Клуб сімейного дозвілля 9 страница

Ваєрмен надовго замовк. Лопотіла понівечена парасолька. Я отримав час на роздуми. «Ось був знайшовся мені потенцій­ний друг, а тепер в нас з ним не склалося». Але коли він загово­рив знову, голос його звучав спокійно й приємно. Так, ніби нічого й не трапилося між нами.

— Частково проблема з забудовою Думи полягає в заростях. Морський овес — тутешній, але решта зеленого лайна не му­сила б тут рости без іригації. Комусь варто було б дослідити в чому тут річ, отака в мене думка.

— Ми з дочкою одного дня з’їздили туди на розвідку. Там, на південному кінці, справжні джунглі.

Ваєрмен явно занепокоївся.

— Екскурсії в той бік острова не для хлопця в твоїй кондиції. Дорога в паскудному стані.

— Розкажи детальніше. Цікаво знати, чому тут не прокладе­но чотирьохрядне шосе з велосипедними доріжками обабіч й будиночками через кожні вісімдесят ярдів.

— Тому що ніхто не знає, кому належить земля. Подобаєть­ся така версія для початку?

— Ти це серйозно?

— Авжеж. Від 1950 року міс Істлейк персонально володіє частиною від південного краю острова до Піізда Чаплі, це аб­солютно беззаперечно. Так визначено у заповітах.

— Заповітах? їх кілька?

— їх три. Всі написані власноручно заповідачем і підтвер­джені підписами різних осіб, але стосовно цілого острова всі заповіти різняться. Поза тим, у всіх трьох наголошується на тому, що північна частина Думи є безумовно успадкованою Елізабет Істлейк від її батька Джона. З тих пір права на острів усе ще розглядаються в судах. Це шість десятиліть безперервно­го сутяжництва, на тлі яких сюжети «Холодного дому» Діккен- са виглядають пригодами Діка і Джейн ^|2°.

—Мені почулося, ти казав, ніби всі брати й сестри міс Істлейк померли.

— Найближчі родичі померли, але є ще племінниці й племін­ники, і їхні онуки й онучки. Ними вкрита вся Земля, мов фарбою Шервін-Вільямс¹²¹. От вонм-то й займаються сутяжництвом, але судяться вони одне з одним, а не з нею. Єдина згадка про неї у кожному заповіті старого стосується саме цього шматка ост­рова, котрий було точно обміряно й визначено двома топогра­фічним компаніями, одна зробила це напередодні Другої світової війни, а інша — одразу після неї. Це документи публічного до­ступу. І знаєш, що ще, оміго?

Я похитав головою.

— Міс Істлейк упевнена, що її старий колись запланував саме такий розвиток подій. І скажу, оскільки я сам проглядав копії тих заповітів, як юрист, я дотримуюсь тієї ж думки.

— Хто сплачує податки?

Він набрав здивованого вигляду, потім розсміявся.

— Ти мені подобаєшся дедалі більше, veto*.

— Це з мого іншого життя, — нагадав я йому. Мені вже по­добалося це означення — «інше життя».

— Авжеж. Тоді ти це поцінуєш, — сказав він. — Тут зробле­но хитро. Всі три останні заповіти Джона Істлейка мають іден­тичні клаузули про заснування довірчого фонду для сплати податків. Перша інвестиційна компанія, що управляла фондом, відтоді була поглинута іншою... ну, фактично вона поглинула сама себе...

— Отак в Америці й робиться бізнес, — зауважив я.

— Істинно. Хай там як, фонду ніколи не загрожувало банк­рутство і податки сплачуються щорічно, як по хронометру.

— фоші вирощують самі себе.

— Справді, — він підвівся й заклав руки за поперек, розми­наючись. — Як ти дивишся на те, щоб піднятися до будинку і познайомитися з леді? Вона саме зараз має прокинутися після полуденного сну. У неї є проблеми, але для своїх вісімдесяти п’яти вона чудова дівчинка.

Не на часі було розповідати йому, що я вже, здається, був познайомився з нею — лаконічно — через автовідповідач.

— Якось іншим разом. Коли веселощі вщухнуть.

Він кивнув.

— Приходь завтра вранці, якщо бажаєш.

— Можливо. Все було чудово. — Я простягнув йому свою ліву руку. Він її потиснув, дивлячись при цьому на мою куксу.

— Ilpojesy нема? Чи ти, коли не обертаєшся серед еліти, його не вдягаєш?

Я мав на готові відповідь, яку міг у таких випадках давати різним людям: підвищена чуттєвість нервів у куксі, — але це була брехня, а Ваєрмену мені не хотілося брехати. Почасти через те, що він мав нюх на тонкий аромат лайна, а головно тому, що мені просто не хотілося брехати йому.

— Звісно, мені робили обміри для протезу, ще коли лежав у шпиталі, і всі на мене тиснули — особливо моя фізіотерапевт-

ка і мій товариш, психолог. Вони наголошували, що чим швид­ше я навчуся користуватися протезом, тим швидше призвича­юся до нового життя...

— Забудь про все й мерщій катай до танцю...

— Так.

— От тільки забути про все іноді не так-то й легко.

— Так.

— Іноді це навіть неправильно.

— Авжеж, неправильно, хоча... — я вкляк і махнув рукою.

—Достатньо близько до рок-н-ролу?

— Так, — погодився я. — Дякую за освіжаючий напій.

— Приходь знову і буде тобі ще. Я засмагаю тільки від другої до третьої — години на день мені достатньо, — а пізніше міс Істлейк, якщо не спить, так бавиться зі своїми порцеляновими статуетками, ну й, звичайно ж, вона ніколи не проґавить Оп­ру ^ш, тож маю вільний час. Насправді в мене його більше, ніж мені потрібно. Хоча хтозна? В нас може знайтися багато тем для балачок.

— Добре, — погодився я. — Звучить заманливо.

Ваєрмен вишкірив зуби. Перетворився на картинного кра­савчика. Простягнув мені руку і я знову її потиснув.

— Знаєш, що я подумав? Дружба заснована на сміху завжди щаслива.

— Напевне наступною роботою в тебе буде написання тих пророцтв, що трапляються нам у китайських пиріжках, — за­уважив я.

— Трапляються роботи й гірші, мучачо. Істотно гірші.

IV

Йдучи назад, я повертався думками до міс Істлейк, старенької леді у величезних кедах і крислатому солом'яному капелюсі, котра виявилася фактичною власницею цілого острова біля узбережжя Флориди. Не Нареченою Хрещеного Батька, а доч­кою барона-землевласника і прямо тобі Патронесою Митців. Мій розум знову фатально занесло кудись на манівці, тож я не міг

.1

пригадати імені її батька (щось просте, односкладове), але си­туацію загалом, як її мені змалював Ваєрмен, я пам’ятав. Нічо­го схожого на це я ніколи не чув, хоча коли заробляєш собі на життя будівництвом, стикаєшся з різними дивними варіантами права власності. Я вирішив, що це цікавий приклад винахідли­вості... коли, як у цьому випадку, йдеться про збереження більшої частини свого маленького королівства у стані природ­ної недоторканності. Питання тільки — заради чого?

Уже майже подолавши відстань до Великої Ружі, я усвідомив, що нога мені болить мов казна-що. Накульгуючи, я зайшов до кухні і там напився води просто з крану, а потім через вітальню подибуляв у головну спальню. На автовідповідачі блимав вог­ник, але я не бажав зараз чути послань із зовнішнього світу. Мені хотілося одного — скоріше впасти.

Я лежав, задивившись на повільне обертання лопатей вен­тилятора в мене над головою. Не дуже переконливо я пояснив відсутність в мене протезу. Цікаво, чи краще Ваєрмен впорається з темою: Що змусило правника працювати нянькою при багатій старій діві? Що за інше життя в нього позаду?

Міркуючи про це, я відплив у позбавлений марень і вельми освіжаючий сон.

V

Прокинувшись, я став під гарячий душ, а потім рушив до ві­тальні перевірити автовідповідач. Почувався я краще, ніж міг на те сподіватися після двохмильної прогулянки. Завтра вран­ці, може, й ледь тягатиму ноги, але сьогоднішній вечір обіцяє бути гарним, гадав собі я.

Повідомлення було від Джека. Він розповів, що мати його сконтактувала з кимсь на ім’я Даріо Наннуцці і той Наннуцці в п’ятницю між четвертою і п’ятою дня радо подивиться на мої картини — чи можу я привезти їх не більше десятка, таких, що сам вважаю найкращими, у галерею «Ското»? Етюдів не треба. Наннуцці хотів поглянути тільки на готові роботи.

В мені заворушилася тривога...

Ні, я відчув щось зовсім інше.

Скрутило шлунок, я міг побожитися, що мої нутрощі раптом опустилися на три дюйми нижче. Та найгірше не це. Знайоме болісне свербіння поповзло знизу вгору правим боком і спусти­лося мені у відсутню руку. Я запевняв себе, що такі відчуття — ко­ли тебе від страху кидає в піт за три дні до події — чистісіньке глупство. Якось я був виконував десятимільйонний контракт з асфальтування на замовлення міськради Сент-Пола і якраз тоді один кандидат звідти балотувався на губернатора Міннесоти. Тож мені довелося надивитися танцювальних виступів дівчаток-дебю- танток, репетицій фанатських груп підтримки, уроків керування автомобілем та до біса іншого юнацтва. Хіба з цим можна порів­няти показ кількох моїх картин якомусь хлопцю з арт-галереї.

Однак, коли я поліз вгору сходами до Малої Ружі, коліна в мене були налиті свинцем.

Сідало сонце, заливаючи велику кімнату розкішним, не­ймовірно мандариновим світлом, проте в мене не виникло бажання спробувати його відтворити — не цього вечора. Але світло відгукнулося в мені. Так, як відгукується в душі фото­картка давно втраченої коханої, на яку натрапив, риючись у шух­лядці зі старими сувенірами. Ще й почався приплив. Навіть тут, нагорі, я чув скреготливі голоси мушель. Я сів і став пере­бирати речі на столі знахідок — пір’їна, відполірований водою камінець, вимита до сірої невпізнаванності разова запальнич­ка. Тепер мені згадалася не Емілі Дікінсон, а стара народна пісня: Мамо, хіба не гарно сяє сонце крізь гілки дерев. Ніяких дерев, звичайно, переді мною не було, але я міг сам собі поса­дити дерево на горизонті, аби схотів. Я міг би посадити там дерево, щоб крізь нього сяяло сонце. Хело, Далі.

Мені не страшно було б почути, що в мене нема хисту. Я бояв­ся, що синьйор Наннуцці скаже, що в мене є кри-и-и-хітний та- лантик. Покаже між великим і вказівним пальцями чвертьдюй- мовий зазор і порадить мені замовити собі місце на фестивалі вуличного мистецтва у Вінісі¹²³, запевняючи, що там я матиму успіх, чимало туристів будуть у захваті від моїх імітацій Далі.

А якщо він дійсно так і зробить, розчепірить пальці на чверть дюйма і промовить кри-и-и-хітний, що мені тоді робити? Чи

вердикт якогось незнайомця позбавить мене моєї нової віри в самого себе, моєї нової особистої радості?

— Можливо, — вголос подумав я.

Так. Бо малювання картин — це зовсім не те, що будування торгівельних центрів.

Найлегше з легкого — скасувати зустріч... хоча я нібито пообіцяв Ілсі, а в мене не було звички порушувати обіцянок, які я давав своїм дітям.

Права рука все ще свербіла, свербіла аж боліла, але я нама­гався не звертати на це уваги. Ліворуч під стіною стояли близь­ко десяти готових полотен. Я обернувся туди, сподіваючись вибрати найкращі, проте навіть не подивився на них.

На сходах стояв Том Райлі. Голий по пояс. На ньому були тільки сині піжамні штани, потемнілі в паху й на внутрішнім боці лівої ноги, там, де він їх обмочив. У нього не було правого ока. На тому місці діра очниці, заповнена згустком чорно-чер­воної сукровиці. Схожа на бойову розмальовку смуга висохлої крові тягнулася по лівій скроні і зникала у сивіючому волоссі в нього над вухом. Цілим оком він втупився у Мексиканську Затоку. Криваві промені призахідного сонця мацали йому схуд­ле, мертвотно-бліде обличчя.

Я заверещав від здивування й жаху і, відсахнувшись, упав зі стільця. Завалився на хвору ногу і знову закричав, цього разу від болю. Смикнувшись, я штовхнув ногою стілець і той перекинувся. Коли я знову подивився в бік сходів, Тома там не було.

VI

За десять хвилин я вже був на нижньому поверсі і набирав його домашній номер. Сходами з Малої Ружі вниз я сповзав на заду, зіскакуючи сракою зі щабля на щабель. Не тому, що, па­даючи зі стільця, забив собі стегно, а тому, що ноги в мене тремтіли так, що я їм не довіряв. Я боявся, що полечу сторч головою, або навіть покочуся кубаря, тож чіплявся лівою рукою за поруччя. Господи, я боявся зомліти.

і.

Пригадався той день на озері Фален, коли, обернувшись, я по­бачив в очах Тома дивний блиск, як він хникав переді мною: «Бос, я ніколи не звикну до вас такого, однорукого... Мені так жаль».

У Тома, в його затишному домі в Епл-Веллі почав дзвонити телефон. Том, котрий двічі був жонатим і двічі розведеним, Том, котрий умовляв мене не виїжджати з Мендота Гайте... «Це як здавати гру на власному полі», так він тоді сказав. Том, котрий незабаром сам зайшов пограти на моєму полі, якщо вірити «Друзям з сюрпризами».., а я таки вірив цій картині.

І в щойно бачене нагорі я також вірив.

Один гудок... другий... третій.

— Ну ж бо, — мурмотів я, — візьми врешті ту йобану слу­хавку.

Я не уявляв, що скажу, якщо він її візьме, та й не переймався тим. Я хотів лише почути його голос. Я його почув, але в запису.

— Вітаю, ви додзвонилися до Тома Райлі, — промовив він. — Ми з моїм братом Джорджем зараз перебуваємо в круїзі з на­шою матір’ю, цього року в Нассау^,24. Що ти кажеш, мамо?

— Це я, Багама Мама! — почувся прокурений, але беззапе­речно радісний голос.

— Так і є, це вона, — підтвердив Том. — Ми повернемося восьмого лютого. Тям часом ви можете залишити ваше пові­домлення... коли, Джордж?

— Після дзвуку дзиии! — вигукнув чоловічій голос.

— Правильно! — погодився Том. — Після дзиґи. Або може­те зателефонувати до мого офісу.

Він назвав номер, а потім вони усі втрьох промовили: «БОН ВОЯЖ!»

Я мовчки поклав слухавку. Його голос не був схожим на голос людини, що замислила самогубство, але він дуже-дуже близько до цього наблизився (він з тих, про кого потім най­частіше кажуть: «а виглядав цілком нормальним») і ще...

— А хто сказав, що він збирається покінчити самогубством? — запитав я у порожньої кімнати... і враз озирнувся довкола, аби пересвідчитися, що вона дійсно порожня. — Хто сказав, що з ним не може трапитись аварія? Чи навіть хтось його вб’є? Якщо вже не вбили?

Втім, якби щось таке вже трапилося, хтось мені напевне зателефонував би. Либонь, Бозі, хоча найшвидше Пам. Отже...

— Це самогубство, — повідомив я кімнаті. — Це самогубство і воно ще не трапилося. Це було попередження.

Я підвівся й пошкандибав до спальні. Останнім часом я ма­ло користався костуром, але цього вечора він мені був потрі­бен, дуже потрібен.

Моя краща подружка сиділа притулившись до подушок на тому боці ліжка, який могла б займати справжня жінка, якби я її мав. Я сів, узяв її в руки і подивився в її великі, сповнені карикатурного здивування баньки: Ууууу, ти бридкий дядько! Це моя Реба, лялька, схожа на Люсі Рікардо.

— Це як візит Привиду Наближення Різдва до дядька Скру- джа^І25, — сказав я їй. — Таке трапляється. Але що ж мені тепер робити? Це не якесь там малювання. Це абсолютно не те, що просто малювання картин!

Але різниці не було, і д це розумів. Малюнки й видіння являються з людського мозку, а в моєму мозку щось зміни­лося. Я гадав, що зміни відбулися просто в результаті пра­вильної комбінації травм. Або неправильної. Контрударна травма. Зона Брок£. І острів Дума. Острів зіграв тут якусь роль... яку роль?

— Підсилювача, — сказав я Ребі. — Хіба ні?

Вона утрималася від коментарів.

— Тут щось таке є, і воно діє на мене. А може, воно навіть покликало мене сюди?

Від цієї думки мені перехопило подих. Піді мною, здіймаю­чись і спадаючи в диханні хвиль, перемелювалися мушлі. Так легко було уявити там замість них черепи, тисячі'черепів, котрі, коли надходить хвиля, разом скрегочуть зубами.

Чи це не Джек казав, що десь там, у воложистих хащах, є ще якийсь напівзруйнований дім? Здається, він. Коли ми з Ілсою намагалися проїхати в той бік, дорога раптом зіпсувалася. І шлу­нок в Ілси теж. З моїми нутрощами все було о’кей, але сморід оточуючої нас рослинності був нестерпним, а свербіж у відсут­ній руці ще гіршим. Ваєрмен, мені тоді здалося, злякався, коли почув від мене про нашу поїздку. «Екскурсії по цій дорозі не для хлопця в твоєму стані», — сказав він. Питання тільки, в якому це я перебуваю стані?

Реба продовжувала грати в мовчанку.

— Я не хочу, щоб це трапилося, — промовив я стиха.

Реба мовчки дивилася вгору, на мене. Я для неї — бридкий

дядько, вона це завжди пам’ятає.

— Ніякої користі від тебе — сказав я й відкинув її геть. Вона впала долілиць на свою подушку, жопкою догори, розставивши рожеві ганчір’яні ноги, ну чисто тобі якась мала курва. І дійс­но — Ууууууу, бридкий дядько.

Я похилив голову, втупився в килим і почухав собі потили­цю. М’язи на шиї були вузлувато напружені. Немов залізні на доторк. Давно в мене сильно не боліла голова, як було трапля­лося раніше, але якщо м’язи скоро не розслабляться, сьогодні вночі мені гарантовані судоми. Втішно. Калорійна вечеря — са­ме те, що мені зараз потрібно, така, коли відрізаєш кавалки від замороженого разом з підливою м’яса, сім хвилин смажиш його у мікрохвильовці і тут же оскаженіло пожираєш.

Утім’, я ще якийсь час посидів нерухомо. Забагато мав я пи­тань, та більшість з них перебували поза моєю спроможністю на них відповісти. Я визнав це і змирився з цим. Я навчився багато з чим змирятися з того дня, як зіткнувся з краном. Про­те я вирішив знайти хоч одну відповідь, перш ніж дозволю собі наїстися, хоч яким я не був голодним. Телефон на столику при ліжку дістався мені разом з будинком. Дисковий, чарівної ста­ромодної моделі Принцеса ^ш. Він стояв на довіднику, що скла­дався здебільшого з «жовтих сторінок». Я відкрив вутлу білу секцію, гадаючи, що навряд чи знайду там Блізабет Істлейк, але там був її номер. Я його набрав. Після двох гудків слухавку підняв Ваєрмен.

— Слухаю, садиба Істлейк.

У цьому ідеально врівноваженому голосі не було ані сліду від тієї людини, котра дореготалася до того, що під нею розва­лився стілець, й одразу мені здалося, що цей мій дзвінок до нього — найгірше у світі, що я міг зараз зробити, але відступа­ти не було куди.

— Ваєрмене? Це Едгар Фрімантл. Мені потрібна допомога.

В — ХАЗЯЙКА ДОМУ

і

Наступного дня я знову сидів біля столика, що стояв наприкін­ці хідника від Ель Паласіо де Асесінос. Хоча й подерта, смугаста парасолька була ще годна. Від води тягнуло таким холодним бризом, що не завадили б светри. По столу танцювали скалки світла, а я все говорив. Отак я проговорив, авжеж — ледь не го­дину, освіжаючи собі горло ковтками зеленого чаю з бокалу, який не забував доливати Ваермен. Нарешті я замовк і якийсь час ніщо не порушувало тишу, окрім шепотіння хвиль, що на­бігали на смугу прибою й відкочувалися назад.

Напевне минулої ночі Ваермен почув у моєму голосі дійсно щось доволі кепське, бо він не забарився з пропозицією зараз же приїхати до мене з Паласіо на гольф-візку. Сказав, що змо­же підтримувати зв’язок з міс Істлейк за допомогою вокі-токі¹²⁷. Я запевнив його, що справа може почекати. Справа важлива, але не термінова, сказав я. Принаймні не для служби 911.1 це було правдою. Якщо Том вирішив учинити самогубство у своє­му круїзі, навряд я міг би запобігти цьому. Проте я не вважав, що він піде на таке, коли поряд з ним його мати і брат.

Я не збирався розповідати Ваєрмену про те, як потайки рився у сумочці доньки; цього факту я соромився більш за все інше. Але тільки-но я взявся розповідати, почавши аж від ЬШК-ВВІХ, то вже й був не в змозі зупинитися. Я розповів йому майже все, закінчивши свою історію блідим, мертвим, однооким Томом Райлі, котрий стояв на вершечку сходів, що ведуть до Малої Ружі. Гадаю, почасти мене аж так несло прос­то через усвідомлення того факту, що Ваєрмен не зможе запро­торити мене до найближчої божевільні — нема в нього на це законного права. А почасти ще й через те, що, захоплений його

щирістю й цинічним почуттям здорового гумору, я тим не менш відчував його чужаком. Іноді — хоча гадаю, доволі часто — чу­жому набагато легше розповідати щось хитросплетене чи на­віть абсолютно безглузде. Проте головним чином я сповідував­ся просто заради полегшення: так вжалений змією вичавлює отруту з ранки.

Ваєрмен налив собі ще бокал чаю, при цім не зовсім твердою рукою. Мене це заінтригувало і стривожило. Відтак він кинув погляд на годинник, котрий носив на медсестринський ма­нер — циферблатом до внутрішнього боку зап’ястя, і сказав:

— Десь за півгодини я мушу піти, подивитися, як там вона... Хоча я певен, що з нею все гаразд, проте...

— А якщо ні? — спитав я. — Якщо вона впала чи ще щось трапилося?

З кишені шортів він дістав вокі-токі. Плаский, як мобільний телефон, апарат.

— Я наполягаю, щоб вона носила свій завжди з собою. По дому також всюди натикано кнопки термінового виклику, але... — Він ткнув собі в груди великим пальцем. — Реальна тривожна сис­тема — це я сам, зрозуміло? Єдина система, якій я довіряю.

Він поглянув на воду й зітхнув.

— У неї хвороба Альцгаймера. Поки що в легкій формі, але доктор Гедлок каже, що, раз уже вгніздилася, вона може почати швидко розвиватися. За рік... — Тут він майже безпорадно зни­зав плечима, але посвітлішав. — Щодня о четвертій у нас чай. Чай з Опрою. Чому б тобі не прийти познайомитися з хазяйкою дому? Я навіть пригощу тебе острівним лаймовим тортом^,м.

— О’кей, — відповів я. — Домовилися. Як ти вважаєш, це вона залишила повідомлення на моєму автовідповідачі про те, що острів Дума нещасливе місце для дочок?

— Безперечно вона. Втім, якщо ти очікуєш якихось пояс­нень — якщо ти вважаєш, що вона про це взагалі пам’ятає, — хай тобі пощастить. Хоча, можливо, я сам зможу тобі якось допо­могти. Вчора ти питав щось про її братів та сестер, а я тобі чомусь не пояснив. Насправді Елізабет мала тільки сестер. Тобто в її батьків були лише дочки. Найстарша народилася у 1908-му чи десь біля того. Елізабет з’явилася у 1923-му. Мати, місіс Істлейк,

.1

померла приблизно через два місяці після того, як її народила. Якась інфекція. Чи, може, тромб... хто міг в цьому розібратися в ті давні часи. Це трапилося тут, на Думі.

— А батько оженився знову? — Я так і не міг пригадати його імені.

Тут Ваєрмен допоміг мені.

— Джон? Ні.

— Ти ж не хочеш сказати, ніби він виховував усіх своїх шіс­тьох дочок прямо тут. Це було б вже занадто готично.

— Він намагався, за допомогою няні. Але найстарша втекла з якимсь хлопцем. У міс Істлейк була травма, від якої вона ледь не загинула. А близнючки... — Він хитнув головою. — Вони були на два роки старші за Елізабет. А у 1927-му зникли. Вва­жається, що вони пішли купатися, їх потягло від берега відбій­ною течією і вони потонули там, у caldo grande.

Він задивився на воду — оманливо ласкаві хвилі набігали на берег, мов щенята, — і надовго замовк. Перегодом я спитав, чи все це йому розповідала сама міс Істлейк?

— Дещо. Не все. До того ж вона плутається у своїх спогадах. Я знайшов побіжну згадку про якийсь інцидент — схоже саме той — на Інтернет-сайті, присвяченому історії узбережжя За­токи. Написав електронного листа одному бібліотекарю в Там- пі. — Ваєрмен підняв руки й поворушив пальцями, показуючи ніби друкує. — Запитав про Тесі й Лору Істлейк. Бібліотекар надіслав мені копію місцевої газети за 19 квітня 1927-го. Заго­ловок на першій сторінці дуже беззастережний, дуже суворий, дуже пронизливий. Лише два слова. ВОНИ ПРОПАЛИ.

— Господи, — промовив я.

— їм було по шість років. А Елізабет чотири, вже достатньо велика,'щоб зрозуміти, що трапилося. Можливо, й достатньо доросла, щоб самій прочитати такий простий газетний заголо­вок ВОНИ ПРОПАЛИ. Близнючки загинули, а найстарша, Адріана, чкурнула до Атланти з директором якоїсь з його фаб­рик... нема дива, що Джонові остогид цей острів. Він з трьома дочками, які з ним ще залишилися, переїхав до Маямі. Через багато років він повернувся сюди помирати, а міс Істлейк до­глядала його. — Ваєрмен знизав плечима. — Либонь так, як я за­раз гляджу її. Отже... ти тепер розумієш, чому стара леді в початковій стадії Альцгаймера може вважати Думу поганим місцем для дочок?

— Гадаю, так, але як стара леді в початковій стадії Альцгай­мера змогла взнати телефон її нового орендатора?

Ваєрмен хитро зирнув на мене.

— Орендар новий, а номер старий, функція автонабору діє у всіх апаратах отам, — він ткнув пальцем собі за спину в бік дому. — Є ще питання?

Я здивувався.

— Мій номер у неї в автонаборі?

— Не гань мене, я не так давно затесався в це кіно. Гадаю, це той ріелтер, що займається її маєтками, запрограмував номери орендованих домів у телефони. Або її бізнес-менеджер. Він налітає сюди з Сент-Пітерсбургу приблизно через кожні шість тижнів, аби пересвідчитися, що вона ще жива, і я не втік, при­хопивши Сподівську порцеляну¹²⁹. Я його спитаю, як з’явиться наступним разом.

— Отже, одним натиском кнопки вона може зателефонувати до будь-якого будинку на північному кінці острова?

— Ну... так. Я маю на увазі, що вони ж всі її, — він ляснув мене по руці. — Проте, знаєш що, мучачо⁷. Гадаю, цього вечора в твоєї кнопки станеться нервовий розлад.

— Ні, — попрохав я, сам не знаючи, чому. — Не треба цього робити.

— Авжеж, — погодився Ваєрмен, ніби щось зрозумівши, але хтозна, може, він дійсно щось знав? — Хай там як, а пояснення тому містичному дзвінку знайшлося — хоча мушу тобі наголо­сити, пояснення стають хиткими на острові Дума. Як це пока­зує й твоя історія.

— Що ти цим хочеш сказати? їй теж мав... схожий досвід?

Він дивився на мене відкрито, із загадковим виразом на

обличчі. Холодний січневий вітер віяв поривами, нагорта­ючи пісок довкола наших щиколоток. Задирав йому волос­ся, знову відкриваючи над правою скронею шрам у формі монети. Чи хто, бува, не вдарив його колись горлом пляш­ки, під час якоїсь бійки в барі, намагався я уявити того, хто

міг би озлитися на цього чоловіка. Важко було собі такого уявити. «

— Так... я мав досвід, — промовив він, роблячи вказівними пальцями різкий жест, ніби закриває лапки цитати. — Той са­мий, через який діти стають дорослими. Той, що змушує викла­дачів англійської гнати туфту первачкам... літер-курс. — Кож­ну свою фразу він брав пальцями у лапки.

О’кей, йому не хтілося розповідати, принаймні зараз. Відтак я спитав його, чи він повірив у мою історію.

Він закотив собі очі під лоба й відкинувся на спинку стільця.

— Не випробовуй мого терпіння, vato [6]. Щодо деталей ти можеш помилятися, але ж ти не сказився. Отам, у маєтку по­заду мене, є леді... найлагідніша леді у світі, і я її люблю, хоча іноді вона вважає мене своїм татом, і ніби ми з нею живемо в Маямі десь у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому. Іноді вона кладе якусь зі своїх порцелянових статуеток у коробку від печива «Ніжна Зваба» і жбурляє у ставок із золотими коропами за тенісним кортом. Мені доводиться діставати її звідти, поки вона спить, бо якщо побачить, верещатиме, мов різана. Не уяв­ляю, чому так. Сподіваюся, цього літа вона нарешті буде по­стійно носити дорослий ліфчик.

— Так в чому сенс?

— Сенс у тім, що я знаю loco [7], я знаю Думу, і я вже трохи знаю тебе. Я готовий повірити, що тобі було видіння, ти побачив свого друга мертвим.

— Без брехні?

— Без брехні. Verdad [8]. Питання тільки в тім, що ти тепер збираєшся робити, якщо припустимо, що ти не дуже мрієш спровадити його під землю — можу я собі дозволити побути трохи вульгарним? — за те, що він намазав своїм маслом твою колишню булочку.

— Та ні, не хочу. До того в мене було... Не знаю, як про це сказати...

— Либонь, до того ти уявляв собі, як видовбуєш йому очі гарячою виделкою для тостів, відрубуєш йому прутня? Таке ти відчував до того, мучачо? — Ваєрмен наставив на мене пальця пістолетом. — Я був жонатий на красуні-мексиканці, я знаю, що таке ревнощі. Це нормально. Це рефлекторні почуття.

— Тобі твоя дружина колись... — я затнувся, раптом знов згадавши, що познайомився з цим чоловіком лише вчора. Про це було неважко забути. Ваєрмен був таким щирим.

— Ні, аміго, нічого такого, про що б мені було відомо. Вона просто вмерла на моїх очах, — вираз його обличчя абсолютно не змінився. — Давай не будемо про це, о’кей?

— О’кей.

— Про ревнощі варто пам’ятати одне — вони приходять і відходять. Як тутешні післяполуденні зливи в підлий сезон. Ти казав, що для тебе все вже позаду. Так і має бути, оскільки ти більше вже не її сатрезіпо [9]. Питання — як ти збираєшся вирі­шувати іншу проблему. Як ти збираєшся утримати того хлопця від самогубства? їй ж бо знаєш, як воно бува трапляється піс­ля безхмарних сімейних круїзів, так?

Якусь мить я мовчав. Намагався перекласти собі його остан­нє іспанське слово. їй більше не її слуга, здається так? Якщо так, то в ньому бриніла гірка правда.

— Мучачо? Що ти робитимеш далі?

— Не знаю. Його електронна адреса в мене є, але що я йому напишу? «Дорогий Томе, я занепокоєний твоєю підготовкою до самогубства, будь ласка, терміново відповідай»? До того ж я певен, що у відпустці він не перевіряє свою електронну пош­ту. Він двічі був одружений і одній з колишніх дружин по цю пору сплачує аліменти, але не підтримує стосунків з жодною з них. Була в нього й дитина, але померла малою, здається, від розщеплення хребта... то що я можу тут зробити. Що?

Ваєрмен одвернувся, відкинувшись на спинку стільця, він сидів і дивився на воду, де пірнали по свій обід пелікани. Його поза ясно випромінювала невдоволення.

Він обернувся до мене.

— Перестань крутити. Ти збіса чудово знаєш, хто з ним спіл­кується. Або вважаєш, що це так.

— Пам? Ти маєш на увазі Лам?

Він дивився на мене мовчки.

— Ти будеш говорити, Ваєрмене, чи так тут і сидітимеш?

Дата добавления: 2015-08-28