляда­чів знімали їх камерами своїх мобільних телефонів, хоча пря­мо при вході на тринозі висіло попередження, що всякі зйомки заборонено.

(

ти

Я сказав про це пробігаючому повз мене Джимі Йошида, і він кивнув, хоча його цей факт явно не розсердив і навіть не роз­дратував, а скоріше потішив.

— Тут так багато людей, які ніколи не відзначалися цікавіс­тю до мистецтва, багатьох я навіть взагалі не знаю, — сказав він. — Такого натовпу в нас ще ніколи не збиралося.

— Це погано?

— Навпаки, гарно! Але після довгих років намагань нашої компанії триматися свого курсу в бурхливій течії, дивно спо­стерігати, куди нас врешті винесло.

Центральний зал в галереї «Ското» був великим, але цього вечора навіть він був переповненим. Попри те, що в бічних альковах пропонувалася їжа, випивка і музика, найбільше гостей кінець-кінцем тіснилося тут. тут, прямо по центру приміщен­ня, на ледь видимих шнурах, висіла серія «Дівчина і Корабель». Картина «Ваєрмен дивиться на захід» висіла на протилежній стіні. Тільки її і «Дівчину і Корабель № 8» я помітив наліпкою «не для продажу». «Ваєрмена», бо портрет належав йому, а «№ 8» просто тому, що не міг з нею розлучитися.

— У вас поганий настрій, бос? — виринув зліва Ейнджел Слоботнік, як завжди не зважаючи на стусана, отриманого в бік ліктем від своєї дружини.

— Ні, — відповів я. — Бадьорості мені більш ніж вистачає, просто...

Якийсь чоловік у не менш як двохтисячедоларовому КОСТЮ­МІ'опинився переді мною з простягнутою рукою.

— Містере Фрімантле, мене звуть Генрі Вестік, Перший банк і Траст Сарасоти. Приватні рахунки. Це дивовижно, феноме­нально. Я просто вражений.

— Дякую, — кивнув я, дивуючись, як це він не додав ВИ НЕ ПОВИННІ ЗУПИНЯТИСЯ. —• Дуже люб’язно з вашого боку.

У нього в пальцях з’явилася бізнес-картка. Він висмикнув її звідкілясь, мов вуличний фокусник гральну карту. Він явно міг би фахово цим займатися, якби вуличні фокусники носили костюми Армані.

— Якщо я можу щось для вас зробити. На звороті я написав усі мої телефонні номери — домашній, мобільний, офісний.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — повторив я. Більше ні­чого мені не приходило в голову, а що, врешті-решт, міг від мене очікувати цей містер Вестік? Що я подзвоню йому додо­му і знову подякую? Попрохаю позику під заставу якоїсь зі своїх картин?

— Можна я підійду пізніше зі своєю дружиною, щоб по­знайомити вас? — спитав він і тут я помітив вираз у його очах. Не точно такий, як в очах у Ваєрмена, коли він усвідомив, що це я заблокував дихання Цукерці Брауну, але дуже схожий. Так, ніби Вестік мене трохи побоювався.

— Авжеж, — відповів я і він зник.

— А колись ви зводили будівлі банків для таких от хлопців, а потім доводилося з ними воювати, бо їм не хотілося сплачува­ти ваші витрати понад кошторису, — нагадав Ейнджел. Дешевий костюм на ньому, здавалося, ось-ось лусне одночасно в дев’яти місцях, мов шкіра на Неймовірному Халку²⁷⁵. — Ма’ть, у старі часи він аби навіть помітив вас, то хіба що як якогось жебрака, на котрого й хвилини не варто витрачати. Тепер він дивиться на вас так, ніби ви серете ременями з золотими пряжками.

— Ейнджеле, вгомонися! — скрикнула Гелен Слоботнік, штур­хаючи його ліктем у бік і одночасно намагаючись вихопити в нього бокал з шампанським. Він незворушно відвів руку з бокалом поза межі її досягнення.

— Бос, скажіть їй, що це правда.

— Гадаю, десь близько до того, — промовив я.

І не лише в банкіра я помітив цей погляд. Жінки, вони... ой леле. Зустрічаючись з ними очима, я бачив, як вони тануть, ніби уявляючи собі, як я обійматиму їх однією рукою. Схоже на якесь шаленство, проте...

Хтось смикнув мене ззаду з такою силою, що я ледь не пова­лився навзнак. Не облився шампанським я тільки завдяки тому, що мій бокал спритно підхопив Ейнджел. Обернувшись, я по­бачив усміхнену Кеті Грін. Принаймні на цей вечір вона відмо­вилася від свого звичного образу тренінг-гестапівки, тож була вдягнена в коротку переливчасто-зелену сукню, що щільно облягала кожний сантиметр її чудово вибудуваного тіла, на підборах Кеті сягала мені по брови. Поряд, нависаючи над нею, стояв Камен. За скельцями окулярів у роговій оправі доброзич­ливо плавали його величезні очі.

— Господи, Кеті! А якби я впав, що тоді?

— Я наказала би тобі зробити п’ятдесят присідань, — відпові­ла вона мені ще ширшою, ніж завше, посмішкою, а в очах її стояли невиплакані сльози. — Хіба не попереджала я про це ще по телефону? Який же ти красунчик, весь такий засмаглий.

Тут її сльози пролилися і вона притулилася до мене. Я обняв її, а потім поздоровкався з Каменом. Моя долоня цілком зник­ла в його, мов і не було.

— Твій літак якраз для моєї комплекції, — промовив він, і люди обернулися в наш бік. Голос він мав глибокий, яку Джей­мса Ерл Джонса²⁷⁶, оголошення в супермаркеті, прочитані та­ким басом, звучали б, мов цитати з Книги Ісаї²⁷⁷. — Едгаре, я отримав максимальне задоволення.

— Літак не зовсім мій, проте все одно дякую, — відповів я. — А ви обоє...

— Містере Фрімантле!

Обернувшись, я побачив красиву рудоволосу жінку, чиї щед­ро всипані ластовинням груди ледь не випорскували з деколь­те затісної їй рожевої сукенки. Очі вона мала великі, зелені. На вигляд, їй було стільки ж років, як моїй дочці Мелінді. Перш ніж я встиг щось промовити, вона вхопила мою руку й ніжно стиснула пальці.

— Я тільки хотіла торкнутися руки, яка намалювала всі ці картини. Цідіречудові і химерні картини. Боже, ви просто ча­родійник.

Вона підняла мою руку й поцілувала. Відтак притисла її собі до грудей. Під тонкою марлею шифону я відчув твердий камі­нець її соска. Відтак вона зникла серед натовпу.

— І часто таке трапляється? — спитав Камен й одночасно прозвучало питання від Кеті: «Розлучення пішло тобі на кра­ще?» Вони подивилися одне на одного й розреготалися.

Так, синдром Едгара Елвіса — це смішно, але мені цей випа­док здався моторошним. Галерейні зали тепер трохи нагадува­ли підводні гроти, і я зрозумів, що міг би їх такими намалювати, печери на дні моря, стіни яких увішані картинами, картинами, що їх роздивляються зграї людей-риб, тим часом як якесь Не- птун-тріо клекоче «Садочок Восьминога»²⁷®.

Занадто химерно. Я шукав очима Ваєрмена й Джека, але їх не було, ще більше мені хотілося побачити своїх, рідних. Іл­лі — більше за всіх. Можливо, їх присутність знову повернула б мене до реальності. Я поглянув у бік вхідних дверей.

— Якщо ти видивляєшся Пам і дівчат, гадаю, вони ось-ось з’являться, — сказав Камен. — У Мелінди трапилась проблема з сукнею і їй довелося в останній момент повернутися пере­вдягтися.

«Мелінда, — подумалось мені, — звісно, хто ж як не Мел...»

І тут я їх побачив, вони прокладали собі шлях крізь артис­тичний натовп засмаглих роззявляк, виглядаючи між ними якимись несподіваними прибульцями з півночі. Позаду них у темних костюмах чимчикували Том Райлі і Вільям Бозмен III — невмирущий Бозі. Вони затрималися біля входу, роздивляю­чись на три моїх ранніх етюди, які Даріо скомпонував у триптих. Першою мене помітила Ілса. «ТАТУ!» — заволала вона, прорі­заючи натовп, мов торпедний катер, і сестра слідом за нею. В кільватері Лін тягся високий молодик. Махнула рукою Пам і теж рушила в мій бік.

Я покинув Камена, Кеті й Слоботніків, Ейнджел так і зали­шився з моїм бокалом в руці.

Хтось збоку почав: «Містере Фрімантле, з вашого дозволу, мені б...» Але я не звернув уваги. В цю мить я не бачив нічого, окрім сяючого обличчя Ілси, окрім її радісних очей.

Ми зустрілися з нею під афішею, на якій було написано ГА­ЛЕРЕЯ «СКОТО» ПРЕДСТАВЛЯЄ «ВИД З ДУМИ», ЖИВО­ПИС ТА ЕТЮДИ ЕДГАРА ФРІМАНТЛА. В цій бірюзовій сукні, якої я на ній раніше ніколи не бачив, з високою зачіскою, що відкривала її лебедину шию, вона мені видалася несподівано дорослою. Я усвідомлював, що люблю її безмірною, майже все­поглинаючою любов’ю, і був вдячний, що вона відповідає мені тим же — це читалося в її очах. І ось я пригорнув її до себе.

За мить поряд з нами опинилась Мелінда, а за нею (і понад нею) стояв її молодик, він височів над усіма тут, мов якийсь довгий і високий гелікоптер. Для обіймання одночасно обох

дочок мені не вистачало рук, натомість вона вхопила мене і чмок­нула в щоку: «Бонжур, папа, поздоровляю!»

Тоді переді мною опинилася Пам, жінка, котру я ще зовсім нещодавно обзивав березовою сучкою. Вона була в темно-си­ньому брючному костюмі, ніжно-голубій блузі, на шиї низка перлів. Дбайливо підібрані сережки. Зручні, проте елегантні туфлі на невисоких підборах. Вишуканий стиль, сповідуваний у Міннесоті, пригадалося мені. їй напевне було смертельно боязно опинитися в незвичному оточенні, серед натовпу не­знайомих людей, але, тим не менш, на обличчі в неї трималася сповнена надії посмішка. Впродовж нашого подружнього жит­тя Пам бувала різною, але не пригадую, щоб вона хоч колись впадала в цілковитий відчай.

— Едгаре?промовила вона тихо. — Ми з тобою ще друзі?

— В мене нема сумнівів, — відповів я, злегка її цілуючи, натомість обняв я її з усією силою, на яку лишень спроможний однорукий чоловік. З одного боку до мене притискалася Ілса, з другого Мелінда, аж ребра мені боліли, але я цим не журився. Ніби звідкілясь здалеку я почув, як в галереї вибухнули апло­дисменти.

— Ти гарно виглядаєш, — шепнула Пам мені на вухо. — Ні, ти виглядаєш чудово. Я не певна, чи впізнала б тебе на вулиці.

Я трохи відсторонився, оглядаючи її:

— Ти теж дуже гарна.

Розсміявшись, вона зашарілася, незнайомка, з якою я колись проводив усі свої ночі: «Макіяж приховує безліч гріхів».

— Тату, це Рік Дуссо, — представила Мелінда свого кавалера.

— Бонжур і мої вітання, мсьє Фрімантл, — привітався Рік. У руках він тримав білу коробку без написів. А тепер протягнув її мені: — Від нас з Лінні. Un cadeau*. Презент.

Я, звісно, здогадувався, що там за un cadeau, справжнім сюр­призом для мене виявився той екзотичний наголос, з яким він промовив ім’я моєї дочки. Певним, незбагненним чином, це подарувало мені усвідомлення того, що вона вже більше його, ніж моя.

Коли я відкривав коробку, мені здавалося, ніби більшість людей, які перебували в галереї, скупчилися навкруг мене, щоб подивитися на подарунок. Том Райлі майже впритул до Пам. Поряд з ним Бозі. А з-за них Маргарет Бозмен посилає мені з розкритої долоні повітряний поцілунок. Поряд з нею Тод Джеймісон, лікар, що врятував мені життя... два угрупування тіток і дядьків... Руді Рудник, моя стара секретарка... природ­но, Камен, його неможливо не помітити... і Кеті обіч нього. Всі прибули, окрім Ваєрмена й Джека, і я починав хвилюватися, що могло трапитись таке, що могло їх затримати. Але наразі це здавалося другорядним. Я згадав, як прокинувся у шпитально­му ліжку, безпорадний, відгороджений від усього на світі без­перестанним болем, відтак я озирнувся довкола себе, дивую­чись тим кардинальним змінам, що відбулись зі мною. Всі ці люди повернулися до мого життя лише на один вечір. Мені не хотілося плакати, але я відчував, що ось-ось заплачу; я по­чувався хмарою, перед тим як їй пролитися дощем.

— Відкривай же, тату, — нагадала мені Ілса, майнувши ніж­ною свіжістю свого парфуму.

— Відкривай! Відкривай! — залунали голоси з гурту людей, в оточенні яких я опинився.

Я відкрив коробку. Побачив в ній щось упаковане в білий м’який папір і, розгорнувши його, отримав те, на що очікував... хоча й очікував на щось жартівливе, а тут була серйозна річ. Берет, привезений для мене Меліндою і Ріком з Франції, був з темно-червоного оксамиту, шовково-гладесенького на дотик. Недешева річ.

Дата добавления: 2015-08-28