Клуб сімейного дозвілля 33 страница

— Ілсо, в тебе збереглася картина, яку я тобі подарував? Та, де дівчинка і тенісні м’ячики? Я її ще назвав «Кінець гри»?

— Це також забавна історія, — відповіла вона. Я чув, як чіт­ко вона намагається артикулювати слова, так п’яний водій, котрого зупинив коп, намагається прикинутись тверезим. — Я хотіла віддати її на обрамлення, але так і не зібралася, тож пришпилила її до стіни цвяшками у великі кімнаті. Ну, в тій, пам’ятаєш, вітальні-кухні, де я тебе напувала чаєм.

— Так, — я ніколи не був в її квартирі в Провиденсі.

— Там, де... де я могла її весь час бачити.., але тоді я повер­нулася... гнн...

— Тй що, засинаєш? Ану, не спи мені, міс Булочко!

—Я не сплю... — але голос її потухав.

— Ілсо! Прокинься! Прокинься, йоб-тебе-перейоб!

— Тату! — вигукнула вона шоковано. Але зате без сліду сну в голосі.

— Що трапилося з картиною? Що з нею відбулося, коли ти повернулася?

— Вона опинилася у спальні. Гадаю, я сама її туди перевіси­ла — вона пришпилена тими ж червоними цвяшками — але я не пам’ятаю, коли я це зробила. Гадаю, мені схотілося трима­ти її ближче до себе. Правда, це забавно?

Ні, я не вважав це забавним.

— Тату, я не захочу жити, якщо ти помреш, — сказала во­на. — Я теж помру. І буду мертвою... мертвою, як скляна куль­ка! — Тут вона розсміялася.

А я згадав про Ваєрменову дочку і промовчав.

— Слухай мене уважно, Ілсо. Дуже важливо, щоб ти зроби­ла те, що я тобі зараз скажу. Ти зробиш?

— Так, тату. Якщо тільки це не забере багато часу. Бо я... — Я почув, як вона позіхає. —...така втомлена. Нарешті я змо­жу спокійно заснути, оскільки тепер знаю, що з тобою все гаразд.

Авжеж, вона зможе заснути. Прямо під «Кінцем гри», що висить на червоних цвяшках. І прокинеться, вважаючи, що наша розмова їй наснилася, а насправді її батько вчинив са­могубство на острові Дума.

Це все Персе наробила. Ця відьма. Ця курва.

Повернулася моя лють. Так, ніби нікуди й не дівалася. Але я не міг дозволити їй задовбати собою мені мозок, не міг доз­волити їй навіть проявитися в моєму голосі, бо Ілса може ви­рішити, ніби вона спрямована на неї. Я притиснув слухавку до вуха плечем. Відтак простягнув руку і, вхопившись за тонку хромовану шийку кухонного крану, стиснув її в кулаку.

— Справа не забере багато часу, сонечко. Тільки ти її обо­в’язково мусиш зробити. А тоді вже підеш і ляжеш спати.

Ваєрмен за столом сидів абсолютно тихо і тільки позирав на мене. Надворі стугонів прибій.

— Міс Булочко, яка в тебе духовка?

— Газова. Газова духовка, — вона знову засміялася.

— Добре. Візьми картину і кинь її в духовку. Зачини двер­цята і поверни регулятор, щоб ввімкнувся газ. На повну. Спа­ли її геть.

— Тату, ні! — вона скрикнула це не сонно, а шоковано, як тоді, коли почула від мене йоб, чи ще дужче. — Я обожнюю цю картину!

— Сонечко, я знаю, але якраз ця картина робить з тобою те, що ти зараз відчуваєш.

Я почав ще щось пояснювати, та вчасно зупинився. Якщо справа в картині — а справа, беззаперечно, в ній — нема по­треби щось ще втовкмачувати. Вона й без того все розуміє не гірше за мене. Натомість я мовчки смикав туди-сюдй кран, усім серцем жалкуючи, що це не горло тієї курви.

і

— Тату! Невже ти насправді гадаєш, що...

— Не гадаю я, а точно знаю. Ілсо, піди зніми картину. Я за­чекаю на лінії. Візьми і поклади її в духовку, і спали. Зроби це прямо зараз же.

— Я... о’кей. Зачекай.

Клацнула покладена нею слухавка.

Ваєрмен спитав:

— Вона послухалася?

Перш ніж я встиг йому відповісти, щось хруснуло. Вдарив струмінь холодної води, промочивши мені руку по лікоть. Я по­дивився на кран у своїм кулаку, відтак на рвану діру на тому місці, де він щойно стирчав. Я кинув його в мийку. З діри дзю­рила вода.

— Схоже, що послухалася. — І перегодом: — Вибач.

— Г>е па<іа*. — Він став на коліна, відчинив шафку під мий­кою й поліз рукою поза відро і стос запасних пакетів для сміт­тя. Щось там покрутив і фонтан на місці зламаного крану почав вщухати. — Ти й сам не знаєш, який ти сильний, мучачо. А мо­же й знаєш.

— Мені жаль, — повторив я. Хоча насправді не було ніякого жалю. З порізу на долоні струміла кров, але мені полегшало. Прояснішало. Раптом до мене дійшло, що були часи, коли я ледь не сотворив те саме з горлом моєї дружини. Чи варто дивува­тися, що вона зі мною розлучилася.

Ми сиділи в кухні і чекали. Секундна стрілка на годиннику, що висів над піччю, дуже повільно зробила одне коло цифер­блатом і почала наступне. Зламаний кран ледь сочився водою. Тоді, дуже звіддаля, я почув Ілсин голос

— Я йду... я її зняла... я — І тут вона скрикнула, я не міг вгадати, від болю чи від здивування, чи від того й того разом.

— Ілсо! — закричав я. — Ілсо\

Підхопився Ваєрмен, вдарившись стегном об ребро мийки. Підняв руки, наставивши на мене відкриті долоні. Я похитав головою — поки нічого не розумію\ — Піт струмив мені по що­ках, хоча в кухні аж ніяк не було жарко.

Я не знав, що робити — чи телефонувати ще комусь — аж тут знову заговорила Ілса. Замореним голосом. Але цілком своїм.

— Ісус Христос вранці, — промовила вона.

— Що трапилося? — я ледь втримувався, щоб не кричати. — Іллі, що трапилося?

— Її вже нема. Вона згоріла дотла. Я дивилася у віконце духов-. ки. Там тільки попіл. Тату, мені треба перев’язати руку. Ти мав рацію. Щось дуже, дуже зле було в ній. — Вона нервово засмія­лася. — Та чортова картина не хотіла лізти в піч. Вона викручу­валася... — Знову те нервове гиготіння. — Можна було б сказа­ти, що я порізалась папером, але рана зовсім не схожа на поріз,

і болить не як поріз. Болить як укус. Гадаю, вона мене вкусила.

VIII

Для мене найважливішим було те, що з нею все гаразд. Для неї — що зі мною теж. Ми були в повному порядку. Чи так гада­лося дурненькому художнику. Я їй сказав, що подзвоню завтра.

— Іллі? Зачекай хвильку.

— Авжеж, тату. — Голос в неї звучав бадьоро, я чув, що вона цілком себе опанувала.

— Підійди до пічки, там у духовці вмикається лампочка?

— Так.

— Ввімкни і подивися, і скажи мені, що там залишилося.

— Почекай тоді, бо бездротова слухавка лежить у спальні. Пауза тепер тривала недовго. Вона повернулася й сказала:

— Попіл.

— Добре.

— Тату, а інші твої картини? Вони теж такі, як була ця?

— Я цим зараз займаюся, сонечко. Розповім тобі все іншим разом.

— Добре. Дякую тобі, тату. Ти залишаєшся моїм героєм. Я тебе люблю.

— Я теж люблю тебе.

Це була наша остання з нею розмова, а ми про це не знали. Та хіба хтось таке може знати? У всякому разі, мені залишила­

ся її любов. Я її бережу. Кожного разу повторюю собі це без­сонними ночами.

У інших буває й гірше.

IX

Я гепнувся напроти Ваєрмена і схилив голову собі на долоню.

—Я спітнів, немов якась свиня.

— Якимсь чином цьому могло посприяти руйнування крану міс Істлейк.

— Мені дуже жа...

— Скажеш ще раз, і я наб'ю тобі пику, — пообіцяв він. — Ти діяв чудово. Не кожен міг би так боротися за життя своєї дочки. Повір, я так кажу від заздрості. Хочеш пива?

— Та я його виригаю прямо на стіл. А молоко є?

Він пошукав у холодильнику.

— Ні, молока нема, а хаф’н’хаф підійде?

— Налий мені хоч цього.

— От же ти вередливий сисунець, Едгаре. — Але він на­лив мені велику склянку і я вмить її вижлуктив. Потім, стискаючи в руках важкі стріли з срібними наконечниками, мов якісь пристаркуваті воїни джунглів, ми повільно посу­нули нагору.

Я повернувся до гостьової спальні, ліг навзнак і знову вту­пився у стелю. Рука боліла, але це нормально. І в неї поранена рука, і в мене. Повний консенсус.

Стіл тече, — згадалося мені.

Втопіть ії у сон, — згадалося мені.

Було ще щось — ще щось говорила Елізабет. Перш ніж пригадати, що говорила вона, я згадав дещо важливіше: Ілса спалила «Кінець гри» у себе в духовці, обійшовшись лише порізом, або укусом, на руці.

Я мусив наказати їй продезінфікувати рану. І собі треба було б продезінфікувати.

Я спав. І цього разу мені не наснилася величезна жаба, поява котрої могла б мене застерегти.

На схід сонця мене розбудив грюк. Вітер не вщух, дув навіть ще сильніше, він притаскав з берега під стіну будинку пляж­ний стілець Ваєрмена. Чи, може, веселу парасольку, під якою ми з ним вперше випили холодного зеленого чаю, такого осві­жаючого.

Я натягнув джинси, а решту всього залишив лежати на під­лозі, гарпун зі срібним наконечником у тім числі. Навряд чи Емері Полсон відвідає мене знову, тим паче при світлі дня. Я за­глянув до Ваєрмена, просто заради формальності, я й так чув, як він хропе, підсвистуючи. Він знову лежав на спині, розки­нувши руки.

Зійшовши до кухні, я похитав головою, побачивши злама­ний кран і великий стакан з плівкою від хаф’н’хафу на стінках. Знайшовши у шафі ще більший стакан, я налив собі помаран­чевого соку і вийшов з ним на задній ґанок. Від Затоки, здима- ючи мені над лобом спітніле волосся, дув сильний, але теплий вітер. Приємно. Заспокійливо. Я вирішив прогулятися на пляж і там випити свій сік.

Подолавши три чверті хідника, я зупинився, щоб зробити перший ковток. Стакан був повний з вершечком і трохи соку вихлюпнулося мені на босу ступню. Я навіть не зауважив.

Поглянувши на Затоку, на одній з високих хвиль, що сунули до берега, я побачив яскраво-зелений тенісний м’ячик.

«Це нічого не значить», — запевнив я себе, але неперекон­ливо. Це значило багато, я усвідомив це з першої миті. Пожбу­ривши стакан у зарості морського вівса, я прожогом задибуляв до берега — так бігав Едгар Фрімантл у ті дні.

Кінця хідника я досяг за п’ятнадцять секунд, або й швидше, але за цю мить встиг побачити ще три м’ячика, шість, вісім. Більшість їх хиталися на хвилях правіше мене, північніше.

Під ноги собі я не дивився, тож вилетів з кінця хідника в по­рожнечу, вимахуючи руками. Ноги мої продовжували бігти в повітрі, і я б утримався на них, аби приземлився на здорову, та не пощастило. Різкий біль прохромив мою недужу ногу від литки крізь коліно і в стегно і я розкарякою гепнувся на пісок. За шість дюймів від мого носа лежав один з тих чортових м’ячиків, його намокла опушка зробилася пласкою.

На боці в нього були печатні літери DUNLOP³⁰⁹, чорні, як прокляття.

Важко звівшись на ноги, я озирнув Затоку божевільним поглядом. До Ель Паласіо прямувало лише трохи м’ячиків, проте північніше, далі по берегу, напроти Великої Ружі я по­бачив цілу зелену флотилію — їх там було близько сотні, а то й більше.

Це нічого не значить. Вона в безпеці. Вона спалила карти­ну і зараз спить в своїй квартирі за тисячу миль звідси у пов­ній безпеці.

— Це нічого не значить, — повторив я, але тепер в лице мені дуло не теплим, а холодним вітром. Впритул до прибою, де пісок був вогкий, темний, блискучий, я пошкутильгав в бік Великої Ружі. Переді мною хмарками вгору злітали цвіріньки. Раз у раз якась хвиля підкидала мені під ноги тенісний м’ячик, їх тепер вже чимало валялося на щільній піщаній стежці. Далі я побачив розідраний ящик, на якому було написано «Тенісні м'ячі Dunlop» та «Фабричний брак без жерстянок». Навкруги підскакували в набігаючих хвилях м’ячики.

XI

Я відімкнув двері й залишив ключі висіти в замку. Подибав до телефону й побачив блимаючий вогник автовідповідача. На­тиснув кнопку «плей». Безбарвний голос робота промовив, що повідомлення отримано о 6:48 ранку, це значило, менш як пів­години тому. Відтак гучномовець вибухнув голосом Пам. Я ма­шинально нахилив голову, немов намагаючись уникнути попа­дання в обличчя гострих скалок скла.

— Едгаре! Мені дзвонили з поліції, вони сказали, що Ілса мертва! Сказали, що жінка на ім’я Мері Айр вдерлася до її квартири і вбила її! Це твоя подружка! З твоєї мистецької ком­панії, з тієї твоєї Флориди, і вона вбила нашу дочку! — Пам

зайшлася дикими, нестримними риданнями... потім сміхом. Жахливим сміхом. В обличчя мені немов встряв шматок скла. — Подзвони мені, ти, курвий сину. Подзвони і поясни. Ти сказав, що вона в цілковитій БЕЗПЕЦІ!

А далі знову почувся плач. Клац, і він перервався. Залиши­лося тільки гудіння порожньої лінії.

Я нахилився й натиснув кнопку «Вимк.».

Я зайшов до Флоридської кімнати й подивився на тенісні м’ячі, що не переставали танцювати на хвилях. Відчуття в мене було, ніби дивлюся в очі супротивнику.

Мертві близнючки залишили у мене в студії записку «Де наша сестра?»

Може, вони мали на увазі Іллі?

Я ледь не в очі побачив відьму, як вона киває й сміється.

— Тії тут, Персе? — промовив я.

Вітер шугонув крізь жалюзі. Хвилі билися в берег з регуляр­ністю метронома. Птахи полетіли понад водою з криками. Я по­бачив на пляжі ще один розламаний ящик від м’ячиків, вже наполовину вгрузлий у пісок. Скарб з моря, законний приз від кальдо. Вона спостерігає, ну гаразд. Чекає, що я зламаюся. Я був абсолютно в цьому впевнений. Вона — чи хто? її спогляда­чі? — вони, либонь, сплять удень, але не вона.

— Я виграю, ти виграєш, — промовив я. — Та ти, певне, га­даєш, що злизала сметанку? Розумака Персе.

Звісно, вона розумна. Вона давно грається в цю гру. Мені подумалося, що вона була старою вже тоді, коли діти Ізраїлю ще орали поля Єгипту. Якийсь час вона спала, а ось тепер про­кинулася.

І дістати вона могла далеко.

Задзвонив телефон. Я пішов до нього, — все ще відчуваючи себе як два Едгари, один приземлений, а інший ширяє над го­ловою цього приземленого, — і взяв слухавку. Дзвонив Даріо. Розстроєний.

— Едгаре? В чому справа? Чому ми не можемо надсилати картини...

— Не тепер, Даріо, — відповів я. — Іїш).

Перервавши зв’язок з ним, я набрав номер Пам.

Тепер, коли я не загадувався над ними, цифри не становили проблеми; м’язова пам’ять діяла напрочуд ефективно. Мені прийшло в голову, що людям краще було б вимерти, якби в них залишився тільки цей тип пам’яті.

Пам трохи заспокоїлась. Не знаю, що вона там приймала, але воно вже почало діяти. Ми балакали з нею двадцять хвилин. Вона схлипувала весь час і раз у раз зривалася на звинувачення, але, оскільки я не намагався захищатися, її гнів розчинявся у жалю й відчаї. Я отримав усі важливі дані, так мені тоді зда­лося. Був ще один дуже важливий факт, на який ми обоє не звер­нули уваги, та, як сказав колись один мудрець, — «чого не ба­чиш, того не можеш вдарити», а представник поліції, котрий телефонував Пам, не здогадався сказати їй, що принесла з со­бою Мері Айр до помешкання нашої доньки.

Звісно, про пістолет «беретта» він не забув.

— Поліція каже, що вона, скоріш за все, примчала машиною, практично ніде не зупиняючись, — повідала Пам тупо. — їй не вдалося б пронести з собою зброю в літак. Навіщо вона це зробила? Це знову якась твоя срана картина?

— Авжеж, картина, — погодився я. — Вона купила собі одну.

Я про це був зовсім забув. Я навіть не згадував про неї. Ні

разу. Мене непокоїв той довбаний бойфренд Іллі.

Дуже спокійним голосом моя екс-дружина — такий в неї вже був тоді легальний статус — промовила:

— Це зробив ти.

Так. Це моя вина. Я міг би здогадатися, що Мері Айр обо­в’язково купить принаймні одну картину, і, скоріш за все, якусь з серії «Дівчина і Корабель» — найотруйнішої з усіх. Ясно, що вона не залишила б її в «Ското», якщо живе прак­тично поруч, у Тампі. Я зрозумів, що картина могла лежати в багажнику її роздовбаного мерседеса вже тоді, коли вона підвозила мене до шпиталю. Звідти вона могла поїхати прямо до себе у Девіс Айлендс, щоб взяти там свій автоматичний пістолет, зареєстрований як зброя самооборони. Еге ж, їй якраз було по дорозі на північ.

Тут я міг принаймні вибудовувати версії. Кінець кінцем, ми були з нею знайомі і я знав, як вона ставилася до моїх робіт.

— Пам, тут, на острові, відбувається щось зле. Я...

— Ти гадаєш, Едгаре, що мене це хвилює? Чи чому та жінка це зробила? Ти довів до того, що вбили нашу дочку. Я не бажаю більше тебе чути, ніколи не бажаю тебе бачити і краще я вико­лупаю собі очі, ніж подивлюся коли-небудь на якусь з твоїх картинок. Краще б ти здох, коли той кран на тебе наїхав. — У її голосі прозвучала жахлива розважливість. — Це був би най-, щасливіший кінець.

Мить мовчання, а далі знову гудіння порожньої лінії. Я хотів було пожбурити цілком весь телефонний апарат через кімна­ту об стіну, але Едгар у мене над головою сказав — ні. Едгар у мене над головою сказав, що Персе від цього, либонь, отри­має чимале задоволення. Тож натомість я обережно поклав слухавку і ще хвилину стояв, погойдуючись на п’ятах, живий, в той час як моя дев’ятнадцятирічна донька була мертвою, і чомусь не застрелена, а втоплена у ванні оскаженілою арт- критичкою.

Потім, дуже повільно, я рушив до дверей. Я їх не замкнув. Не бачив сенсу замикати їх тепер на ключ. Притулена до стіни, стояла мітла для Змітання піску з ґанку. Я кинув на неї погляд і мені засвербіла права рука. Я підняв її до очей. Як завжди, нічого, але стискаючи кулак і розчепірюючи пальці, я відчував, як вони гнуться. І пара довгих нігтів впивається мені в долоню. Решта відчувалися короткими, зазубреними. Певне, обламали­ся. Десь, либонь нагорі, у Малій Ружі валяється на килимі па­рочка уламків примарних нігтів.

— Зникни, — сказав я долоні. — Зникни й помри, ти мені більше не потрібна.

Але вона нікуди не поділася. І не збиралася. Як і рука, на якій вона колись росла, долоня свербіла і смикалася, і боліла, і від­мовлялася покидати мене.

— Тоді катай, знайди мою дочку, — наказав я, і в мене поли­лися сльози. — Поверни її назад, хіба ти не можеш? Поверни мені її. Я намалюю все, чого ти забажаєш, тільки поверни мені її.

Нічого не трапилося. Так і стояв собі однорукий чоловік зі своїм фантомним свербінням. Єдиним привидом там був його власний, котрий витав у нього над головою і все це спостерігав.

Сверблячка в моєму тілі ставала нестерпною. Я підхопив мітлу, ридаючи вже не тільки від печалі, а й від жахливого не­досяжного свербежу, і тут же зрозумів, що не зможу зробити, чого потребував — однорукий не може переламати дрючину об коліно. Я приставив мітлу знову до стіни і наступив на держак здоровою лівою ногою. Хрусь, і віник відлетів геть. Я підняв обламаний держак собі перед очі і кивнув. Годиться.

Я обійшов дім і пошкутильгав на берег, відзначаючи краєчком мозку у темряві під Великою Ружею балаканину мушель, що розгорялася з кожним кидком хвилі і відкочуванням її назад.

У голові майнула одна згадка, коли я підійшов до мокрого блискучого ящика, помальованого там і сям тенісними м’ячика­ми. Третя фраза, котру сказала Ваєрмену Елізабет: «Ги захочеш, але ти не мусиш».

— Надто пізно, — промовив я, і враз лопнула мотузочка, якою був прив’язаний до моєї голови горішній Едгар. Він від­летів геть і якийсь час я не відчував нічого.

17 —ПІВДЕННИЙ КІНЕЦЬ ОСТРОВА

і

Єдине, що пригадую, потім прийшов Ваєрмен і підняв мене. Пам’ятаю, я зробив кілька кроків, відтак згадав, що Ілси більше нема, й укляк на колінах. А найганебнішим було те, що навіть з розбитим дощенту серцем я захотів їсти. Я почувався дуже голодним.

Пам’ятаю, Ваєрмен завів мене крізь відчинені двері у дім, пам’ятаю, він казав, що все, всі ті жахи привиділися мені в по­ганому сні, а коли я заперечив йому — ні, Мері Айр це зробила, все трапилося насправді, це Мері Айр втопила Ілсу у ванні, він розсміяв'ся і сказав, що так він і знав. На якусь кошмарну мить я йому повірив.

Я кивнув на телефон.

— Послухай повідомлення, — сказав йому, а сам пішов до кухні. Коли знову почувся голос Пам — «Едгаре, дзвонили з поліції, сказали, що Ілса мертва!» — я пожирав пластівці повними жменями, прямо з коробки. В мене було дивне від­чуття, ніби я належу до зрізу препарату, який ось-ось покла­дуть під мікроскопом і почнуть вивчати. В сусідній кімнаті закінчився запис. Ваєрмен вилаявся і ввімкнув його знову спо­чатку. Я жер пластівці. В пам’яті не залишилося згадок про те, що було зі мною на пляжі до приходу Ваєрмена. Цей період в ній був порожнім, як мої перші дні у шпиталі після аварії.

Я вигріб рукою залишки пластівців, відправив їх до рота і ковт­нув. Вони стали мені поперек горла, і це було добре. Я зрадів, що вдавився. Я заслуговував на смерть через удавлення. Мину­лося. Я почовгав до вітальні. Ваєрмен з виряченими очима стояв біля автовідповідача.

— Едгаре.., мучачо.., що, заради Господа..?

— Одна з картин, — відповів я, човгаючи далі. З повним шлун­ком мені захотілося забуття ще більше. Хоч би на якийсь час. І це не було просто бажання, це була потреба. Я переламав мітлу... а потім з’явився Ваєрмен. Що було між цими подіями? Я не знав.

Я вирішив, що не бажаю цього знати.

— Що за картина..?

— Мері Айр собі купила. Я певен, що якусь з серії «Дівчина і Корабель». І одразу забрала її з галереї. Я мав би про це здога­датися. Ваєрмене, мені треба лягти. Поспати. Дві години, добре? А потім розбудиш мене і підемо на південний кінець.

— Едгаре, ти виснажений... я не думаю, щоб після такого ти...

Я опустив очі. Голова важила сто фунтів, але я спромігся.

— Вона також не думає, але все мусить закінчитися сьогодні. Дай мені дві години.

Прочинені двері Великої Ружі дивилися на схід і ранкове сонце кидало яскраві промені Ваєрмену на лице, освітлюючи співчуття такої сили, що мені несила було його витримати.

— О’кей, мучачо. Дві години.

— Тим часом намагайся ні в що не встряти. — Не знаю, чи почув він останню фразу. Я вже сунув до спальні і слова від мене розбігалися. Впавши на ліжко, я намацав Ребу. Якусь мить я зважував, чи не пожбурити її в інший кінець кімнати, як до того мені хотілося це зробити з телефоном. Натомість я при­горнув її до себе, втопив обличчя в її піддатливому тільці й за­плакав. Так, плачучи, й заснув.

II

— Прокидайся, — штурхав мене хтось. — Едгаре, прокидайся. Якщо ми збираємося щось робити, треба поспішати.

— Ну, не... я сумніваюся, що він зможе кудись йти. — Голос належав Джекові.

— Едгаре! — Ваєрмен дав мені ляпаса, а відтак ляснув і по другій щоці. Безжально. Яскраве світло мучило мої заплющені очі червоним сяйвом. Я спробував відгородитися від усіх цих подразників — по інший бік повік на мене чекало зло, — але

Ваєрмен мені не дозволив. — Мучачої Прокидайся! Вже десять хвилин на одинадцяту!

Це подіяло. Я сів і розплющив очі. Він тримав у мене перед обличчям лампу. Так близько, що я відчував її жар. За його спиною стояв Джек. Згадка про те, що Ілса, моя Іллі, мертва, прохромила мені серце, але я відштовхнув її геть.

— Вже одинадцята/? Ваєрмене, я тобі казав дві години! А що як хтось з родичів Елізабет вирішить сюди...

— Спокійно, мучачо. Я зателефонував до погребального са­лону і наказав передати, Щоб усі трималися подалі від Думи. Сказав, що ми тут, усі троє, захворіли на кір з краснухою. Дуже заразний вірус. І ще я дзвонив Даріо, розповів йому про твою дочку. Картини під контролем, у всякому разі поки що. Для тебе це, звісно, зараз не так важливо, але...

— Якраз важливо. — Я підхопився на рівні і потер рукою обличчя. — Персе не має права заподіяти лиха більше, ніж вона встигла вже наробити.

— Едгаре, мені так жаль, — промовив Джек,—я так співчуваю вашій втраті. Я розумію, що вам від цього аж ніяк не легше, але...

— Ні, легше, — відповів я йому, і колись дійсно може полег­шати. Якщо я буду це повторювати, якщо буду діяти. Аварія навчила мене тільки одному: єдиний спосіб рухатися — руха­тися. Повторювати собі —я можу це зробити, навіть коли знаєш, що не можеш.

Я помітив поряд свій одяг, хтось з них приніс його. Але для сьогоднішньої роботи мені потрібні будуть не кросівки з-під ліжка, а важкі черевики, що стоять у щафі. На Джеку були ви­сокі робочі черевики Georgia Giants і сорочка з довгими рука­вами — дуже добре.

— Ваєрмене, зробиш кави?

— А час ми маємо?

— Надолужимо. А поки що мені потрібно остаточно проки­нутися. І вам, хлопці, на завадило б підзарядитися. Джеку, ти допоможеш мені взути черевики?

Ваєрмен зник на кухні, а Джек присів напочіпки, взув на мене черевики і зав’язав шнуркц.

— Що тобі вже відомо? — спитав я його.

— Більше ніж мені хотілося б знати, — відповів він. — Але я нічого з того не розумію. На вашому вернісажі я балакав з цією жінкою — Мері Айр? — і вона мені сподобалася.

— Мені теж.

— Поки ви спали, Ваєрмен телефонував вашій дружині. їй не схотілося довго з ним балакати, тож тоді він зателефонував одному з ваших друзів, з котрим познайомився на вистав­ці — містеру Бозмену.

— Розказуй.

— Едгаре, ви певні, що...

— Розказуй.

Версія Пам була неповною, уривчастою, та й від неї у мене в пам’яті мало що залишилося. Подробиці потонули у видінні Ілсиного волосся, що плаває на поверхні води у переповненій ванні. Видіння могло неправильно передавати те, що відбулося насправді, але воно було диявольськи яскравим, диявольськи точним, і воно витіснило з мого мозку все інше.

— Містер Бозмен розповів, що поліція не знайшла слідів вламу, тож вони гадають, що ваша дочка сама її впустила в квар­тиру, хоча ще стояла глупа ніч...

— О, Мері просто натискала кнопки домофону, поки хтось їй не відкрив двері. — Моя відсутня рука почала свербіти. Гли­боким свербінням. Сонним. Майже мрійливим. — Тоді вона дісталися Ілсиної квартири і подзвонила в двері. Припустімо, прикинулась кимось іншим...

— Едгаре, ви гадаєте, чи...

— Припустімо, прикинулася кимось з госпел-гурту «Колібрі» і, скажімо, з-за дверей повідомила, що трапилося щось погане з Карсоном Джонсом.

— Хто це такий?

— Вона до того ж назвала його Смайлі, чим і переконала Ілсу.

Повернувся Ваєрмен. А заразом і другий, леткий Едгар. Ниж­ній Едгар на острові Дума в ранковому флоридському світлі бачив лише звичайні речі. Едгар, що плавав над моєю головою, бачив більше. Не все, але стільки, що аж забагато.

— Що було далі, Едгаре? — запитав Ваєрмен, і дуже м’яко він це зробив. — Як ти гадаєш?

— Скажімо, Іллі відмикає двері, прочиняє і бачить жінку з націленим на неї пістолетом. Звідкілясь вона знає цю жінку, але перед цим вона вже пережила жахливу ніч, була дезорієн­тована, тож не може точно пригадати, хто це — в неї заціпило пам’ять. Можливо, це на краще. Мері наказує їй повернутися кругом, а коли Іллі це робить.., коли вона робить це... — Тут я знову заплакав.

— Едгаре, чоловіче, не треба, — сам ледь не плакав Джек. — Це тільки ваші припущення.

— Це не припущення, — сказав Ваєрмен. — Хай говорить.

— Але навіщо нам про це знати...

— Джеку... мучачо.., ми не можемо знати, що нам потрібно знати. Тож хай чоловік розповідає.

Я чув їхні голоси ніби звідкілясь здалеку.

— Скажімо, коли вона обернулася, Мері вдарила її пістоле­том. — Я втер собі очі й лице рукою. — Скажімо, вона вдарила її кілька разів, чотири або п’ять. Це в кіно б’ють тільки раз і лю­дина вирубається, мов вимкнена лампочка. Навряд, щоб так було в реальному житті.

— Не так, — промурмотів Ваєрмен, звісно, ця гра в припу­щення виявилася аж занадто точною.

— Від ударів зверху по голові моя Отака-то-Дівчинка отри­мала три проломи черепа, вилилося багато крові.

Мері потаскала її. Кривавий слід тягнувся через вітальню і кухню (сморід від спаленого етюду, радше за все, ще висів у повітрі), а далі коротким коридором між спальнею і закут­ком, що слугував для Ілси кабінетом. У кінці цього коридор­чику Мері наточила води у ванну і втопила мою непритомну доню, як непотрібне кошеня. Виконавши цю роботу, Мері повернулась до вітальні, сіла на диван і вистрелила собі в ро­та. Куля знесла їй верхівку черепа, розплескавши по задній стіні, разом з добрячим жмутом волосся, всі її мистецькі ідеї. Тільки-но хилилося до четвертої ночі. Сусід знизу мучився безсонням, він вгадав звук пістолетного пострілу і викликав поліцію.

— Навіщо було її топити? — спитав Ваєрмен. — Мені це незрозуміло.

»1

«Бо це манера Персе», — подумав я, а вголос промовив:

— Не будемо зараз про це гадати. Гаразд?

Він вхопив мене за єдину руку і стиснув її:

— Гаразд, Едгаре.

«А якщо ми зробимо свою справу, можливо, нам вже непо­трібно буде про це гадати», — подумалось мені.

Але ж це я затягнув у воду мою дочку. Я був певен цього. Я намалював її на пляжі.

Мою мертву доню. Мою утоплену донечку. Намалював на піску, щоб хвилям її було легше забрати.

«Ти захочеш, — сказала Елізабет, — але ти не мусиш».

Ох, ця Елізабет.

Іноді ми не маємо вибору.

III

Ми надудлились кави на осяяній сонцем кухні Великої Ружі, аж піт нам виступив на щоках. Я запив кавою три пігулки аспірину, і послав Джека взяти два альбоми «Умілець», на­казавши нагострити геть усі кольорові олівці, які він тільки знайде нагорі.

Ваєрмен поклав до пластикового наплічника все годяще з холодильника: моркву, різані огірки, шість упаковок пепсі, три великих пляшки води Еуіап, кілька ростбіфів і одне — як їх зве Джек — курча-астронавта в прозорій капсулі.

— Мені якось дивно, що ти ще думаєш про їжу, — сказав він без тіні відрази.

— Мене не цікавить їжа сама по собі, — пояснив я, — але, можливо, мені доведеться дещо малювати. Фактично, я абсо­лютно впевнений у тому, що мені доведеться малювати. А ця робота спалює в мені калорії цілими вагонами.

З’явився Джек з альбомами й олівцями. Я вхопив їх і знову послав його нагору по гумки для стирання. Я мав підозру, що мотлоху буде більше, ніж я сподіваюся, — та хіба не так завж­ди? — але не знав, що саме знадобиться. Я поглянув на годин­ник. Було десять хвилин на дванадцяту.

Дата добавления: 2015-08-28