Клуб сімейного дозвілля 30 страница

— Але дещо наштовхує на підозри...

— Авжеж, — погодився Джек.

— Отже, ти приніс сюди кошик і знайшов двері відімкнути­ми, — сказав я. — Сліди. Підрамник хтось узяв і поставив на мольберт.

— І після цього ти скажеш, що тут був скажений бібліоте­кар, амігої

— Ні, я тільки... — Язик мені укляк, голос пропав. Довелося ще випити води, і тільки після того я продовжив. — Я маю на увазі, що не тільки вампіри можуть повертатися з мертвих.

— Про кого ж ви тоді говорите? — спитав Джек. — Про зомбі?

Я згадав Персе і зогнилі вітрила.

— Назвемо їх дезертирами.

XI

— Едгаре, ти певен, що хочеш ночувати тут сам? — спитав Ваєрмен. — Бо сам я не певен, що це така вже гарна ідея. Особ­ливо в компанії зі стосом оцих старих малюнків. — Він зіт­хнув. — Ти досяг того, що нагородив Ваєрмена першокласними дрижаками.

Ми сиділи у Флоридській кімнаті, назираючи початок дов­гого повільного скочування сонця до горизонту. Я виставив сир з крекерами.

— Я не маю впевненості, що це може якось інакше подіяти, — сказав я. — Вважай мене самотнім стрільцем у світі мистецтва. Я малюю сам-один, маракуй.

Поверх склянки свіжого чаю на мене поглянув Джек.

— Ви збираєтеся малювати?

— Угу, почеркаю той-вой. Я на цьому трохи розуміюся.

А коли я знову подумав про пару садових рукавичок — на одній написано РУКИ, а на іншій ГЕТЬ — то вирішив, що одно­го рисунку таки вистачить, особливо, якщо я буду його ство­рювати кольоровими олівцями Елізабет.

Обернувшись до Ваєрмена, я спитав:

— У тебе сьогодні ритуал у погребальному салоні, так?

Ваєрмен подивився на свій годинник і зітхнув.

— Вірно. З шостої до восьмої. А завтра знову, з полудня до другої. Родичі з найдальших кутків прибудуть, щоб повишкіря- ти зуби на самозванця-узурпатора. В його ролі виступатиму я. А післязавтра фінальний акт. Похорон у церкві унітаріїв-уні- версалістів в містечку Оспрей. О десятій. Затим кремація у Аб- бот-Векслера. Гори-гори-ясно-аби-не-погасло.

Джек скривився:

— Яка вульгарщина.

Ваєрмен кивнув.

— Смерть вульгарна, синку. Пам’ятаєш, як ми співали в ди­тинстві? «Червак туди, червак сюди, смакуймо гноєм за труди».

— Супер, — похвалив я.

— Отож, — погодився Ваєрмен. Вибрав собі крекер, обдивився його з усіх боків і щосили пожбурив його назад на тарілку, аж той рикошетом відлетів на підлогу. — Це безглуздя. Все це безглуздя.

Джек підібрав крекер, здавалося, ніби він хоче його надку­сити, але ні, відклав убік. Либонь, вирішив, що їсти крекери з підлоги це також не по-людськи. Можливо, так і є. Правил до чорта, всяких.

Я звернувся до Ваєрмена.

— Зайдеш до мене, коли повернешся ввечері зі своєї вахти у погребальному салоні, о’кей?

-Так.

— А якщо я скажу тобі, що в мене все гарно, ти підеш додому.

— Не заважатиму твоєму спілкуванню з музою, або з духа­ми. — Я кивнув, бо, схоже, він мав рацію. А відтак обернувся до Джека. — А ти, поки Ваєрмен буде в салоні, залишатимеш­ся в Ель Паласіо, так?

— Авжеж, якщо ви, хлопці, саме цього від мене очікуєте.

Йому не дуже приємною видавалася ця перспектива, і я не мав

права його ганити. Дім величезний, Елізабет прожила в ньому довгі роки, і там ще живісінька була по ній пам’ять. Мені б там теж було моторошно — звичайно, якби я не був певен, що при­види на Думі геть усюди.

— Якщо я тобі зателефоную, примчиш сюди.

.1

— Буду. Телефонуйте або прямо в дім, або мені на мобільний.

— Ти певен, що твій телефон працює?

Він подивився трохи присоромлено.

— Батарея трохи сіла, от і все. Я зарядив її у себе в машині від акумулятора.

Озвався Ваєрмен.

— Мені хотілося б краще зрозуміти, чому ти, Едгаре, вирі­шив, що можеш продовжувати з цим усім гратися?

— Бо нічого ще не завершилося. Це тривало довгими рока­ми. Довгі роки тут спокійно собі жила Елізабет, спершу з бать­ком, а потім сама. Вона займалася благодійництвом, мала друзів, грала в теніс і бридж — мені так розповідала Мері Айр — а більше за все займалася арт-громадою Сонячного узбережжя. То було тихе, достойне життя старіючої леді, в котрої купа грошей і мало поганих звичок, якщо не враховувати її любов до цигарок. Далі все почало змінюватися. їм Шегіа. Ти сам так казав, Ваєрмене.

— їй вважаєш, що й насправді щось розпочало ці зміни? — спитав він. Спитав не недовірливо, а радше здивовано.

— Це ти так вважаєш, — наголосив я.

— Іноді вважаю. Але це не те, у що мені хочеться вірити. Ніби є щось таке далекосяжне... з очима такими прискіпливи­ми, воно бачить тебе.., мене... і бозна, що ще...

— Мені воно теж не подобається, — сказав я, хоча це було далеким від правди. Насправді я його ненавидів. — Мені не по­добається сама думка, ніби щось могло дійсно сягнути Елізабет і вбити її — можливо, воно злякало її всмерть, аби лиш вона замовчала.

— І ти гадаєш, що з цими картинками зможеш з’ясувати, що саме відбувається?

— Так, дещо. Скільки, я не можу сказати, поки не спробую.

— А тоді?

— Побачимо. Майже напевне — подорож на південний кі­нець острова. Там нас чекають деякі незакінчені справи.

Джек поставив свій стакан з чаєм.

— Які ще незакінчені справи?

Я похитав головою.

— Поки не знаю. Її малюнки можуть мені розповісти.

— Якщо не зануришся в них аж так глибоко з головою, що оговтаєшся тільки коли вже не буде можливості повернутися на берег, — попередив Ваєрмен. — Саме це й сталося з двома маленькими дівчинками.

— Це я розумію.

Джек наставив на мене палець.

— Бережіть себе. Правопорушнику.

Я навзаєм прицілився в нього пальцем:

— По-людськи.

15 — ВТОРГНЕННЯ

і

Через двадцять хвилин я сидів у Малій Ружі зі своїм альбомом на колінах, поряд стояв червоний пікніковий кошик. Прямо переді мною, заливаючи західне вікно світлом, лежала Затока. Внизу піді мною мурмотіли мушлі. Мольберт я відсунув убік, а робочий стіл вкрив рушниками. На них поклав гостро зато­чені недогризки її кольорових олівців. Небагато від них — тов­стих, якихось допотопних — залишилося, але я гадав, що мені вистачить. Я готовий.

— От баран, — сказав сам собі. Ніколи я не буду до такого готовим. У глибині душі я сподівався, що нічого не відбудеть­ся, хоча розумів, що, скоріш за все, щось буде. Я гадав, саме тому Елізабет й воліла, щоб я знайшов її кошик. А втім, чи могла вона достеменно пам’ятати, що в ньому лежить? Я при­пускав, що Елізабет забула більшість того, що з нею відбувалося в дитинстві, ще раніше, ніж Альцгаймер ускладнив її проблеми. Бо забування не завжди є вимушеним. Іноді воно бажане.

Кому б схотілося пам’ятати щось таке жахливе, від чого ваш батько іфичав так, що аж закривавився? Краще вже зовсім перестати малювати. Просто відморозитися. Краще вже казати людям, що не вмієш нарисувати навіть чоловічка з патичок, що, коли йдеться про мистецтво, ти волієш діяти, як багаті випуск­ники університетів, що спонсорують команди своїх альма-ма­тер: не можеш бути спортсменом, підтримуй спортсменів. Краще викинути з голови достоту все, на що спроможешся, а у поваж­ному віці сенильність потурбується про решту.

Еге ж, деякі з колишніх навичок можуть зберігатися — як рубці на мозковій оболонці після старої травми (скажімо, після падіння з запряженої поні бідки) — і треба знаходити способи для їх каналізації вряди-годи, це схоже на регулярне вичавлю­вання гною із застарілої пухлини, котра ніколи остаточно не за­гоїться. Тому-то проявляється інтерес до чужого мистецтва. Можна патронувати мистецтво. А якщо й цього недостатньо? Ну, тоді можна почати колекціонувати порцелянові статуетки й будиночки. Будувати собі Порцелянове місто. Ніхто не назве заняття такими інсталяціями мистецтвом, але вони потребують роботи уяви, а регулярні вправи — зокрема візуального аспек­ту уяви — достатньо для припинення.

Припинення чого?

Свербіння, звісно.

От, чортове свербіння.

Я потягнувся почухати праву руку і крізь порожнечу в ти­сячний раз вхопився собі за ребра. Відхилив палітурку альбо­му, отримав перший аркуш.

Почніть з чистого простору.

Він звертався до мене, як, я певен, колись чистий аркуш звертайся до неї.

Заповни мене. Бо білість — це відсутність спогадів, колір неможливості пам’ятати. Роби. Показуй. Рисуй. І тоді свер­біння минеться. На якийсь час непевність стишиться.

Прошу, залишайся на Острові, — благала вона. — Байдуже, що трапиться. Ти потрібен нам.

Я вирішив, що так воно й мусить бути.

Олівець рухався швидко. Мінімум штрихів. І ось вже щось схоже на повозку. Чи радше, на двоколісну бідку, яка стоїть і че­кає, коли в неї запряжуть поні.

— Вони тут жили цілком щасливим життям, — повідомив я порожній студії. — Батько й дочки. Потім Елізабет випала з бідки і почала рисувати, позасезонний ураган розворушив поклад скарбів, дівчатка потонули. Потім, хто вижили, переї­хали до Маямі і неприємності закінчилися. А от коли вони майже через двадцять п’ять років повернулися сюди...

Під бідкою я написав друкованими літерами ГАРНО. Поду­мав. Додав ЗНОВУ.

ГАРНО ЗНОВУ.

.1

Гарно, десь далеко піді мною прошепотіли мушлі. Гарно знову.

Авжеж, їм було гарно, гарно було Джонові й Елізабет. І коли Джон помер, Елізабет так само залишалося гарно. Гарно опіку­ватися мистецькими виставками. Гарно займатися порцеляною. Далі з якоїсь причини все почало змінюватися. Не знаю, чи загибелі Ваєрменової дружини і дочки були частиною цих змін, але припускаю, що могли бути. А щодо його і мого прибуття на острів Дума в мене питань не виникало. Я не мав цьому раціо­нального пояснення, я просто знав.

Усе на острові Дума йшло прекрасно... потім дивно... потім знову на довгий час усе стало прекрасно. А тепер...

Вона прокинулася.

Стіл тече.

Щоб мені зрозуміти, що відбувається зараз, треба зрозуміти, що відбувалося тоді. Небезпечно це, чи ні. Я мушу.

II

Я взяв її перший рисунок, котрий і рисунком взагалі важко було назвати, просто якась кривуля проведена поперек аркуша. Я взяв його в ліву руку, заплющив очі і уявив собі, ніби торка­юся його правою рукою, точно так, як торкався в уяві РУКИ- ГЕТЬ рукавичок Пам. Я намагався уявити; ніби пальцями пра­вої руки гладжу ту вихилясту лінію. Справа пішла потроху, але я відчув відчай. Невже мені доведеться таким чином працюва­ти з усіма малюнками? їх тут дванадцять дюжин, і то за най- скромнішими підрахунками. До того ж я був не в захопленні від екстрасенсорної інформації.

Не переймайся. Рим не миттю будувався.

Я вирішив, що трішечки галасу від радіо «Кістка» не зава­дить, а допомогти може. Я підвівся, тримаючи старий аркуш паперу в правій руці, і, природньо, він сковзнув долі, бо ж ні­якої правої руки в мене насправді не з’явилося. Я нахилився по нього і згадав, що прислів’я правильно буде — Рим не в один день будувався.

Але Мельда каже будувався.

Я застиг з аркушем у лівій руці. Тій, якої не зумів дістати кран. Що це було, справжній спогад, яким зі мною поділився аркуш, чи просто моя власна думка? Послужлива реакція мого мозку?

— Це не малюнок, — промовив я, вдивляючись у криву лінію.

Ні, не малюнок, але він намагався стати малюнком.

Я знову гепнувся гузном на сидіння стільця. Ця моя дія аж ніяк не була свідомою, це більше скидалося на те, що мені ніби підломилися коліна. Я подивився на лінію, відтак у вікно. Пе­реводив погляд від Затоки на лінію. Від лінії на Затоку.

Вона намагалася нарисувати горизонт. Він став її першим малюнком.

Так.

Я поклав перед собою альбом і вхопив один з її олівців. Не вибираючи, головне — аби лиш він був її. Відчув його вагу, товщину. Відчув, що він — саме те, що треба. І почав малювати.

На острові Дума мені це вдавалося найкраще.

III

Я начеркав дитину, що сидить на стільчаку. Голова забинтована. В одній руці вона тримає стакан. Іншою рукою обіймає за шию батька. Він у старомодній майці на бретельках і з мильною пі­ною на обличчі. На задньому плані тінню стоїть няня. На цьому моєму етюді ніяких браслетів, бо вона їх не завжди вдягає, але голова пов’язана хусткою, вузол на маківці. Няня Мельда, най­ближча людина для Ліббіт після матері.

Ліббіт?

Так, її так всі називали. Так вона сама себе називала. Малень­ка Ліббіт.

— Найменша, — мугикнув я, перегорнувши перший аркуш альбому. Олівець — короткуватий, товстуватий, нікому не­потрібний упродовж ледь не трьох чвертей століття — ви­явився ідеальним знаряддям, ідеальним каналом. Він знову почав рухатися.

Я нашкрябав дівчинку в якійсь кімнаті. На стіні поза нею з’явилися книжки, отже, бібліотека. Татова бібліотека. На го-

лові в неї бинтова пов’язка. Сидить біля столу. Татового столу. На ній щось на кшталт домашнього халатику. У неї

(олі-фець)

олівець у руці. Кольоровий? Либонь, ні — поки що ні, але це зараз не має значення. Вона знайшла своє знаряд дя, свій фокус, своє métier*. І якою ж вона стала голодною! Якою ненажерливою!

Вона думає — Мені знадобиться ще багато паперу.

Вона думає — Я — Елізабет.

— Вона буквально емалювала себе знову в цей світ, — про­мовив я, і мене від голови до п’ят обсипало гусячою шкірою. Але хіба я сам не те саме зробив? Хіба я не зробив точнісінько те саме, тут, на острові Дума?

Мені ще багато чого треба зробити. Я очікував, що цей вечір буде довгим і важким, але передчував великі відкриття, а стра­ху не було — принаймні ще тоді, і відчував лиш збудження з мідним присмаком у роті.

Я нахилився і підняв третій малюнок Елізабет. Четвертий. П’ятий. Шостий. Швидкість нарощувалася. Іноді я гальмував, щоб щось начеркати, здебільшого в цьому не виникало потре­би. Картини складалися у мене в голові, причина, чому мені нема сенсу зображати їх на папері, була для мене зрозуміла. Елізабет вже зробила всю роботу, давно, ще коли одужувала після травми, яка її ледь не вбила.

У ті щасливі дні, до того як заговорила Новін.

IV

Під час інтерв’ю Мері Айр зауважила, що в моєму віці відкрити в собі такий високий талант до малювання це, либонь, схоже на те, якби отримати ключі від суперкрутої спортивної тачки. Я по­годився, щось схоже на це. В іншому місці вона сказала, що це, либонь, схоже на те, якби мені вручили ключі від цілком умеб­льованого будинку. Від справжнього помістя. Я погодився. Теж схоже. А якби вона продовжувала далі ці порівняння? Сказала б,

і

що це схоже на те, якби я успадкував мільйон акцій Майкрософ­ту або мене обрали довічним правителем якогось багатого на нафту (але мирного) емірату на Близькому Сході? Я б відповів — так, авжеж, це точнісінько те саме, ви маєте рацію. Щоб її втіши­ти. Бо всі ті питання стосувалися її самої. Я бачив тугу в її очах, коли вона їх ставила. То були очі дівчинки, котра знає, що най­ближче долучитися до омріяної акробатики вона може тільки з гальорки, сидячи на недільній виставі цирку-шапіто. Вона була критиком, а більшість критиків, котрі беруться за цю спра­ву без покликання, від власного розчарування стають і за­здрісними, і каверзними, і дріб’язковими. Мері була не такою. Мері любила свою справу. Вона жлуктила віскі з великого бока­лу і бажала знати, як воно почувається, коли нізвідкіля при­летіло голозаде янголя, поплескало тебе по плечі і раптом з’ясувалося, що, пойри твої достобіса за п’ятдесят, ти отримав можливість дострибувати аж до місяця. Тож, хоча це аж ніяк не порівняти було з отриманням ключів від швидкісної автівки, або цілком умебльованої садиби, я сказав їй, що чимось воно на це схоже. Бо нікому неможливо пояснити на що воно дійсно схоже. Про це тільки й можна довго розводитися манівцями, аж поки всі не втомляться й розійдуться по своїх спальнях.

От Елізабет добре знала, що воно таке.

Це промовляли її рисунки олівцем, а відтак і малюнки фарбами.

Це, мов отримати язика після того, як жив німим. І більше того. Краще. Це, мов повернути власну пам’ять, а пам’ять для люди­ни —дійсно все. Пам’ять — це особистість. Цете, чим ти є. Навіть провівши першу лінію, ту неймовірну першу лінію, що позначала межу неба й Затоки, вона зрозуміла, що бачити й пам’ятати — це речі взаємопов’язані, і взялася себе відновлювати.

Персе не мала стосунку до цього. Спочатку — ні.

Я був певен.

V

Наступні чотири години я то занурювався у світ Ліббіт, то ви­гулькував на поверхню. Пірнати в її світ було цікаво і лячно.

Іноді я щось записував — дівчина дуже голодна, почнемо з цьо­го — але здебільшого малював. Нашою справжньою мовою спілкування були малюнки.

Я розумів швидкий перехід її родини від здивування до байдужості, а потім і нудьги. Причиною цього зокрема була неймовірна плодовитість дівчинки, крім того, вона була їхньою малою Ліббіт, а серед своїх завжди живий отой скепсис — що може особливого з’явитися з Назарету, хіба не так? Але їхня байдужість тільки роз’ятрювала її почуття голоду. Вона шу­кала нових способів привернути їхню увагу, шукала нових кутів зору.

І знайшла. Бог їй допоміг.

Я малював птахів, що летять догори ногами, і звірів, що ходять по воді басейну.

Я малював коня з такою широкою посмішкою, що вона ви­бігала за межі його морди. Я гадав, десь у цей час в картинку ввійшла Персе.

Тільки...

— Тільки Ліббіт не знала, що це Персе, вона гадала...

Я перегорнув назад стос її малюнків, майже до самого по­чатку. До круглого усміхненого чорного обличчя. З першого погляду я був вирішив, що це портрет Няні Мельди, але вар­то було придивитися — обличчя було не жіночим, а дитячим. Це було лице ляльки. Раптом моя рука, сама, почала черкати поряд з цим лицем напис НОВІН — такими швидкими, різ­кими штрихами, що аж старий жовтий олівець Елізабет тріс­нув на останній рисці печатної літери Н. Я кинув його на підлогу і вхопив інший.

Саме через цю Новін спершу віщало Персе, щоб не налякати маленьку дівчинку. Що могло видаватися більш безпечним, ніж усміхнена лялечка-негритосочка в червоній хусточці, як у ко­ханої Няні Мельди?

А чи здивувалася або злякалася Елізабет, коли лялька заго­ворила? Навряд. Вона могла бути дивовижно талановитою у своєму мистецтві, але все одно залишалася малою трирічною дівчинкою.

Новін говорила їй, що малювати, а Елізабет...

Я знову вхопив свій альбом. Нарисував пиріг на долівці. Розпластаний на долівці. Мала Ліббіт вважала, що на цю витів­ку її напоумила Новій, але то Персе перевіряла можливості Елізабет. Персе експериментувала, як експериментував я, на­магаючись з’ясувати потужність своїх нових здатностей.

Затим прийшов час Аліси.

Бо лялька нашептала, буцімто десь там лежить скарб, і шторм зробить його приступним.

Отже, то була зовсім не Аліса, ні. І не Елізабет, бо вона не бу­ла тоді ще Елізабет — ні для родини, ні для себе самої. Велика буря 27-го року була ураганом Ліббіт.

Бо татусь зрадіє, знайшовши скарб. Бо татусеві треба дума­ти про ще щось, окрім...

— Вона постелила постіль, — промовив я захриплим, зовсім не своїм голосом, — от хай тепер в ній і спить.

...Окрім як шаленіти від того, що Аді втекла з тим Емері — Целулоїдним Комірцем.

Так. Таким було життя на південному кінці острова Дума у 1927 році.

Я нарисував Джона Істлейка — сам тільки промельк його ластів на тлі неба, кінчик рурки і тінь внизу. Джона Істлейка, котрий пірнає по скарб.

Пірнає, щоб дістати нову ляльку для своєї доні, хоча поки що не вірить, що там щось є.

Поряд з одним з ластів я викарбував слова ЗАКОННИЙ ПРИЗ.

Чимдалі ясніші образи зринали в моїй уяві так, ніби всі ці довгі роки вони чекали на звільнення, і на коротку мить мене вразила думка — а що як кожний малюнок (і кожне знаряддя його виконання), від печерних в Центральній Азії і до Мони Лізи, має в собі приховану пам’ять про його створення і його творців, закодовану в штрихах, мов ДНК.

Пливи вперед, поки я не гукну стоп.

На аркуші з пірнаючим татом я намалював також Еліза­бет — вона зайшла у воду аж по свої пухкенькі коліна, під па­хвою в неї стирчала Новін. Ліббіт була майже точною копією лялі на моїм етюді, котрий вибрала для себе Ілса, я йому ще дав назву «Кінець гри».

А після того, як він знайшов усі ті речі, він мене обнімав, обнімав, обнімав.

Я поспішливо начеркав малюнок, де, зсунувши маску собі на лоба, Джон Істлейк якраз саме це й робив. Поряд, на ковдрі, стояв пікніковий кошик, на його кришці лежав гарпунний пістоль.

Він обнімав мене, обнімав мене, обнімав мене.

«Нарисуй її, — шепнув мені голос. — Нарисуй свій законний приз Елізабет. Нарисуй Персе».

Але я не послухався. Я злякався того, що можу побачити. І того, що воно може зі мною зробити.

А як щодо тата? Щодо Джона? Чи міг він про щось здогаду­ватись?

Я перегорнув її малюнки і знову подивився на той, де кричав, весь у крові, Джон Істлейк. Він встиг багато чого взнати. Мож­ливо, запізно, але дещо він зрозумів.

Що ж направду трапилося з Тесі й До-До?

І що на довгі роки змусило замовчати Персе?

І хто воно таке? Дуже схоже, що ніяка воно не лялька.

Я міг би продовжувати — зображення Тесі й До-До на стеж­ці, на стежці, по якій вони біжать, взявшись за руки, вже про­силося втілитися на папері, — але стан напівтрансу в мене послабшав, і стало смертельно страшно. Крім того, вирішив я, мені вже достатньо про все відомо, а решту, я був цього майже певен, допоможе з’ясувати Ваєрмен. Тому я закрив свій альбом. Поклавши огризок коричневого олівця, який колись належав давно неіснуючій дівчинці, я зрозумів, що дуже хочу їсти. Я про­сто дико зголоднів. Ну то й що, відчуття це для мене не нове, ДО ТОГО ж в холодильнику повно їжі.

VI

Донизу я спускався повільно, у голові кружляли образи — чап­ля догори ногами з очима-буравчиками; усміхнені коні; вели­чезні човни ластів на батькових ступнях — потреби ввімкнути світло у-вітальні в мене не виникло. Я вже цілком призвичаїв­ся долати шлях від підніжжя сходів до кухні у чорноті квітневої ночі. На той час я вже вважав своїм цей самотній дім, що виста­вив щелепу понад урізом води, і не міг собі уявити, що його доведеться залишити. На півдорозі я зупинився, подивившись крізь вікно Флоридської кімнати на Затоку.

Там, не далі як за сотню ярдів від берега, безпомилково ясно впізнаваний у світлі молодика й мільйону зірок, стояв, похи­туючись на якорі, Персе. Вітрила були згорнуті, але з древніх щогл, мов павутиння, звисало плетиво вантів. Як савани, по­думалось мені. Це і є савани. Судно погойдувалося, мов якийсь іграшковий кораблик давно померлої дитини. Палуба вигляда­ла порожньою — ні постатей, ані речей — але хтозна, що там може бути у трюмах?

Я мало не зомлів. І тут же зрозумів, чому: бо перестав диха­ти. Наказав собі зробити вдих, але якусь довгу хвилину не міг. Груди мої залишалися пласкими, мов сторінка в закритій книж­ці. Хапнувши врешті повітря, я почув скрегіт. Це я закашлявся, повертаючи собі життя й свідомість. Видихнув і знову вдихнув, вже не так судорожно. Чорні цятки, що були затанцювали в ме­не в очах, зникли. Я гадав, що зникне й той корабель — зві­сно ж, це лише галюцинація — але він був там, завдовжки футів сто двадцять і трохи менше половини того завширшки. Погой­дувався на хвилях. І похитувався з борта на борт. Пальцем кивав його бушприт, немов промовляючи: ууууу, бридкий дядь­ко, ти зарахований до...

Я ляснув себе по обличчю так сильно, що аж сльози потек­ли з лівого ока, проте корабель залишився там, де й був. Тут до мене дійшло, що якщо він там дійсно є, то його зможе по­бачити й Джек, вийшовши до хідника з Ель Паласіо. Телефон на протилежному кінці вітальні був від мене далі того, що стояв на полиці в кухні. І кухонний мав ту перевагу, що міс­тився прямо під вимикачем світла. А світло мені потрібне, особливо те, що в кухні, потужні флуоресцентні лампи. Не від­риваючи очей від судна, я позадкував з вітальні і натиснув тильним боком долоні всі три вимикачі. Засвітилося і я пере­став бачити Персе — перед очима залишилася тільки Флорид- ська кімната в яскравому тверезому освітленні. Я поклав руку на телефон і зупинився.

В кухні була людина. Біля мого холодильника стояв чоловік. У мокрому шматті, що колись було, либонь, джинсами і майкою з викотом «човником». Його шия, щоки, лоб і руки поросли чимось схожим на лишаї. Лівий бік черепа провалився досере­дини голови. Уламки кості стирчали з його темного рідкого волосся. Одного — правого — ока в нього не було. На його місці — трухлява очниця. Інше відсвічувало абсолютно нелюд­ським сріблястим блиском. Він був босий, з розпухлими роже­вими ступнями, щиколотки — голі кістки.

Воно вишкірилося до мене, його губи, розтягуючись, по­тріскалися, відкривши старі чорні ясна з двома рядами жов­тих зубів. Воно підняло праву руку і я побачив на ній черговий сувенір з Персе. Кайданки. Одне іржаве кільце охоплювало зап’ястя цієї істоти. Інше, розімкнуте, звисало з нього, мов відпала щелепа.

Це кільце призначалося для мене.

З тихим шипінням — певне, це був єдиний звук, що дозволя­ли видати його зогнилі голосові зв’язки, — воно рушило до мене в яскравому тверезому світлі. Воно залишало сліди на дерев’яній підлозі. Від нього падала тінь. Я почув тихе порипування його шкіряного ременя — сирого, трухлявого, але якось вцілілого.

Мене охопив незрозумілий м’який параліч. Я був у свідо­мості, але тікати не мав сили, навіть розуміючи, що означають розкриті кайданки, і що це за істота: вербувальник-затягач. Він примкне мене до себе за руку і потягне на борт того фрегата, чи шхуни, чи бригантини, чи як там збіса називається цей ко­рабель. Я стану членом команди. Можливо, там нема юнг, по- думалоСЬ мені, але там точно є пара маленьких служниць, одну звуть Тесі, а іншу Ло-Ло.

Тікай. Чи хоч би вдар його телефоном, заради Бога!

Але я не міг. Я був мов птах, загіпнотизований змією. Най­більше, на що спромігся — зробив крок назад до вітальні... відтак ще-один.. потім третій. І знову опинився в тіні. Воно стояло на порозі кухні, в яскравому білому світлі добре було видно його сире зогниле обличчя, його тінь падала на килим вітальні. Воно так і щирилося. Я було подумав заплющити очі й наказати йому зникнути, але це було б намарно, я чув його сморід, воно тхнуло, як сміттєвий контейнер позаду рибного ресторану. А ще...

— Час йти, Едгаре.

... воно могло говорити, як виявилося. Його плямкання мож­на було зрозуміти.

Воно ступило до вітальні. Я зробив ще один крок назад, розуміючи в глибині душі, що діла не буде, що цього недостат­ньо, що, втомившись від загравань, воно просто плигне вперед, заклацне кайданки на моїй руці, я зойкну, а воно потягне мене до води прямо у кальдо ларго і останнім, що я почую в світі живих, буде мурмотіння мушель під будинком. А відтак вуха мені заллє водою.

Тим не менш, я зробив ще один крок назад, зовсім не маючи впевненості, що рухаюсь у бік дверей, тільки надіючись, а потім ще крок... і тут на плече мені лягла рука.

Я заверещав.

VII

— Що це за хрінотінь? — прошепотів мені у вухо Ваєрмен.

— Не знаю, — відповів я, схлипуючи. Я схлипував від жа­ху. — Ні, я знаю, знаю. Ваєрмене, подивися у вікно на Затоку.

— Не можу. Я не можу відірвати очей від цього.

Але воно вже теж побачило Ваєрмена, котрий, як і сама ця твар раніше, зайшов у дім через відчинені двері, Ваєрмена, що з’явився, мов загін кавалеристів у якомусь з вестернів Джона Вейна³⁰⁰, і воно зупинилося на третьому кроці від кухонного порогу, з трохи нахиленою вперед головою, кайданки хилита­лися вперед-назад на його простягнутій до мене руці.

— Господи, — промовив Ваєрмен. — Там корабель! Той са­мий, що на картинах!

— Йди геть, — прошипіло воно. — У нас нема до тебе справ. Йди геть і можеш жити.

— Воно бреше, — сказав я.

— Що ти мені тут базариш, — підвищуючи голос, гаркнув Ваєрмен. Він стояв за мною впритул і в мене ледь не лопнули

барабанні перетинки. — Забирайся звідси! TU не маєш права на вторгнення!

Молодий утопленик не відповів, але, як я й боявся, він вия­вився спритним. Щойно він стояв за три кроки від порогу кухні. Раптом він опинився прямо переді мною, і я помітив лиш тінь його руху, коли він покрив відстань між нами. Його сморід — за­вареного на сонці супу з гнилої риби й водоростей — став не­стерпним. Я відчув, як в мене на руці зімкнулися його крижані пальці, і закричав від переляку. Жахливим був не їх холод, жах­ливою була їх м’якість. їхня брезклість. Сріблясте око втупило­ся в мене, воно мов свердлило мені мозок, і на мить з’явилося відчуття, ніби я провалився в суцільний морок. І тут тупим жорстким клацанням на моєму зап’ясті замкнулися кайданки.

— Ваєрмене! — заверещав я, але Ваєрмена поруч не було. Він щодуху побіг від мене через кімнату. Я залишився примкнутим до утопленика. Він потяг мене до дверей.

VIII

Ваєрмен повернувся раніше, ніж ця твар встигла перетягнути мене через поріг. У руці він тримав щось схоже на тупий кин­джал. На якусь мить мені здалося — один з срібних гарпунів. Марні сподівання, срібні гарпуни лежали нагорі у кошику.

— Гей, ти, — гукнув він, — гей, ти, я до тебе, ти Cojudo députa madré!

Істота обернулася зі швидкістю готової вжалити змії. Ваєр­мен не поступився в швидкості. Тримаючи ту річ обома руками, він затопив нею прямо в лице утопленику, поціливши йому точно над правою очницею. Воно пронизливо скрикнуло, цей звук прохромив мені голову, мов шматком скла. Я побачив, як Ваєрмен здригнувся й відхитнувся, побачив, як він намагаєть­ся утримати свою зброю, але вона випадає в нього з рук на заметену піском долівку сіней. Дарма. Істота, яка ось щойно лиш здавалася такою цупкою, розпалася на ніщо разом зі своїм одягом. Кайданки в мене на зап’ясті теж втратили щільність. Якусь мить я їх ще бачив, а за секунду вже вода скапувала з ру­ки мені на взуття. На місці, де був стояв морський привид, залишилася калюжа.

Дата добавления: 2015-08-28