«доноси стали вбивчою і дуже зручною зброєю для тих, хто був надто бридливим, щоб заляпувати власні руки кров’ю своїх особистих ворогів. Обидва табори заохочували доноси і дуже легко розстрілювали „ворогів“, на яких вказували т пальцем „вірнопіддані“»[678].
Ця практика зберігалася навіть після громадянської війни. Безперечно, все це було пов’язане з різними людськими почуттями (помстою, заздрістю, любов’ю, ревнощами, пожадливістю). Бородін мав можливість вчитися в університеті, а декому з його друзів заборонили складати вступні іспити, бо на них неправдиво донесли як на «буржуазних виплодків». Бородін писав, що «таких доносів було надзвичайно багато і комітети соціального добору тільки те й робили, що читали їх, не маючи ані часу, ані можливості перевірити, чи ці доноси правдиві»[679].
Євреї залишалися ворогами для деяких прошарків населення, навіть якщо «багато євреїв» у Донбасі були «дуже, дуже бідними»[680]. Можливо, це почуття було відображенням того факту, що етнічні євреї були ширше представлені на відповідальних посадах. Згідно з опитуванням 1923 року, з 301 «керівного та відповідального працівника» в Донбасі (партійних і комсомольських лідерів, інженерно-технічних кадрів та інших) 77 чоловік, або 25,8 відсотка нібито були євреями[681]. Здається, євреям була відведена роль ворогів навіть у самій комуністичній партії. Бородін розповідає про ось таку розмову з одним новочеркаським комуністом 1927 p.:
«— Я не антисеміт, я комуніст і в минулому червоно- ґвардієць, але знаєте, всі члени опозиції — євреї. Тро- цький, Зинов’єв, Каменев, Бухарін...
— Бухарін не єврей,— заперечив я.
— Замаскований єврей,— відповів він мені переконано,— і якби опозицію допустили до влади, ми стали б єврейським царством, вони всюди насадили б своїх євреїв. Мені розказав це по секрету один надійний чоловік з групи пропаганди Центрального Комітету комуністичної партії, якого прислали читати лекції в нашому районі»1 3.
Навіть якщо пам’ять Бородіну трохи зрадила (1927 р. Бухарін був союзником Сталіна), його розповідь узгоджується з поширеними на той час антисемітськими поглядами. Слід нагадати, що 1922 p., коли Ленін запропонував Троцькому посаду заступника голови уряду (Ради народних комісарів), Троцький відмовився на тій підставі, що, обійнявши другу за важливістю посаду в радянському уряді, він тільки допоможе ворогам викликати в населення антисемітські настрої. Через рік Троцький нагадав своїм колегам про серйозні наслідки керування євреями Червоною армією в роки громадянської війни і заявив, що Ленін, відкидаючи пояснення Троцького як «дурницю, дрібниці», непрямо погодився з цим[682]. 1925 р. повідомлено, що гірники шахти № 15 вугільного родовища Сніжного вважали, що «Троцький хоче бути царьком»: «Жиди взяли владу в свої руки і хочуть посадити свого жидівського царя»[683].
Були й зовнішні вороги. У дворян і поміщиків відібрали майно, їх позбавили політичних прав і депортува- ли[684]; дехто з них емігрував за кордон. У колишніх капіталістів так само відібрали майно, багато з них утекли і знову відтворили за кордоном свої організації. Цих людей, поряд із багатьма іншими (інтелігентами, українськими націоналістами, місцевими отаманами, як-от Махно) радянська влада постійно називала «зовнішніми ворогами», які, за підтримки капіталістичних країн, і далі намагаються відновити капіталізм у Радянському Союзі шляхом воєнної інтервенції. Глибоко «ображені батьки» зберегли свій войовничий запал і мріяли повалити радянську вла- ду[685]. Однак ці мрії були нереальними, бо в ображених батьків не було могутнього війська. В той час, попри всю політичну небезпечність таких дій, листування з закордоном було ще досить вільним і можливим; так само як і перетин кордону[686].
А проте образ ворога був дуже розмитий. Були давні вороги, як-от специ, куркулі і євреї, але «офіційні» і «народні» вороги були різними, і це видно на прикладі євреїв: на той час влада не вважала їх ворогами.
Фактором, який ускладнював і посилював дедалі більший розкол між думкою робітників і думкою влади, було посилення влади комуністів. Під час громадянської війни комуністи виявили себе відданими патріотами, але й не демократами. Після громадянської війни донбаські шахтарі опинилися в ситуації, коли партія принижувала їх, висміювала і нападала на їхні релігійні вірування навіть тоді, коли був запроваджений неп. У гірників були підстави вважати, що в країні утвердилося нове самодержавство: новий режим зміцнив однопартійну диктатуру, організував могутню таємну поліцію, ГПУ, і позбавив парламент (Ради) і профспілки влади, перетворивши їх на допоміжні засоби, а Ленін і згодом Сталін керували країною як нові царі.
Насправді цей погляд після Жовтневої революції поширювали впливові інтелігенти, багатьох із яких вигнали з країни або примусили емігрувати за кордон. З цього погляду новий володар був ворогом пригноблених. Багато нових начальників мали скромне походження, і їх висунули на важливі посади. Але, як уже йшлося вище, дехто з них швидко набув «буржуазних смаків», поводився майже так само, як старі вороги. Було так, наче вороги ворогів стали новими ворогами.
Важко було змалювати образ ворога і з погляду Москви. Візьмімо хоча б справу Капустіна в Шахтах 1923 р. Особу Капустіна так і не визначили: можливо, він був червоним козацьким отаманом. Хай там як, Москва вважала, що робітників підбурили колишній комуніст і колишні білокозацькі офіцери. Порівняно з цими часами, період громадянської війни був справді значно простішим.
За умов однопартійної диктатури непартійні об’єднання були політично неблагонадійними навіть тоді, коли не було доказів. Дехто обманював владу і далі дотримувався релігійних обрядів, вивішуючи портрети Леніна, Зинов’єва і Калініна поряд із іконами Ісуса і Діви
Марії[687]. Вільний степ і далі давав притулок куркулям, колишнім білим, махновцям та іншим утікачам, які приїздили на Донбас, ховали чи змінювали документи і працювали[688]. Моральна міць громад ослабла. Практика доносів, як і мережа інформаторів Г1ІУ, безперечно, була загрозою для їхньої єдності. Підозрюючи непартійні об’- єдання, партія в 1920-х роках влаштовувала періодичні напади на них.
Однак агентам ГПУ було важко проникнути в донбаські громади. Наприклад, натовп ледь не вчинив самосуд над агентом В’ячеславом Галицьким, про якого вже згадано вище. Про його секретну службу дізнався партійний секретар заводу, де він працював, бо ГПУ наказало секретарю не заносити його до списку тих, кого мали звільнити. Одного дня секретар, напившись, схопив Галицького посеред вулиці і заявив, що цей чоловік — агент ГПУ і збирає інформацію, і що людям слід бути обережними, бо інакше вони потраплять до в’язниці. За Галицьким погнався натовп із сотень дітей і нероб, але йому вдалося втекти[689].
З погляду партії питання «Хто ворог?», тобто визначення політичних ворогів, було надзвичайно важливим, майже питанням життя чи смерті. Воно стало такою нав’язливою ідеєю, що партія шукала ворогів навіть у своїх лавах. Партійні вожді незмінно пояснювали розбіжність поглядів у партії, спираючись на уявлення про класову боротьбу, і таврували переможених опонентів як ворожих агентів, тобто як буржуазні і дрібнобуржуазні сили.
Безперечно, існувала велика небезпека того, що уявлення про ворога стане всеохопним. Надуживань було безліч, бо, наприклад, і критику розцінювали як контрреволюційну діяльність т. Однак цю проблему ускладнювали ще й інші фактори. Оскільки уряд заборонив будь-які методи визначення настроїв населення, як-от вільні вибори і голосування, стало важко нагромаджувати інформацію. Партія заохочувала всі інституції збирати дані, щоб оцінити народні настрої: партія, профспілки, комсомол, ради та їхні інспекційні органи — всі докладали значних зусиль у цьому напрямі. Коли люди збагнули нові правила гри, вони подумали, що безпечніше мовчати. Іноді люди розтуляли рота і навіть вдавалися до колективних дій, але вони добре знали, що свобода суворо обмежена, що колективні дії, якщо вони не підтримані владою, небезпечні і що закон не забезпечить їм захисту.
Багато людей, часто дуже ризикуючи, подавали клопотання до місцевих і центральних органів влади, зверталися і в місцеву, і в центральну пресу, прохаючи допомоги. Але, крім цих вчинків, нагляд з боку таємної поліції був практично єдиним способом вивідати думки і настрої тих, хто пішов у підпілля. Рапорти з нагляду, часто класифіковані як «цілком таємні», докладно описували різні випадки критичних зауважень на адресу партії та уряду, проте майже в жодному з цих рапортів ніколи не було спроби дати політичним стратегам точну оцінку політичних настроїв населення; були лише загальні зауваження на кшталт: «Загалом добре, але...» Або: «Велике невдоволення спостерігалося у зв’язку з...» Визначити серед мовчазних мас, хто твій ворог, було нелегкою справою. Отже, з одного боку, партія цілком могла мати гіперболізоване уявлення про силу ворога, а з другого — їй було вигідно маніпулювати інформацією в політичних цілях.
162 Див., напр.: Стенографический отчет пленума Донецкого губко- ма КП(б)У. 9—10 июня 1925 года.— Артем1вськ, 1925.— С. 45.
Розділ 5 ГОЛОДОМОР
Великі економічні перетворення кінця 1920-х і початку 1930-х років спричинили політичну кризу: мільйони людей були позбавлені громадянських прав. Проголосивши програму індустріалізації та колективізації, Москва почала війну проти уявних ворогів, багато яких шукали притулку на Донбасі. Голодомор 1932—1933 pp., ставши наслідком економічних і політичних змін, поставив під сумнів лідерство Сталіна. Навіть деякі його колишні прихильники в лавах партії одкинулися від нього, настрахані жорстокими заходами, до яких він вдавався під час кризи. У цій новій політичній напруженій ситуації Москва подавала образи ворогів вже в іншій подобі: відбувся концептуальний перехід від уявлення про «класового ворога» до класово-нейтрального «ворога народу». Голодомор став вирішальним чинником, що призвів до великого терору.
Колективізація й індустріалізація
У 1927—1928 pp. Москва, намагаючись подолати економічну й політичну кризу, й далі тероризувала «класових ворогів» та «шкідників». Що гострішою й глибшою виявлялася криза, то жорстокішим ставав терор. Сумнозвісна «Шахтинська справа» 1928 року, спрямована проти «буржуазних» фахівців, засвідчила початок відкритої війни Москви проти непу[690]. Не випадково вугільнодобувна
|
Малюнок 5.1. Звинувачені заслуховують вирок у «Шахтинській справі», 1928 р. ЦДКФФА, од. зб. 2-31336.
промисловість Донбасу, важливою частиною якої було російське місто Шахти, відіграла головну роль у цій «революції згори»: саме там найвище зросла напруга. Політичний терор проти уявних «класових ворогів», символом якого стала «Шахтинська справа», швидко поширювався на всю країну[691]. Дух того часу добре передав один англійський журналіст, який відвідав Союз 1929 і 1930 року: «Я не знав, чи навколо точиться війна чи революція, бо у повітрі, здається, пахло й тим, і тим»[692].
Курс на індустріалізацію з дедалі більшою швидкістю переводив ресурси зі сфери споживання у сферу нагромадження капіталу. Своєю чергою це дестабілізувало ринок.
Наприкінці 1927 p., коли внаслідок тієї політики почалася криза зернозаготівель, Сталін та його найближчі спільники вдалися до «надзвичайних заходів» — протизаконних дій щодо заможних селян, яких підозрювали у приховуванні зерна. Сталін і Лазар Каганович назвали кризу «хлібним бунтом» і «першою серйозною акцією за умов непу, яку розв’язали капіталістичні елементи села проти радянської влади»[693]. Криза спричинила нестачу хліба у містах, де 1929 р. широко запровадили карткову систему (згодом Сталін назвав цю кризу голодом) [694] . Коли, з використанням сили, сяк-так вдалося побороти кризу,
B. Куйбишев гордовито заявив: «Воля партії творить чудеса... і вже починає творити і творитиме чудеса, незважаючи на всі кон’юнктурні явища... Державна воля зламала кон’юнктуру»[695].
Використання сили розкололо партійне керівництво. Для М. Бухаріна та інших «правих» це означало кінець громадянського миру з селянством і можливу поразку влади у війні і з ним, і з зовнішніми силами[696]. Вони запропонували свій розв’язок кризи, але не силовими методами, а імпортом зерна. Але, на думку Сталіна та його прихильників, такий розв’язок був лише паліативом: якщо вирішимо проблему нинішнього року, що діяти наступного?[697] Отже, використання сили не припинилося. Колективізацію сільського господарства (створення колгоспів) як остаточне вирішення тяжкої проблеми селянства почали все частіше обговорювати серед сталінських урядовців: більшість вірила, що колгоспи вирішать проблеми хлібо-
Малюнок 5.2. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х pp. ЦДКФФА, од. зб. 3-1101. |
заготівель[698]. Праві ніколи не піддавали сумніву кінцеву мету колективізації, однак вважали, що темпи і способи її здійснення — найкоротший шлях до громадянської війни з селянами.
Як слушно боялися праві, масова колективізація та розкуркулення («знищення куркулів як класу») 1929— 1930 pp. загострили політичну ситуацію. 1929 р. в одному селі неподалік Артемівська на другий день після святкування річниці Жовтневої революції Я. П. Труфанов, український селянин, який працював у Червоноармійсь- кій копальні і мав з батьком 17 десятин землі (і тому його вважали куркулем), вийшов на майдан перед сільрадою разом з братами Перепечаєнками, щоб висловити протест проти колективізації. Труфанов накинувся на секретаря сільради Т. Терещенка і представника робітничої
Малюнок 5.3. Розкуркулені селяни сіл Удачне і Гришине. Початок 1930-х рр. ЦДКФФА, од. зб. 3-1102. |
бригади Висоцького: «Гадів комуністів повішаю! Ви грабуєте селян, забираєте хліб і майно. Я вам покажу, як грабувати!» Труфанова заарештували. Молодший Перепеча- єнко запротестував: «Навіщо знущатися над людиною, яка правду каже?» Перепечаєнків також заарештували. Труфанова засудили до восьми років позбавлення волі (згодом скорочено до п’яти), а Перепечаєнків — на три роки кожного[699].
Чимало селян були обдерті до нитки й депортовані в різні регіони краю. Як співали у Сталіно 1929 р.:
Ох яблучко розцвітається,
Куркуль везе хліб І згинається[700].
Таємна поліція (ГПУ) брала безпосередню участь у цій кампанії розкуркулення й вирішувала долю кожного селянина та його сім’ї[701]. Серед розкуркулених було чимало селян із бездоганним політичним минулим, колишніх червоних партизанів[702]. Бозна-скільки селян були замордовані, багатьох із них на шляху до місця заслання забили до смерті конвоїри, багато селян просто не витримали жорстокої депортації, що тягнулася місяцями[703].
Жорстокість розкуркулення й колективізації спричинила «збройні бунти» селян. 1930 р. в селі Євгенівка на Донбасі численна група озброєних чоловіків (комуністів, комсомольців, міліціонерів) вночі арештувала тих, хто не хотів йти в колгоспи. Другого дня селяни зібралися біля сільради і стали вимагати звільнити заарештованих. Поліну, сімнадцятирічну доньку заарештованого І. К. Макове- цького, яка, плачучи, благала звільнити батька, застрелили на місці. Озброєні активісти не дозволили родині Ма- ковецьких навіть поховати Поліну. Натомість уночі її тіло було кудись вивезене. Заарештованих спровадили до райцентру. Селяни озброїлись кілками та вилами й зібралися у райцентрі. Деяких арештантів звільнили, доля інших невідома й досі[704]. Такі, а то й кривавіші вияви протесту відбувалися по всій країні[705].
Сталін, намагаючись подолати політичну кризу, тимчасово зупинив колективізацію і заходився витворювати привиди ворогів, які, мовляв, хочуть відновити старий режим і саботувати «будівництво соціалізму». Нещодавно розсекречені архівні матеріали засвідчують, що ще 1930 р. Сталін звелів розстріляти чимало таких ворогів [706].
На Донбасі, як і по всій країні, після невеликої перерви кампанія колективізації і розкуркулення відновилася з іще більшою жорстокістю, ніж доти. 1931 р. з Новопсковського району в Донбасі до Москви надійшов рапорт, мовляв, хоча майже 85 відсотків селянських господарств району колективізовано, 10 відсотків колгоспників не мають хліба. Тих, хто не хотів іти в колгосп— байдуже, незаможників чи селян середнього достатку,— називали куркулями і зганяли в яри, де вони, голі й голодні, видовбували собі землянки. Тим часом колгоспні зверхники грабували й пропивали їхнє майгіо. Ночами повсюди стріляли, міліція весь час перебувала у стані бойової готовності[707]. ГПУ з тривогою повідомляло, що деякі куркулі, заслані на північ, повертаються додому[708]. 1931 р. підпали і збройні напади були звичайним явищем у донбаських селах[709].
Колективізацію і розкуркулення супроводила антирелігійна боротьба. Церкви закривали й руйнували, священиків заарештовували й засилали. Ще 1928 р. єпископ Неве повідомляв із Макіївки, що «арешти священиків і пастви набрали жахливого розмаху». 1929 р. «навіть сім’ї, з якими я приятелював, перестали з’являтись у церкві, боячись утратити свій хліб щоденний». 1930 р. його церкву закрили, щоб переробити на клуб. «Хрести на кладовищі повалили, готуючись перетворити його на парк»[710]. Від квітня 1929-го по квітень 1930 р. в Артемівському окрузі закрито тридцять шість церков і синагогу в Рикові. Комсомольські активісти зі «Спілки войовничих атеїстів» ходили по хатах, відбирали ікони й палили їх на вогнищах
на базарах. У Донецьку американський інженер бачив, «як виснаженого, захарчованого священика, який хотів сісти у трамвай, обплювало п’ятеро комсомольців, а один з них копнув його ногою в груди, тож той упав непритомним у риштак»[711].
Колективізація і розкуркулення були особливо нищівними щодо окремих етнічних груп. Розкуркулення серед болгарських, німецьких і грецьких селян було набагато вищим від пересічного рівня[712]. Десять відсотків селян- греків були депортовані. В Гришиному 40 відсотків нім- ців-селян були розкуркулені[713]. Давні конфлікти ще з дореволюційного часу випливали на поверхню під час розкуркулення й колективізації[714]. Меншини могли б казати: «Приїхали кацапи з Росії на наші землі». Або: «Прийшов українець нами правити». В Маріуполі, наприклад, греки й українці доходили до бійок[715]. Багато греків й німців здебільшого марно намагалися втекти за кордон[716]. Чимало зруйнованих євреїв-крамарів були зігнані в єврейські колгоспи. Тридцять відсотків євреїв не мали громадянських прав[717].
Один із найважливіших наслідків колективізації і роз- куркулення — перехід багатьох селян у промисловість і будівництво. 1928 р. Донбас і далі страждав від юрб безробітних, що порушували життя міст і селищ, спричиняли заворушення і брались до «антирадянської пропаганди»[718]. Проте на початок 1929 р. кількість безробітних дуже зменшилась, а 1930 р. їх фактично не стало[719].
Донбас завжди притягував до себе робочу силу, ал&ліквідація безробіття і брак робочих рук за умов прискореної індустріалізації посилили його магнетичну притягаль- ність. Історично Донбас завжди давав притулок утікачам, свою привабливість вільного степу він зберіг і під час колективізації: хто мав причини втікати, вірив, що зможе заховатися на Донбасі.
Коли наприкінці 1920-х років посилився загальний наступ на ринок, непмани, ремісники, священики, куркулі (зокрема й колишні козаки) змушені були покидати домівки й шукати роботи на Донбасі[720]. На Чубарській шахті, як свідчить офіційний документ, 28 % робітників були «антирадянськими елементами: це колишні офіцери, жандарми і т. ін., всяка наволоч»[721]. За обрахунками Шейли Фіцпатрик, по всій країні принаймні десять мільйонів селян стали найманими робітниками і службовцями, і «троє з десяти селян, які в 1928—1932 рр. мігрували в міста й поповнювали ряди найманої робочої сили, зробили це, мабуть, цілком або почасти всупереч своїй волі у зв’язку з розкуркуленням». Ці обрахунки не беруть до уваги «са- морозкуркулених», які «втекли з власної волі, боячись експропріації владою»[722]. їх було багато. 1930 p., наприклад, на Північному Кавказі, який охоплював частину Донбасу, 11 000 родин мали виселити як куркулів «третьої категорії» (тих, хто уник ув’язнення і негайної депортації), але насправді виселили тільки 5000, бо «всі інші зникли»[723]. У жовтні 1930 р. наймання куркулів та інших «небажаних елементів» в промисловості зросло так, що уряду довелося видати таємне розпорядження про чистку підприємств від цих елементів[724]. Найбільшою проблемою для влади було виявлення цих людей, бо вони поводилися тихо і приховували свої справжні прізвища, часто ставали ударниками, а згодом — стахановцями.
Це розпорядження і боротьба з ворогами, що була його наслідком, виявилися неефективними: Донбас (як і вся країна) потребував робочої сили, і тому робітники будь- якого походження швидко знаходили роботу. Ніхто не мав працювати без відповідної документації, а проте багатьох робітників брали без жодної перевірки; інші мали фальшиві документи. Хоча багато робітників жило і працювало на Донбасі, постійно боячись, що їх викриють, є чимало свідчень, які доводять, що в ті часи роботу на Донбасі знайти було дуже легко[725].
Постійна загроза арешту зробила працю тимчасовою. Один свідок, що втік на Донбас після розкуркулення в Кіровограді у 1929 p., розповідав:
«...як ніхто не побачить вас із знайомих, то можете працювати, тільки треба мовчати, хто ви такий, звідкіля ви. Це ніколи не говориться. Це все було замішуте в людині. Так ото працювали. Як тільки хтось побачив, то вже людина жахається, і вже думає, де дітись, бо то вже, як хтось побачив, то вже знатимуть, що то вже тут цей. Отак виїжджали люди»[726].
Люди мігрували з шахти на шахту і таким чином ховались. Донбас лишався вільним степом, але було ясно видно страх втратити цю волю.
Був і ще один вид страху: страх «шкідництва». Одним зі звинувачень проти «буржуазних» спеціалістів на Шахтинському суді було шкідництво, яке полягало в пошкодженні дорогого обладнання на шахтах та навмисному спричиненні аварій і смертей шахтарів[727]. Вуглевидобування було і є дуже аварійнонебезпечним. (Серед шахтарів Шахт, наприклад, 1927 р. вісім з десяти робітників пережили які-небудь промислові нещасні випадки[728]). Тому звинувачення в шкідництві зачіпало болючу струну в робітників. При цьому підозра в шкідництві падала не лише на спеців, а й на «класових ворогів» серед робітників— куркулів, непманів, священиків і т. д.
Багато випадків були просто жахливі. В листопаді 1928 р. на одній з шахт Донбасу під рейками знайдено динаміт[729]. Місцями були розірвані кабелі, пошкоджені вентиляційні штреки, засипали пісок у шарикопід- шипники, болти і цвяхи в машини, ламали мотори і крали динаміт[730]. Радянські урядовці пояснювали це не випадковістю, а навмисним саботажем класових ворогів. Одного разу були вирізані сім метрів кабеля. (Найвірогідніше, що хтось вкрав його для своїх цілей, тому що кабель був дефіцитом). Інший випадок: татарин, який не знав російської мови, а отже, не міг прочитати правил безпеки, навіть коли б хтось йому їх дав, повісив свою лампу на голий електричний дріт і був убитий струмом. Ще один: робітника вбито ударом вагонетки під землею, яка рухалася без вогнів. Усі ці випадки списували на шкідництво [731].
Небезпечні умови праці спричиняли численні травми і загибель людей у 1930-х pp. Як і у випадку «Шахтинської справи», було неможливо довести, що хтось здійснював зумисне шкідництво. Хоч яка була причина, але одного американського інженера, що працював тоді на Донбасі, вразила повна байдужість до людського життя, яка панувала серед керівників [732]. Розлючені робітники, може, й вірили в шкідництво «класових ворогів», але прекрасно знали, що багато начальників-комуністів зовсім не турбувалися про їхню безпеку і списували часті аварії на шкідництво чи недбальство самих робітників. На одній шахті робітник відмовився спускатись у стовбур через те, що його не зміцнено. Керівник послав ударника, якого вбило обвалом стін шахти. Тільки через чотири дні вдалося відкопати його тіло [733]. Робітники зацікавилися, чи це справді шкідництво. їхню недовіру ясно видно в листах до вищих органів (зокрема й ГПУ) з проханням втрутитися, щоб керівництво відповідало за аварії і смерті[734].
Етнічна ворожнеча тільки посилила страх і лють на уявних ворогів. Траплялося, що людей із капіталістичних країн (німців і американців) били російські робітники[735]. Найпопулярнішими «ворогами» на Донбасі були євреї. 1928 р. повідомляли навіть про вбивства євреїв і китайців в Луганську. Вбивця, коваль за фахом і начебто українець, казав, що вбивав євреїв, а не росіян, тому що євреїв було мало, а росіян надто багато [736]. (І, безперечно, мало й китайців). В Артемівську перебої з постачанням харчів, які почалися 1928 р., негайно призвели до зростання антисемітизму[737]. Багато євреїв, особливо молодих комсомольців, прийшли працювати на шахти Донбасу в період прискореної індустріалізації. Дехто — як добровольці, інші через мобілізацію комсомолу. Там їх обпльовували, били і зневажливо обзивали жидами. На одній з шахт молодого комсомольця-єврея відшмагали батогами в лазні[738]. Шахтарі Луганська відмовлялися сидіти у шахтній кліті разом з євреями і били їх камінням у темряві підземель[739]. На селі також часто били євреїв[740].
У Сталіне робітнику-єврею Давидзану вимазали смолою обличчя, а «розумні школяри» закидали камінням єврейські школи і били дітей[741]. Соціальна кампанія проти антисемітизму нікуди не привела, як свідчить офіційний звіт, бо діти були як Янус: офіційне лице в школі, лице антисеміта поза нею[742].
Таємна поліція весь час знаходила й карала уявних політичних ворогів і шкідників: спеців, куркулів, непманів, священиків, колишніх білогвардійців, махновців. (До них ставились як до «бывших людей», маючи на увазі, що вони вже не існують як соціально-політична група). На побутовому рівні, однак, вони були просто неофіційними ворогами, як, наприклад, євреї.
Проблема була в тому, що ставало все важче ідентифікувати прихованих ворогів: «Побитий у відкритому бою, ворог шукає обхідних шляхів, щоб підточувати основи пролетарської диктатури. Він перефарбувався за останнім словом соціальної мімікрії»[743]. Це було особливо актуально для Донбасу, куди багато хто тікав і міняв прізвище, щоб почати нове життя. Як наслідок, виникла настороженість і розпочалась кампанія викриття.
Хоч якими популярними могли бути політичні репресії класових ворогів на Донбасі, партія і уряд навряд чи могли довіряти Донбасу політично. Народне сприйняття комуністичного керівництва як нового ворога посилювалося зі зростанням незадоволення серед робітників. Одного партійного лідера, що подорожував по Донбасу після «Шахтинської справи», на Щербинівській шахті запитали: «Чи не було серед заарештованих зрадників партійних комуністів?»[744]
Нестача харчів негайно відбилася на ставленні населення до партії. В лютому 1928 р. гниле м’ясо свідомо продавали в Артемівську. Робітники тяжко нарікали, що партійні обіцянки кращого життя виявились лише казками комуністів-дармоїдів [745] . Влітку 1928 р. сталося кілька шахтарських страйків; шахтарі вимагали кращої зарплати, нижчих виробничих норм і кращого постачання харчів. Страйк вибійників на шахті «Італія» в Макіївці 27 червня
1928 р. зініціювала група з семи осіб, двоє з яких були партійними і один комсомольцем. Про наслідок страйку нічого не відомо[746].
Тупість деяких керівників-комуністів явно настроювала проти них багатьох людей. Після «Шахтинської справи» багато партійних функціонерів були направлені в Донбас на інспекцію. Один з них, Молотов, разом з місцевим начальством відвідав житла робітників. Там він зустрів дружину одного робітника, представився секретарем ЦК компартії й запитав, як їй живеться. Вона відповіла, що так собі, бо підлога була цементною і через це померла її перша дитина, а тепер захворіла друга. Молотов сказав, що це дуже погано і вже збирався іти, як жінка закричала: «Товаришу Молотов, треба настелити підлогу!» Молотов згодився, що треба, й пішов. Замість надати яку-небудь практичну допомогу Молотов трохи посварив місцеве керівництво, йому відповіли, що таких проблем як підлога — легіон, а грошей на ремонт жител робітників нема- є[747]. Шахтарів з Великої Британії, які відвідали Донбас
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 28 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
