На прикладах багатьох і багатьох особистих доль я показую складність місця і часу для всієї маси людей, що жили там і тоді. Оскільки головна тема книжки — Донбас як регіон, я маю змогу подати тільки фрагменти людських доль. А проте кількість цих фрагментів незліченна. Не тільки опитуючи людей в Україні й Росії, а й працюючи в різних бібліотеках та нещодавно відкритих архівах Донецька, Луганська, Києва і Москви, я зібрав чимало жахливих прикладів. У цій книжці докладно описано трагедії, змарновані життя, державна сваволя, так само як і народний страх, героїзм, ницість, боягузтво, мужність.
З усіх джерел, до яких я звертався, найкориснішими були раніше закриті архіви. Передусім «кримінальні» справи репресованих в архівах колишнього Комітету держбезпеки в Донецьку і Луганську (Україна) — це джерело багатьох досі невідомих історій репресованих в 1930-і pp. (розділ 6), під час війни і в повоєнні роки (розділ 7). Мені пощастило менше з доступом до недавніх архівних джерел, частково через офіційні закони секретності в Україні й Росії. Однак я знайшов чимало нової інформації про бурхливе життя людей в Донбасі (розділ 8). Загалом ці три розділи разом із розділами 3 і 5 (відповідно про Першу світову війну, революцію і громадянську війну та голод 1932—1933 pp.) становлять основу цієї книжки.
Писати про те, як «прості люди» пережили терор — тяжке завдання. Неможливо відповісти на питання, що означав для людей терор, що вони відчували, думали і як діяли, не вивчивши їхнього світогляду. Емпірично всім добре відомо, що віра та ідеологія визначають дії не меншою мірою, ніж не визначають їх. При дослідженні епохи швидких змін і трансформацій необхідні і синхронний, і діа- хронний аналізи. Хоча історичні джерела, навіть досі засекречені архівні документи, не можуть розповісти всю «правду» в собі й про себе, історичні документи і події годі трактувати лише як тексти чи семіотичні поля16. Історичні події відбувалися під тиском реальних матеріальних і людських факторів. Необхідно зважати на такі загальні чинники, як влада, жадібність, страх, надія і голод. Тільки тоді можна достеменно дізнатися, як жили люди в певному історичному контексті і як змінювалося їхнє світосприйняття п. Я намагався зробити це у своїй книжці, використовуючи і докладну статистику, якщо вона була, і приклади з життя окремих індивідів.
Пишучи про терор у Радянському Союзі, необхідно добре усвідомлювати, що за сучасної доби політичний терор у масовому масштабі — явище, не унікальне для Радянського Союзу. Адольф Гітлер, Мао Цзедун, їді Амін, Пол Пот (це лише кілька імен) теж здійснювали масовий терор. Це аж ніяк не пом’якшує жахливості терору в Радянському Союзі, хоча його величезні масштаби іноді применшували з інших причин, наприклад, у знак визнання перемоги Сталіна над нацистською Німеччиною. Те саме могло б статися і в Німеччині, якби Гітлер виграв війну, як стверджує Сол Фридлендер, критикуючи Гейдена Байта за висновки з його епістемологічного релятивізму:
Існує численна література на цю тему. Див., зокрема, вид.: Ga- brielie M. Spiegel. History, Historicism, and the Social Logic of the Text in the Middle Ages // Speculum, 65 (1995), pp. 59—86; дискусію (“History and Post-Modernism”) // Past and Present, 131 (трав. 1991), 133 (листоп.
1991) і 135 (трав. 1992); Ernest Gellner. Postmodernism, Reason and Religion (London, 1992).
I7 Цікаве обговорення питань віри й дії див. у вид.: Marshall Sahlins. Islands of History (University of Chicago Press, 1985), та: How “Natives” Think: About Captain Cook, for Example (University of Chicago Press, 1995); а також: Gananath Obeyesekere. The Apotheosis of Captain Cook: European Mythmaking in the Pacific (Princeton University Press,
1992).
«Наприклад, що було б, якби нацисти виграли війну? Безперечно, була б безліч прикладів ідилічного життя в третьому райху і комічного зникнення його жертв — переважно євреїв. Як у такому випадку Байт (що недвозначно відкидає будь-яку ревізіоністську версію Голокосту) визначив би епістемологічний критерій для спростування комічного трактування цих подій без жодного посилання на „політичну ефективність“?»[17]
Цей гіпотетичний випадок був для Радянського Союзу реальністю. Тому питання про терор у СРСР значно складніше, ніж могло б бути за інших обставин. Сталінський терор був жахливим. Його застосовували комплексно і широкомасштабно, писати про нього дуже боляче, його аналіз відлякує істориків, а проте ця книжка доводить, що не слід заперечувати безпосередньої ролі Сталіна в терорі[18].
Однак мене цікавить не так вивчення вини Сталіна, як аналіз політичного механізму його терору.
Головним пунктом у цьому питанні є створення образу «ворога». В уяві Москви Донбас був переповнений «ворогами». І сприйняття Москви, цілком імовірно, було слушним, що й доводить ця книжка. Проте політичній владі бракувало ефективних засобів, якими вона б могла визначити політичний настрій населення, попри, здавалося б, усемогутню таємну поліцію з її розгалуженою мережею нагляду. Це тому, що фактично вся критична політична думка пішла в підпілля. Починаючи від голодомору 1932—1933 pp., Москва, прагнучи викоренити невидимих, уявних «ворогів», створила новий образ ворога — образ класово нейтрального «ворога народу» замість образу «класового ворога», нав’язаного марксистською ідеологією.
Цей образ не був просто насаджений згори політично пасивному населенню. Приклад Донбасу свідчить, що люди створювали власні образи «ворогів», використовуючи офіційний політичний курс у своїх цілях[19]. Людність, яка упродовж кількох поколінь зазнавала утисків, сприймала «ворога» як об’єкт свого невдоволення і гніву. Традиційні забобони виринули на поверхню і утвердилися в народі під новою назвою: «ворог». Один із разючих прикладів цього феномену — антисемітизм. До Другої світової війни радянська влада намагалася знищити цей живучий забобон, але він важко викорінювався в суспільстві. Так принаймні було в Донбасі, де серед шахтарів було чимало євреїв.
Проблема полягає в тому, що «ворог народу» був дуже широким уявленням, яке вбирало в себе і сам «народ». Цілком безпечний за інших умов політичний варіант пасивності не був безпечним у сталінському Радянському Союзі, бо полювання на ворогів було спрямоване саме на тих прихованих невидимих ворогів, які у сприйнятті Сталіна лише вдавали пасивність. Отож, ніби захоплений виром, фактично кожен тією або тією мірою, на тій чи на тій стадії ставав жертвою терору. Дослідження Донбасу доводить, яким розпливчастим і незрозумілим стало уявлення про «ворога народу». І хоча Москва суворо контролювала свій терор проти «ворогів народу», операції набули такого розмаху, що вже дійшли до межі провалу.
Немає потреби доводити неможливість (чи складність) «суб’єктивності», чи «приватної сфери», в сталіністсько- му суспільстві, як це роблять деякі історики[20].
«Для декого, стверджував Манфред Гілдермаєр, „об’єктивний“ світ не є усім світом, і так само і „внутрішній світ“ та „самосвідомість“ не становлять усього світу»[21]. Справді, дехто може цілком спокійно припустити, що в такій країні, як сталінський Радянський Союз, був можливий цілковитий розрив між думкою і вчинками людини. Цей розрив пояснює, навіщо Сталіну була потрібна власна версія суду сумління[22]. А інші вважають, що більшість аргументів «суб’єктивістської» школи імпліцитно чи ек- пліцитно утверджують непорушність режиму при розгляді діяльності (чи практики) індивіда. Режим аж ніяк не був стійким в усіх частинах Радянського Союзу: війна з Німеччиною поклала край сталінській владі на окупованих територіях. (Цей факт дуже часто ігнорують у дослідженнях, присвячених Москві чи Санкт-Петербургові, і звідси випливає важлива роль краєзнавства). Німецька окупація ввела в політику зовсім нові чинники. Навіть у розпалі великого терору люди, безперечно, шукали політичних альтернатив. І для правителя, і для його підлеглих було цілком ясно, що війна дає такі альтернативи. Так насправді й сталося в багатьох регіонах Радянського Союзу, зокрема на Донбасі.
І традиційному, і новому підходам до теми сталінського терору завжди була властива очевидна суперечність.
Засуджуючи сталіністський терор, історики імпліцитно стверджують, що серйозного політичного опору Сталіну не було. Водночас, підтримуючи політичних противників Сталіна, історики стверджують, що існував значний опір[23]. Якщо суб’єктивістське трактування майже або зовсім не залишає місця для заперечень, історики, які наголошують на незгоді, опорі і намірах повалити владу, схильні надто некритично сприймати архівні документи, переповнені сфабрикованими даними[24]. Я вважаю, що було б продуктивніше концептуалізувати «прикордоння», наприклад, вільний степ і мислення людей, силу яких не можна було контролювати цілковито[25]. Таке дослідження означало б новий напрям вивчення сталінського терору.
Розділ 1 ЖИТТЯ В ДИКОМУ ПОЛІ
Гостя Донбасу, навіть сучасного індустріалізованого Донбасу, вразить широкий, відкритий степ, що розкинувся від обрію до обрію. Донбас — це частина території, яку називали «Диким степом» (Дике поле, Дикое поле). За аналогією з американським виразом «Дикий Захід» [26] 9 цю територію можна було б назвати «Диким Півднем». Хай там як, вона отримала таку назву, бо історично була театром безперервних воєнних дій. Географічні особливості зробили степ диким, небезпечним регіоном: він «простягається на захід від Монголії до Карпат і проникає в середину дунайського регіону. В давні часи він давав монгольським кочовикам прекрасну дорогу без найменших природних перепон аж до Карпатських гір». Тому, за Георгієм Вернадським,
«у певному розумінні степ можна уподібнити до моря. З достатніми силами його можна було блокувати, проте і росіяни, і половці були неспроможні контролювати чи охороняти всі його терени. Половецька орда здійснювала щорічні об’їзди степу, люди йшли за кіньми і худобою, яких вони випасали; простір навколо наметів кочовиків був закритий для будь-якого чужинця, проте решта степу була нічиєю землею, принаймні періодично»[27].
Саме тут упродовж багатьох сторіч вели довгі і криваві бої слов’яни, й численні кочові племена — печеніги, половці (кипчаки), а згодом і татари. У свідомості росіян (і українців), знову ж таки за Георгієм Вернадським, степ мав особливе значення.
«Це було поле давньоруських епічних поем, сцена героїчних звитяг Іллі Муромця та інших російських легендарних богатирів; а також бойовищ, що відбулися насправді,— подвигів тисяч реальних руських воїнів — переможців, як-от Володимира Мономаха, і переможених, як-от Ігоря Новгород-Сіверського. Вкритий тирсою і багатий на тваринне життя, але багатий і на половецьких лучників, степ мав велику притягальну силу для шукачів пригод, водночас відлякуючи слабких. Це поетично і стисло описано в „Слові о полку Ігоревім“ наприкінці XII ст. і майже так само поетично, але витонченіше, в „Тарасі Бульбі“ Миколи Гоголя сім сторіч потому».
Далі Вернадський додає:
«Упродовж XV — XVI ст. ця нічия земля стала домівкою українських і російських козаків, які врешті об’єдналися в могутні військові спільноти („війська“), серед яких двома найважливішими були Запорозьке (нижче від Дніпрових порогів) і Донське (у нижній течії Дону)»[28].
Дике поле Донбасу лежить між двома історичними козацькими територіями[29]. Воно цілком відійшло до Росій
ської імперії лише в епоху царювання Катерини, в кінці вісімнадцятого сторіччя.
Сьогодні Донбас поділений між Україною і Росією, проте його історія, аж донині, втілює риси Дикого поля (волелюбність, войовничість, жорстокість, схильність до терору, незалежність), які виходять за російські й українські кордони. Політична історія Донбасу визначалася цими рисами навіть після того, як у Дике поле прийшла «сучасність». Якщо взагалі що-небудь, то саме «сучасність», здається, й відродила ці риси степового прикордоння в Донбасі (див. розділ 2).
Бувши частиною того, що колись називали Новоро- сією[30],— Донбас міститься на південному сході України (сучасні Донецька і Луганська області) і простягається в південно-західну Росію (частину Ростовської області), його межі чітко окреслює середня і нижня течія ріки Донець (доплив Дону) й Азовське море. У вужчому розумінні Донбас означає вугільно-сталеливарний промисловий регіон, що сформувався в цій зоні і за розмірами близький до штату Вермонт у Сполучених Штатах. Це був російський (і український) Рур[31]. Напередодні 1917 року, року революції, центр Донбасу, куди входили такі великі міста і селища, як Бахмут, Юзівка, Луганськ і Маріуполь, належав до Катеринославської губернії, а його східна частина з головними містами і селищами Макіївка, Таганрог і Олександрівськ-Грушевський належала до області Війська Донського.
Карта 1.1. Україна в XVI—XVII ст. Взято з вид.: Лркас М. М. Історія України-Русі.— СПб., 1908. |
Донбас ніколи не був єдиною адміністративною одиницею, що створює додаткові труднощі для істориків при визначенні статистичних узагальнень. Однак його населення дуже швидко зросло коштом інтенсивних міграцій, відколи Донбас увійшов до імперії[32] і сформувавсь як етнічно строкате прикордоння, об’єднане економічними факторами. Після більшовицької революції вугільна промисловість у зоні міста Шахти в Північнокавказькому краї Російської республіки адміністративно підпорядковувалася керівництву українського Донбасу. Коли 1928 р. оголошено, що у вугільних шахтах міста Шахти викрито «економічну контрреволюцію», радянський уряд визнав, що такі випадки зафіксовані в усьому Донбасі, тобто по обидва боки кордону.
Клімат Донбасу помірно-континентальний. Проте такі природні умови суворі. Радянський дисидент Петро Гри- горенко, син якого помер у серпні 1934 року від дизентерії в Сталіно (до 1924 р.— Юзівка), назвав цей клімат «убивчим»[33]. Усі, хто побував у Сталіно, підтвердять слова Григоренка.
Суворий клімат робили ще гіршим похмурі соціальні умови. Російський інженер, який на початку 1890-х pp. отримав призначення в Рутченкове, поряд з Юзівкою, залишив таке враження про Донбас:
«А нудьга, одноманітність украй сірого життя були нестерпні. Навколо рівний, як дошка, степ, навіть без жодного яру, взимку сліпучо-білий, ранньою весною чорний зі сніговими прогалинами, чудовий тільки на початку літа, коли „воронець“ (дика півонія) заливає його червоним, а спів сотень жайворонків розносився по ньому, як дзвін. Проте і цю красу псувала шахта з її умисною прозаїчністю, що так не пасувала до весняного степу, надто ж величезні купи наваленої білувато-сірої породи, що диміла смердючою сіркою, де в білуватому димі завжди метушилися силуети людей, які перекидали вагонетки з породою. Пригадую дивне відчуття „неволі“, що часто охоплювало мене в перші роки моєї служби в копальнях, особливо гостре навесні. Виникало шалене бажання втекти, туга краяла серце»[34].
Макіївка на західному краї області Війська Донського — важливий осередок вугільної і металургійної промисловості. Саме тут 1895 р. австрійський земельний банк (Lânder- bank) і французька компанія «Сосьєте Женераль» заснували Макіївську вугільну компанію[35]. Французький католик, який приїхав у Макіївку, писав у липні 1908 p., що «клімат важкий... зараз, мені здається, тут спекотніше, ніж у Палестині, а взимку, мені сказали, тут холодніше, ніж у Санкт-Петербурзі». Далі він описує свої враження від Донбасу і Макіївки:
«Це дивний край. Земля така ж чорна, як і вугілля, яке з неї видобувають. Дерев і трави немає, і це більше схоже на пустелю, ніж те, що я бачив за Йорданом. Єдина рослинність тут — незвична трава з покрученим листям сірувато-зеленого кольору. На ґрунті з широкими складками де-не-де розкидані глибокі яри, розмиті дощовими потоками, що стікають по родючій землі і зникають, майже не залишаючи слідів вологи. Повітря гаряче й сухе, а сильний вітер, який прилітає зі степу, мабуть, перетворює взимку це місце на пекло»[36].
Із настанням весни вулицями Макіївки «біжать струмки»: «Якби ще тут було кілька ґондол», можна було б «легко уявити, що ти — у Венеції». Після «потопу» багно було всюди — «багно Макіївки може уявити собі тільки той, хто бачив його на власні очі»[37].
За якихось тринадцять кілометрів на захід, в Юзівці Катеринославської губернії, меншовик Георгій Денік мав таке саме враження, коли приїхав сюди після революції 1905 року:
«Там були гарні будинки і квартири для робітників, проте найсильніше враження від Юзівки в мене залишилося після того, як я загруз посеред вулиці у багнюці і ледве з неї вибрався. Вулиця була не брукована і така залита болотом, що я просто потонув у ньому. Я довго борсався і врешті, гребучи руками, виплив із цього болота»[38].
Навесні і восени до Юзівки було неможливо дістатися два — три тижні[39]. Навіть 1923 р. з 334 населених пунктів Донецької губернії лише в одинадцяти були бруковані вулиці, в 212—небруковані, а в 111 селищах вулиць не було взагалі. Робітникам доводилося діставатися до роботи через грязюку[40]. Невдовзі болото поступалося частим пиловим бурям. Але попри суворий клімат, один іноземний гість Макіївки оптимістично дивився на її майбутнє:
«У цій відносній пустелі відчувається напружене життя. Степом біжать телефонні дроти і кабелі, які передають світло й електрику. Лише в кількох великих містах є ці вигоди. Звичайно ж, Макіївка—офіційно тільки село, але в цього села є майбутнє. Мені розповідали, що десять років тому тут і пса не часто можна було побачити. А сьогодні тут майже 25 тисяч жителів і більше собак (всі чорні), ніж я бачив будь-де, окрім хіба що Константинополя. Я впевнений, що за тридцять років населення Макіївки зросте більш як до 200 000 чоловік»[41].
Двадцять дев’ять років потому, 1937 p., населення Макіївки було близьким до його передбачень— 160 239 чоловік[42], проте за даними перепису 1939 р. (які, за визнанням багатьох, значно перебільшені), Макіївка перевищила передбачення француза: 241 897 чол.[43].
«Гарні будинки і квартири для робітників», які помітив Денік у Юзівці, цілком могли бути «червоними хатинками» для технічного і керівного персоналу, які побудував валлієць Джон Ґ’юз (засновник Юзівки, на чию честь вона й була названа), «саме такими, які я [Хрущов] побачив тепер у Великій Британії [1956 року]»[44]. Звісно, в деяких місцях гарні будинки були збудовані й для робітників[45], і, як засвідчив Теодор Фридгат у своєму докладному дослідженні життя в Юзівці в період Першої світової війни, «цивілізаційний вплив освіти і, ширше, “сучасної культури» почав відчуватися у Донбасі. Може, це твердження й слушне щодо деяких заводських робітників, які мали значно кращі житлові умови, освіту і медичну допомогу, ніж шахтарі[46]. Денік, який, безперечно, працював головним чином з робітниками заводів та залізничниками, дійшов навіть до такого висновку: «Мені не здалося, що в Луганську були такі злидні, які я бачив в інших місцях»[47].
Проте інші свідчення були не такими прихильними. «Ци- вілізаційний вплив» сучасності був майже непомітний; навпаки, сучасний промисловий розвиток врешті відтворив дикий характер степу, закарбований в уяві росіян та українців. Один гірничий інженер ділився своїми враженнями про життя у 1890-х pp.: «Неохайність і бруд у бараках були такі жахливі, що, коли я вирішив у перші ж дні оглянути їх, наземний десятник грізно застеріг мене: блохи. Справді, вже після відвідин третього, четвертого бараку мене замучили комахи, і я з жахом помітив, що халяви моїх високих чобіт були мов живі». Він із зневагою пише, що селянин у Донбасі «був здатний перетворити цілком пристойні приміщення майже на клоаки, і такою й була, до речі, доля взірцевих бараків, побудованих на Віровській шахті»[48]. Інший доброзичливий спостерігач зазначав 1913 p., що Юзівка «була страшенно брудною і нездоровою», а Горлівка, ще одне поселення на північ від Юзівки, була «зовсім клоакою»: «Я ніде не бачив такого темного і безпросвітного життя, як у Горлі- вці»[49]. За словами письменника Костянтина Паустовського, який жив у Юзівці під час Першої світової війни, це було «безладне і брудне селище, до якого прилягали халупи і землянки. Скупчення цих землянок називали по-різному: Нахаловка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд»23.
Художник Н. А. Касаткін, який жив у Олександрівсь- ку-Грушевському 1894 p., так описав свої враження від міста: «Містечко дуже брудне, а головне — запорошене. Туди й сюди між чорним містом і чорними шахтами снують чорні чоловіки, жінки й діти»[50]. Вся картина була чорною. Схоже враження залишилося 1917 р. і в гостя з недалекого Каменська:
«Шахтарі в навколишніх районах жили дуже вбого...У цьому шахтарському селищі все було чорне, навіть улітку. Грязюка на вулицях була чорнюща, як рідка сажа після проливного дощу, і така глибока й густа, що не тільки перехожі, а й коні ледве витягали з неї ноги. Обличчя людей і їхніх дітей також були чорні, бо мила не було. Вони жили в маленьких примітивних халупах, в яких кишіли комахи»[51].
Умови майже не змінилися й після Жовтневої революції. Віктор Кравченко, який приїхав 1922 р. на Донбас, щоб працювати шахтарем, писав: «Прогулянка шахтарським селищем не додала нам доброго гумору. Це був довгий, темний провулок, по обидва боки якого вишикувалися старі халупи й нові бараки з необробленого дерева. Завіса вугільного пилу вкривала все. Романтика „побудови соціалізму“ своїми власними руками у нас швидко зникла, і нам знадобилося багато тижнів, щоб відновити хоч части- ну тієї енергії, з якою ми починали». Хрущов розповідає нам таку жахливу історію: «В [Рутченковській] шахті, де я працював після громадянської війни, був туалет, але шахтарі так запаскудили його, що треба було заходити туди
|
|
|
| 1# Це 1 |
|
If ' | ÿv: JM-w; | *€ |
щР7' | ТЩІ WgSfâft - if jl; |
|
Малюнок 1.1. Шахтарське селище в Горлівці наприкінці XIX ст. Взято з вид.: Очерки истории Донецкой областной комсомольской организации. Киш—Донецьк, 1987.
на дибах, якщо ви не хотіли в кінці робочого дня принести лайно додому, у власну квартиру. Пригадую, якось мене послали встановити гірниче обладнання, і я побачив, що гірники жили в бараках на двоповерхових нарах. Чоловіки, що спали на другому поверсі, досить часто сцяли просто вниз»[52].
Хай там як, напередодні Першої світової війни, за даними одного дослідження, 40,4 відсотка донбаських шахтарів жили в землянках, наполовину закопаних у землю, в більшості з яких не було вікон і підлоги, і де, як казали,
|
Малюнок 1.2. Шахтарське селище, шахта «Червоний Жовтень», Єнакієве, 1924 р. ЦДКФФА, од. зб. 0-181508.
навіть худоба не могла б жити; 2,5 відсотка мешкали в сараях і літніх кухнях; 22,3 відсотка — у цегляних чи кам’яних будинках; і 25,8 відсотка — у селянських хатинах. Середня житлова площа була невеличкою: 64,8 % гірників мали менше 4 квадратних метрів на чоловіка. З 9658 опитаних робітників лише у 3253 були спальні місця лише з 21 матрацом і 54 подушками на кожні сто робітників. За даними іншого опитування, на 18 624 шахтарів було тільки 6793 спальні місця[53].
Жовтнева революція майже не змінила цього важкого становища. Систематизовані дані відсутні, проте, згідно з даними профспілки гірників, 1924 року в Донбасі було 5,3
Малюнок 1.3. Шахтарські землянки. Шахта ім. Шевченка, Гришине, 1927 р. ЦДКФФА, од. зб. 0-35409. |
квадратного метра житлової площі на чоловіка, а в 1926—1927 рр.— 5,8[54]. Однак перепис 1926 р. засвідчує, що в місті Сталіне житлова площа на чоловіка становила 4,4 квадратного метра для тих, хто мешкав у будинках і квартирах, і 3,6—для тих, хто жив у гуртожитках[55]. (Деякі шахтарі змогли знайти собі місце лише біля котлів, які, мабуть, заміняли печі в селянських хатах)[56]. За іншими даними, 1928 р. на одного гірника припадало 3,8 квадратного метра, а 1932 р.— лише 3,5[57]. А ще одне дослі-
|
Малюнок 1.4. Мешканці землянки. Гришине, 1934 р. ЦДКФФА, од. зб. 3-1105.
дження зафіксувало, що 1929 р. сорок відсотків робітників (а не лише гірників) мали менше двох квадратних метрів житлової площі на чоловіка, а 11,7 % — менше трьох метрів35. Архівні дані свідчать, що 1931 року на одну людину припадало лише 2,8 квадратного метра житлової площі, хоча норми Народного комісаріату праці передбачали сім квадратних метрів36. Проте 1936 р. повідомлено, що житлова площа на одну людину для робітників зросла до 4,9 квадратного метра37. Ці цифри точно не відображають проблеми. Можливо, і було збудовано
35 Абрамов А. Жилищно-бытовое строительство Донбасса.— Москва, Ленинград, 1930.— С. 12.
36 ГАРФ, ф. 7416, он. I, д. 2, л. 117.
37 Донбасс в цифрах. Статистический справочник.— Сталино, 1936.— С. 110, де йдеться про «усуспільнений житловий фонд». Див. також: Лихолобова 3. Г. Рабочие Донбасса в годы первых пятилеток (1928—1937 гг.;.—Донецьк, 1973,— С. 132.
багато житлової площі, проте через погане планування в квартирах часто не було електрики, води або каналізації; а навколо будинків не було брукованих чи взагалі яких- небудь доріг[58].
Зарплатня донбаських робітників була відносно високою в масштабах країни, почасти тому, що Донбас був центром важкої промисловості, в якій заробіток загалом був вищий, ніж у легкій. (Наприкінці XIX сторіччя «донбаські шахтарі отримували в середньому 266 рублів на рік, а фабричні робітники — 323 рублі на рік, тоді як середня цифра по країні становила 203 рублі»)[59]. Проте це не зменшувало високої плинності кадрів. Особливо великою вона була серед шахтарів. Однією з причин високої плинності кадрів була постійна сезонність роботи, іншою — погані житлові умови в Донбасі. Даних дуже мало, але перед Першою світовою війною плинність кадрів, виражена відношенням річної кількості звільнень до записів про прийняття на роботу серед шахтарів, становила сто відсотків; плинність кадрів серед заводських робітників була нижчою, коливаючись від двох третіх до трьох четвертих [60]. Ця тенденція зберігалася і в 1920—1930-х pp., а то навіть посилилася.
Серед шахтарів усієї країни плинність кадрів 1930 року набула неймовірних 295,2 відсотка (це означає, що в середньому кожен шахтар тричі на рік змінював місце роботи); потім рівень плинності упав до 95,4 відсотка 1934 р. внаслідок сильного адміністративного тиску, проте невдовзі зріс до 112,7 відсотка 1936 р. і 114 відсотків 1937 р. В інших галузях промисловості, зокрема й металургійній, показники звичайно були на кілька десятків відсотків нижчі [61]. В останні роки перед початком Другої світової війни плинність кадрів, здається, і далі зростала. Наприклад, 1939 року шахтарів було десь 373 700 чоловік, звільнень — 487 300, тож рівень плинності кадрів становив 130,4 відсотка[62]. Загальна висока плинність кадрів призвела до прикріплення робітників до робочого місця напередодні Другої світової війни. За іронією, у вугільній промисловості найважливіша категорія шахтарів — вибійники— були найнестабільнішим прошарком із найвищим рівнем плинності кадрів. Саме ці шахтарі значною мірою зумовили нестабільність роботи промисловості[63].
Багато інших факторів зробили життя в Донбасі важким і посилили плинність робочої сили. Тоді, як і тепер, повітря було таке забруднене, що люди через це часто хворіли. Небо палахкотіло вночі різними кольорами від постійних викидів диму з фабричних труб[64].
Такою ж великою бідою, як і забруднення повітря, була нестача води, від чого страждав Донбас і до, і після Жовтневої революції. Напередодні Першої світової війни робітники, які отримували значно менше води, ніж службовці у конторах, могли споживати тільки дев’яту частку того, що вважали мінімальною денною нормою,— чотири відра (одне відро = 12,3 літра). Часто води не бувало цілими днями (навіть сьогодні той, хто приїде в Донбас, може зіткнутися з цією самою проблемою). Фекалії просочувалися в шахтні водні відстійники, якими через брак чистої води користувалися жителі Донбасу. А звідси й постійні спалахи холери та інших епідемій у Донбасі. Виникнувши в якомусь місці, холера швидко поширювалася в Центральній Росії та в Україні гірниками, які втікали добре розвиненою донбаською залізничною мережею. Тому Донбас вважали за вогнище поширювача найрізноманітніших епідемій. Інші, неепідемічні, хвороби обсідали донбаських робітників з неменшою люттю. Наприклад, навіть сьогодні в Донбасі досить часто трапляється черевний тиф. Порівняльні дані 1908 р. кількості захворювань серед селян і шахтарів Катеринославської губернії засвідчують, що шахтарі хворіли удвічі-утричі частіше за селян, чиє життя, як добре відомо, за словами автора, було аж ніяк не легким[65]. Стверджувано, що венеричні хвороби були особливо поширеними серед донбаських робітників [66]. Життя в Донбасі було таким, що «тридцятип’ятирічний чоловік мав вигляд п’ятдесяти- або п’ятдесятйп’ятирічного»[67].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 35 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
