«Щоб зберегти і передати систему цінностей, людей б’ють, карають, саджають у в’язниці, кидають до концтаборів, засипають лестощами, підкуповують, роблять із них героїв, заохочують читати газети, ставлять до стіни і розстрілюють, а іноді навіть навчають соціології»[142].
За винятком слів, що людей вчили соціології, зауваження Мура можна застосувати до російсько-українського степу, змінивши ролі: царський уряд вживав жорстоких заходів, щоб знищити дух вільного степу, коли прагнув приєднати прикордонні козацькі держави до своєї імперії.
Навіть за радянського режиму степ загалом, і Донбас зокрема, давав притулок безправним політично, особливо куркулям, у яких конфіскували майно і які рятувалися від колективізації та голоду, про що йтиметься в наступних розділах. Жах і привабливість Донбасу добре описав письменник Борис Антоненко-Давидович, який приїхав сюди 1929 р. Широкі відкриті простори Донбаського степу, поцятковані високими териконами, так відрізнялися від Донбасу його фантазій, що не викликали в ньому жодного почуття, жодної «історичної романтики», так тісно пов’язаної з Диким степом. Проте йому здалося, що тут зароджується якась нова історія, якась нова особлива романтика. Можливо, тут навіть поставала нова Україна[143]. Попри всі утиски радянської влади, Донбас утримував аспект свободи.
Частиною «дикості» степу були міжетнічні конфлікти. У степу перебувало стільки різних етнічних груп, що він став полем битви постійних міжнаціональних воєн. Навіть уже тоді, як Російська імперія завоювала південь і колонізувала його переважно слов’янським населенням, степ (і Донбас теж) усе ще зберігав багатоетнічний характер. Згідно з першим всезагальним переписом 1897 p., «етнічний» склад населення Донбасу (в Бахмутському, Слов’яно- сербському і Маріупольському повітах) був такий (у відсотках): українці — 52,4; росіяни — 28,7; греки — 6,4; німці— 4,3; євреї — 2,9; татари — 2,1; білоруси — 0,8; і поляки— 0,4[144].
Яким етнічно різним був Донбас, можна побачити на прикладі українського поета Володимира Сосюри (1898— 1965), який народився в місті Дебальцеве на Донбасі. Серед своїх предків він мав щонайменше шість націй: серби, угорці, євреї, українці, французи і карачаї[145]. Доньскі козаки, суміш росіян і українців, включали особливу групу неслов’ян: калмиків[146]. Так само серед запорозьких козаків було багато неслов’ян: євреїв, татар, поляків, турків. Микита Хрущов тепло згадує болгарських фермерів дореволюційного Донбасу, «які вели багато найкращих сільських господарств. Вони були прекрасними організаторами. Вони буквально затопили ринки високоякісними, дешевими продуктами»[147]. У Донбасі було багато німецьких фермерів, нащадків тих німців, які приїхали заселяти степ за правління Катерини II.
У Донбасі говорили багатьма мовами, проте основними були російська й українська. Доньскі козаки розмовляли «козацькою мовою», російською з елементами української і татарської. У містах основною мовою була і є російська, як писав у дореволюційні роки про Луганськ меншовицький активіст Георгій Денік:
«Мене вразив той факт, що в самому Луганську я не почув ані слова по-українському. Коли я йшов у квартали, де жили робітники, а я робив це досить часто, ніхто не розмовляв українською. Зате коли я зустрічав неробіт- ників, селян чи міщан, мені іноді було важко порозумітися з ними. Існував вражаючий контраст між містом та промисловим населенням загалом, і селянством»[148].
Деякі менш освічені мешканці Донбасу розмовляли (і пев- ною мірою розмовляють і досі) російсько-українським суржиком, «українсько-російським діалектом» 3. Часто люди в українсько-російських прикордонних регіонах не ототожнювали себе ані з українцями, ані з росіянами, називаючи себе перевертні або перевертыши^.
Однак міжетнічне співіснування майже неминуче означає міжетнічні конфлікти. У промисловому Донбасі татари, мусульмани часто були для слов’ян жертвами. Місцева влада переслідувала татар, що, як стверджувала вона, не є людьми[149]. 1902 р. на вугільній шахті Якобенка російські шахтарі, роздратовані чутками, що їхні низькі заробітки пояснюються напливом татарських робітників, вдерлися до їхніх бараків, побили і порізали їх[150].
Стосунки між росіянами і українцями були інколи напруженими. В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувалися одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався [151]. Здається, в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохлы [жмут волосся на поголеній голові козака] для українців, кацапи [звична образлива назва, що означає «цап»], грачі, кугути для росіян тощо)[152]. Російські шахтарі «постійно ворогували» з місцевими українцями, головним чином через жінок. Робітники крали речі у селян просто «щоб допекти ненависному хохлу»19. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча «систематично виливалася в най- дикіші форми різанини»[153]. В дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами — самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинів- кою, де жили ремісники (багато з яких були євреями). Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району: вас могли примусити «плазувати по пилюці й по болоту», насміхалися б із вас, як тільки можна, і врешті б побили. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: четверо-п’ятеро українців могли побити аж до двадцяти п’яти росіян; якщо українець у Луганську був вихідного дня в доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів». Він міг вдертися до церкви під час служби і почати бійку[154].
У найскладніші і найсерйозніші конфлікти були втягнені євреї. Згідно з одним повідомленням, «вся політика і робота влади були скеровані проти євреїв. Церква, школа і весь апарат поліції були пристосовані до цькування і гноблення цієї частини населення»[155]. В Донбасі, як і в інших регіонах України і Польщі, періодично відбувалися погроми. Євреї мали право оселятися лише в межах смуги осілості, їхнє матеріальне і духовне життя підлягало низці офіційних обмежень. Дехто з них мав змогу навчатися в професійних школах, як-от гірничих інститутах, які забезпечували дедалі більшу кількість технічного та інженерного персоналу з євреїв[156]. Але більшість євреїв працювала в «традиційних» сферах, як-от «торгівля і реміснича діяльність, домінуючи в забезпеченні послугами поселень у Донбасі, які швидко зростали». Тут, як і скрізь у межах смуги осілості, вони були змушені конкурувати у своїх професіях із росіянами й українцями, які так само, як і євреї, приїхали сюди в пошуках нових можливостей. Небагато євреїв працювали фізично на шахтах і заводах. Таким чином, не лише їхня національність і релігія, а й зосередження їх у межах певних професій сприяли їхній ізоляції від робітничого населення Донбасу. Робітники дивилися на євреїв, власників крамниць і корчем, як на чужинців, які спільно з керівництвом шахт і заводів експлуатували їх. Проте для неєвреїв вони були не просто «експлуататорами», а «єврейськими експлуататорами». Наприклад, 1892 p., під час знаменитого холерного бунту в Юзівці, який закінчився погромами євреїв, «натовп грабував спочатку лише єврейські крамниці, а коли власник доводив своє російське походження, показуючи ікону, бунтівники платили йому за весь відібраний товар. І лише напившись до безтями, бунтівники спалювали і грабували всіх без розбору»[157].
На Донбасі, як і скрізь по Україні, антиєврейські погроми відбувалися періодично, особливо наприкінці XIX і на початку XX ст. Донбас майже оминули перші широкомасштабні погроми 1881—1882 pp.[158], але 1892[159] і 1903 р. привид погромів блукав Донбасом. В останньому випадку погроми, що прокотилися Кишиневом навесні 1903 p., породили численні загальнопоширені чутки про неминучі погроми в Донбасі. Євреї переїздили в безпечніші місця, а адміністрація шахт утікала, рятуючись від небезпеки. Соціал-демократи, які готували Першотравневі демонстрації, змушені були скасувати їх, боячись, щоб, за їхніми власними словами, шахтарі не взяли участі в погромах. Однак вчасно послані козацькі війська запобігли виникненню погромів 1903 р.[160]. Невеликий погром мав місце у лютому 1905 р. в шахтарському селищі Рикове (неподалік Луганська): три тисячі страйкарів напали на крамницю Давидовича і рознесли її[161].
На Донбасі, як і скрізь, найруйнівніші погроми відбулися у жовтні 1905 p., через кілька днів після того, як Микола II видав знаменитий Жовтневий маніфест, що обіцяв політичні поступки тоді, як тривога за майбутнє самодержавства мобілізувала консервативні елементи[162]. В Юзівці, де вибухнув один із найбільших у Донбасі погромів, вбито щонайменше дванадцять євреїв[163]. Юзівський погром почався з того, що невеличка група людей, яка нібито складалася головним чином із євреїв, показала робітникам Жовтневий маніфест, щоб ті ознайомилися з ним. Робітники натомість відповіли диким погромом. Було знищене майже все єврейське майно, зокрема і Юзівська синагога. Робітники і заводів, і шахт заганяли євреїв (серед яких були жінки і діти) до лікарень сокирами. Шахтарі скрізь шукали євреїв, які ховалися в навколишніх селищах[164]. Кількох євреїв живцем кинули в доменну піч[165]. Микита Хрущов, тоді одинадцятирічний хлопчик, бачив цей погром на власні очі:
«У дитинстві, живучи в Донбасі, я був свідком єврейського погрому... Був гарний, сонячний осінній день... Народ кинувся на інший бік схилу. Солдати ж не пускали до міста робітників. Пролунав залп. Хто кричав, що стріляють угору, хто кричав, що стріляють холостими і тільки для острашки, але якісь солдати стріляють бойовими патронами. Горлали, хто як міг. Потім настала пауза, і народ знову кинувся на вояків. Уже пізно ввечері люди розтлишся. Я чув потім розмови робітників із нашої шахти, які потрапили в Юзівку. Вони розповідали, як там грабували євреїв, і самі приносили якісь трофеї: хто — чоботи, цілий десяток, хто — одяг. Інші розказували, як піпіли юрбою євреї з якимись прапорами і несли на собі свого царя! їх зустріли росіяни з кийками. Тут єврейський цар сховався на шкіряному заводі. Завод підпалили. Він справді згорів. А в ньому начебто згорів їхній цар.
Другого дня прямо зі ніколи я побіг у Юзівку, подивитися, що там діється. Ніхто нікого не затримував, народ сунув усіма вулицями містечка. Грабували. Я бачив розбиті годинникові магазини, пух і пір’я літало по вулицях. Коли грабували єврейські помешкання, то розпорювали перини, а пух витрупіували... Я почув, що багато побитих євреїв лежать у заводській лікарні, і вирішив зі своїм дружком сходити туди. Прийшли ми з ним і побачили жахливу картину: лежало багато трупів у декілька рядів».
Немає жодної впевненості, чи всі подробиці цього спогаду і його пояснення причин погрому точні[166]. Проте коментарі Хрущова є цінним свідченням напруженості, що панувала в Юзівці.
У Луганську погроми були менші, зареєстровано лише один смертельний випадок[167]. Але було багато пограбувань, а одну жінку зґвалтували, примусивши її доньку тримати свічку і дивитися на це. Людей не відпускали, якщо вони показували хрест на грудях: їм треба було представити «істотніший доказ»[168], найчастіше — необрізану крайню плоть. У Луганську погромники, натовп, що на початку складався зі 150 чоловік, ніс портрет царя і червоний прапор. Свідок, який це спостерігав, соціал-демократ, не міг збагнути, що означає ця очевидна суперечність: патріотичну маніфестацію чи революційну демонстрацію[169].
Національна і релігійна ненависть та забобони, безперечно, були першопричинами погромів, але були й інші важливі фактори. Візьмімо, наприклад, географію погромів. Як помітили дослідники, обидві хвилі погромів— 1881—1882 та 1903—1906 pp.— були зосереджені в основному в кількох губерніях: Київській, Полтавській, Чернігівській, Херсонській, Бессарабській, Подільській, Катеринославській,— інакше кажучи, в усьому південноукраїнському степу. На північному заході (Литва і Білорусь), де єврейське населення також було численним, погроми або не відбулися взагалі, або були незначні[170]. Деякі росіяни часто пояснювали це «козацькими традиціями» українського народу (зокрема й масовим убивством євреїв 1648 р. за часів козацького гетьмана Богдана Хмельницького та різаниною євреїв, яку здійснювали селяни і козаки, що брали участь у Коліївщині 1768 р.)[171]. Проте нові погроми були не так новою версією давніх звірств, як наслідком напруг, що сформувались у процесі швидкого економічного розвитку, і справді, саме в степу давня суспільна структура перебувала під найбільшим тиском.
Як переконливо довів у своєму нарисі Ганс Рогер, погроми були, «по суті, міським явищем, відображенням соціальних і міжнаціональних напруг у південних містах, які швидко зростали». Головними погромниками були члени найнижчих прошарків середнього класу (міщани) і «мігранти з внутрішніх російських губерній, куди більшість євреїв не допускали». Це були «залізничники й будівельники, поденники, вантажники і волоцюги» (у випадку Донбасу слід було б додати заводських робітників і шахтарів), які «втікали від злиднів у міста, порти, на заводи і майстерні півдня». Але «в щойно заснованих селищах чи міських халупах» вони стикалися з євреями (що, як і вони самі, приїхали у степ у пошуках кращого життя), дивлячись на цю «зневажену й чужу групу як суперників у пошуках роботи, як суперників-роботодавців, покупців чи продавців предметів першої необхідності»[172]. Натомість консервативні елементи були стривожені швидким економічним розвитком, що підточував старий суспільний лад і створював велику напруженість у містах. Ці люди вбачали в євреях втілення всього того, що їх лякало: змін, сучасності і життя без коріння, без зв’язку з народом і краєм[173]. Коли ці дві сили зіткнулися, як-от 1905 p., наслідки виявилися згубними.
Без народного юдофобства погроми б не відбулися, але воно саме не може пояснити географії погромів. Звісно, як стверджує Шломо Ламброза, те, що в степу організація єврейської громади була обмеженою і бунд (Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії) «ще не заснував загонів самооборони», також може бути однією із причин зосередження погромів на півдні[174]. Проте цю слабкість певною мірою можна пояснити тим, що євреї в степу більше пов’язані з конкурентним економічним розвитком, ніж євреї на північному заході[175]. Лише небагато єврейських робітників знали ідиш, що ускладнювало для бунда їхнє об’єднання. На думку Ганса Роґера, в Західній Європі визволення євреїв і конкуренція, яку вони створювали, були важливими причинами погромів. «Якби звільнення євреїв було в Росії фактом, а не химерою правих, її антисемітизм знайшов би ширший відгук», ніж він мав насправді після 1905 р.[176]. Роґер висловив також думку, що бунти проти негрів на американській півночі в XIX — XX ст. мають багато спільного з антиєврейськими погромами на півдні Російської імперії. І навіть якщо ці заворушення відбувались у докорінно різних політичних системах, одні — в автократичній державі, інші — в ліберально-демократичній, в обох країнах антагонізм виник під «впливом змін у міському середовищі»[177].
Географія важлива для розуміння політики Донбасу. Він міститься між двома історичними козацькими регіонами. Козацькі сили як приборкувачі народних виступів символізували стару Росію, статус-кво, і їхня присутність у Донбасі і навколо нього забезпечувала могутній консервативний чинник донбаської політики. А водночас козацький дух свободи і далі був загрозою для центральної влади — і царської, і радянської. Попри всю характерну для Донбасу економічну експлуатацію, він був притулком для тих, хто втікав від злиднів і гноблення. І нарешті, Донбас був місцем, де історично зібралося багато різних етнічних груп. Міжнаціональну напругу посилював швидкий економічний розвиток. Саме на цьому історичному й соціальному тлі точилися політичні битви в Донбасі[178].
Робоча сила і насильство
Виникнення сучасної промисловості і її швидкий розвиток у Донбасі у другій половині XIX ст. поновили символічне прикордоння, створюючи величезні можливості, а отже, приваблюючи чимало людності з різних кінців імперії. Донбас врешті став утіленням багатьох рис історичного дикого степу (свободи і насильства) у їхніх сучасних образах.
Внаслідок промислового розвитку виникла велика кількість робітничих селищ і колоній у Донбасі. Це були типові селища, що містилися на території певного промислового підприємства, де майже всі були пов’язані з цим підприємством і воно керувало майже всім. Юзівка — добрий приклад таких селищ, як і довів Теодор Фридґат[179]. У них панувала особлива феодальна атмосфера. За словами Микити Хрущова, який працював на компанію Г’юза,
«Цікаво зазначити, що на шахті не було управління фінансів, не було навіть жодного бухгалтера чи касира, я кий би виплачував гроші. Хазяїн усе робив сам. Він видавав платню, підраховував обсяги видобутку і стежив за всім. Він справді тримав під контролем усю шахту, виконуючи обов’язки і керівника, і бухгалтера, і касира. Він знав, скільки повинен отримати кожний робітник, і платив їм»[180].
Макіївці були властиві ті самі риси, які спостеріг 1908 р. гість із Франції:
«Водночас Макіївський район — один із найважливіших у Донецькому басейні, що, своєю чергою, є одним з найіндустріалізованіших регіонів Росії. Окрім безмежно родючого ґрунту, під землею сховані багатства, які ще тридцять років тому були не відкриті і їх ніхто не розробляв. І земля, і надра належать різним промисловим концернам, значна кількість яких — французькі; саме вони побудували міста і села навколо вугільних родовищ і доменних печей, вони керують ними і збирають із мешканців податки. Тут ми бачимо справжню феодальну систему, де високий комин замінив замок»[181].
ЦІ селища і міста відрізнялися від інших промислових центрів, як-от Санкт-Петербурга і Москви, де промисловість розвинулася принаймні почасти на базі наявних ресурсів. Справді, ці міста і центри, як довів Деніел Бровер, відчували нестачу людських ресурсів і були вимушені покладатися на приїжджу робочу силу (тому він і назвав їх «містами переселенців») °. Але рідко заселеному Донбасу доводилося будувати свою промисловість зі строкатої публіки, розраховуючи майже тільки на робочу силу переселенців, і тому, якщо в Москві і Санкт-Петербурзі індустріалізацію фінансували приватний, державний та іноземний капітали, в Донбасі рушійною силою економічного розвитку був іноземний капітал. Напередодні Першої світової війни 26 із 36 акціонерних товариств вугільної промисловості Донбасу майже цілковито належали іноземному капіталу. Ці фірми забезпечували 95,4 відсотка видобутку вугілля акціонерними товариствами і понад 70 відсотків усього видобутку вугілля в Донбасі. Управи 19 з 29 компаній містились у Франції й Бельгії[182].
Іноземні й російські керівники в Донбасі жили на широку ногу. Директори мешкали в «палацах» із великими садами, де росли рідкісні дерева, а десятники, власники крамниць і головні бухгалтери — у затишних квартирах, де було від 4 до 12 кімнат і працювали слуги[183]. Екстравагантність панів набирала іноді дивних форм. Керівником Макіївської шахти на початку 1890-х р. був транспортний інженер А. Н. Глебов. «Живучи за 25 верст від копальні в садибі Іловайських „Зуївці“, Глебов приїздив на шахту на шаленій трійці із дзеленчанням і галасом або пізно вночі, або вранці на світанні — таким несподіваним приїздом він „контролював“ роботи»[184]. Є свідчення, що інший директор шахти поблизу Юзівки 1892 р. так само хизувався своєю силою і багатством[185]. Звісно, вони жили зовсім ізольовано від робітників. Зате місцеві селяни ставилися до керівництва як до нової аристократії: «Особливо урочисто вітали з великими святами, на жаль, завжди отримуючи „на водку“ — від тієї традиції було неможливо відмовитися»[186].
Дикий степ був ареною дикої експлуатації. На робочих місцях влада адміністрації часто була необмеженою. Шахтаря протягом дня нещадно експлуатували і принижували. Розповідали, що іноземні десятники були дуже нахабними і часто били російських робітників[187]. Гірничий інженер. Олександр Фенін стверджував, що він і його товариші інженери «зуміли завоювати міцні симпатії робітників», але в листівці 1903 р. писалося, що Фенін ставився до робітників гірше, ніж до тварин[188].
Навіть артілі (незалежні робітничі бригади) не були вільні від експлуатації. Робітники часто організовували артілі, щоб упоратися з важкою, небезпечною роботою і боротися проти експлуатації. Загалом артілі були тісно згуртованими організаціями, які забезпечували (або принаймні мали забезпечувати) рівність, взаємодопомогу і автономію. Інакше кажучи, артілі були своєрідною, перенесеною в місто сільською громадою {миром, общиною), яку селяни ідеалізували і яка зберігала їхні характерні особливості. Артіль могла занадто старанно опікуватися своїми членами, ж це часто і траплялося, проте її керівників {артільників) чи старшин звичайно обирали (і шанували) члени артілі. Такі громади були особливо важливі при виконанні небезпечних підземних робіт, і розпуск артілей після революції 1917 р. знищив ці традиційні зв’язки у підземних роботах, внаслідок чого виникли небезпека і плутанина[189]. Проте експлуатація існувала і в артілях. Згідно з одним повідомленням, у Росії, на відміну від Італії, артілі чомусь стали залежними в роботі від підрядчиків (артільні старшини часто працювали на них) і зазнавали експлуатації з їхнього боку[190].
Щоб організувати працю, адміністрація запровадила штрафи за найменше порушення умов роботи, позбавляю- чи робітників 10—25 % їхнього заробітку[191]. (Це врівноважувало відносно високу зарплатню донбаських робітників). Тому гірничих інженерів вважали за «гірничих офіцерів»[192]. Фенін стверджував, що історично в Росії слово «інженер» було синонімом «загребущої людини», «майже всуціль безсоромного хижака»[193]. Мало того, в Донбасі їх іноді навіть прозивали слугами іноземного капіталу, оскільки багато з них працювали на іноземні концерни. Адміністрація звичайно виплачувала платню з запізненням, щоб затримати робочу силу, але ця платня часто видавалася тільки як кредити чи талони для крамниць і корчем, що належали компанії. Робітників, багато з яких були неписьменними чи малописьменними, обманювали на роботі, у крамницях і в конторі[194]. Праця була не вільною, а, як казали робітники, важкою: «Що Сибір, у нас свій Сибір»[195].
Майже в усіх повідомленнях про робітничий рух у Донбасі стверджується, що було важко організувати робітників, особливо шахтарів. Копальні були розкидані по всьому степу, між ними майже не було зв’язку. Незадово- лені робітники переходили з шахти на шахту; так само робили ті, кого переслідувала адміністрація, і втікачі, які не мали належних документів. Етнічне різноманіття ще більше ускладнювало завдання організації, а ворожнеча і розкол залишалися сильними навіть усередині однієї етнічної групи, наприклад, серед росіян, які часто були вірними членами лише своїх бараків і земляцтв (груп людей з однієї сім’ї, роду, села, району чи області)[196]. Ба більше, як довів Теодор Фридґат, існувала чітка різниця між заводськими робітниками («які рухалися до сучасної культури, перебуваючи в тому, що поступово набирало обрисів міського поселення») і шахтарями («що застигли в агонії безладного переходу від села до індустрії»), «двома цілком відмінними суспільствами»[197]. Додаймо до цієї різниці відмінності в уміннях, цілях, релігії, віці й регулярності зайнятості, і ми отримаємо дуже чітко розділені групи робітників.
Натомість південні промисловці (серед яких більшість становили донбаські підприємці) були одними з найорга- нізованіших у імперії. Вже 1874 р. вони заснували Спілку південних виробників вугілля та сталі, яка «обстоювала швидку економічну модернізацію країни». Багато південних підприємців домагалися створення синдикатів, щоб сприяти «централізації і контролю промисловості, які добре відповідали абсолютизму». 1902 р. уряд санкціонував створення «Продамету» (синдикату виробників сталі), а 1904 р. виникло «Продвугілля» (синдикат виробників вугілля)[198]. Спілка стала широкою і впливовою групою людей, об’єднаних спільними інтересами, яка мала багатьох своїх лобістів у стратегічно важливих організаціях[199].
Історики погоджуються з тим, що донбаські промисловці були відносно «освіченими». Алфред Рібер стверджував, що вони «виявляли до своїх робітників турботу скорше ієрархічну, ніж патерналістську. Тобто до робітників ставилися як до найманих працівників, а не як до „членів сім’ї“, як це було в Москві»[200]. Вважають, що однією з причин їхнього піклування про добробут робітників була необхідність приваблювати і утримувати робочу силу в регіоні з нестачею робочої сили. Справді, південні промисловці без дозволу влади ініціювали 1884 р. створення фонду соціального забезпечення з інвалідності й витрачали на цей фонд третину бюджету спілки[201]. їхня політична орієнтація полягала в неприєднанні до жодної партії. Один відомий донбаський інженер пригадує, що навіть під час революції 1905 р. «я був цілком спантеличений труднощами визначення політичної орієнтації більшості моїх друзів і навіть моїх власних поглядів»[202]. Сьюзен Маккефрі назвала їхню позицію «капіталізмом загального добробуту», або «лібералізмом загального добробуту»[203].
Незважаючи на все це, між робітниками і дирекцією існував, як зазначено у рапорті катеринославського губернатора про холерний бунт 1892 р. в Юзівці, величезний дисбаланс сили — добробут робітників цілком залежав від волі начальства; а насправді дирекція безкарно експлуатувала робітників. (У примітці, зробленій на полях міністром внутрішніх справ, читаємо: «Можливо, в цьому й полягає суть питання?»). В цьому розумінні у промислових містах і поселеннях Донбасу були міцні патерна- лістські відносини. Як і в інших місцях та країнах, сильний патерналізм часто робив робітників пасивними. Тіль- ки-но виникав конфлікт, одразу вдавалися до жорстокої сили, і робітників шмагали так, наче вони були дітьми або рабами, чию поведінку належить виправляти батьківським ременем. Повсякденне життя в Донбасі було таким сповненим насильства, що російська преса приписувала дику експлуатацію жорстокому капіталізмові, чужому для Росії; це був зручний хід: адже в Донбасі переважав іноземний капітал.
«Експлуатація існує повсюди, де є люди, які працюють, і люди, які використовують працю інших. Проте ніде в Росії, на жодному заводі, вона не набула таких величезних розмірів „непорозуміння“... Смертність серед робітників підприємств Г’юза перевищує смертність серед каторжан у сибірських копальнях»[204].
Не дивно, що історія Донбасу позначена періодичними потужними вибухами протесту.
Один із перших конфліктів на Донбасі стався в Юзів- ці 1874 р. Шахтарі вимагали підвищення заробітної платні; вони хотіли, щоб їхній страйк підтримали й робітники прокатних цехів. Адміністрація підприємств Г’юза завезла прокатникам (які отримували значно більшу платню) кілька діжок горілки. Коли шахтарі прийшли неозброєні, прокатники під керівництвом клану Г’юза напали на них із залізними прутами. Прокатники гналися за робітниками десь із милю, а потім зупинилися, «нібито засоромившись зробленого», але насправді вони просто були п’яні. Тоді службовці сіли на коней і заходилися ловити шахтарів, хапали їх по одному і побили одного залізним прутом. Ватажків бунту вислали в їхні рідні села під нагляд поліції. Влітку, щоб попередити сезонний відплив робітників, Г’юз не віддавав паспорти тим, хто хотів їхати геть. А коли вони почали покидати роботу без документів, Г’юз наказав начальнику залізничної станції не продавати квитки тим, у кого не було паспорта, і відсилати їх назад на підприємство[205]. Наступного року робітники заводів Г’юза, розлючені затримкою у виплаті заробітку, пограбували крамниці і корчми, коли обіцяний їм кредит був анульований [206].
5 травня 1887 р. повстали робітники шахт № 11, 18 і 19 в Рутченковому поблизу Юзівки, вони обікрали і розбили крамниці, а причиною послужило те, що сезонне підвищення зарплатні (щовесни, коли робочої сили меншало, платню підвищували, щоб утримати робітників) було меншим, ніж у попередні роки. Оскільки на шахтах не було жодного фахівця, який розмовляв би російською, вони не змогли повідомити свої вимоги. Врешті тисяча п’ятсот шахтарів зібралися в конторі адміністрації, і коли директор Вінсент відмовився ще підвищити їм платню, робітники погрожували йому словами, і Вінсент повідомив про це начальника бахмутської поліції. Коли того самого вечора про це дізналися шахтарі, кілька сотень їх вдерлися до броварні, напилися пива, а тоді перейшли в корчму і почали пити горілку. Наступного ранку кількасот шахтарів знову пішли до броварні, цього разу зірвали замок зі складу і знову випили все пиво. Опівночі того самого дня близько півтори тисячі шахтарів знову зібралися разом і рушили із засвіченими головними лампами (за деякими даними, вони були озброєні кайлами) на підприємства Г’юза, на відстані п’яти кілометрів. По дорозі вони зруйнували кілька будинків, пограбували корчму, випили всю горілку, яка там була. Озброєні робітники, яких зібрала поліція на заводі Г’юза, розігнали демонстрацію, переслідуючи демонстрантів усю ніч. Сорок сім (за деякими повідомленнями, сорок) шахтарів були заарештовані. Проте ще два дні робітники в Рутченковому відмовлялися працювати. Коли в Рутченкове прибув віце-губернатор Катеринославської губернії з двома батальйонами солдатів і шахтарям наказали вийти на роботу, страйк закінчився.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |