Таке тлумачення слова «буржуй» схоже на те, що розуміли під словом «спекулянт». Як довів JIapc Т. Лі, «боротьбу більшовиків проти спекуляції слід трактувати не як продукт соціалістичної ідеології, а як докапіталістичний настрій, спільний для всієї російської політичної спільноти. Аналоги англійських середньовічних законів, спрямованих проти „перекупників“, „скупників“ та „здирників“, і досі чинні в Радянському Союзі»[360]. Таким чином, терміни буржуй і «спекулянт» почали функціонувати політично так само, як сумнозвісний термін «куркуль»,— багатий селянин чи сільський буржуй,— що набув десь такого самого змісту[361].
Однак така політична інтерпретація не означала цілковитого перевороту старого устрою. Вона містила і нові, і старі елементи: наприклад, вияви антисемітизму. У Петрограді влітку 1917 року деякі продовольчі бунти «супроводилися погромами єврейських крамарів»[362]. У Донбасі на вулицях активно агітували проти євреїв. Соціалісти боялися, що «темні сили», які, за їхнім твердженням, «блокувалися із „жидівським“ „бундом“», боротимуться проти них м. Коли організовували робітничі страйки, ходили чутки, що ці страйки — заклики до погромів[363]. У вересні 1917 р. натовп увірвався до бахмутського винного складу, де зберігалося 100 000 відер (1 відро =12 літрів) горілки і 600 000 відер інших спиртних напоїв. Потім п’яний натовп напав на бакалійні крамниці, щоб узяти закуску до горілки, і бушував по всьому місту. Євреї втекли, злякавшись погромів. (Натовп звинувачував робітників-дружин- ників у тому, що вони «захищали буржуїв»)[364]. Навіть у самій більшовицькій партії в розпалі революційних подій восени 1917 р. антисемітизм зберігав таку силу, що, наприклад, 18 листопада 1917 р. Юзівська партійна організація поставила питання антисемітизму в партії другим на порядку денному: деякі більшовики погано ставилися до «людей інших національностей», засипаючи їх «усілякими образами»[365].
Багато спостерігачів зазначали, що в таких місцях, як донбаські шахти, де письменність була мінімальною, а елементів сучасної політики та громадянського суспільства майже не було, розквітали плітки і демагогія. Така оцінка відображала упередження спостерігачів, у цьому випадку— і промисловців, і більшовиків. Щоб визначити, наскільки преса в Донбасі впливала на формування політичного самоусвідомлення, необхідний детальний аналіз, який провели Даян П. Конкер та Вільям Ґ. Розенберґ, розглядаючи здебільшого Москву та Петроград[366]. Однак преса відігравала значно меншу політичну роль на Донбасі, ніж у Москві та Петрограді. Практично всі джерела стверджують, що антибільшовицька агітація виявилася дуже ефективною, хоча саме більшовики підтримували робітничі «ексцеси», тимчасом, як есери, надто ж меншовики, закликали до стриманості. У Гришиному, наприклад, загальний настрій був настільки антибільшовицький, що більшовики не могли відкрито вести політичну діяльність аж до середини липня 1917 р. Над більшовиками, якщо їх упізнавали, чинили самосуд навіть без найменшої на те причини. За словами одного свідка, так було на значній території Донбасу. Антивоєнна кампанія більшовиків була такою непопулярною серед шахтарів та селян, що в Юзівці юрби людей карали більшовиків самосудом[367].
На Донбасі антибільшовицькі сили затаврували більшовиків як німецьких шпигунів, що прагнули поразки Росії і відновлення влади царя. Вони постійно згадували Ленінів «опломбований вагон». Така демагогія, за словами спостерігачів, «збивала робітника з пантелику: він гнувся і направо, і наліво. В ті дні [березень 1917 p.], хоч би що йому скажуть, усе правильно і він усім аплодує»[368]. Мітинги робітників часто мали «погромний настрій»: «Бий більшовиків!» Арешт Троцького і Луначарського і переховування Леніна й Зинов’єва після липневих подій (озброєних демонстрацій у столиці та інших містах), за свідченнями, також викликали ворожість проти більшовиків серед шахтарів Донбасу: більшовицьких агітаторів зустрічали побоями, їх треба було рятувати від самосуду натовпів, де панували «погромні» настрої[369]. У Юзівці, меншовицькому центрі, як її назвав В. М. Молотов[370], шахтарі з кирками переслідували своїх товаришів, які були більшовиками, примушуючи багатьох активістів зректися своїх поглядів[371]. Упередження робітників використовували повною мірою: їх годували пропагандою, буцім Ленін,
Троцький та інші — євреї, які зруйнували Росію[372]. На Донбасі ходили чутки про німецьке золото, начебто одержане більшовиками[373].
Усе це свідчить про те, що значна частина робітників Донбасу вірила в патріотизм, абстрактну, емоційну належність до своєї країни, що, на думку більшовиків, суперечило пролетарському інтернаціоналізму. Злісні напади на більшовиків не дивували, бо в політичному дискурсі 1917 р. брак патріотизму вважали за елемент презирливої характеристики буржуя. Отже, антикапіталісти-більшови- ки стали буржуями! (Дехто навіть вважав більшовиків ворогами революції)[374]. Патріотизм переважав над ідеологією, і про це свідчило те, що не лшне несоціалісти, а й більшість соціалістів у Росії та за її межами підтримували війну. На мітингу шахтарів у травні 1917 р. в Гришиному більшість людності підтримала війну і лише незначна кількість була проти. Водночас виявилося, що серед робітників були й сильні антименшовицькі та антиесерівські настрої[375].
Улітку 1917 р., наприклад, на мітиніу шахтарів у місті Олександровську-Грушевському стався такий інцидент. Голова місцевого революційного комітету, юрист, виступав на мітингу. «На ньому був блискучий циліндр, на огрядному тілі виднів чистий гарний костюм, а напомаджені вуса стирчали як коркотяг». Голова
«говорив дуже гарно, і публіка уважно його слухала, але коли він сказав: „Кожен повинен бути готовий до нових жертв в ім’я невмирущої ідеї революції та в ім’я нашої перемоги у війні з Німеччиною“,— настрій натовпу змінився. На платформу до промовця вискочив шахтар із чорним від сажі обличчям. Він закричав: „Понюхай оце!“ — розмахуючи кулаком перед носом промовця. „Не треба нам твоїх ідеалів і війни! До... А далі гострими барвистими словами було назване місце призначення.
„Правильно! До біса це жирне пузо!“ — загукав натовп, і мітинг закінчився несамовитим галасом»[376].
У шахтарів були власні ідеали і власне розуміння війни. Небагатьом революціонерам вдалося справді збагнути, чого хотіли шахтарі.
По суті, ніхто, здавалося, не розумів усієї складності політичного розвитку Донбасу 1917 р. Відвертий антибі- льшовизм, звичайно ж, був жахливим для більшовиків. Але ця ситуація була незатишною і для меншовиків та есерів, бо шахтарі Донбасу не слухали їхніх закликів бути поміркованими. Згодом, у вигнанні, Лев Троцький намагався осягнути цей начебто суперечливий процес пошуків політичної ідентичності на Донбасі:
«Чудовим прикладом qui pro quo між угодовцями [меншовиками й есерами] та масами є присяга, яку на початку липня дали 2000 донецьких шахтарів, на колінах, простоволосі, в присутності п’ятитисячного натовпу і з його участю. „Ми присягаємося нашими дітьми, Богом, небом, землею і всім святим, що є для нас на землі, що ми ніколи не віддамо кров’ю здобуту 28 лютого 1917 року свободу; вірячи в есерів та меншовиків, присягаємося ніколи не слухати ленінців, тому що вони, більшовики-ленінці, ведуть своєю агітацією Росію до загибелі, тоді як есери і меншовики разом, в одному союзі, кажуть: земля — народу, земля без викупу; капіталістичний лад після війни повинен відійти, а замість капіталізму повинен бути лад соціалістичний... Ми присягаємося йти вперед за цими партіями, не відступаючи навіть перед смертю“. Скерована проти більшовиків, клятва гірників вела насправді прямо до більшовицького перевороту. Лютнева оболонка і жовтневе ядро виступають у цій наївній і полум’яній картині з такою наочністю, що по-своєму вичерпують проблему перманентної революції.
У вересні донецькі шахтарі, не зраджуючи ані себе, ані своєї присяги, вже повернулися до угодовців спиною»[377].
Вплив меншовиків та есерів гіпотетично можна пояснити й на основі соціології. Робітники, які поселилися на Донбасі, мали що втрачати і були схильні до поміркованості, тоді як селян приваблювала есерівська аграрна платформа. Опис Троцького також свідчить про те, що шахтарі Донбасу не дотримувалися напрямку якоїсь однієї політичної партії: вони відійшли від більшовиків через питання землі та миру, зневажаючи водночас і меншовиків та есерів за прямі дії.
Описана Троцьким сцена схожа на подію, свідком якої восени 1917 р. (ймовірно, одразу після Жовтневої революції) на вугільних родовищах в Еристовому став інший більшовик. Там працювало близько п’яти тисяч шахтарів, половина з яких були татари. Це був революційний центр. Директором копалень був чоловік на прізвище Коноплян- ников, який був ще й політичним вождем. Казали, що Ко- ноплянников, як удав, «гіпнотизував увесь цей сміливий бойовий п’ятитисячний колектив». Він зміг переконати шахтарів, що «він, Коноплянников, і тільки він є втіленням революції, правди і справедливості». Він не корився Тимчасовому уряду, за словами одного уважного спостерігача, «цілком слушно називаючи його контрреволюційним». Водночас він переконував шахтарів, що кожна партія, серед них і більшовики,— «вороги народу і революції». Цей більшовицький гість став свідком такої «божевільної і дикої картини»:
«Коноплянников із вікна двоповерхового будинку виголошує промову перед шести-семитисячним натовпом шахтарів.
„На коліна, цілуйте землю!“ — крикнув владно гучним голосом бравого командира Коноплянников. 6-тисячна маса, як підкошена трава, стала навколішки. „Підніміть руки і присягайте, повторюючи мої слова“.
„Присягаємо!“ — вилітає з шести тисяч шахтарських горлянок і гучною луною ще раз віддається в лісі. „Присягаємо! Всі помремо за Коноплянникова. За нашу республіканську комуну. Всі помремо! Нікому не викажемо. Не зрадимо. Помремо!“ Я, що всякого надивився на своєму віку, не розумію, що це? Комедія? Мелодрама?»[378]
Виявилося, що це була репетиція перед «справжньою класовою війною»: мітинг зазнав нападу з боку «озброєного загону Тимчасового уряду». Шахтарі вірно захищали свого отамана і відбили атаку. 49 жертв у супротивника і жодної— в Коноплянникова. (Але незабаром «республіканську комуну Коноплянникова» знищили загони Каледіна, отамана донських козаків, а Коноплянникова заарештували і відправили до Новочеркаська. Його подальша доля невідома) [379].
Знаменитий рух Махна мав той самий харизматичний розмах. Упродовж 1917 р. селяни в районі Гуляйполя просто відбирали поміщицькі землі й розподіляли їх між собою. Коли Тимчасовий уряд надіслав туди своїх представників, їх прогнали. Деяких меншовиків, обраних до місцевої ради, Махно вигнав під загрозою розправи. Коли після Жовтневої революції селяни одержали землю, то і вони, і робітники вірили, що її дав не радянський уряд, а Нестор Іванович Махно[380]. Це підтверджує, що вільний степ мав дуже сильний місцевий патріотизм, був відданий своїм отаманам. Антибільшовизм був частиною відцентрової сили.
Такі особливості, може, й не так уже притаманні степові, як здається на перший погляд. Мало того, вони пояснюють далеко не все з того, що відбувалося на Донбасі. Патріотизм, наприклад, поєднався з місцевими інтересами. Активістам Донбасу було добре відомо, що кожна шахта, кожне вугільне родовище, кожен завод працював за дуже різних умов і зв’язку між ними часто не було. Таким чином, у деяких місцях Донбасу більшовики були надзвичайно слабкі, а в інших — дуже сильні[381].
Це може підтвердити гіпотезу, висловлену раніше, що робітники Донбасу, особливо шахтарі, боролися за ідеї, цінності та символи, котрі, як вони вважали, захищали їхні спільноти. Ці спільноти могли бути маленькими, як артілі, бараки і земляцтва, і великими, як, наприклад, комуна Коноплянникова, «вільний степ», «робітничий клас» і навіть «Україна» чи «Росія»; ці спільноти могли бути па- терналістськими, але мали забезпечувати свободу, добробут і гідність індивіда. В реальному житті можна було одночасно належати до кількох таких груп, будучи, наприклад, тамбовцем, патріотом, войовничим революціонером та антисемітом. Відданість групі або чуття належності обов’язково охоплювали відмежування від тих, кого вважали чужими. Отже, керівники та інженери були чужими, а то й ворогами (адже вони позбавляли робітників свободи і паплюжили їх). Таке ставлення поширювалося й на багатьох інших, зокрема й на іноземців та на деякі етнічні й релігійні меншини. Всі вони, кажучи тогочасною мовою, були буржуями. Церква й далі була частиною духовного світу робітників, але війна та більшовики залежно від конкретних умов могли бути як їхніми спільниками, так і ворогами.
Для більшовиків було історичною необхідністю, що робітники, маючи належний зовнішній провід, почали ототожнювати себе з «робітничим класом» та його самозваним авангардом, більшовицькою партією, забувши про відданість усім іншим групам. А робітники не мали причин приєднуватися до жодної політичної партії, тому що політика жодної партії не могла охопити всього їхнього життя. Навіть у вузьких політичних межах для них не було нічого нелогічного в тому, щоб залишатися патріотами і називати більшовиків німецькими шпигунами, активно борючись при цьому за свободу і за своїх отаманів. Така поведінка видавалася більшовикам виявом дрібнобуржуазної свідомості. Навіть мова класу, відображена, наприклад, у слові буржуй, не завжди дотримувалася політики партії.
1917 р. пошуки політичної ідентичності серед донбаських шахтарів були дуже складним процесом. Самодержавство було дискредитоване; так само й лібералізм, який довгий час вважали політикою панів, що, хай там як, абсолютно несумісна з робітничими виступами. (Серед робітників слово кадет означало «непристойний»)[382]. Меншовики, есери, більшовики, українські націоналісти і меншою мірою анархісти боролися за політичну гегемонію. (Коли царат упав, український націоналізм став на Донбасі політичною силою. Тут почали з’являтися такі гасла, як «Геть із нашої хати!» та «Геть з України жидів та кацапів!»)[383].
На Донбасі, як і всюди, вплив більшовиків таки зріс улітку та восени 1917 р.[384]. Наприклад, у Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери—18, група домовласників—11, меншовики—10 тощо)[385]. (Однак у Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики—10, кадети — 5 тощо)[386]. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120[387]. В Юзівці більшовики становили третину делегатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5—6) з загальної кількості 200 делегатів[388].
Політичне зростання впливу більшовицької партії на Донбасі відбивало втрату довіри до меншовиків та есерів в Україні й Росії[389]. Коли на Донбасі влітку з’явилася загроза «голодних бунтів», ради не змогли впоратися з продовольчою кризою, що поглиблювалася[390]. Переслідування більшовиків міліцією, керованою меншовиками та есерами, було не на користь меншовиків та есерів пз.
На листопадових виборах до Всеросійських Установчих зборів більшовики здобули перемогу, хоча й незначну, у змаганні з українськими національними групами (зокрема й українськими есерами і Селянською спілкою) та російськими есерами. 577 010 голосів, відданих у «найважливіших районах і промислових містах Донецько-Криворізького басейну» розподілилися наступним чином:
Більшовики
Українські національні групи
Російські есери
Кадети
Меншовики
Інші
186 543 (32,3 %)
132 604 (23,0 %)
107 917 (18,7 %)
42 606 (7,4 %)
30 899 (5,4 %)
76 441 (13,2 %)
У деяких містах більшовики виступили значно ефективніше, одержавши 48 відсотків у Луганську та 47 — у Юзівці[391]. Особливо значним був відрив більшовиків від меншовиків, есерів та українських націоналістів на вугільних шахтах (16 775, 362, 2043 та 889 голосів відповідно)[392]. Однак аж ніяк не ясно, наскільки повними є наявні дані по шахтах Донбасу, бо загальна кількість голосів становила лише 20 279 П6. Одна есерівська газета гірко нарікала, що шахтарі Донбасу, захопившись контрабандною горілкою та іграми, забули про свій «прямий громадянський обов’язок — голосування на виборах»[393]. За іншими даними, лише 5—8 відсотків шахтарів брали участь у різних організаціях[394]. Історики навряд чи погодяться з тим, що підсумки виборів відображали тогочасну диспозицію політичних сил на Донбасі.
Як виявляється, навіть там, де більшовики переважали, робітники не завжди йшли за ними. Наприклад, у Макіївці в жовтні повідомлялося, що «навіть найвпливовіша партія більшовиків втрачає значення в очах маси»[395]. На Донбасі загалом меншовики та есери й далі об’єднувалися, щоб чинити опір більшовикам. Наприклад, коли у жовтні 1917 року нарешті відбулося об’єднання шахтарів у профспілки, і то значно пізніше, ніж утворилися інші спілки, більшовики направили найбільшу делегацію — сорок сім чоловік — на першу конференцію профспілок, але меншовики та есери разом виявилися численнішими — сімдесят вісім делегатів. Меншовики та есери керували профспілками шахтарів аж до 1919 року[396]. 31 жовтня 1917 року Рада Юзівки схвалила резолюцію, яку запропонували меншовики-інтернаціоналісти і яка засуджувала більшовицький переворот у Петрограді, закликаючи до «однорідної демократичної влади»[397]. В деяких інших радах на Донбасі більшовики з великими труднощами захопили керівництво [398] . Оскільки жодна партія не могла керувати радами від імені робітників, делегатів часто відкликали, ради переобирали[399]. Коли у січні 1918 р. більшовики розпустили Установчі збори, на «деяких рудниках, що ввесь час йшли за нами [більшовиками]», почалися заворушення. На мітингах багато робітників запитували, чому більшовики розпустили збори: «Ви ж самі провели вибори, а тепер розігнали»[400].
Незабаром після приходу до влади більшовиків шахтарі Донбасу відчули, що новий уряд позбавив їх «свободи, здобутої кров’ю 28 лютого 1917 року», яку вони поклялися ніколи не віддавати, присягнувши «дітьми, Богом, небом, землею і всім святим, що є для нас на землі». Арешт членів опозиційної партії, яких вистежувала нова влада, дав шахтарям підставу назвати більшовиків «жандармами революції»[401]. На Донбасі і далі поширювалися чутки про німецьке золото, яке начебто одержали більшовики[402]. З кінця 1917 року ситуація дедалі більше ускладнювалася через погіршення економічного становища. Нові більшовицькі керівники скоро стали не менш жорстокими, ніж попередні, і в скрутні часи викидали робітників на вулицю [403]. Деякі члени партії почали поводитися як диктатори, і ті, хто вступив до партії, дослухаючись до веління часу, тепер відвернулися від неї[404].
Громадянська війна
Хід громадянської війни та іноземної інтервенції на периферії колишньої Російської імперії дуже відрізнявся від подій у центральних районах: на периферії був відновлений старий режим. На півдні громадянська війна характеризувалася боротьбою червоних, білих, чорних (анархістів) та зелених (селянських армій) між собою[405]. На Донбасі боротьба була такою напруженою, що близько двадцяти політичних режимів змінювали один одного 13°. Як Київ Михайла Булгакова, Донбас постійно переходив з рук у руки — до червоних, до білих і до чорних. Під час особливо безладних місяців із лютого по травень 1919 р. в Костянтинівці, що в центрі Донбасу, влада змінювалася двадцять сім разів13!. Таким чином, Донбас перетворився на справжнє «Дике поле» кривавих розправ і жорстокості. За свідченнями, загинуло не менше ЗО відсотків шахтарів Донбасу[406].
На Донбасі, на відміну від центральних міст, «перемога робочої сили над капіталом» не була досягнута «надзвичайно і, мабуть, оманливо легко»[407]. Багато шахтарів справді втекли з Донбасу, чимдалі від війни, але, на відміну від Москви, де «це протистояння зникло з повсякденного життя більшості робітників»[408], на Донбасі війна була «повсякденням» тих, хто наважився залишитися.
Жорстокі напади робітників на керівництво неминуче спричинювали помсту з його боку, і це добре усвідомлювали деякі робітники. Промисловці Донбасу були розлючені тим, як брутально нападали на них робітники, та їхніми ліберальними поглядами. ЗО листопада, наприклад, директора Петровсько-Хрустальської антрацитової компанії С. Г. Віоліна витягли з дому на загальні збори працівників. Вони вимагали 50-відсоткового підвищення заробітної платні порівняно з узгодженою раніше та негайного запровадження восьмигодинного робочого дня без зниження оплати. Віоліну дали 10 хвилин для підписання «угоди», погрожуючи, що в разі відмови він не піде з мітингу живим. Погрозу супроводили злісні вигуки робітників. Віолін не мав іншого вибору, як задовольнити вимоги[409]. У грудні промисловці Донбасу заявили: «Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливо- і металопоста- чання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейну»[410].
Починаючи з серпня 1917 p., промисловці Донбасу наполягали, щоб Тимчасовий уряд надіслав козацькі полки й оголосив у Донбасі воєнне становище. Справа Корніло- ва затримала реалізацію цього задуму. На початку жовтня ескадрони головного отамана А. К. Каледіна зайняли майже весь регіон[411]. 25 жовтня, у зв’язку з втратою телеграфного зв’язку зі столицею, Каледін оголосив воєнне становище в Донецькому вугільному басейні. Каледін пояснив, що цей захід викликаний анархічними заворушеннями, спричиненими «агітаторами, які прибули у великій кількості з Німеччини» (маючи на увазі більшовиків)[412]. Робітники зустріли цей захід погрозами страйків[413]. З поширенням влади рад на Донбасі протистояння переросло у збройні сутички. Вже у грудні білий терор затопив увесь Донбас. У Ясинівці, наприклад, загони Каледіна розпустили робітничу раду, порвали червоні прапори, потрощили меблі, вбили двадцять робітників і скинули їх у яму з гноєм. У Макіївці, на знак помсти за збройний опір, банда Каледіна виколола очі і перерізала горлянки арештованим робітникам. Робітників, які виходили з шахти, сікли шаблями й розстрілювали, інших живцем кидали в шахти. Всього в Ясинівці і Макіївці були вбиті 118 шахтарів (серед них 44 австрійських військовополонених)[414]. У Єнакієвому антирадянський рейд закінчився розправою над усіма пійманими робітниками[415]. У січні 1918 р. люди капітана Донського козацького війська Чернецова схопили і розстріляли всіх командирів Червоної Гвардії, які зібралися в Дебальцевому[416]. В іншому місці білі офіцери зібрали на шахтах усіх робітників і вислали невідомо куди; керівники шахт виселяли з квартир сім’ї заарештованих робітників[417]. У навколишніх селах білі офіцери шмагали селян і ґвалтували жінок[418].
Червоний терор був не менш жорстоким. Офіцери, кадети та інші антирадянські сили підлягали арешту і розстрі-
|
Війна, революція та громадянська війна |
Малюнок 3.2. Тіла 118 робітників, убитих у Ясинівці та Макіївці вояками Каледіна 31 грудня 1917 р. ЦДКФФА, од. зб. 2-28891.
лу, їхні тіла виставляли напоказ[419]. Часом червоні визначали «непролетарів» з вигляду (чи на основі того, чи є на руках мозолі) і без зволікань розправлялися з ними[420]. На сході Донбасу Червона Гвардія заарештувала і жорстоко вбила багато духовенства, згодом одного священика знайшли з відрізаним статевим органом[421]. 7 січня 1918 р. чер- воноґвардійці заарештували директора Берестовсько-Бого- духівського вугільного родовища інженера Поракова і од-
ного кадета (сина службовця) за звинуваченням у співпраці з білими. Того ж дня суд оголосив вирок, і їх розстріляли [422]. Керівники, інженери, майстри та інші фахівці, яких підозрювали в саботажі, ставали жертвами жорстокої розправи [423]. Наприклад, 7 січня 1918 р. бунт голодних шахтарів на Миколаївському вугільному родовищі закінчився вбивством старшого майстра, єдиного представника адміністрації, який іще залишився 13°. За деякими свідченнями, у своїй класовій війні більшовики були схильні до пияцтва і грабунку не лише багатих маєтків, а й селянських хат ш.
Ситуація ще більше ускладнювалася тим, що терор здійснювали не лише червоні та білі. На Донбасі, як і на більшій частині України, численні озброєні загони з невідомою чи вкрай непевною ідеологічною орієнтацією дуже скоро скористалися громадянською війною і почали грабувати безпорадне населення. Наприклад, незадовго до того, як Юзівку окупували німці й австрійці, більшовики втекли, і влада перейшла в руки анархістів. Вони тероризували населення і чинили «найбільші і найсвавільніші грабунки»[424].
Хоча степ і не забезпечував такого сховку, як зелені ліси для селян на півночі та півдні, він таки дозволяв козакам утекти далеко у відкриті і недоступні частини донського степу, «якнайдалі від залізниць, де Червоній Гвардії буде складно нас наздогнати»[425]. Після того, як у Петрограді сталася Жовтнева революція, Донбас потрапив під перехресний вогонь із Новочеркаська та Києва. Київ став центром руху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ, столиця Дону, набув ролі столиці контрреволюції, чи російської Вандеї[426].
Дон був найбільшою надією контрреволюціонерів, і Новочеркаськ (та Єкатеринодар, столиця кубанських козаків) зібрав на козацьких землях численні антибільшовицькі сили, які шукали політичного притулку і нової основи для політичної боротьби. Серед них були відомі генерали М. В. Алексєєв, А. І. Денікін та А. С. Лукомський, такі лідери кадетів, як П. Н. Мілюков, В. А. Степанов, А. С. Шингарьов та П. Б. Струве, октябрист М. В. Родзян- ко та колишній есерівський терорист і помічник Керенсь- кого Б. В. Савинков[427]. Деякі промисловці Донбасу, зокрема А. А. Свіцин, директор Новоросійської компанії в Юзівці, також втекли до Новочеркаська та Єкатеринода- ра[428]. За ними часто ікала інтелігенція: професори й академіки, інженери та техніки, які шукали безпеки і роботи на антибільшовицькій території[429]. Саме на Дону в грудні 1917 року була сформована Добровольча армія, найсиль- ніше антибільшовицьке озброєне формування у громадянській війні.
Київський націоналізм спонукав Донбас відділитися від України. Щоб протистояти створеній у Києві Центральній Раді, яка в січні 1918 р. проголосила незалеж
ність України[430], в лютому 1918 р. промислово найрозвиненіша східна частина України та промисловий район Дону утворили Донецько-Криворізьку Радянську Республіку зі столицею в Харкові[431]. Важко сказати, наскільки населення підтримало нову республіку. Там було мало представників Донбасу і жодного представника від шахтарів (тому що, за одним зі свідчень, «більшість робітників шахтарського Донбасу», чий «політичний рівень» був дуже низький, просто «не підходили [навіть] для обласного масштабу роботи»)[432]. І це доводить, що ця республіка була бюрократичним витвором. Навіть В. І. Ленін був проти формування республіки, бо це розділило б український фронт[433]. Республіка сподівалася, що, проголосивши незалежність від України, вона захистить себе від окупації з боку німецької армії, яка, згідно з Брест-Литовським договором, підписаним з Україною, прийшла зайняти українську територію. (З таких самих причин була створена в ті часи і Донська Радянська Республіка). Такі сподівання не виправдалися: у квітні й на початку травня 1918 року більша частина Донбасу була окупована, і республіки не стало.
Однак негативне ставлення Леніна мало тривалий вплив на демаркацію території України: Москва визнала, що більша частина Донбасу, зокрема й російськомовні промислові міста та поселення, належить Україні.
Окупація
Окупація Донбасу німецькими та австрійськими військами та державний переворот Скоропадського у квітні 1918 р. (який скинув Українську Центральну Раду) допомогли відновити старий режим на шахтах і заводах. Ке- рівники-втікачі повернулися відновлювати свої шахти, а ті, що залишилися, знов утвердили свою владу. Тріумфуючи, колишні керівники слали свої вітання Павлу Петровичу Скоропадському, гетьману України. Президент Спілки південних виробників вугілля та сталі Н. Ф. фон Дит- мар навіть удався до величного титулу: «ясновельможний пане гетьмане»[434]. Незабаром підприємці закликали до цілковитого перегляду всього трудового законодавства, ухваленого Тимчасовим та радянським урядами[435]. Робочий день був збільшений, платню зменшено, профспілки проігнорували чи закрили, а страйки фактично оголосили незаконними[436].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
