Клуб сімейного дозвілля 28 страница

— 0,6 одинадцятій дев’ятнадцять, — промовив він. — Шансів не було ніяких.

Ваєрмен сховав своє лице у себе в долонях.

XI

У Ріц, куди мені аж ніяк не хотілося, я, втомлено накульгуючи, потрапив о чверть на першу ночі. Краще б мені було опинити­ся в своїй спальні у Великій Ружі. Лежати посередині ліжка, скинувши додолу, як колись, декоративні подушки, нову ляль­ку, і притискати до грудей Ребу. Лежати й дивитися на обертан­ня вентилятора. Найбільше мені хотілося поринути в сон під мурмотіння мушель під будинком.

Натомість я опинився серед цього холу: надто пишного, повного людей і музики (навіть о цій годині піаніст в кутку грає щось легке на роялі), а найгірше — тут забагато світла. І моя сім’я все ще тут. Я не був на церемоніальній вечері. Я не маю права пропустити церемоніальний сніданок.

Я попросив у клерка свій ключ. Він подав мені його разом з купою листів. Я відкривав їх один по одному. Здебільшого ві­тання. Послання від Ілси було інакшим: «Ти в порядку? Якщо я не побачу тебе о 8 ранку, піду тебе шукати. Чесно попереджаю».

Останнім в пачці був конверт від Пам. У ньому записка, лише чотири коротких слова:«Я знаю, вона вмерла». Невимов- лене теж лежало в конверті. Ключ від її номера.

XII

Через п’ять хвилин я стояв з ключем в руках перед дверима № 847. Я націлився ключем у шпару, відтак потягнувся рукою до дверного дзвінка, відтак озирнувся в бік ліфтів. Так я про­стояв там хвилин п’ять чи навіть більше, знічений, не знаючи на що зважитись, і стояв би, можливо, ще довше, якби не почув, що двері ліфту розсуваються, а з-за них лунає веселий п’яний сміх. Я злякався, що зараз з’явиться хтось знайомий — Том або Бозі, або здоровань Ейнджі зі своєї дружиною. Чи навіть Лін з Ріком. Хоча я зарезервував і не весь поверх для моїх гостей, проте зараз в більшості номерів тут жили вони.

Я штрикнув ключем в замок. Ключ був електронний, його навіть повертати не треба було. Прочинилася щілина зеленого світла, сміх наблизився по коридору, і я сковзнув до кімнати.

Для неї я замовляв апартаменти, тож вітальня тут була ве­лика. Перед виставкою тут напевне відбувалася вечірка, бо в кімнаті стояли два сервірувальні столики, на яких купчилися тарілки з залишками тартинок. Я помітив два, ні — три відерця для шампанського. Дві пляшки, стирчалиденцями вгору, за­гиблі бійці. Третя виявилася поки що напівживою.

Це знову повернуло мене подумки до Елізабет. Я побачив, як вона сидить біля свого Порцелянового міста, схожа на Кет- рин Гепберн у «Жінці року»²⁸⁹, і каже: «Подивись, як я розта­шувала дітей біля школи! Іди-но, подивись!»

Біль — найпотужніший двигун любові. Так каже Ваєрмен.

Я проклав собі шлях навкруг стільців, на яких сиділи мої найдорожчі, найкоханіші, сміялися й теревенили і — я цього певен — виголошували тости за мене, пили за мою роботу, за удачу. Я витяг з відерця з водою останню пляшку шампансько­го, відсалютував величезному вікну, за яким лежала бухта Са­расота, і промовив: «За вас Елізабет. Hasta la vista, ті amada».

— Що означає слово амаЬа⁷.

Я обернувся. В дверях спальні стояла Пам. В голубій нічній сорочці, якої я не пам’ятав. З розпущеним волоссям. Таким довгим — аж до плечей — воно в неї не було після тих часів, як Ілса вчилася в молодших класах.

— Це означає: мила, — відповів я. — Це слово я почув від Ваєрмена. Він був жонатий на мексиканці.

— Був?

— Вона загинула. Хто сказав тобі про Елізабет?

— Юнак, котрий на тебе працює. Я просила його зателефо­нувати туди, спитати, як там справи. Мені дуже жаль.

Я посміхнувся. Хотів поставити пляшку назад, але не попав у відро. Чорт, я промазав повз столу. Пляшка гепнулась на килим і покотилася. Колись Дочка Хрещеного Батька була ди­тиною, що демонструвала свій малюнок усміхненого коника перед об’ектйвом фотографа, котрий, певне, був джазовим фа­натом у солом’яному капелюсі з пружинними підв’язками на рукавах. Потім вона була старою жінкою, котра, сидячи в ін­валідному візку, виштовхувала з себе рештки свого життя, поки не відірвався від останньої шпильки її серпанок, востан­нє зблиснувши у флуоресцентному світлі арт-галерейного офісу. А що було між цими часами? Можливо, воно видається не знач­нішим за кивок головою чи помах рукою порожньому синьому небу. В кінці усі ми опиняємося розпластаними на підлозі.

Пам простягнула до мене руки. У велике вікно заглядав мі­сяць, у його світлі я побачив троянду, витатуювану на одному з горбочків її грудей. Щось нове, щось інше... але груди були знайомими. Я їх добре знав.

— Іди до мене, — промовила вона.

Я пішов. Зачепив сервірувальний столик болящою ногою і, ко­ротко скрикнувши, зашпортався в останніх двох кроках і падав в її обійми, гадаючи, як гарно ми возз’єднаємося, гепнувшись долі удвох, я поверх неї. Може, мені навіть пощастить зламати

їй пару ребер. Це запросто, після приїзду на острів Дума я на­брав двадцять фунтів.

Але вона була міцною жінкою. Я зовсім про це забув. Вона витримала мою вагу, спершу відхилившись на одвірок спальні, а тоді випросталася й обняла мене. Я теж обхопив її рукою і, поклавши підборіддя їй на плече, вдихав її запах.

Ваєрмене! Я прокинулася рано і чудово провела час зі своєю порцеляною!

— Ходімо, Едді, ти втомився. Ходімо в ліжко.

Вона повела мене до спальні. Вікно тут було меншим, місяч­не світло слабшим, але вікно було прочинено і я чув безугавні зітхання хвиль.

— Ти певна, що...

— Мовчи.

Я певна, що мені казали твоє ім’я, але воно вилетіло мені з голови, тепер багато чого вилітає.

— Я ніколи не мав на меті тебе образити. Мені так жаль...

Вона поклала мені на губи два пальці.

— Мені не потрібні твої вибачення.

Ми сиділи поряд на ліжку в напівтемряві.

— А що тобі потрібно?

Вона дала мені зрозуміти поцілунком. Подих в неї був теп­лим і пах шампанським. На якийсь час я забув про Елізабет і Ваєрмена, про пікніковий кошик і острів Дума. На якийсь час у світі залишалися тільки вона та я, як в колишні часи. Дворукі часи. Якийсь час після того я спав — поки до кімнати не впов­зли перші пррмені сонця. Втрата пам’яті не завжди є пробле­мою, іноді, ба навіть часто, — це є вирішенням проблеми.

Як намалювати картину (VIII)

Не втрачайте хоробрості. Не бійтесь рисувати потайних речей. Хто каже, що мистецтво це завжди зефір? Іноді воно — ураган. Проте і в такому випадку вам не варто вагатися чи змінювати курс. Бо якщо ви переконуватимете себе в найбільшій неправді кепського мистецтва — ніби ви тут хазяїн — ви втратите шанс висловити правду. Правда не завжди красива. Іноді прав­да — одоробло.

Малі кажуть — Це жаба Ліббіт. Жаба з зуубами.

А іноді й дещо гірше. Дещо, як Чарлі в яскраво-синіх бриджах.

Або ВОНА.

Ось картинка малої Ліббіт, котра приклала пальця собі до вуст. Ліббіт каже — Шшшшш. Ліббіт каже — Вона почує вас, якщо будете балакати, тому шшшшш. Ліббіт каже — Погані речі можуть трапитися, перекинуті догори дригом балакучі птахи — іде тільки перші і найслабші, тому шшшшш. Якщо ви спробуєте втекти, жахливе дещо може вискочити з заростів болотного кипарису і вхопить вас. А у воді біля Тінявого пляжу чатує дещо ще гірше, гірше за одоробло, гірше за Чарлі, котрий так швидко рухається. Там дещо чатує на вас у воді, щоби вто­пити. Та втоплення — ще не кінець, ні, не кінець, бо далі ще гірше. Тому шшшшш.

Але для правдивого художника правда важливіша за все. Ліб­біт Істлейкможе наказати мовчати своїм устам, але не своїм пензлям, не своїм олівцям.

Є тільки одна особа, до котрої вона наважується говорити, і тільки єдине місце у всьому Ікізді Чаплі, де її влада не всесиль­на. Ліббіт зве туди за собою Няню Мепьду. І намагається пояс­нити їй, що відбувається, як її талант вимагав правди, а прав­да вислизнула з-під її контролю. Ліббіт намагається пояснити, як малювання цілком заволоділо нею і як вона зненавиділа пор­целянову фігурку, котру Тато знайшов разом з рештою скар­бу — це маленька порцелянова жінка, котру Ліббіт отримала як свій законний морський приз. Ліббіт намагається пояснити свої найбільші страхи: якщо не почати щось робити, загибель близнят — не останні тут смерті, їм просто випало стати першими. І смерті не обмежаться островом Дума.

Вона збирається з духом (а як для такої крихітної дитини, вона на диво відчайдушна) і розповідає всю правду, хай там якою вона не виглядає безглуздою. Спершу про те, як вона викли- кала ураган, але то не її була ідея, то була ідея ТІЄЇ.

Гадаю, Няня Мельда повірила дівчинці. Тому що бачила одо- робла? Тому що бачила Чарлі?

Гадаю, вона бачила обох.

Правда виходить назовні, це основа всякого мистецтва. Але світ не обов'язково її помічає.

Няня Мельда каже — Де зараз та твоя нова ляяька? Порце­лянова лялька?

Ліббіт каже — В моїй спеціальній скарбівниці. У жерстяній коробці, що формою, як серце.

Няня Мельда каже — А як її звуть?

Ліббіт каже — Її звуть Персе.

Няня Мельда каже — Персі — це хлопчаче ім’я.

А Ліббіт каже — Нічого не можу зробити, її ім’я Персе. Це правда. А гце Ліббіт каже — У Персе е корабель. Він красивий на вигляд, але він не красивий. Він бридкий. Що нам робити, Няньо?

Няня Мельда обмірковує почуте, поки вони стоять в єдино­му безпечному місці. І, гадаю, вона розуміє, що треба робити. Хай вона й не арт-критик — не тещо Мері Айр — але, гадаю, вона розуміє. Хоробрість проявляється не в демонстрації, а в дії. Правду можна знову заховати, якщо вона надто жахлива для показу світу. Таке трапляється. Я певен, таке трапляється безперервно.

Гадаю, кожен художник заслуговує на власний червоний пік- ніковий кошик.

14 — ЧЕРВОНИЙ КОШИК

і

— Можна до вас присусідитися, містере?

Це з’явилася Ілса. Зелені шорти і ліфчик в тон. Боса, без макія­жу, лице припухле після сну. Волосся зав’язане у хвостик, як колись, коли їй було років одинадцять, щоправда, тільки повно­та грудей заважала їй і зараз скидатися на одинадцятирічну.

— Прошу, — відгукнувся я.

Вона примостилася біля мене на кахельному пандусі, що вів до басейну.

Ось тільки я сидів на позначці 5 футів, а вона — 1 фут.

—•Рання ти пташка, — промовив я, хоча нічого дивного в цьо­му не вбачав. Ілса завжди була найневтомнішою з нас.

— Я непокоїлася за тебе. Особливо, коли Джеку подзвонив містер Ваєрмен і сказав, що та чудова стара леді померла. Нам про це повідомив Джек. Ми були ще на вечері.

— Я знаю.

— Мені так жаль. — Вона поклала голову мені на плече. — Таке трапилося, і якраз в особливий для тебе вечір.

Я обняв її.

— Отож я поспала якихось пару годин і прокинулася, бо вже світило сонце. І кого я побачила тут, у басейні, виглянувши у вікно? Мого батечка власною персоною, сидить сам-один.

— Не спалося більше, от і встав. Добре, хоч не розбудив твою м... — я прикусив язика, побачивши великі круглі очі донь­ки. — Не варто покладати ілюзій, міс Булочко. Там просто був сеанс утішання.

Не просто утішання там було, але до обговорення зі своєю дочкою того, що там насправді відбулося, я був неготовий. Та й сам з собою, до речі, теж.

Вона поникла, відтак виструнчилася і звисока глянула на мене, в кутиках її рота вже бриніла посмішка.

— Якщо ти на щось сподіваєшся, це твоє право, — сказав я, — але, моя тобі порада, не покладай багато надій. Я завжди залишуся їй близьким другом, просто іноді люди заходять над­то далеко, звідки вже не повернутися. Гадаю... та ні, я впевне­ний, що з нами саме цей випадок.

Вона перевела погляд на застиглу поверхню басейну, по­смішка в кутиках її губ зів’яла. Мені важко було бачити її такою, але все на краще.

— Годі вже.

Тепер я отримав право перейти до інших питань. Хай мені це не довподоби, але ж я залишаюся її батьком, а вона в бага­тьох сенсах залишається ще дитиною. Це означало, що, хоч як мені скрутно одразу на ранок після смерті Елізабет, хоч яка в мене зараз непевна власна ситуація, проте я маю обов’язки і мушу виконувати.

— Іллі, я хочу в тебе про дещо спитати.

— О’кей, звичайно.

— Ти не одягаєш свою обручку, бо боїшся, що матінка, по­бачивши, здійме бучу... це мені цілком зрозуміло... чи це ти тому, що ви з Карсоном...

— Я обручку відіслала, — промовила вона безбарвним голо­сом. Потім захихотіла і камінь відкотився в мене з серця. — Але я послала його йому офіційною поштою, ще й застрахувала.

— Отже... все скінчилося?

— Ну... ніколи не кажи ніколи, — вона повільно перебирала ногами у воді. — Карсон не хоче, щоб скінчилося, так він говорить. Я теж не певна, що хочу. Принаймні поки ми все не з’ясували, дивлячись одне одному в очі. Телефон і електронні мейли не го­дяться для обговорення таких речей. До того ж мені хочеться побачити, чи залишається він привабливим для мене, і якщо так — то як сильно. — Вона глянула скоса, трохи стривоже­но. — Сподіваюсь, ти цим не пригнічений?

— Ні, золотко.

— Можу я в тебе дещо спитати?

— Так.

— Скільки разів ти пробачав мамі?

Я посміхнувся.

— Впродовж всього нашого спільного життя? Гадаю, разів двісті, або й більше.

— А вона тобі?

— Десь так само.

— А ти коли-небудь... — замовкла. — Ні, я не можу в тебе про це питати.

Відвернувшись, я втупився в басейн, відчуваючи, як щоки в мене спалахнули типовою буржуазною сором’язливістю.

— Оскільки наша розмова відбувається о шостій ранку і по­ряд нема навіть доглядача басейну, а також, оскільки я, здається, знаю в чому полягає твоя проблема з Карсоном Джонсом, ти про все можеш питати. Відповідь буде — ні. Жодного разу. Але, якщо бути кришталево чесним, скажу, що так вийшло радше через збіг обставин, а не тому, що я аж такий праведний. Були моменти, коли я наближався до цього впритул, а одного разу тільки ви­падковість, чи доля, чи провидіння утримали мене. Мені здаєть­ся, наша сім’я не розпалася б... аби таке трапилося, гадаю, існу­ють важчі образи для подружжя, але не дарма це називається зрадою. Один раз можна вибачити, як суто людську помилку. Другий — як людську слабкість. А далі... — Я знизав плечима.

— Він каже, що це трапилось лиш раз. — Її голос впав до ледь чутного шепоту. Ноги перестали хлюпатися і безвільно завис­ли під водою. — Він сказав, що вона до нього приставала. Ну, розумієш, кінець кінцем...

Авжеж. Так завжди й буває. У романах і в кіно принаймні. Можливо, іноді навіть в реальному житті. Тільки від того, що його пояснення було дуже схоже на брехню заради самови- правдання, воно не конче було нею.

— Це та дівчина, з якою він співає?

— Бриджіт Андрейсон, — кивнула Ілса.

— Та, в котрої поганий віддих.

Млява посмішка.

— Пригадую, не так давно ти мені казала, що він мусить зробити вибір.

Довге мовчання. Відтак:

— Це так складно.

(

Ще б пак. Це вам пояснить будь-який п’яниця в барі, котро­го вигнала з дому жінка. Але я мовчав.

— Він їй сказав, що не хоче з нею більше бачитися. І всі ду­ети з нею скасовуються. Я знаю про це точно, я шукала остан­ні рецензії на них в Інтернеті. — Вона зашарілася при цьому, але хіба я міг їй докоряти. Я й сам на її місці теж шукав би. — А коли містер Фредерікс, це їхній тур-директор, сказав, що відішле його додому, Карсон відповів йому, що хай робить як заманеться, але він не співатиме більше з тією блондинистою святою курвою.

— Саме такими словами й сказав?

— Батечку, він же баптист, — сяйнула вона усміхом. — Це я тобі перекладаю з його мови. Отже, Карсон уперся, а містер Фредерікс поступився. Для мене це очко на рахунок Карсона.

«Так, — подумалось мені, — але він все одно зрадник, котрий називає себе Смайлі».

Я взяв її за руку:

— Що ти збираєшся робити далі?

Вона зітхнула. З хвостиком на голові вона скидалася на оди­надцятирічну, зітхання прозвучало, мов від сорокарічної.

— Я й сама не знаю. Я вся розгублена.

— Тоді дозволь мені тобі допомогти. Дозволяєш?

— Давай.

— Поки що тримайся від нього подалі, — сказав я, враз усві­домивши, як дуже мені цього хотілося. Та понад те. Згадавши про карйіни «Дівчина і Корабель» — особливо про дівчину у човні — я хотів просити її не розмовляти з незнайомцями, тримати фен для волосся подалі від ванни і робити пробіжки тільки навкруг коледжу. Школи не ходити в темряві через парк Роджера Вільямса²⁹⁰.

Вона дивилася на мене питально, і я спромігся оговтатись:

— Повертайся в коледж...

— Я якраз хотіла з тобою це обговорити...

Я кивнув і стиснув її руку, даючи зрозуміти, що ще не все сказав.

— Закінчи цей семестр. Здай іспити. Хай Карсон завершить своє турне. Так ти отримаєш бачення перспективи, потім
можеш з’ясовувати з ним стосунки... розумієш, що я хочу сказати?

— Так... — Вона все зрозуміла, але переконаності в її словах не чулося.

— Коли ви знов зустрінетеся, хай це буде на нейтральній тери­торії. Я не для того, щоб тебе збентежити, але оскільки ми тут поки що самі, все ж таки скажу. Ліжко — не нейтральна територія.

Вона задивилася вниз на свої плаваючі ступні. Я простягнув руку й обернув її лицем до себе.

— Коли проблеми ще не вирішено, ліжко — це поле битви. Я навіть вечеряти не піду з людиною, з котрою не маю з’ясованих стосунків. Зустрінься з ним... та хоч би в Бостоні. Сядьте на лаві десь у парку. Розберися сама зі своїм ставленням до нього, і хай він розбереться, як ставиться до тебе. А вже тоді підіть десь разом. Повечеряйте. Сходіть на гру «Ред Сокс». Або лягай­те в ліжко, якщо вважаєш, що так годиться. Те, що я не бажаю нічого знати про твоє сексуальне життя, не означає, ніби я вва­жаю, що в тебе його нема.

Як же врна полегшила мені настрій свої дзвінким сміхом. На її сміх звідкілясь вигулькнув заспаний офіціант, питаючи в нас — чи не бажаємо ми кави? Ми бажали. Коли він пішов по каву, Ілса заговорила.

— О’кей, татуню. Прийнято. Я так і так збиралася тобі ска­зати, що сьогодні після обіду мушу повертатися. В мене пись­мова з антропології наприкінці цього тижня, тож треба попра­цювати на семінарах, ми там створили робочу групу, назвалися «Клуб Невмирущих», — і запобігливо перепитала мене: — Га­разд, тату? Я знаю, ти сподівався на кілька днів, але тепер таке трапилося з твоїм другом, з тою леді...

— Гаразд, золотко, все нормально.

Я поцілував її в кінчик носа, сподіваючись, що зблизька вона не помітить моєї радості — радості від того, що вона при­їхала на відкриття виставки, радості від того, що ми з нею з са­мого ранку спілкуємося удвох, і найбільшої радості від того, що вона відлетить на тисячу миль північніше від Думи ще до того, як на острів зійде ніч. За умови, якщо вона замовила собі квиток на рейс, так воно й буде.

— А як щодо Карсона Джонса?

Ледь не цілу довгу хвилину вона сиділа мовчки, бовтаючи босими ногами у воді. Відтак підвелася і взяла мене за руку, допомагаючи встати мені.

— Гадаю, ти маєш рацію. Я йому скажу, якщо в нього серйоз­не ставлення до наших з ним стосунків, він мусить почекати до 4 липня.

Тепер, коли вона прийняла рішення, очі її знову сяяли.

— Таким чином я матиму час до кінця семестру, а потім ще місяць літніх канікул. А він доспіває останній концерт в «Коро­в’ячому палаці» і матиме повно часу, щоб з’ясувати, чи дійсно в нього все скінчено з тією блонді, як йому здається. Такий варіант тобі годиться, батечку мій дорогенький?

— Абсолютно в яблучко.

— А оно й наша кава, — сказала вона. — Залишається пи­тання, скільки залишилося ще до сніданку?

II

Ваермен не був присутнім на післясвятковому сніданку, хоча сам же й резервував заздалегідь в готелі бенкетний зал на час з восьмої до десятої. Я очолював стіл, за яким сиділо більше двох дюжин друзів і членів родини, переважно з Міннесоти. Подія була з того розряду, які запам’ятовують і обговорюють ще десятки років, зокрема тому, що в незвичному місці, з не­звичного приводу збирається так багато знайомих людей, а ще завдяки незвичайно жвавій емоційній атмосфері.

З одного боку, тут був очевидний приклад того, як «наш хлопець досяг неабиякого успіху». Вони відчули це ще на вер­нісажі, а підтвердження своїх вражень отримали з ранкових газет. Відгуки, вміщені в сарасотській «Геральд Триб’юн» та у вінісівському «Гондольєрі», були гарними, але короткими. Натомість стаття Мері Айр у тампівській «Триб» вийшла май­же на цілу шпальту і вражала ліричністю. Напевне, вона напи­сала більшу її частину зарання. Мене вона називала «крупний новий американський талант». Моя мати — завжди схильна до бурчання — сказала б на це: «Забагато слів, краще б десять центів, щоб купити те, чим підтирають сраку». Звісно, це була її улюблена примовка сорок років тому, коли на десять центів дійсно можна було щось купити.

Розуміється, з іншого боку була Елізабет. Ніде не знайшлося повідомлення про її смерть, але під статтею Мері Айр в рамочці йшов короткий, на два абзаци, текст під заголовком: ПРИПА­ДОК ЗНАНОЇ ПОКРОВИТЕЛЬКИ МИСТЕЦТВ НА ВЕРНІ­САЖІ ФРІМАНТЛА. Повідомлялося, що в Елізабет Істлейк, давньої патронеси арт-громади Сарасоти і мешканки острова Дума, невдовзі після її прибуття до галереї «Ското» очевидно почався напад епілепсії і її було доставлено в Меморіальний шпиталь. На час подачі номеру в друк про її стан нічого ще не було відомо.

Мої міннесотські друзі знали, що в ніч мого тріумфу померла близька мені людина, друг. Були там вибухи сміху і раптові жарти, а відтак погляди в мій бік, як я це сприйняв. О дев’ятій тридцять з’їдений мною омлет застряг у мене в шлунку, мов шмат свинцю, а ще колишнім болем ломило голову — вперше за останній місяць.

Я вибачився і пішов нагору. В моєму номері, де я так і не спав, залишилася торбочка. Там в бритвеному приборі лежало кіль­ка упаковок розчинних пігулок від мігрені «зоміг»²’¹. Ними не зупинити потужне вторгнення Сили № 5²⁹², але зазвичай вони допомагали, якщо прийняти дозу вчасно. Я запив одну пігулку колою з холодильника і вже збирався йти, та помітив блимання вогника на телефоні. Хотів було проігнорувати, але подумав, що повідомлення міг надіслати Ваєрмен.

Там було з півдесятка повідомлень. Чотири перших вияви­лися поздоровленнями, що проторохкотіли по моїй болящій голові, мов градові дробини по залізному даху. Коли дійшло до вітання від Джимі (воно було четвертим), я почав натис­кати кнопку на клавіатурі, щоб скоріше перейти до наступно­го повідомлення. Не було в мене настрою на вислуховування компліментів.

П’яте повідомлення дійсно було від Ваєрмена. Голос в нього був втомлений, пригнічений.

— Едгаре, я розумію, ти запланував пару днів провести зі своєю родиною й друзями, і мені страшно незручно тебе про це просити, але чи можемо ми з тобою побачитися сьогодні після полудня в твоєму домі? Нам треба поговорити, маю на увазі — серйозно. Джек всю-ніч пробув зі мною тут, в Ель Паласіо — не схотів залишити мене самого, він збіса хоро­ший хлопець — і ми рано встали, щоб пошукати той черво­ний кошик, як вона й загадала, ну... ми його й знайшли. Краще пізно, ніж ніколи, так же ж? Вона хотіла, щоб кошик попав до тебе, тож Джек і відніс його до Великої Ружі. Буди­нок був незамкнений і, послухай-но, Едгаре... хтось в ньому побував.

У слухавці запала тиша, але я чув його дихання. А відтак:

— Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку, мучачо. Хоча ти, либонь, вже про щось здогадуєшся....

Тут прозвучав біп, а далі почалося шосте повідомлення. Це Ваєрмен продовжував свою оповідь, тільки тепер він був роз­дратований, а тому й більш схожий на самого себе.

— От же слабосрака машинка, цей автовідповідач! СЫпсНе рейогга!* Агов! Едгаре, ми з Джеком їдемо до Аббот-Векслера. Це... — Йому знадобилася коротка пауза для сформулювати думки. — Погребальна фірма, до якої вона хотіла. Я повернуся близько першої. А ти обов’язково зачекай на нас, сам у дім не за­ходь. Там не розгром, нічого такого, але я хочу бути поряд з то­бою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика, ну, і ще, коли побачиш, що там у твоїй майстерні на верхньому поверсі. Мені не До смаку говорити загадками, але Ваєрмен не стане викла­дати все це лайно на плівку автовідповідача, яку будь-хто може прослухати. А, ось ще що. Дзвонив один з її юристів. Залишив мені повідомлення — ми з Джеком якраз рилися у мотлоху на тому сраному горищі. Він каже, що я тепер її єдиний спадко­ємець. — Пауза. — Ьа Шегіа. — Пауза. — Я отримав все. — Па­уза. — Бодай би я здох.

От і все.

Я натиснув 0, викликаючи готельну операторку. Трішки зачекав і отримав від неї номер погребального салону Аббот-Векслер. Набрав той номер. Робот запропонував мені пречудовий вибір орієнтованих на смерть послуг («для переключення на вистав­ковий трунний зал натисніть 5»). Я перечікував — у наші дні пропозиції для реальної живої людини надходять в останню чергу, як спецпризи нездарам, що ледве дістаються фінішу, неспроможні впоратися з викликами 21-го століття, — і поки чекав, я обмірковував повідомлення Ваєрмена. Дім стояв неза- мкнений? Справді? Поставарійна пам’ять в мене ненадійна, але звички в порядку. Велика Ружа належить не мені, а мене з ран­нього дитинства привчили особливо акуратно поводитися з чу­жим добром. Я був цілком певен, що дім я замикав. Отже, якщо хтось проник в дім, чому не були зламані двері?

На мить мені пригадалися маленькі дівчатка в мокрих плат­тячках — маленькі дівчатка з зогнилими обличчями, котрі ба­лакали джеркотливими голосами мушель під домом — відтак мене пересмикнуло і їхні образи відлетіли геть. Вони тоді з’яви­лися лише в моїй уяві, авжеж, видіння перевтомленого мозку. А якщо навіть вони були чимось іншим... примарам нема по­треби відчиняти двері, хіба ні? Вони просто проходять крізь них, або просочуються крізь стіни.

—... нуль, якщо потребуєте допомоги.

Слава Богу, я майже забув, що чогось чекаю. Натиснув 0, і піс­ля кількох тактів, що приблизно нагадували «Примиряюся з со­бою» ^ш, професійно втішливий голос спитав, чим він мені може допомогти. Я переміг ірраціональне й вельми потужне бажання сказати: «Моя рука! Вона так і не отримала достойного її пог- ребіння!» й повісити слухавку. Натомість, чухаючи собі слухав­кою праву брову, я запитав, чи є там Джером Ваєрмен.

— Можу я поцікавитися, кого з покійників він представляє?

Переді мною виникло кошмарне видіння: мовчазна судова

зала мертвяків і Ваєрмен оголошує: Вайла Честь, я протестую.

— Елізабет Істлейк, — сказав я.

— А, так, звичайно, — голос потеплішав, став тимчасово людським. — Він зі своїм юним другом вийшли, гадаю, щоб попрацювати над некрологом міс Істлейк. Здається, я маю пові­домлення для вас. Ви зачекаєте?

Я зачекав. Знов зазвучало «Примиряюся з собою». Нарешті Гробар-Погребник²⁹⁴ повернувся:

— Містер Ваєрмен просить вас приєднатися, якщо ваша лас­ка, до нього і... гм... містера Кандурі у вашому домі о другій пополудневій годині. Тут написано: «Якщо ви приїдете пер­шим, зачекайте, будь ласка, надворі». Ви зрозуміли?

— Так, зрозумів. А вам відомо, чи не збирався він повернутися?

— Ні, він нічого не казав.

Я подякував йому і повісив слухавку. Якщо навіть Ваєрмен мав мобільний телефон, я в нього його ніколи не бачив, та й номера його у мене все’дно не було, але ж Джек мав мобільного. Я відшукав у гаманці його номер і набрав. Після першого гудка мене переклю­чило на голосову пошту, і там повідомили, що телефон або вимкну­то, або він не функціонує, тобто — або Джек його забув заряди­ти, або забув оплатити рахунок. Широкій вибір можливостей.

Джека побачене там страшно вразило, отже й тобі треба бути готовим до шоку.

Я хочу бути поряд з тобою, коли ти роздивлятимешся вміст кошика.

А втім, я собі вже доволі чітко уявляв, що саме могло бути в кошику, і мав сумніви, що й Ваєрмена аж так сильно здивував його вміст.

Не.думаю.

IV

Міннесотська мафія притихла за столом в бенкетній залі, і навіть раніше ніж підвелася для промови Пам, я зрозумів, що, поки був відсутнім, вони тут не лише обговорювали мене. Вони радилися.

— Ми від’їжджаємо, — оголосила Пам. — Більшість з нас. Слоботніки давно мріяли побувати в Дісней Ворлді, Джеймі- сони збираються до Маямі...

— А ми, тату, поїдемо з ними, — уточнила Мелінда, трима­ючи за руку Ріка. — І вже звідти полетимо прямо в Орлі, це дешевше, ніж той рейс, що нам замовив ти..

— Гадаю, ми пережили б ці витрати, — сказав я, посміхаю­чись. У мені дивно змішалися почуття полегшення, розчару­вання й страху. В той же час я відчув, що обручі, якими мені було стягнуто голову, почали слабшати і відпадати. І біль в ме­не з голови просто зник. Можливо, це завдяки «зомігу», але препарат зазвичай не починає діяти так скоро, навіть якщо його задля пришвидшення запивати кофеїновою газировкою.

— Ти вже мав сьогодні нагоду спілкуватися зі своїм другом Ваєрменом? — прогудів басом Камен.

— Так, — відповів я. — Він залишив повідомлення в мене на телефоні.

— Ну, і як йому ведеться?

Нормально, занадто довга історія, щоб її тут переповідати.

— Він дає собі раду, займається підготовкою похорону в пог­ребальному салоні... і Джек йому допомагає..: але він змучений.

— Ідіть й допоможіть йому, — промовив Том Райлі. — Це ваша робота на сьогоднішній день.

— Так, дійсно, — додав Возі. — Не муч ти себе, Едгаре. Нема сенсу тобі зараз перед нами грати привітного хазяїна.

— Я дзвонила в аеропорт, — сказала Пам так, ніби я протесту­вав, чого я робити не збирався. — Там кажуть, що «Гольфстрім» стоїть напоготові. А консьєрж вже допомагає вирішити пробле­ми по всіх інших напрямках. Тїїм часом ми маємо ще кілька ранкових годин. Питання в тім, як нам ними розпорядитися?

Дата добавления: 2015-08-28