щення науково-технічного рівня суспільного виробництва.
Не надає Законам про промислову власність державної муд-
рості функція, якою їх наділили. Ця функція не властива зазначе-
-129-
ним Законам, але їх нею наділили. Мова йде про збори, які стягу-
ються за подання заявки, видачу патенту, підтримання його чин-
ності, продовження строку дії патенту та вчинення інших юри-
дичне значимих дій.
В принципі стягування зборів за вчинення зазначених дій в
умовах ринкової економіки явище цілком нормальне. За будь-яку
роботу чи послуги треба платити - такий закон ринку. Треба пла-
тити і за вчинення будь-яких дій і послуг, що їх здійснює Держпа-
тент в процесі виконання своїх функцій. Більш того, Держпатент
має усі можливості виконувати свої функції не за рахунок держав-
ного бюджету, а за рахунок власних коштів, зароблених Держпа-
тентом.
Але Закони про промислову власність зовсім не прикрашають
постійні нагадування про те, що справа заявника з заявочними
матеріалами не буде рухатись по кабінетам Держпатенту, поки не
буде сплачений збір за ту чи іншу послугу чи дію. Закон України
<Про охорону прав на винаходи і корисні моделі> настирно нага-
дує заявникові <сплати збір>, <сплати збір>. Терміни <збір> рясні в
зазначеному Законі буквально через одну-дві статті. Понад 20 раз
згадується цей термін в Законі, що зовсім його не прикрашає.
Як уже відзначалося вище, платити за надані послуги і вчинені
дії треба. Держава не може всіх утримувати. Але коли стягнення
збору стає основною функцією Держпатенту, то це уже перекру-
чення розуміння призначення самого Держпатенту. Цей держав-
ний орган управління патентною справою в державі перетворюється
в джерело поповнення державного бюджету за рахунок коштів за-
явників, якими виступають не тільки роботодавці, а й рядові тру-
дівники, пенсіонери, студенти й учні тощо. Уже із тексту самого
Закону складається враження, що для Держпатенту головне в його
діяльності не виявлення винаходів та інших технічних рішень, не
організація швидкості їх розгляду та якісної кваліфікації, не орган-
ізація їх раціонального використання в народному господарстві
своєї держави. Головне полягає в стягненні зборів в максимально
більшій сумі.
Такому стану справ сприяє ст. 31 <Збори>. Вона проголошує;
<Кошти, одержані від зборів та за надані послуги, використову-
ються Відомством для розвитку державної системи охорони інте-
лектуальної власності. Відомство щорічно публікує звіт про вит-
рачання зазначених коштів>. Якщо вірити опублікованим даним
про витрати державного бюджету на утримання самого Держпа-
тенту(*203), то складається враження про комерційних характер діяль-
ності Держпатенту, про його підприємницьку, а не управлінську
діяльність.
В наведеній статті, принаймні, дві неточності. Перша, основ-
на, одержані прибутки не йдуть на розвиток державної системи
(**203) Див.: Глухівський Л. Про ще один спільний простір для України. (До рати-
фікації Евроазійської патентної конвенції). Голос України, 1995, 6 червня.
-130-
охорони інтелектуальної власності. Вони йдуть до державного без-
донного бюджету. Друга - полягає в тому, що мова йде взагалі
про інтелектуальну власність. Слід мати на увазі, що інтелектуаль-
на власність і промислова власність поняття не тотожні. І чинов-
ники, автори проектів законів про промислову власність чудово
це розуміли. Але в них була інша ціль, якої їм досягти не вдалося.
Проте, то інше питання.
Висновок про те, що для Держпатенту головне якнайбільше
стягнути коштів із заявників, грунтується на статтях самого Зако-
ну. Так, наприклад, п. 2 ст. 27 Закону містить припис, відповідно
до якого річний збір сплачується за кожний рік дії патенту, раху-
ючи від дати подання заявки. Документ про першу сплату зазна-
ченого збору має надійти до Відомства одночасно з документом
про сплату збору на видачу патенту. Отже, якщо заявка на винахід
ходила по кабінетам Держпатенту України п'ять років (що не вик-
лючається), то заявникові треба сплатити збір за п'ять років чин-
ності патенту, якого ще не існувало в природі, і за саму видачу
патенту. Звідси напрошується висновок - чим довше буде розгля-
датися заявка, тим більший збір надійде до Держпатенту. Воісти-
ну <турбота 'про державні інтереси>. Але давайте глянемо на це з
етичного боку - наскільки чесно стягувати збір за чинність па-
тенту, коли сам патент ще не чинив, тобто не діяв, коли його ще
не було в природі. Так чим же все таки керується Держпатент
України - державними інтересами, чи своїми власними, корпо-
ративними?
Закон містить й інші не дуже продумані підстави, способи і
коректні форми стягнення зборів та інших виплат, які 6 відзнача-
лись надмірною чемністю чи просто культурою. Так, п. 4 ст. 13
Закону недвозначно вимагає, що рішення про встановлення дати
подання заявки Відомство надсилає заявнику після надходження,
відповідно до п. 10 ст. 12 Закону, документа про сплату збору за
подання заявки. В противному разі заявка вважається відклика-
ною (п. 10 ст. 12 Закону). Експертиза заявки на винахід за фор-
мальними ознаками розпочинається тільки після сплати збору за
подання заявки. При цьому п. 5 ст. 15 Закону вимагає, аби доку-
мент про сплату збору за подання заявки був перевірений на
відповідність встановленим вимогам. Яким вимогам має відпові-
дати цей документ, Закон не визначає. Звідки ж заявникові знати,
яким вимогам має відповідати документ про сплату збору за по-
дання заявки. Не ясно також, чи документ має відповідати пев-
ним вимогам тільки за сплату збору за подання заявки чи за спла-
ту всіх інших зборів. П. 7 ст. 15 також нагадує, що експертиза
заявки по суті можлива лише за наявності документа про сплату
збору. Про це ж нагадує і п. 9 цієї ж статті, хоча про це вже нага-
дувалось і в п. 7 цієї ж статті, і в повторному нагадуванні не було
ніякої потреби. Але Держпатент дуже боїться, щоб заявник, бува,
не забув про сплату збору.
-131-
П. 1 ст. 19 Закону знову ставить умову заявникові про те, що
публікація відомостей про видачу патенту може здійснитися лише
при наявності документа про сплату збору за видачу патенту. Якщо
ж ця умова заявником не буде дотримана і протягом трьох місяців
від дати надходження до заявника рішення про видачу патенту
документ про сплату збору до Держпатенту не надійде, публікація
не провадиться, а заявка вважається відкликаною. Так, що тут, як
бачимо, не до жартів. Держпатенту треба гроші, а не винахід для
народного господарства України.
П. 1 ст. 23 ставить ще одну умову для заявника. Права, що
випливають з патенту, настають для заявника лише за умовами
сплати річного збору за підтримання чинності патенту. При цьому
права, що випливають з патенту, діють від дати публікації відомо-
стей про його видачу. Звертає на себе увагу та обставина, що збір
за підтримання чинності патенту стягується від дня надходження
заявки до Держпатенту. Вище зазначалось, від дня надходження
заявки до Держпатенту і до дня прийняття рішення про видачу
патенту може пройти п'ять років. За весь цей час збір за підтри-
мання чинності патенту стягується повністю, а ось права для заяв-
ника Настають лише після публікації відомостей про видачу па-
тенту. Між тим, за цей п'ятирічний період для заявника можуть
виникнути певні майнові інтереси, але він ще права на них не має.
Знову ж таки складається враження, що для Держпатенту го-
ловне - стягнути гроші. Знову ж таки варто порівняти прибутки й
вигоди від такого суворого режиму щодо сплати зборів, які може
одержати Держпатент, і втрат, яких зазнає держава внаслідок відхи-
лення багатьох цінних винаходів та інших науково-технічних до-
сягнень за несвоєчасну сплату не такого вже й великого збору,
якщо дивитися з масштабів держави і втрачених вигод. Викорис-
тання у народному господарстві України відхилених об'єктів про-
мислової власності чи вигідний продаж ліцензій на них за кордон
могли б принести незрівнянно більші прибутки державі в по-
рівнянні з тими, що приносять збори. Але цим підрахунком, судя-
чи із всього, ніхто не займався і взагалі цей аспект мало кого ціка-
вить.
0тже, з наведеного можна зробити кілька висновків. Перший
полягає в тому, що Держпатент з волі законодавця вільно чи не-
вільно потихеньку перетворюється із державного органу управлін-
ня патентною справою у звичайну комерційну структуру, основ-
ним завданням якої є добування прибутків для державного бюд-
жету. Другий висновок полягає в тому, що ті прибутки, які
складаються із стягнутих із заявників зборів, ні в якій мірі не по-
кривають втрат, шо їх несе держава через відхилення багатьох
цінних науково-технічних досягнень через несвоєчасну сплату
зборів та інших формальних підстав. Третій висновок - таку пол-
ітику держави незалежно від того, хто її визначає, навряд чи мож-
на визнати мудрою і далекоглядною.
-132-
Із глибокої кризи, в якій опинилась Україна, її може вивести
тільки раціональне і широкомасштабне використання науково-тех-
нічних досягнень у народному господарстві України. Тому держа-
ва має всебічно піклуватися про розвиток науково-технічної твор-
чості, про її державне стимулювання, про ефективну організацію
кваліфікації науково-технічних досягнень та їх широку пропаган-
ду і використання у народному господарстві України.
Таке ставлення держави до заявників будь-яких науково-техн-
ічних досягнень чи просто пропозицій, яке склалося в практиці
Держпатенту України, всебічному розвитку науково-технічній твор-
чості не буде сприяти. Зневажливе ставлення до людей інтелекту-
альної діяльності рано чи пізно приведе до втрати науково-техні-
чного потенціалу України, який складався протягом багатьох де-
сятиліть.
Ще одна істотна вада законів про промислову власність поля-
гає у нечіткості визначень поняття <пріоритет>.
До цього часу в законодавстві про винахідництво вживалися
поняття <пріоритет> і <конвенційний пріоритет>. Ці терміни до-
сить усталилися у нашому законодавстві і міняти їх на інші навряд
чи доцільно. Проте в Законі України <Про охорону прав на вина-
ходи і корисні моделі> ці терміни зазнали певної трансформації.
Так, пріоритетом законодавець визнав за доцільне визначати дату
подання заявки на винахід до Відомства держави-учасниці Па-
ризької конвенції про охорону промислової власності, Це, зви-
чайно, може бути Відомство своєї рідної держави, але це може
бути Відомство будь-якої іншої держави-учасниці Паризької кон-
венції, якщо мова йде про іноземного заявника. Протягом 12
місяців цей іноземний заявник має право подати заявку на той же
самий винахід до Відомства України, користуючись цим пільго-
вим конвенційним пріоритетом з правом вимагати визнання за
ним пріоритету за датою першої поданої заявки в у тій же самій
редакції до патентного Відомства країни-учасниці Паризької кон-
венції. В спеціальній літературі цей пріоритет стали називати кон-
венційним. Пріоритет заявки, поданої до Відомства своєї Батьків-
щини, стали називати національним пріоритетом. Це було зрозу-
міло, ясно і відповідало дійсному стану речей.
Проте, законодавець України від терміну <національний пріо-
ритет> відмовився і визнав за краще визначати це поняття <дата
одержання заявки Відомством матеріалів...>. П. 1 ст. 13 Закону
проголошує: <Датою подання заявки є дата одержання Відомством
матеріалів...>.
Вилається, що відмовлятися від поняття <національний пріо-
ритет> і <конвенційний пріоритет> не було підстав. Це може при-
звести до плутанини. Тим більше, що і в самому Законі в ст. 1
дається таке визначення цих понять: <Пріоритет заявки (пріори-
тет) - першість у поданні заявки>, але тут же <дата пріоритету> -
дата подання заявки до Відомства чи до відповідного органу дер-
-133-
жави-учасниці Паризької конвенції про охорону промислової влас-
ності, за якою заявлено пріоритет>.
В чому полягають відмінності між пріоритетом заявки і датою
пріоритету, збагнути важко. Але ж є ще ст. 13 <Дата подання заяв-
ки>, за якою <Датою подання заявки є дата одержання Відом-
ством матеріалів, що містять...>.
Видається доцільним визначити, що дата одержання Держпа-
тентом України заявки на винахід чи будь-яку іншу пропозицію є
дата одержання ним заявочних матеріалів, - це і є національний
пріоритет. Якщо ж мова йде про заявника-іноземця, який вперше
подає заявку в Держпатент України, то за ним визнається націо-
нальний пріоритет України. Якщо ж заявник-іноземець уже зая-
вив свою пропозицію в одній із країн-учасниць Паризької кон-
венції і вирішив подати заявку до Держпатенту України, то він
має право визнання за ним конвенційного пріоритету по даті по-
дання першої правильно оформленої заявки. Це і є конвенційний
пріоритет. Ці значення пріоритету і треба відновити в законодавстві
України про промислову власність.
-134-
3. Аналіз окремих статей
Потребує уточнення п. 1 ст. 7 Закону <Про винаходи і корисні
моделі>. В цьому пункті йдеться про те, що корисна модель відпо-
відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою і промис-
лове придатною. Такі умови патентоспроможності корисної мо-
делі не можуть забезпечити достатньо високий технічний рівень
науково-технічного потенціалу, виробництва, творчості. Закон не
вимагає від корисної моделі досягнення певного технічного рівня.
Просто вона має бути новою і промислово придатною. Чи достат-
ньо цих вимог? Видається, що ні, оскільки конструктивне рішен-
ня може бути новим і промислово придатним, але воно може не
забезпечувати належного технічного рівня виробництва і тому не
може бути сприйняте. Так, наприклад) сконструйовано новий тип
машини, яка не відповідає сучасним вимогам енергоекономії. Кон-
струкція є новою і промислово придатною, але навряд чи ії можна
визнати за сучасними мірками прогресивною і визнати певним
науково-технічним досягненням.
Тому видається доцільним до умов патентоспроможності ко-
рисної моделі добавити ще одну - досягнення певного технічного
рівня. П. 1 ст. 7 можна сформулювати так: <Корисна модель відпо-
відає умовам патентоспроможності, якщо вона є новою, переви-
щує відомий технічний рівень і є промислово придатною>.
До речі, вислів <промислово придатна> краще замінити вис-
ловом <придатна для використання в доцільній діяльності люди-
ни>. Такий вислів більш точний і широкий, а це також має зна-
чення.
Потребує більш чіткої редакції п. 4 ст. 7. Цей пункт викладено
так: <Рівень техніки включає також зміст будь-якої заявки на ви-
-134-
дачу патенту України та міжнародної заявки, в якій зазначена Ук-
раїна, в тій редакції, в якій її було подано спочатку, за умови, що
ця заявка або виданий за нею патент згодом будуть опубліковані у
встановленому порядку і що дата подання такої заявки або, якщо
заявлено пріоритет, дата її пріоритету передує відповідній даті,
зазначеній в п. 3 ст. 7>.
Очевидно, автори проекту цього Закону виходили з того, аби
сам заявник не міг второпати, що це воно таке є і був змушений
залучити на допомогу патентного повіреного, оскільки без нього і
справді розібратись в цьому словоблуді нормально грамотній лю-
дині не під силу. Між тим, Закон розрахований на широкого чита-
ча - творця нового.
Висловлюються побажання не обмежувати поняття корисної
моделі тільки конструктивним виконанням пристрою, а пошири-
ти на всі вироби. По-перше, викликає певний сумнів сам термін
<пристрій>. В загально-прийнятому значенні пристрій - це допо-
міжне улаштування до чогось основного. Між тим, конструктивне
виконання стосується не тільки пристроїв, а будь-якого улашту-
вання. По-друге, чому конструктивне виконання стосується тільки
цих самих пристроїв, а не будь-якого іншого виробу. Конструк-
тивне виконання може стосуватися будь-якого виробу, оскільки
жоден виріб не може бути виготовлений без його попереднього
конструктивного виконання. Тому видається доцільним пошири-
ти конструктивне виконання на всі вироби, а не тільки на при-
строї.
В ст. 8 Закону варто було б зазначити, що право на одержання
патенту мають винахідник, його спадкоємці та інші його правона-
ступники, а також роботодавець. Це було б точніше.
Адже відповідно до ст. 10 Закону право на одержання патенту
має відповідно правонаступник винахідника або роботодавця. Пра-
вонаступником винахідника може бути Фонд винаходів України)
якому винахідник може передати належне йому право на одер-
жання патенту. Проте, в Законі немає норми, за якою винахідник
своє право на одержання патенту міг би передати будь-якій іншій
фізичній чи юридичній особі. Але нема й заборони. З цього мож-
на зробити висновок, що винахідник може уступити своє право на
одержання патенту будь-якій фізичній чи юридичній особі, а не
тільки Фонду винаходів України. Видається, що цим безпідставно
обмежуються права винахідника розпоряджатися своїм правом.
Право на одержання патенту - це право винахідника, і він може
розпорядитися ним на свій розсуд, в тому числі продати, подару-
вати тощо. Але в Законі про це мови немає. Тому видається необ-
хідним прямо зазначити, що винахідник чи будь-який інший заяв-
ник може своє право на одержання патенту відчужувати будь-кому,
звичайно, в межах Закону.
Що стосується прав роботодавця (ст. 9 Закону), то вони вида-
ються сформульованими не дуже чітко, про що уже йшлося вище.
-135-
В ст. 11 Закону видається зайвим застереженням <за умови,
що вказана заявка не вважається відкликаною, не відкликана або
не відхилена>. Це й так зрозуміло, якщо заявка вважається відкли-
каною, відкликана чи відхилена, то за цією заявкою патент не
буде виданий.
Закон правильно встановив вимогу, за якою в разі виявлення
в заявці на винахід певних недоліків, про це має бути повідомле-
ний заявник і для усунення зазначених недоліків встановлюється
певний строк. Якщо протягом встановленого строку виявлені не-
доліки заявки будуть усунені) то датою подання заявки буде дата
одержання Держпатентом виправлених матеріалів. У противному
разі заявка вважається неподаною, про що заявнику надсилається
повідомлення (п. 2 ст. 13). Не заперечуючи проти встановлених
правил по суті, все ж хочеться відзначити, що підставою для виз-
начення заявки неподаною можуть бути лише настільки серйозні
підстави, які роблять розгляд заявки просто неможливим, в силу
чого вона і визнається неподаною.
В усіх інших випадках Держпатент має вживати усіх необхід-
них заходів для усунення виявлених недоліків за допомогою заяв-
ника. Лише тоді, коли це виявиться неможливим. Держпатент може
прийняти рішення про визнання заявки неподаною. В такому разі
було б збережено для держави багато цінних винаходів та інших
технічних рішень.
Викликає певне зауваження п. 6 ст. 14 3акону. Він сформу-
льований таким чином: <Якщо за попередньою заявкою діловодство
у Відомстві не закінчено, то з надходженням заяви про пріоритет
згідно з п. 2 цієї статті попередня заявка вважається відкликаною
в частині, на яку заявлено пріоритет>. З цієї редакції важко збаг-
нути, про що йде мова. В п. 2 цієї статті йдеться про попередню
заявку, якщо вона була подана в іноземній державі - учасниці
Паризької конвенції охорону промислової власності. В п. 6 цієї ж
статті мова йде про діловодство у Відомстві, тобто Держпатенті
України. То про яку ж попередню заявку йде мова - про ту, що
подана в іноземній державі, чи про ту, що подана в Україні. Якщо
мова йде про попередню заявку, подану до Держпатенту України,
то чому виникло дві заявки? Іншими словами, п. 6 статті 14 Зако-
ну потребує ретельної редакції.
Не точна редакція п. 12 ст. 15 Закону. У цьому пункту йдеться
про те, якщо за результатами заявки по суті визначено, що ви-
нахід, суть якого виражена в запропонованій заявником формулі,
відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надсилає за-
явнику рішення про видачу патенту.
Видається, що все ж було б краще, якби спочатку було прий-
нято рішення про визнання пропозиції винаходом і на підставі
цього рішення має видаватися патент. Законодавець же визнав за
доцільне спочатку прийняти рішення про видачу патенту, якщо
запропонована пропозиція є винаходом, і на цій підставі видавати
патент.
-136-
Із наведеної редакції виходить, що рішення про визнання про-
позиції винаходом не приймалось, а заявнику висилається. Адже
інакше цей пункт тлумачити не можна. Наведемо цей пункт досл-
івно: <Якщо за результатами експертизи заявки по суті буде виз-
начено, що винахід, суть якого виражена у запропонованій фор-
мулі, відповідає умовам патентоспроможності, Відомство надси-
лає заявнику рішення про видачу патенту> (підкреслено автором
О. П.).
Але ж відразу постає запитання, коли і хто приймав це рішен-
ня. Очевидно, спочатку треба прийняти рішення про видачу па-
тенту, а вже потім це рішення надсилати заявникові. Така еконо-
мія часу і паперу може призвести до непорозумінь, чого в Законі
треба уникати.
Викликає критику ст. 22 Закону <Оскарження рішення сто-
совно заявки>. Перша частина цієї статті проголошує, що заявник
може оскаржити будь-яке рішення Відомства стосовно заявки до
Апеляційної ради Відомства...>. Закон не містить і не виокремлює
підстав для такого оскарження. Тобто оскаржувати можна всім і
все. Це називається подальша демократизація законодавства.
Така демократизація може привести до того, що Держпатент
буде тільки те й робити, що розглядати скарги. Тому, аби справді
ефективна робота не потонула в бюрократичній писанині, варто
було в Законі чітко визначити критерії чи підстави, за якими мож-
на оскаржувати те чи інше рішення Держпатенту. Це стосується
не тільки рішень Держпатенту, а й скаржників. Оскаржувати чітко
визначені рішення Держпатенту мають право тільки конкретно
визначені особи - заявники, винахідники та їх спадкоємці, інші
зацікавлені особи. В противному разі скаргова лавина затопить
Держпатент.
Вище вже зверталась увага на занадто тривалі строки для дея-
ких дій. Занадто довгими визначені вони і статтею 22. Для оскар-
ження будь-якого рішення Відомства стосовно заявки встановле-
ний строк в три місяці від дати одержання рішення Держпатенту.
Скарга, що надійшла з приводу рішення Держпатенту по заявці
має бути розглянута протягом чотирьох місяців від дати надход-
ження скарги. Але ж рішення Апеляційної ради по скарзі також
може бути оскаржене до суду протягом шести місяців. Отже, якщо
в цьому процесі будуть витримані максимальні строки, то для ос-
карження рішення, розгляду скарги і оскарження рішення Апеля-
ційної ради по скарзі може потребувати 13 місяців, більше року.
Видається, що така демократизація не на користь ні державі,
ні народу, ні справі.
Погано відредагований п. 8 статті 23 Закону. Наведемо його
дослівно: <Права, що випливають з патенту, не зачіпають будь-які
інші особисті майнові чи немайнові права винахідника, що регу-
люються іншим законодавством України>. Не викликає сумніву
те, що автор цієї норми сам не розуміє, про що йде мова. По-
перше,-- про які особисті майнові права мовиться. Цивільне за-
-137-
конодавство України такого поняття як <особисті майнові чи не-
майнові права винахідника> не знає. Якщо це нове поняття, то
треба було дати його тлумачення. По-друге, - чому права, що
випливають з патенту, мають зачіпати інші права винахідника, чи
не зачіпати їх. Одним словом, і цей словоблуд збагнути важко.
Зазначений пункт має бути належним чином відредагований, щоб
було зрозуміло будь-якому читачеві.
Невдала, на наш погляд, редакція п. 1 ст. 26 Закону. В частині
1 цього пункту йдеться про те, що власник патенту повинен доб-
росовісно користуватися виключним правом, що випливає з па-
тенту. Вище уже підкреслювалось, що нечіткість редакції цієї час-
тини п. 1 зазначеної статті дає підставу тлумачити цю норму як
обов'язок власника патенту використовувати винахід. Для такого
висновку дає підставу і частина друга цього пункту, в якій йдеться
про те, що в разі невикористання винаходу протягом трьох років
від дати публікації відомостей про видачу патенту або від дати,
коли використання винаходу було припинено, будь-яка особа може
звернутися до суду із заявою про надання їй дозволу на викорис-
тання винаходу. Звичайно, цей дозвіл суд надає за наявності пев-
них умов.
Проте, порівняння цих двох частин п. 1 ст. 26 дає підставу
зробити висновок, що власник патенту зобов'язаний використати
свій винахід і в разі невикористання винаходу для його власника
можуть настати певні негативні наслідки.
Видається, що п. 1 не може бути прийнятий як за редакцією,
так і за своїм змістом. Безумовно, частина перша п. 1 цієї статті
має бути відредагована більш чітко. В цій частині зазначеного пун-
кту, на нашу думку, йдеться про те, аби власник винаходу викори-
стовував його добросовісно, тобто це використання не повинно
наносити шкоду будь-кому - державі, суспільству, фізичним і
юридичним особам, навколишньому середовищу тощо. Саме ця
ідея має лежати в основі цієї норми, а не обов'язковість викорис-
тання винаходу.
Що стосується обов'язку використання винаходу, то це пи-
тання, принаймні, спірне. Не можна зобов'язувати власника ви-
находу до обов'язкового використання. Право використання ви-
находу належить його власнику, і він цим правом може скориста-
тися на свій розсуд. Для цього можуть бути самі різноманітні
підстави. Наприклад, власник винаходу вважає, що для негайного
використання винаходу у нього зараз немає ні технічних, ні мате-
ріальних умов і можливостей. Винахід може бути використаний з
найбільшою ефективністю з настанням відповідних технічних умов.
Власник патенту на винахід, врешті-решт, може затримати вико-
ристання винаходу, аби не дати своєму конкуренту випередити
його у виробництві тієї чи Іншої продукції - у конкурента уже є ті
самі технічні умови для більш ефективного використання винахо-
ду, а у власника винаходу їх ще немає. Продаж ліцензії може бути
-138-
менш вигідним, ніж власне виробництво з використанням вина-
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 20 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |