В Москве думали, гадали,
Наконец в Донбасе послали[606].
Тридцать пятую по счету Проявить, дескать, заботу.
Едуть дяди не простые,
Полномочия большия,
Ярославский, Гончаров И Чубаров, и Бубнов,
Сенюшкин, Акулов с ними И Угарушка, детина.
Далі в пісні висміюються методи розслідування, обговорення і міркування, закінчується пісня іронічними словами:
Будем ждать мы из Москвы Словно с небушка крупы[607].
Будут средства и зарплата,
У шахтера будет хата.
Будет хата, а не курник,
Будет грамотней, культурней.
Донбасс снова заживет,
Журавушку запоет[608].
Очевидно, ці останні рядки стосуються обіцянок, які ніколи не будуть виконані. Такі яскраві свідчення «контрреволюційного настрою» зібрала комісія й повезла до Москви.
1924 р. стабілізація грошової одиниці стала свідченням принаймні одного досягнення непу — відновлення ринкових відносин в економіці. В Донбасі промислове виробництво поступово оживало, але переваги непу були помітні не всюди. Донбасом знову блукав привид голоду. Голод 1924 р., який партія пояснювала посухами і поганим врожаєм, був не такий великий, як голод 1921—1922 рр., проте, як писали в повідомленнях з Донбасу, ситуація була «дуже, дуже важкою»[609]. Щоб запасти якомога більше хліба, робітники продавали все, що мали, і на ринках виникала паніка[610]. Подейкували, що куркулі скуповують усю худобу, яка була в бідних, поглиблюючи таким чином розшарування у країні. Через песимістичний настрій, викликаний голодом, «помітно зросла» релігійна активність[611]. Згідно з офіційними рапортами, закриття церков, заборона процесій та інші антирелігійні заходи під час голоду дали змогу духовенству і куркулям перекласти вину за виникнення посухи на радянську владу[612].
Промислові страйки ніколи не припинялися в Донбасі. Робітники звинувачували радянську владу в неспроможності прогодувати населення. Наприклад, у серпні 1924 р. на копальні в місті Рикове страйкували п’ять сотень шахтарів, вимагаючи негайної виплати їхньої затриманої зарплатні за червень. Під час страйку натовп налетів на одного міліціонера, що затримав шахтаря, якого підозрювали у крадіжці шматка вугілля, і почав бити його, вигукуючи: «Бий десятників і всіх, хто сито живе!» ГПУ допитало ватажків страйку. Згідно з таємним рапортом
4шш^ |
Малюнок 4.3. «Візит Кирилкіна до виплати зарплати») і «Після виплати». ГАРФ, ф. 324, оп. 27, спр. 64, арк. 37. |
|
ФХ.<икиа ^А ^4іМ^Ци^Іл. |
ГПУ, з’ясувалося, що робітники були розгнівані на керівника шахти Таренка, який грубо виштовхував їх зі свого кабінету[613]. В різних таємних рапортах висловлювалася стурбованість з приводу того, як жили місцеві комуністи. Казали, що багато комуністів, зокрема й дехто з «ленінців», яких так гучно вихваляли, приходили на мітинги напідпитку, жили з кількома жінками, гнали самогон і навіть ґвалтували молодих дівчат[614]. Деяких комуністів навіть звинувачували в тому, що вони вбивали непокірливих,
але беззахисних радянських громадян. У рапорті з Юзівки попереджалося про можливий самосуд розгніваних робітників над комуністами[615].
Майже неможливо визначити, чи справді страйки піднімали ті меншовики, що ще залишилися, як про це часто заявляли. За даними одного «цілком таємного» партійного документа, в Донецькій губернії була найбільша кількість «організованих меншовиків» (160) в Україні[616], їх постійно вистежувало і переслідувало ГПУ. Цілком певно те, що були ті, хто співчував меншовикам, чи, можливо, був їхнім прихильником. Наприклад, донбаські робітники услід за меншовиками називали кампанію зі зниження витрат на виробництво «експлуатацією робочої сили»[617]. Профспілки майже не мали впливу серед робітників. Скажімо, в лютому 1924 р. на Пастухівській копальні двоє робітників, розлючені тим, що комітет гірничої спілки був весь час зачинений, вдерлися туди, розбили вікна і стільці, і перевернули все догори дном[618]. Показовий також інший інцидент. Коли в січні 1924 р. оголосили про смерть Леніна, прибиральниця «Донбасвугілля», якій вочевидь платили мізерну платню і до якої зневажливо ставилося начальство, спересердя вигукнула: «Чорт с ним, что он вздох!»[619]
Негативні почуття до радянської влади часто були забарвлені антисемітизмом. Згідно з рапортом ГПУ, особливо сильним він був серед низькооплачуваних робітників, зайнятих на важких роботах[620]. Деякі шахтарі запитували: «Чи правда, що Ленін не помер від хвороби, а його отруїв Троцький?» Інші відкрито відповідали: «Це його напевно жиди отруїли, а потім кажуть, що помер». У Шахтах робітники казали, що «Ленін помер, на його
Малюнок 4.4. «Увага до дрібниць! Не ходи босий, бо застудишся. Чи там добре, де нас нема? Із промови культуртрегера до за- мурзаних донбасців», 1923 р. Зверніть увагу, що цей культуртрегер звертається до робітників на «ти», так само як пани до революції. ГАРФ, ф. 374, оп. 27, спр. 64, арк. 33. |
місце поставлять жида Троцького, тоді ще більше буде податок»[621].
Навіть 1925 рік, що, як вважали, був піком економічного процвітання, про яке так багато говорили і яке нібито приніс неп, не був у Донбасі добрим. Там знову через неврожай у деяких місцях виник голод. За даними «цілком таємного» документа ГПУ, в Луганському, Маріупольському і Старобільському округах народ пухнув від голоду. Половина населення Старобільського округу харчувалася сумішшю із замінників зерна — макухою і бур’яном. 1925 р. була зареєстрована значна кількість смертей через недоїдання (головним чином серед бідного селянства). Багато голодних дітей блукали країною, жебраючи[622].1 Донбас став свідком «величезного зростання злочинного елементу», який коїв збройні грабунки і вбивства[623].
Часто комуністи і комсомольці не могли впоратися з проблемами, які ставив неп. Показово у зв’язку з цими труднощами, що кількість самогубств у країні різко зросла у першій половині 1920-х років порівняно з довоєнним періодом, багато з цих самогубців були комуністами і комсомольцями [624].
Давні і нові «вороги»
Кінець громадянської війни і зміцнення нового порядку не означало, що давніх ворогів більшовизму було знищено. Але утвердження нового порядку означало, що уявлення про те, хто такі «вороги», змінилося. Образ «класового ворога», поширений радянською владою, не обов’язково збігався з образом «ворога», створеного робітництвом, яке відмовилося визнати громадянський мир режиму з давніми ворогами, як-от фахівцями. Крім того, комуністів як нових хазяїв народ на той час теж уже почав сприймати як ворогів.
Найсерйозніша проблема полягала в тому, що ставало дедалі важче ідентифікувати «ворога», оскільки його політичні втілення — партії — пішли в підпілля. Хоча громадянська війна була жахливою і страшною, світ був відносно простим: були вороги і союзники, навіть якщо іноді вороги ставали друзями — і навпаки. Однак коли війна закінчилася, ситуація ускладнилася, незважаючи на те, що ворогів було переможено у воєнному аспекті[625].
У 1920-х роках ще було багато прибічників білих, Махна та інших численних отаманів, меншовиків, есерів і українських націоналістів, які брали участь у збройних виступах проти більшовиків. На зміну розправам нашвидкуруч, практикованим під час громадянської війни, прийшли офіційні законні покарання. У першій половині 1920-х років, особливо 1920, 1921 і 1922 року, й далі дуже активно діяв революційний трибунал, який судив «контрреволюціонерів». Революційний трибунал Донецької губернії вів тисячі справ проти так званих ворогів радянської влади, шпигунів, які діяли на користь іноземних країн, і зрадників, засуджуючи звинувачуваних до смерті та інших жорстоких видів покарання. В далеко не повному архівному фонді трибуналу за 1921—1925 рр. наводиться майже сім тисяч справ, поданих на розгляд трибуналу[626].
Дехто з тих, хто під час громадянської війни підпав під загальну рубрику «ворог», як-от інтелігенція, для запровадження політики примирення був помилуваний, а дехто з тих, хто емігрував, дійшли згоди з радянською владою і повернулися додому (так зване зміновіхівство). Частина меншовиків і есерів, оголошених поза законом, пішла в підпілля і вперто продовжувала боротися проти нового порядку. Знаменитий суд над есерами 1922 р. показує, що вони й далі були силою, з якою не можна не рахуватися[627]. Проте інші, ті, хто повірив у зміцнення непу, зменшили свою опозиційність і в 1923—1924 pp. примирилися з радянською владою[628].
Так само й політика корєнізацїі (або, у випадку України, українізації) задовольнила принаймні декого з українських націоналістів. Ця політика мала зберегти громадянський мир серед українців, чия національна ідеологія, за словами Троцького, була «вибуховою силою величезних розмірів»[629]. На думку Френка Сисина, після 1917 р. в Україні відбулася «революція сприйняття», тобто «була визнана ідея політичного утворення з чітко окресленими кордонами і назвою „Україна“, а маси, що проживають на цій території, усвідомили себе як „українців“»[630]. Завдяки новій політиці примирення ця революція змогла, принаймні почасти, стримати вибухонебезпечну природу національної ідеології. Українізація була офіційно схвалена і підтримана українськими комуністами. (Тому цю ідеологію назвали «національним комунізмом»)[631]. Українізація запроваджувала українську культуру і мову в освіті, книговиданні і державних органах[632]. Відтепер навіть дозволялося, щоб православна церква в Україні мала свого власного голову (утворилася Автокефальна церква)[633]. Символом примирення стало повернення 1924 р. з-за кордону старійшини української науки і колишнього голови Української Центральної Ради М. С. Грушевського[634]. Українізація допомогла Москві зберегти громадянську злагоду в Україні. Як висловився один відомий українець, без українізації «ми мали б в Україні громадянську війну під націоналістичними гаслами»[635].
Натомість неп майже не зняв напруги між релігійними групами і виразно атеїстичною радянською владою. У Донбасі були закриті вісім церков у Артемівську (Бахму- ті) і в навколишніх селах, п’ять — у Петровському (Гор- лівці), вісім у Рикові (Єнакієвому) і в його околицях— загалом щонайменше сорок дві (всі церкви були православними). Крім того, перестали діяти шість синагог, тридцять п’ять молитовень (в основному баптистських), дві римо-католицькі церкви і три монастирі[636].
Отця Неве в Макіївці 1917 р. обшукували двадцять два рази, а 1918 р. засудили до смерті, йому ледве вдалося врятуватися[637]. У 1922—1923 pp. його обшукали стільки ж разів. У травні 1922 р.
«Все духовенство міста зібрали в місцевій раді, де нам повідомили, що влада конфіскує у церков, храмів і синагог увесь церковний посуд і цінні речі й заплатить ними за зерно, яке купить за кордоном. Відтоді мене викликали шість разів. Єдиною цінною річчю, яку я мав, було розп’яття, але вони не взяли його, бо воно було виконане не в російському стилі, внизу, в ногах нашого Спасителя був лише один цвях замість двох. Мушу відзначити, що кожного разу до мене ставилися з великою пошаною»103.
У наступні рази йому поталанило менше. Коли в липні 1923 р. йому наказали покинути будинок, він попросив міліціонера показати йому документ із наказом про виселення, на що почув відповідь: «Я сам документ». 14 листопада «група обшуку вирішила прийти о першій ночі. Нас розбудив гучний стукіт у двері». Він «не міг пройти вулицею так, щоб його ніхто не образив», і «кілька разів у нього жбурляли камінням свідомі молоді громадяни»[638].
У 1920-х роках влада час від часу звинувачувала релігійні групи у зв’язках із монархістами, білими та іноземними країнами. Особливо підозрювали католиків, бо вони нібито підтримували стосунки з Польщею, сусідом — ворогом Радянського Союзу на західному кордоні. У листопаді 1923 р. в Макіївці та Юзівці були арештовані всі католики, передусім ті, хто мав зв’язки з отцем Неве, самого отця обшукали і конфіскували його скромне майно (зокрема й листи)[639]. Згодом він писав, що «шпигуни та інформатори були скрізь»[640].1 все ж багато релігійних груп і далі активно діяли. Баптисти, наприклад, були «дуже організовані й навіть мали свої релігійні видання»[641]. У Ста- ліно вигнали з партії досить значну кількість комуністів за те, що вони дотримувалися релігійних обрядів: тридцять сім членів 20 грудня 1924 р., сорок чотири наступного дня і так далі[642].
Очевидно, що ставлення простого народу до релігії було суперечливим. З іншого боку, на погляд атеїстичного режиму, питання було простим: релігійні групи були в кращому випадку політичним подразником, в гіршому — відкритими ворогами. Хай там як, владі не були потрібні їхні послуги.
Проблема з технічними та іншими фахівцями була значно складнішою, оскільки режиму вони були потрібні для відбудови господарства, зруйнованого війною, революцією та громадянською війною, і просто для того, щоб керувати країною. У 1920-х роках нові керівники заохочували працювати спеців (цим образливим словом часто називали фахівців, особливо «старих» чи буржуазних, тобто тих, хто отримав освіту ще за старого режиму), проте для робітників ці специ і далі залишалися заклятими ворогами. Питання, як використовувати досвідчені кадри і професіоналів було частиною загальнішої проблеми — що робити з політичною і культурною спадщиною старого режиму. У 1920-х роках, як довела Шейла Фіцпатрик, у цій сфері точилася безнастанна суперечка між прибічниками жорсткої лінії і прихильниками поміркованих заходів[643].
В уряду не було іншого виходу, як використати старих фахівців, так само, як він використав колишніх царських військових офіцерів, щоб виграти громадянську війну. Коли 1920 р. закінчилася війна, влада, щоб повернути старих фахівців на роботу, послала спеціальні поїзди до Ростова, куди втекли багато донбаських інженерів т. Наприкінці 1920 р. Донбасові вдалося знову набрати на роботу 65 відсотків довоєнних технічних фахівців[644]. Декого заслали на примусові роботи, покаравши за те, що вони відступали з білими[645]. А проте емоційний опір такому своєму використанню серед фахівців не слабнув, що було цілком закономірно, зважаючи на те, що відбувалося на донбаських шахтах і заводах під час громадянської війни. Родини фахівців переслідували, і тому життя в Донбасі ставало для них нестерпним ш. Неприязнь до фахівців мала значну підтримку з боку партійного керівництва. Т. В. Сапронов, видатний представник лівих комуністів, який згодом очолив фракцію демократичного центризму, заявив на з’їзді Рад у грудні 1919 p.: «Фахівця? Не годиться. Він буде працювати не на революцію, а на контрреволюцію»[646]. На Першому Всеросійському з’їзді шахтарських спілок у квітні 1920 р. О. І. Риков оголосив, що без науки і технології «ми повернемося в часи Іоана Грозного». Проте один делегат заперечив йому, що розумом повинен керувати кулак[647].
У промислових спільнотах старі специ стали символом старого режиму з усією його несправедливістю, бо справжні капіталісти і їхні спільники майже всі зникли. Лише кілька з них, як, наприклад, Адам Свіцин, колишній директор Новоросійської компанії в Юзівці, повернулися і працювали в Донбасі, вочевидь маючи Гарантії від радянської влади. (1928 р. Свіцина арештують). Коли керівництво колишньої Парамонівської копальні в Не- свєтаї вирішило знову взяти на роботу колишнього управителя П. Е. Калніна на посаду головного інженера, інженера 1.1. Некрасова на посаду його помічника, а ще одного інженера В. М. Кувалдіна як механіка, багато людей відкрито вимагали, щоб втрутився партійний секретар К. М. Горлов: «Жени його, Костю, в три шиї. Скільки вовка не годуй, він усе в ліс дивиться!» Для шахтарів Кал- нін, як і раніше, був управителем Парамоновської копальні [648]. (Калнін, Некрасов і Кубалдін були засуджені на знаменитому Шахтинському процесі 1928 р.)[649].
Старі інженери, чиє повернення на роботу не влаштовувало багатьох, терпіли образи від робітників і комуністів, які знущалися з них усіма можливими способами. Справді, робітники нарікали, що революція не дала m ніякого добра[650]. Казали, що фахівці розкошують, а робітники ходять голі й голодні. На Щербинівській шахті інженери жили в будинках, де було від трьох до восьми кімнат, ванна, електрика і водогін, а також хлів для свійської худоби, у них була домашня прислуга і водій, яких оплачувала адміністрація. Дехто мав навіть власні поля, які обробляли коштом адміністрації. Вони отримували лише двадцять відсотків від того заробітку, який був у них до революції, зате в них було багато привілеїв і їм регулярно виплачували платню[651]. Більшості робітників жодна з вигод і привілеїв не була доступна. Тому у своїх переговорах із фахівцями робітники вдавалися до фізичних і словесних образ та «моральних тортур»[652]. їхні почуття добре передає частушка, записана в Сталіно в середині 1920-х років:
Шахтер ходит по ночам,
Не вважает богачам;
Хоть какому богачу Назад рыло сворочу[653].
Напади на фахівців стали такі поширені, що дістали окрему назву — спецоїдство.
Робітники часто здійснювали жорстокі напади на фахівців[654], розгнівані тим, що радянська влада ставиться до спеців надто гуманно[655]. Коли один комуніст зробив спробу вбити директора Артемівського родовища в Дебаль- цевому, партійна організація висунула вимогу звільнити його на тій підставі, що він діяв, керуючись своїм пролетарським інстинктом. Секретар партбюро шахти в Олхо- верську застрелив одного фахівця. 1924 р. на іншій шахті поблизу Артемівська один комуніст застрелив інженера, який примусив його працювати до кінця зміни[656]. В Україні так звана махаєвщина, велика ненависть до освічених людей, під час непу нібито зросла ще більше: слово «інтелігент» стало образливим, а «належність не до робітничого класу стає злочином»[657].
Були також і дивні інциденти. 14 червня 1922 р. був убитий директор Должано-Ровенецької шахти № 1 Попов, а його дружина і дитина були поранені-динамітом, підкинутим на підвіконня їхньої квартири. Попов був колишнім членом партії кадетів, і подейкували, що його вбивство — це справа рук партійних функціонерів Булюкіна, Жихарева, Пашина, Абрамова, Ковалевського, Корнєва і Бойка (який всіма правдами і неправдами намагався посісти крісло директора шахти). За два тижні до того хтось випустив листівку, в якій із граматичними помилками писали про те, що Попов повернувся, щоб смоктати кров робітників, і закликали народ скинути Попова і всіх кадетів та козаків. Навіть перед убивством ходили чутки, що комуністи намагаються вбити Попова. Проте слідча комісія дійшла висновку, що якась політична організація (нібито група есерів), ворог комуністичної партії, скоїла це вбивство, щоб дискредитувати партійну владу. Листівка була підготовкою до цього акту. Пізніше справу передали до ГПУ ш. Постає запитання, хто ж був автором злочину: комуністи, група есерів чи місцеве ГПУ.
Такий стан справ глибоко тривожив тих, хто керував вугільною промисловістю. Відомий професор Л. К. Рамзін (який 1930 р. стане головним звинуваченим на знаменитому процесі над Промисловою партією) стверджував, що значна частина труднощів, з якими стикався Донбас у відбудові економіки, виникла через те, що інженерів залякували і вони втікали з Донбасу[658]. Преса критикувала Рамзіна за його погляди, але, безперечно, найменшої аварії на підприємстві було досить, щоб інженер потрапив до в’язниці. 1926 р. не менше 50 відсотків інженерно-технічного персоналу Донбасу були притягнені до судової відповідальності, головним чином за нещасні випадки на виробництві [659]°.
Спецоїдство полягало в антисемітизмі. Наприклад, у Горлівці, коли студенти університету, євреї (майбутні фахівці) прийшли у шахти, розгнівані робітники запротестували: «Подивися, багато їх на виробництві? Безперечно, менше, ніж росіян, а начальством будуть тільки жиди»[660].
Неп був компромісом. На всіх рівнях політичної ієрархії існувало велике незадоволення громадянською згодою з політично неблагонадійними ворогами. Висловлювали велику стурбованість тим, що фахівці, які працюють на радянську владу, перекручують радянську політику. Тривога і далі доймала владу. Тому ставлення більшовицької влади до фахівців було суперечливим.
Скажімо, на одній конференції навесні 1923 р. І. С. Ун- шліхт (1879—1938) із ГІ1У застерігав від надмірної довіри до спеців: серед них були ті, хто прагнув «економічної контрреволюції». Уншліхт заявив, що якась велика закордонна організація підтримувала контакт зі спецами, щоб почати «економічну контрреволюцію». Довести цей зв’язок було важко, оскільки наразі було неможливо навести докази існування організації, проте листи до заморських лідерів перехоплювали[661].
Наче для того, щоб заспокоїти робітників, уряд під час непу організував показові судові процеси. В першій половині 1920-х років у Донбасі відбулося кілька показових судів над спецами — в дусі Шахтинського процесу. (То була частина численних показових судів, інсценованих у 1920-х роках, і спрямованих проти української інтелігенції, зокрема й груп зміновіхівців)[662]. Одним із найбільших судів над технічними фахівцями був Кадіївський процес, або «справа економічного шпигунства на Кадіївській шахті», 1924 р.[663]. Наприкінці 1923 р. і на початку 1924 р. ГПУ арештувало в Кадіївці значну кількість гірничих інженерів[664]. Декого з них у червні 1924 р. судили в Харкові, тодішній столиці України. Відповідачем номер один був колишній головний інженер Гуляков; крім нього, ще чотирьох інженерів — Манукяна, Балтаїтіса, Годзевича й Овсянного,— а також дружин Гулякова і Манукяна звинуватили в економічному шпигунстві й контрреволюції. Гулякова звинуватили в тому, що він передавав дані про шахти колишнім власникам, які живуть у Польщі. Гуляков визнав, що листувався зі своїми колишніми хазяями через «Ружицького», радника посольства Польщі в Харкові, який до революції був акціонером колишньої компанії «Дніпро». Гуляков також зізнався, що за свої послуги він отримував гроші від колишніх хазяїв, але заявив, що дані, які він надавав, не були секретні, бо він брав їх із газет і його листування не було незаконним. Гуляков сказав, що гроші, які він отримав, призначалися для допомоги колишнім працівникам, які жили в дуже скрутних умовах. Гулякова і його товариство звинуватили також у тому, що вони зумисне неправильно керували шахтами, внаслідок чого виробництво відставало, обладнання виходило з ладу, а трудова дисципліна була слабкою.
Згідно з повідомленням місцевої газети «Кочегарка», нібито злочини, скоєні Гуляковим і його товариством, були викриті «тільки тому», що його дружина, дочка старого донбаського робітника, повідомила владу, і їхню провину «доведено на суді лише завдяки її свідченням»[665]. Гулякова було визнано винним і засуджено до смерті, яку, «беручи до уваги могутність Радянської влади», замінили на десять років ув’язнення. Іншим звинувачуваним дали різні терміни тюремного ув’язнення — від двох до семи років. Дружині Гулякова оголосили догану, а дружину Манукяна засудили до одного року в’язниці, щоправда, умовно. Стаття в «Кочегарці», яка супроводила звіт про вирок суду, стверджувала, що не вся інтелігенція «спалила за собою всі мости» і значний її пласт і далі плекає ненависть до радянської влади, перешкоджає її зусиллям і мріє про повернення капіталістів. Звідси і гуляковська зграя шпигунів[666].
Дуже схожу справу, в якій також фігурував поляк Ру- жицький і яку інсценували в Катеринославі (згодом Дніпропетровськ), почали у квітні 1924 р., а в липні 1925 р. двадцятьох людей (інженерів, технічних працівників, бухгалтерів, зокрема і з Донбасу) засудили до різних термінів ув’язнення[667].
І Кадіївська, і Катеринославська справи були згадані на Шахтинському процесі 1928 року; вони були свідченням постійного характеру «економічної контрреволюції»[668]. Про першу справу Є. Ф. Домченко, тодішній директор шахти в місті Сніжне, написав прокурору 1928 р.: коли Манукяна арештували, двоє інших майбутніх звинувачених на Шахтинському процесі — Н. П. Бояршинов і Л. Г. Рубанович [Рабинович] з «Донецьквугілля», в чиєму підпорядкуванні були шахти,— «сварили» його за те, що він «не підтримав» Манукяна і дозволив його заарештувати. З цього епізоду Домченко зробив висновок, що Бояршинов і Рабинович були пов’язані чи навіть керували ка- діївською групою шкідників {вредителей). Невдовзі Дом- ченка звільнили з посади ці двоє чоловіків[669].
Хай там як, після розкриття двох «шпигунських груп» донецький партсекретар А. Криницький пустив у обіг таємний лист, в якому стверджувалося, що низка недавніх звільнень на великих фабриках та заводах була не випадковою і є підстави підозрювати, що існує «економічна контрреволюція». Він закликав ГНУ і міліцію звернути особливу увагу на стеження за людьми іноземного походження і тими, хто занесений до чорного списку ГПУ[670]. Полювання на ворогів не втихало ані на хвилину[671]. Скажімо, таємний аґент ГПУ В’ячеслав Галицький зміг викрити «ряд підпільних контрреволюційних і шпигунських організацій»[672].
Ускладнювало проблему «ворога» те, що рани від громадянської війни ще не цілком загоїлися в серцях людей. Війна була жорстокою і кривавою, як згадував згодом один школяр із Каменська:
«Червоні застрелили нашого директора школи Богаев- ського, бо він був білим. Білі повісили вчителя Гороб- цова, бо він був червоним. Червоні застрелили мого шкільного товариша Обукова і його шестирічну сестру, бо вони симпатизували білим. Білі застрелили хлопчика Соловйова і його стару матір, бо ті симпатизували червоним. Нашої школи вже не було. Вчителі і учні або боролися, або допомагали тій чи тій зі сторін, багато з них загинуло, дехто — від сліпих куль під час вуличних боїв»[673].
Інший свідок, білогвардійський офіцер, писав, що помста була однією з головних причин жорстоких убивств. 1918 р. він побачив «ілюстрацію цього» у Зверєво, на південь від Каменська:
«Полоненого червоноґвардійця привів у тил нашого поїзда піхотинець з переднього патруля — це був молодий, нещасний з вигляду хлопець. Раптом один із наших добровольців вистрибнув з машини, накинувся на полоненого і приставив цівку револьвера до його голови, повторюючи, з обличчям, перекошеним від ненависті: „Бачиш оце? Бачиш оце?“ І перше ніж хтось устиг втрутитися, він натиснув на гачок і вбив полоненого, всадивши кулю йому в скроню. Невдовзі по тому стало відомо, що він знайшов скалічене тіло свого дядька, начальника станції, якого вбили червоні за співпрацю з білими. Небіж жадав помсти. І це тривало безкінечно — один акт жорстокості породжував інший, спричинюючи те, що сьогодні, мабуть, назвали б „ескалацією“ взаємного терору»[674].
Для більшої частини Донбасу до цих червоно-білих сцен слід додати ще й численні озброєні загони та українських націоналістів. Тепер вважалося, що люди живуть у злагоді, а не вбивають одне одного. Проте було б абсурдно стверджувати, що неп успішно помирив людей у таких місцях, як Донбас, де усобиці ніколи не припинялися. Треба було звести надто багато рахунків. Наприклад, у Юзівці одна банда назвалася «Сини ображених батьків» («Сыны обиженных отцов»)[675]. Дехто з колишніх козаків відкрито виявляв свою ворожість і дивився на Україну як на рай:
Ми герої козаки,
Камуністи дураки,
Ми комуну розобйом —
На Вкраїну жить пойдьом[676].
Те, як люди сприймали одне одного, мало не тільки ідеологічне, а й надзвичайно емоційне забарвлення. Питання, які ставили люди одне одному, були не лише про соціальний статус чи партійну належність, а й мали глибоко особистий характер: що ти робив під час громадянської війни?
Особливість радянського суспільства у період після громадянської війни полягала в тому, що держава не давала ранам загоїтися. Громадянський мир непу не дозволив уникнути остаточного зведення рахунків із класовими ворогами. Насправді боротьба в різних формах тривала й далі. Наприклад, доноси, які в громадянську війну набрали масових масштабів, процвітали[677]. Як згадує Бородін, в роки громадянської війни
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 33 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
