ходу.
У власника патенту на винахід можуть бути й інші причини
для невикористання винаходу. І таке невикористання винаходу не
можна вважати недобросовісною конкуренцією, оскільки це і є
комерційним чи підприємницьким досвідом, що складає вироб-
ничу таємницю.
Не може бути виправданим і правило, викладене в частині
третій п. 1 ст. 26 Закону, в якому йдеться про те, що суд може
винести рішення про надання дозволу зацікавленій особі на вико-
ристання винаходу з визначенням обсягу його використання, строку
дії дозволу, розміру та порядку виплати винагороди власнику па-
тенту.
Визначені судом умови можуть не відповідати інтересам влас-
ника патенту. Більш того, вони можуть істотно обмежувати його
права й інтереси. Постає резонне питання, - чому права власни-
ка патенту на вимогу його конкурента мають бути обмежені на
користь останнього. Власник патенту не припустився ніякого зло-
вживання своїм правом - він просто не використовує свій ви-
нахід і не дозволяє його використання іншим особам. Це йому
вигідно, це його право. Хто і чому має обмежувати його у викори-
станні його права?
Викликає певний сумнів припис, що міститься в п. 2 ст. 26
Закону. У цьому пункті йдеться про так звану залежну ліцензію,
коли один винахід не може бути використаний з повною ефектив-
ністю без іншого винаходу. Закон дозволяє власнику першого ви-
находу вимагати від власника другого права на використання його
винаходу, і відповідно до Закону власник першого винаходу зобо-
в'язаний такий дозвіл видати. Взагалі, звертає на себе увагу та
обставина, що Закон містить забагато підстав для вільного вико-
ристання винаходу чи інших технічних рішень. Ці підстави, безу-
мовно, обмежують майнові права винахідників та авторів інших
технічних рішень. Варто було б подумати над усуненням цієї про-
блеми.
Зазначеним обмеженням присвячена ст. 25 Закону, в якій
міститься п'ять підстав для обмеження майнових прав винахідника
або п'ять підстав, які надають право вільного використання вина-
ходів та інших технічних рішень. Деякі з них досить розпливчаті.
Заперечення викликає п. 1 ст. 28. В цьому пункті йдеться про
підстави визнання патенту недійсним повністю чи частково. Зок-
рема, такими правовими підставами є: а) невідповідність запатен-
тованого винаходу чи корисної моделі умовам патентоспромож-
ності, визначеним цим Законом; б) наявності у формулі винаходу
чи корисної моделі ознак, яких не було у поданій заявці; в) пору-
шення вимог п. 2 ст. 32 Закону.
Аналіз перших двох підстав свідчать про те, що вони не об-
грунтовані. В їх настанні винен передусім сам Держпатент Украї-
ни. Саме його працівники припустилися помилки, визнавши ви-
-139-
нахід чи корисну модель без належної перевірки. Проте, Держпа-
тент свої помилки перекладає на заявників. Негативні наслідки
безвідповідального ставлення до своїх обов'язків відповідальних
працівників Держпатенту мають нести заявники. А вони вже по-
несли відчутні витрати на одержання патенту. В Законі немає ні
слова про те, хто має відшкодувати заявникові ці матеріальні вит-
рати. Тому, видається, патент не повинен визнаватись у цих ви-
падках недійсним, якщо тільки з боку заявника не було неправом-
ірних дій, спрямованих на обманне одержання патенту. У таких
випадках, навіть якщо були допущені певні помилки, патент має
зберігати свою чинність. Патентовласник не повинен бути пока-
раний за чужі гріхи.
Що стосується третьої підстави визнання патенту недійсним,
то вона не витримує будь-якої критики. Закон встановив правило,
за яким патент може бути визнано <недійсним повністю або част-
ково> за порушення правил процедури закордонного патентування.
В аналізованому п. 1 ст. 28 сказано чітко: в разі <порушення
вимог пункту 2 ст. 32 цього Закону>. П. 2 ст. 32 цього Закону
проголошує порядок закордонного патентування. За цим поряд-
ком заявник спочатку має. заявити свій винахід до Держпатенту
України і запросити дозвіл на закордонне патентування. Якщо
протягом трьох місяців від дати надходження запиту до Держпа-
тенту заявник не одержить заборони на закордонне патентування,
він має право здійснити закордонне патентування свого винаходу
чи будь-якого іншого технічного рішення.
Проте, якщо заявник порушить встановлений порядок закор-
донного патентування, його патент може бути визнано недійсним
повністю або частково. Ця норма викликає ряд істотних запере-
чень. По-перше, як можна визнати патент частково недійсним,
якщо буде порушено порядок закордонного патентування. Оче-
видно, слід розуміти так, що патент буде визнано недійсним по-
вністю. Варто звернути увагу, винахід відповідає вимогам патен-
тоспроможності, але патент на нього визнається недійсним. На
якій підставі? Адже, вірогідність винаходу сумніву не викликає.
Отже, це є не що інше, як покарання заявника. Але це покарання
не адекватно вагомості порушення.
По-друге, це просто свавілля з боку Держпатенту, оскільки
право розпорядитися своїм патентом належить самому патентов-
ласнику. Обмежити будь-яку особу в її правах може тільки суд, а
не Держпатент.
По-третє, судячи зі змісту частини 2 пункту 2 цієї статті, мож-
на зробити висновок, що визнавати патент недійсним повністю чи
частково може сам Держпатент і лише після спливу встановлених
строків визнання патенту недійсним здійснюється судом.
Якщо говорити про перші дві підстави визнання патенту не-
дійсним, то, очевидно, таку оцінку має право робити сам Держпа-
тент. Але якщо говорити про третю підставу, тобто коли мова йде
про порушення порядку закордонного патентування, то в такому
-140-
випадку навряд чи буде справедливим самому Держпатенту оці-
нювати дії заявника.
По-четверте, не визначена доля витрат, які поніс заявник при
оформленні, експертизі заявки, видачі патенту та підтримання його
чинності в разі визнання його недійсності за невідповідності ви-
находу чи корисної моделі умовам патентоспроможності або на-
явності у формулі винаходу чи корисної моделі ознак, яких не
було у поданій заявці.
Якщо заявник діяв добросовісно, тобто не припустився не
тільки навмисних неправомірних дій при поданні заявки, а й по-
милки, то не викликає сумніву вина Держпатенту у видачі патенту
на пропозицію, яка не відповідає вимогам патентоспроможності.
Але ж при цьому заявник міг понести неабиякі витрати, пов'язані
з оформленням патенту. Оскільки визнання патенту недійсним
сталося по вині Держпатенту, то він має нести ці збитки. Зали-
шення зазначених витрат Держпатенту було б для нього неправо-
мірним одержанням прибутків, безпідставним збагаченням. Іншими
словами. Держпатент має бути зобов'язаний відшкодувати заяв-
никові усі витрати, понесені ним в зв'язку з визнанням його па-
тенту недійсним в разі невідповідності запатентованого винаходу
чи корисної моделі вимогам патентоспроможності чи наявності у
формулі ознак, яких не було у поданій заявці.
Найпростіше, видається, частину третю п. 2 ст. 28 Закону вза-
галі відмінити як таку, що не відповідає правам людини.
В Законі не досить чітко розмежовані спори, які мають розг-
лядатися в адміністративному порядку, тобто Держпатентом Ук-
раїни, і спори, які належать розглядати суду. Ст. 30 містить в собі
внутрішнє протиріччя. В п. 1 цієї статті проголошується, що спо-
ри, пов'язані із застосуванням Закону, розв'язуються судом, арбі-
тражним судом або третейським судом у порядку, встановленому
законодавством України. З цього можна зробити висновок, що всі
спори, пов'язані із застосуванням Закону, підлягають розгляду в
суді. Між тим, п. 2 цієї ж статті дає перелік спорів, що розгляда-
ються судом. І хоча пункт закінчується тим, що суди розглядають
також інші спори, пов'язані з охороною прав, що надаються цим
Законом, все ж у ньому містяться норми, які певні спори відно-
сять до компетенції Держпатенту, хоча б спори про недійсність
патенту повністю або частково в разі невідповідності запатентова-
ного винаходу чи корисної моделі вимогам патентоспроможності
чи відсутності у формулі ознак, яких не було у заявці.
-141-
Глава ІV. ПРАВО НА СЕЛЕКЦІЙНІ ДОСЯГНЕННЯ
Передусім варто відзначити, що селекційні досягнення ні в
колишньому СРСР, ні в Україні на рівні закону не охоронялись.
Закони про селекційні досягнення прийняті в Україні вперше:
Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> від 21 квітня
1993 р. і Закон України <Про племінне тваринництво> від 15 груд-
ня 1993 р.
Сам факт прийняття цих законів, як і інших про інтелектуаль-
ну власність, - явище, яке в правовому житті держави важко пе-
реоцінити.
Важко переоцінити і значення селекції для народного госпо-
дарства України. За рахунок селекції і рослин, і в тваринництві
можна досягти такої ефективності сільського господарства, за ра-
хунок якої можна розв'язати багато проблем. Вище наводилися
окремі приклади успіхів в селекції рослин і тварин. Проте, в Ук-
раїні поки що похвалитися такими успіхами не можна. Західні
країни досить відчутно випереджають у цьому плані нашу Украї-
ну. Про це свідчать багато прикладів запозичення окремих досяг-
нень сільським господарством України із західних держав, які ус-
пішно культивуються в Україні.
Тому надання рівня закону правовому регулюванню відносин
у сфері селекції є, безумовно, явищем прогресивним, яке заслуго-
вує на всіляке схвалення. Згадані Закони ще не досконалі, не поз-
бавлені певних прогалин та інших недоліків. Але вони є, і вони
вже діють. Практика їх застосування виявить їх плюси і мінуси. Ті
норми, що виправдають себе, будуть діяти надалі, а ті, що вияви-
лися непридатними, будуть замінюватися більш досконалими, уточ-
нюватися, конкретизуватися. Таким чином законодавство про се-
лекційні досягнення буде досягати більшої ефективності.
Законодавець знайшов за доцільне прийняти окремі Закони
про селекційні досягнення у рослинництві і в тваринництві. Прак-
тика застосування їх виявить обгрунтованість такого поділу. Про-
те, вже зараз можна сказати, що відмінність в правовому регулю-
ванні відносин у сфері селекційної творчості в рослинництві і в
тваринництві безсумнівна.
Обидва Закони містять визначення термінів, що в них вжива-
ються. Це, безумовно, внесе певну чіткість в правове регулювання
зазначених відносин. Проте слід зазначити, що в переліку цих
визначень є чисто наукові терміни, які широкому загалу не зро-
зумілі. Але ж і Закон розрахований все ж на фахівців. Проте до
фахівців відносяться і юристи, яким ці поняття також невідомі.
Отже, якщо хочете керуватись зазначеним Законом, освоюйте його
термінологію.
-142-
Закон <Про охорону прав на сорти рослин> розроблений за
схемою Законів про промислову власність.
На відміну від законів про промислову власність, Закон про
сорти (так далі будемо називати Закон України <Про охорону прав
на сорти рослин>) не визначає об'єкту селекційної творчості. Виз-
начається лише об'єкт правової охорони (ст. 2), до якого відно-
сяться майнові та немайнові права автора сорту, власника патенту
або ліцензії. Патент засвідчує авторство на сорт і виключне право
на його використання (ст. 4 Закону). Права власності на результат
селекційної творчості цей Закон не визнає. Проте, визнає право
власності на патент, що видається на сорт.
Суб'єктами права на сорт Закон визнає будь-які фізичні і юри-
дичні особи. Автором сорту визнається громадянин, творчою пра-
цею якого створено новий сорт (ст. 7 Закону). Суб'єктом права на
сорт може бути роботодавець у випадках, визначених цим Зако-
ном. Зокрема, Закон встановлює такі умови:
а) Наявність договору між роботодавцем і автором сорту. В
договорі має бути визначено, що право на створений автором сорт
переходить роботодавцеві, а також розмір і умови виплати вина-
городи за передачу сорту роботодавцеві. Отже, Закон не передба-
чає умови, за якої виплата винагороди провадиться лише за вико-
ристання сорту. Договір має бути укладений в письмовій формі і
належним чином оформлений. Якщо ж договору між автором сорту
і роботодавцем про передачу права на сорт не було або роботода-
вець порушив істотні умови договору, то право на одержання па-
тенту залишається за автором.
6) Сорт створено працівником - автором під час виконання
службових обов'язків. Мається на увазі, що заробітна плата в повній
мірі компенсує виграти духовного потенціалу, енергії, зусиль, твор-
чої наснаги тощо селекціонера. Видається, що в сучасних умовах
навряд чи зарплата може компенсувати творчі зусилля на ство-
рення сорту. Принаймні, в договорі про передачу прав на сорт
роботодавцеві мають бути визначені умови виплати додаткової (крім
зарплати) винагороди. Саме це має на увазі Закон, який в ст. 8 п.
3 визначає право автора сорту на винагороду.
в) Сорт створено за завданням роботодавця. Завдання, слід
розуміти, визначене в письмовій формі, в якій містяться конк-
ретні параметри розробки. Безумовно, завдання забезпечується
відповідними необхідними матеріально-технічними засобами та
грошовими коштами.
За таких умов право на одержання патенту належить робото-
давцеві. Закон не містить таких застережень, які встановлені За-
конами про промислову власність: якщо роботодавець протягом
певного строку від дати одержання повідомлення про створений
винахід (інше рішення) не подасть заявки до Відомства, то право
на одержання патенту залишається за селекціонером. Чи необхід-
не таке застереження для селекціонерів? Це питання проблема-
тичне, відповісти на нього однозначно неможливо. Тут склалася
-143-
певна дилема. З одного боку - роботодавець стає володарем вик-
лючного права на результат селекції і тому має право використо-
вувати цей результат на свій розсуд. Використати результат чи ні
- це право роботодавця. В нього можуть бути свої міркування на
цей рахунок. Роботодавець може бути підприємцем, а в підприєм-
ця можуть бути свої погляди, плани на предмет використання чи
не використання результату селекції.
З другого боку, результат селекції, на нашу думку, є все ж
власністю автора нового сорту. За договором він запропонував свій
результат селекційної діяльності роботодавцеві. Роботодавець про-
позицію про передачу йому права на одержання патенту на новий
сорт рослини не прийняв і цим самим ніби відмовився від неї. В
такому разі право на селекційний результат належить авторові сор-
ту, і він може розпоряджатися ним на свій розсуд.
Суб'єктом права на одержання патенту на селекційне досяг-
нення є також Фонд винаходів України, якщо автор сорту чи но-
вої породи тварин зазначить цей Фонд в заявці, що надійшла до
Держпатенту до прийняття рішення про видачу патенту. В такому
разі між Фондом винаходів України і автором сорту має бути ук-
ладений відповідний договір в письмовій формі. Автор сорту має
право на винагороду за використання сорту, рівнозначну вигоді,
одержаній Фондом винаходів України.
Суб'єктами правовідносин, що складаються у сфері селекцій-
ної діяльності в галузі рослинництва, є також Державний комітет
України з питань інтелектуальної власності (Держпатент Украї-
ни). Експертним органом Держпатенту України є Державна комі-
сія України по випробуванню та охороні сортів рослин Міністер-
ства сільського господарства і продовольства України.
Нарешті, право на одержання патенту на сорт має будь-яка
фізична чи юридична особа, яка зазначена автором сорту в заявці
або в заяві автора про видачу патенту іншій особі, але за умови,
що така заява надійшла до Держпатенту України до прийняття
рішення про видачу патенту.
В Законі про сорти рослин чітко викладені права і обов'язки
патентовласника на сорт. Вони викладені за схемою Законів про
промислову власність і будь-яких специфічних рис не містять.
Позитивною особливістю Закону про сорти рослин є те, що
він надає заявникові право визначити назву сорту і тим сами пев-
ним чином індивідуалізувати його. Закон визначає правила визна-
чення назви сорту і межі її використання. Видається, що таку нор-
му мали б містити усі Закони про промислову власність. Це є не
тільки засобом індивідуалізації сорту, а й досить ефективним за-
собом заохочення і стимулювання авторів сорту.
Закон визначає підстави для визнання патенту на сорт не-
дійсним. Проте, в зазначених підставах є відмінності від відповід-
них підстав, визначених Законом про промислову власність. Зок-
рема, в Законі про сорти рослин визначені такі підстави: а) не-
відповідність сорту умовам патентоспроможності; б) невірне
-144-
зазначення в патенті автора (авторів) сорту або власника патенту.
Останньої підстави для визнання патенту недійсним Закони про
промислову власність не містять, а шкода.
Крім того, Закон про сорти рослин містить ще одну норму,
якої не знають Закони про промислову власність. В Законі про
сорти рослин чітко і однозначно проголошено: <Визнання патенту
на сорти недійсним провадиться в судовому порядку>. І ніяких
винятків. Варто було б подумати над тим, аби така норма була і в
Законах про промислову власність. Видається, що захист прав на
об'єкти промислової власності від цього тільки виграв би.
Закон України <Про охорону прав на сорти рослин> також не
позбавлений окремих недоліків, прогалин, нечітких формувань
тощо.
Передусім, викликає заперечення назва цього Закону. Вона
говорить лише про сорти рослин, тобто про усі сорти рослин. Але
ж мова в Законі йде не про всі сорти рослин, а лише про нові.
Виведені нові сорти, які мають нові якісні ознаки, що дозволяє
виділити їх від відомих сортів. Що це так, свідчить і сам Закон.
В ст. 1 наводиться визначення термінів. В ній йде мова про
три сорти рослин. Перша група - це сорти, допущені до госпо-
дарського використання. Ці сорти реєструються в окремому Реєстрі
сортів рослин України. Друга група сортів рослин - це сорти,
права на які охороняються, вони заносяться до Державного реєст-
ру сортів рослин України. Третя група - запатентований сорт,
тобто сорт на який видано патент.
Мимоволі виникає запитання, чим же відрізняється запатен-
тований сорт від сортів рослин, права на які охороняються. Ви-
дається, що між цими двома групами сортів рослин принципової
різниці немає. Відповідно до ст. 19, Держпатент приймає рішення
на підставі позитивного висновку експертного органу про видачу
патенту на сорт та вносить відповідні дані до Державного реєстру
сортів рослин України (підкреслено автором - О. П.). Отже, сор-
ти, занесені до Державного реєстру сортів рослин України, - це ті
сорти, на які видаються патенти після їх занесення до зазначеного
реєстру.
Використання в Законі одного і того ж поняття під різними
назвами не можна виправдати. Доцільніше було б вживати якусь
одну назву. Проте, варто звернути увагу, що в наведених визна-
ченнях не вживається слово <новий сорт>. Між тим, в самому За-
коні мова йде про нові сорти. Новизна виведеного сорту є його
основною правовою ознакою. Ст. 6 Закону однозначно проголо-
шує, що патент видається на сорт, який є новим.
Отже, не вдаючись в глибоку і безпредметну дискусію. Закон
варто назвати <Про охорону прав на нові сорти рослин>. Слід ска-
зати, що Модельний кодекс також рекомендує відповідну главу
Цивільного кодексу назвати <Права на новые сорта растений...>
(ст. 1118 Модельного кодексу другої редакції).
-145-
Потребує критичного аналізу ст. 3 Закону <Суб'єкти права на
сорт> не тільки за своєю редакцією, а й по суті. Фактично дана
стаття не дає визначення, хто ж є автором сорту, а хто є суб'єктом
прав на сорти рослин. В ній наводиться загально-цивілістичне
визначення суб'єкта, яке тут ні до чого. За своїм змістом дана
стаття зовсім хибна. Стаття проголошує: <До суб'єктів права на
сорти рослин належать громадяни, юридичні особи та їх правона-
ступники, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відпо-
відно до законів України>. З нього тексту випливає, що право на
сорт належить будь-якому громадянину, будь-якій юридичній особі
та їх правонаступникам, які є правоздатні і дієздатні, незалежно
від того, чи створювали вони сорт чи ні, чи переходило до них
право на сорт чи ні. Просто всі громадяни, юридичні особи оголо-
шуються суб'єктами права на сорт. Але ж це абсурд.
В аналізованій статті Закону про сорти рослин треба було виз-
начити, хто може бути суб'єктом прав на сорти рослин. До цієї
групи, безумовно, відносяться далеко не всі громадяни і юридичні
особи та їх правонаступники, а лише автори, творчою працею яких
створено новий сорт рослин та їх правонаступники, до яких треба
віднести й роботодавця. До роботодавця право на сорт все ж пере-
ходить від автора, що створив сорт рослин.
Іншими словами, редакція зазначеної статі потребує докорінні
переробки і приведення її до реального стану речей.
Видається зовсім недоречною стаття 5 закону, яка називається
<Державне патентне відомство України>. Тут, передусім, впадає в
око розбіжність в назві цього Державного відомства. В Законі Ук-
раїни <Про охорону прав на сорти рослин>, скорочено - Держпа-
тент України. Чітка і однозначна назва, яка відповідає призначен-
ню самого відомства і не викликає ніякого сумніву у своїй вірогі-
дності. Проте, в Законах про промислову власність це відомство
називається по іншому. В Законі України <Про охорону прав на
винаходи і корисні моделі> Відомство визначається як <Держав-
ний комітет України з питань інтелектуальної власності> (Держ-
патент України).
При цьому слід визначити, шо Закон України, <Про охорону
прав на сорти рослин> був прийнятий 21 квітня 1993 р., а Закон
України <Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> 15 грудня
1993 р., тобто дещо пізніше. На той час назва цього Відомства
могла змінитись, але в чинні закони відповідних змін не було вне-
сено. Очевидно, що такі зміни мають бути внесені відповідно до
остаточно визначеної назви Відомства. Про те, що назву Відом-
ства необхідно привести до реального стану речей, йшлося вище.
Далі, в ст. 5 Закону <Про охорону прав на сорти рослин> вик-
ладаються завдання і функції Держпатенту України. Але це має
бути викладено не в цьому Законі, а в Положенні про Держпатент
України.
Викликає зауваження і ст. 8 Закону, яка знову ж таки хибно
визначає патентовласника. Вона проголошує: <Власником патенту
-146-
на сорт може бути будь-яка особа відповідно до статті 3 цього
Закону>.
Безапеляційність і категоричність цієї статті знову ж таки хиб-
но визнає власником патенту на сорт може бути будь-хто незалеж-
но від того, чи вивів він цей новий сорт, перейшло до нього право
на патент на законних підставах чи ні. Може бути власником па-
тенту і ніяких винятків.
Такій же критиці підлягає ст. 11 Закону. П. 1. цієї статті одно-
значно проголошує: <Будь-який громадянин або юридична особа,
яка має право на одержання патенту згідно зі статтею 3 цього За-
кону, може подати заявку про видачу патенту до Держпатенту
України>. Відповідно до ст. 3 цього Закону, суб'єктами права на
сорти є громадяни, юридичні особи та їх правонаступники, якщо
вони правоздатні і дієздатні відповідно до Законів України.
Таким чином, кожний громадянин, юридична особа та ще й
їхні правонаступники можуть подавати заявки про видачу патенту
на сорт незалежно від того, чи доклали ці громадяни і юридичні
особи своїх зусиль до створення нового сорту, чи ні.
Певні зауваження викликає ст. 14 Закону. У першому і друго-
му пунктах цієї статті мова йде про пріоритет заявки на сорт. В
цілому такий підхід заслуговує на схвалення, оскільки мова йде
просто про пріоритет і про конвенційний пріоритет. Вище пропо-
нувалось, що дату надходження заявки до Держпатенту варто на-
звати національним пріоритетом, а дату надходження раніше по-
даної заявки в одну із країн-учасниць Міжнародної конвенції по
охороні селекційних досягнень назвати конвенційний пріоритет.
При цьому все було б на місці, чітко і ясно.
Проте, в Законі дату надходження заявки до Держпатенту Ук-
раїни названо просто пріоритетом, а дату надходження заявки до
країни-учасниці Міжнародної конвенції по охороні селекційних
досягнень також названо пріоритетом і лише в дужках підкрес-
люється, що мова йде про конвенційний пріоритет. Таке одно-
значне вживання різних понять може привести до плутанини. Тому
ще раз наголошуємо, що краще визначити поняття <національний
пріоритет> і <конвенційний пріоритет>.
Викликає заперечення п. 3 цієї статті, і не стільки за своєю
редакцією, як за своїм змістом. В ньому мова йде про долю зая-
вок, які надійшли до Держпатенту одночасно. Відповідно до цього
пункту, якщо до Держпатенту України одночасно надійшли дві
ідентичні заявки і мають однакову дату пріоритету, то патент може
бути виданий по заявці, по якій доведено більш ранню дату її
відправлення до Держпатенту України, а якщо ці дати співпада-
ють, то перевага надається заявці, яка має більш ранній реєстрац-
ійний номер Держпатенту України.
Як бачимо, в даній ситуації перевага надається формальному
моменту. Такий підхід до розв'язання цієї проблеми видається не
переконливим. Два селекціонери вивели незалежно один від од-
ного певний цінний новий сорт рослини. Обидва подали одночас-
-147-
но заявки до Держпатенту України. Зрозуміло, що обидві заявки
не можуть бути зареєстровані під одним номером, по чистій ви-
падковості одна з них буде зареєстрована першою, а друга другою.
Чи можна тільки за цим чисто формальним фактором по одній
заявці видавати патент, а іншу відхилити? Це є занадто несправед-
ливо. Тим більше, що ця проблема в такий же спосіб вирішується
і в Законах про промислову власність. Від такого розв'язання цієї
проблеми можуть безпідставно і несправедливо постраждати заяв-
ники - автори своїх досягнень.
Найбільш справедливим було б рішення про визнання обох
заявників, які створили незалежно один від одного той чи інший
результат і дата надходження їх заявок до Держпатенту України
співпадає - визнати співавторами цього результату.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |