Терор на селі провадили за чіткими інструкціями центру. 2 липня 1937 р., через місяць після сенсаційного повідомлення про страту М. Тухачевского та ще багатьох вищих військових командирів, Політбюро ЦК партії ухвалило резолюцію (підписану Сталіним) про анти- радянські елементи. В ній зазначалося, що колишні куркулі та кримінальні злочинці, які повернулися додому з заслання на Півночі та в Сибіру, ставали ініціаторами всіляких злочинів, диверсій у колгоспах і радгоспах (в резолюції згадано також транспорт та «окремі галузі промисловості»). Резолюція вимагала негайно заарештовувати й розстрілювати найбільш ворожі елементи[1089].
ЗО липня того самого року з’явився оперативний наказ НКВС. У ньому пояснювалося, що до кримінальних елементів належать колишні члени «антирадянських партій» (есери, різні націоналістичні організації) та козаки-біло- гвардійці. Інструкція щодо чистки на Україні була неповною, але в окремому наказі визначалися такі цифри: мають бути розстріляні 8000 чоловік, з яких 1000 — на Донбасі. Ще 28 800 чоловік підлягають арешту. Загалом по СРСР (без України) підлягало розстрілу 65 950 чоловік[1090]. При цьому український НКВС, як і керівники НКВС в інших республіках, невдовзі вимагав дозволу розширити масштаби репресій. Отож на початок 1938 р. в Україні було заарештовано 111 675 чоловік[1091]. Згодом НКВС України вимагав дозволу репресувати ще більше «ворогів». Лише з 19 вересня по 14 жовтня 1938 р. 22 508 чоловік отримали розстрільний вирок[1092].
Криваві розправи санкціонував Сталін. 21 липня 1937 р. він підписав чітку інструкцію, що «як виняток» дозволяла піддавати тортурам ворогів, які не хотіли викривати спільників. Сталін запитував, чому соціалістична служба безпеки має бути гуманною й не застосовувати тортури проти агентів буржуазії і ворогів робітників та селян, якщо буржуазні служби безпеки застосовують тортури проти представників соціалістичного пролетаріату [1093].
Як засвідчили наведені тут матеріали з окремих слідчих справ, деякі етнічні групи були особливо вразливі до політичного терору. Справді, НКВС цілився саме в них. У владних колах вважали, що «всі німці в СРСР — шпигуни»: «Якщо вони заарештовані, то в разі війни не
|
Малюнок 6.3. Витяг (датовано 22 грудня 1975 р.) з протоколу трійки Донецького обласного НКВС від 15 листопада 1938 р. Вирок: «Петкевич, Володимир Іванович, 1882 р. н., розстріляти».
АУСБУДО, ф. 22618-пф.
зможуть нашкодити»[1094]. 25 липня 1937 р. НКВС розіслав наказ шукати й ліквідовувати організації «німецьких фашистів». 11 серпня з’явився такий наказ і про поляків. 24 вересня НКВС розіслав інструкцію з вимогою заарештовувати всіх, хто відвідає польське консульство. На 1 листопада 1937 р. заарештовано в «польській операції» 19 030 чоловік, з них 4885 засуджено до розстрілу. Одним із цих радянських громадян польського походження був п’ятдесятирічний В. І. Петкевич, бляхар шахти ім. Горь- кого в Сталіно, його розстріляли за фальшивим звинуваченням у контрреволюційному шкідництві в листопаді 1938 р.[1095].
У 1937—1938 рр. репресовано близько 50 000 радянських поляків (заарештовано чи розстріляно)[1096]. Понад 25 000 осіб німецького походження також стали жертвами терору. Добряче дісталось і латишам[1097].
Отож лише в Сталіно з вересня 1937 по лютий 1938 р. було заарештовано щонайменше 3777 поляків, з них 3029 (80,2 %) розстріляно[1098].
У Донбасі ліквідовували ще й численні німецькі «диверсійні групи». Найжорстокішим був удар по німцях, депортованих сюди з західних областей[1099]. Ще до появи інструкції НКВС про переслідування німців їх жорстоко тероризували. У січні 1937 р. Саркісову повідомили про ліквідацію на Донбасі шістдесяти «фашистських угруповань». Мабуть, щоб захистити себе, Саркісов стверджував, що треба депортувати всіх німців з Донбасу: можна зробити певні винятки, але найкраще — позбутися їх: «Нам вони не потрібні»[1100]. В лютому 1937 р., як гордовито заявив керівник НКВС Донбасу, один із німецьких колгоспів неподалік Харцизька цілком обезлюднів: усі до одного виявилися «ворогами»[1101].
Окремі випадки яскраво ілюструють загальну сутність терору. 1937 р. Б. А. Лейвальд, двадцятидворічну шкільну прибиральницю, німкеню за походженням, заарештували як німецьку шпигунку; вона отримала двадцять років ув’язнення[1102]. П. П. Айслера, тридцятитрирічного безпартійного шахтаря шахти № 3 в Красноармійську, заарештовано 3 липня 1938 р. і звинувачено у вчиненні восьми аварій на шахті 1937 р. Як «куркуля», дарма що він народився в незаможній селянській родині, й учасника «диверсійної організації» Айслера засуджено до розстрілу 26 вересня 1938 р., того ж дня вирок був виконаний. Коли 1960 р. його родина надіслала до КДБ запит, їм відповіли, що Айслер помер у в’язниці від запалення легень 18 лютого 1945 р. Його реабілітовано 1989 р.[1103]. Таких випадків безліч[1104].
Загалом з вересня 1937 по лютий 1938 р. в Сталінській області заарештовано щонайменше 4265 етнічних німців. З них 3608 чол., або 84,6 %, розстріляно[1105]. Німці становили 1,5 % населення області, але серед репресованих їхня частка сягала 21,7 %[1106].
Представники інших національностей також були піддані репресіям через етнічну належність. Зокрема, загинуло багато осіб грецького походження. 1937 р. одне село втратило 600 греків, яких звинуватили в намірі відділити південь Донбасу, велику частину Донщини, Кубань і північний Кавказ від Радянського Союзу і створити Грецьку республіку[1107]. Тридцятивосьмирічного грека-селянина
І. А. Соколова і А. С. Шапурму, п’ятдесятиодноріч- ного конюха (обоє — з грецьких сіл на півдні Донбасу), заарештовано 17 грудня 1937 р. 28 січня 1938 р. їх розстріляли як членів контрреволюційної грецької повстанської організації[1108]. Були розстріляні майже всі члени трупи грецького національного театру в Маріуполі[1109]. Отже, з вересня 1937 по лютий 1938 р. заарештовано принаймні 3628 греків; 3470 із них, або 95,6 %, за-
гинули.
Євреї не підлягали репресіям як окрема етнічна група, але все-таки окремі євреї постраждали як «сіоністи»[1110]. Як і решта груп, євреї постраждали тому, що зберігали свою окрему культуру. В Києві був заборонений єврейський хор (один сучасник згадував: «Він мав велику силу впливу на людей, це було високе мистецтво, ми пишалися ним»), а єврейську літературу погромили: «Все понищили, попалили»[1111]. Жертвами сталінського терору стали також цигани[1112]. Татари на Донбасі пропагували панісламізм, навіть не підозрюючи, що він, за висловом Іванова, начальника таємної поліції, був витвором німецьких шпигунів[1113].
На заході країни масово розправлялися з поляками і німцями, а тим часом з півдня депортували курдів, іранців та представників інших місцевих національностей, зі
сходу — корейців і китайців[1114]. Улітку 1937 р. всі китайці зникли з Києва. Зникнення поляків, китайців та представників інших націй місцеві жителі вважали національною чисткою[1115]. При всіх цих чистках інтелігенції, виразнику національної свідомості, а отже, «націоналізму», діставалося найбільше.
У березні 1938 р. в Червоній армії була заборонена комплектація частин за національною ознакою[1116]. Окремим декретом у червні 1938 р. Комісаріат оборони зняв з посад 4138 командирів та політичних працівників іноземного походження — німців, поляків, латишів, литовців, естонців, болгар та ін.[1117].
Українців, які становили переважну частину населення Донбасу й України загалом, мисливці на ворогів вважали потенційними націоналістами, а отже, потенційними сепаратистами і ворогами. (Хрущов згодом згадував, що Каганович «полюбляв твердити, що кожен українець — потенційний націоналіст»)[1118]. Як і його попередники, жертвою сталінського терору став народний комісар освіти
В. П. Затонський. У листопаді 1937 р. його заарештували, бездоказово звинуватили в участі в «антирадянському Українському націоналістичному центрі» і розстріляли в липні 1938 р.[1119]. Керівництво компартії України було дуже проріджене терором. З одинадцяти членів Політ- бюро, обраних на травнево — червневому з’їзді партії, десятеро репресовано; зі 102 членів і кандидатів у члени ЦК та 9 членів ревізійної комісії 100 репресовано[1120]. Не всі вони були українцями, але неукраїнців (як поляк Косіор і росіянин Постишев) підозрювали в духовній залежності від України. Комуністична партія Західної України була розпущена в липні 1938 р. «постановою Комінтерну за наказом Сталіна, а більшість її членів були „запрошені“ до Москви, де й розстріляні»[1121].
Українську інтелігенцію, як і інтелігенцію з інших етнічних груп, піддавали жорстоким репресіям, письменників масово тероризували. З 1930 по 1953 р. загинуло 80 відсотків письменників. З 259 письменників, про яких є вістки, 17 розстріляно, 8 покінчили життя самогубством, 175 кинуто в табори (скільки там було розстріляно й померло— невідомо), 16 просто безслідно зникли, і лише 7 померло своєю смертю[1122]. Цілі науки — українознавство і краєзнавство — були знищені19ї.
Багатьох звичайних робітників також не минула лиха доля. П. С. Панаїта, безпартійного українського сантехніка в Луганську, заарештували 13 листопада 1937 р. Його звинуватили в контрреволюційній націоналістичній діяльності. Він категорично відкидав усі звинувачення (котрі, як виявилося після смерті Сталіна, були підроблені).
Дарма, його стратили через десять днів. 1955 р. його реабілітували, причому КДБ повідомило його вдові, що Панаїту дали десять років ув’язнення і він помер у тюрмі від інфаркту 1944 р.[1123]. Те саме сталося з безпартійним K. Н. Зарусинським, п’ятдесятиоднорічним українцем; він працював столяром на шахті ордена Червоної Зірки у Сталіно. Заарештували його 14 червня 1938 р. Оскільки Зарусинський народився у Львові і, звісно, мав там родичів, його звинуватили в контрреволюційному шкідництві за таємною намовою поляків[1124]. Повної інформації немає, але щонайменше 24 233 українців заарештовано як націоналістів лиш& за перші шість місяців 1938 р.[1125].
І, нарешті, релігійні громади, які також потерпіли від терору. Ухвалення Сталінської конституції в грудні 1936 р. занепокоїло таємну службу в Донбасі. Священики почали діяти відкрито, посилаючись на те, що конституція дала їм право відкривати церкви і правити службу. У промові шефа Донецького управління НКВС Іванова в січні 1937 р. зазначалося, що священнослужителі стали «неймовірно активними» і навіть провели літургію на честь ухвалення Сталінської конституції[1126]. Донбас традиційно був притулком для різних сектантів, багато з яких таємно здійснювали релігійні обряди (наприклад, хрестини) для шахтарів[1127]. Через місяць Іванов наголосив, що ніде церква не володіє такими матеріальними ресурсами, як на Донбасі[1128]. В березні Іванов знову ударив на сполох, оголосивши, що, за його інформацією, 8000 чоловік на Донбасі залучено до різноманітних сект (баптисти, євангелісти, адвентисти) і «дуже багато бродячих ченців, попів без парафій та іншої шпани» мешкає в цьому регіоні. «Для нас це сором, що вони [духівництво й сектанти] особливо сильні якраз у містах та індустріальних районах». Населення Донбасу надавало ш матеріальну і моральну допомогу, бо вони загіпнотизували, як сказав Іванов, «дружин окремих робітників, а подекуди й молодь». Іванов переконував, що церква і секти активно «працюють на фашизм»[1129].
Є свідчення, що партія і таємна служба були дуже здивовані, переконавшись, як міцно тримається віра в народі. В анкетах перепису населення, проведеного на початку 1937 р., в розпал терору, було й питання про віру. Здавалося б, під час перепису у відверто атеїстичній і терористичній державі люди відповідатимуть негативно. Однак перепис засвідчив, що з 29 937 843 «неписьменних» вірили в Бога 25 139 192 (84 %), а з 68 473 289 «письменних» — ЗО 137 857 (44 %)[1130]. Така масова прихильність до духовного «опію» мала б вразити атеїстів. У травні 1937 р. М. М. Катаєвич, член Політбюро України, повідомив з’їзду партії, що більше половини населення України вірить у Бога. «Це виявилось абсолютно несподіваним для всіх нас,— сказав він,— ми... переоцінили свої успіхи в боротьбі з релігійними забобонами»[1131]. Аналізу зібраної інформації по регіонах немає, але на Донбасі, притулку для переслідуваних, відсоток вірних має бути принаймні не нижчий середнього по Україні.
У Донбасі, як і в інших місцях, було багато спроб відкрити церкви, посилаючись на свободу сумління, яку начебто надавала Сталінська конституція. Ці спроби призвели до масових репресій. К. Н. Вайсмана, шістдесятилітнього росіянина з Новочеркаська, випускника Донської духовної семінарії 1897 р., батька сімох дітей, 24 жовтня 1937 р. заарештували в селі неподалік Макіївки. Він збирав підписи під проханням відкрити церкву. Він категорично відкидав усі звинувачення в антирадянській пропаганді, проте все одно був розстріляний через три дні після оголошення вироку[1132]. М. І. Муху, сорокап’ятирічного священика автокефальної православної церкви, який повернувся із заслання, заарештували на шахті «Бутовка» в Сталіно 5 листопада 1937 р. Він рішуче відкидав усі звинувачення в контрреволюційній діяльності (зокрема й приписані йому слова: «Рада — це Сатана»). Муха був категоричним:
«— Вас заарештовано як активіста й контрреволюційного агента антирадянської пропаганди серед трудящих. Ви підтверджуєте свою антирадянську діяльність?
— Я не вів ніякої антирадянської пропаганди серед трудящих.
— Після прибуття на Донбас, в Сталінський район, ви зв’язалися з контрреволюційною активісткою, колишньою черницею Сафроновою!
— Так, прибувши в Сталіно, я зустрів Сафронову в церкві, в селі Щиглівка, у червні 1937 р. Я познайомився з нею і зупинився в неї на квартирі, де й жив до дня арешту.
— Ви з Сафроновою проводили нелегальні зборища віруючих у себе вдома?
— Ні, я зборищ віруючих не проводив.
— Ви давали Сафроновій накази проводити нелегальні зборища в домівках віруючих?
— Ні, я не давав Сафроновій таких наказів.
— Ви кажете неправду. Слідство має матеріали, які свідчать, що ви організовували нелегальні групи віруючих і вели серед них антирадянську, пораженську й фашистську агітацію. Ви підтверджуєте це?
— Ні, не підтверджую. Я наполягаю, що не створював ніяких груп...»
', Г”.. ^ С2^/Йі-<^>г€иЛ • ^СР^Ґ^сгУ2^С^.^1/' “, |
|
* і ■■■ &х т г<:, с’/с^ |
*-г /С?Л£ЯГ&ГХ?и^ |
$*Аяк> ‘ - /$2г . л. - -■ ■,._ /?/і.-гіг,. _-■ ■ ^ /7-»-—^ /^лл.'’ ' *?/. -*-> ^ «?....ГТ^. / /- |
|
ЩШШт |
<? ахггі'їіАх-б?; '/? |
уУг? /І&(£-'3$У У |
|
ІГІ' ' • V ^ЧГТа •...•• - '•••••' |
сф, |
‘сь*££б**г+ ' |
_ т;,. - &ґї.г{,їсли. ^ {? /сї-Ї л а&&ґ у/к #г*„ > |
$Г |
|
..'ІіЯІ?2ґ,СР+/ /7 о. '. |
^Р^РгґІ/'. - /і'&А&Уі-с-і.Р-б'І "г гг^т.........................................^7" ’ (%?&ЛРН&-е^їи> Є Ц'&^фгрґг^яг»-- -\: |
У&~^р ГРҐлГ&ух,' |
£*&&€С£44 ^ &р£&ґф*<ф/у.,-. |
ґУ^/лгг.' |
“7- |
А&4^>Р?ҐҐ&?? <7 Я&і&С^^а-£~<*сл
|
у*»~% • /У^^-*’.9?.^миук- ■? ~ |
'їигАуАбс^, |
7—7'■;-7^ |
^&зи*4ь&г&ь£йі?S*££~САХ<П *"•** < |
/ *+г}--їг<Г&2/'с++ і'ікУ*? |
•р~с у<£ |
4~ /е&&Р&^£Гу @фС£*с? д.г*££%<* |
|
Однак, незважаючи на стійкість підсудного, 3 грудня 1937 р. Муху засудили до розстрілу[1133].
Значно легше було зламати організовану релігію, ніж боротися з релігією, що пішла в підпілля. Як пояснював Іванов, було багато мандрівних попів, які діяли на Донбасі, найвигіднішому місці для підпільників. Вони організовували гуртки молоді, здійснювали релігійні обряди, спільні молитви, переходячи з одного місця в інше. Окремі з них буцімто відраджували від сліжби в армії та участі у стахановському русі[1134]. Таємна служба вважала їхню діяльність антирадянською і контрреволюційною, а самих священиків — шпигунами[1135]. Заарештовано їх було «дуже багато», але на їхнє місце невдовзі з’являлися нові. Особливо впливовими на Донбасі були баптисти[1136].
Терор, що сам себе вів до поразки
Масовий терор тривав аж до кінця 1938 р. У вересні 1938 р. в одному лише Ворошиловграді розстріляно щонайменше 1016 чоловік[1137]. У Донецьку 70 чоловік розстріляно 5 вересня 1938 p., 332 — 5 жовтня, 295 — 10 жовтня, 336 — 14 жовтня, 237 — 14 листопада, 134 — 17 листопада, 84 — 19 листопада. На цьому список не закінчується[1138]. 19 грудня 1938 р. С. А. Громов, сорокатрирічний шахтар з Амбросіївки, був заарештований і розстріляний того самого дня[1139]. Цей перелік можна продовжити, ad nauseum, аж поки знудить, до безкінечності.
Наприкінці 1938 р. Сталіну та його поплічникам стало ясно, що не можна й далі вести терор такими темпами, інакше буде винищений увесь народ[1140]. Сталін і Молотов у 1937—1938 pp. підписували накази про розстріли в шалених кількостях[1141]. Досі не з’ясовано, чи Москва санкціонувала кожен розстріл, чи ні, хоча великий терор 1936—1938 pp. був масовою кампанією, що спрямовувалася з Москви. Вона спонукала таємну службу та всіляких «мисливців» шукати тих ворогів, видавала їм «ліміти» по областях і республіках і санкціонувала зустрічні плани цих територій, що горіли завзяттям перевищити ці «ліміти». У Донецькій області (яка 1938 р. була поділена на Сталінську та Ворошиловградську області), первісний «план» перевиконано у п’ятнадцять разів[1142]. Якщо це свідчення правдиве, тоді з липня 1937 до кінця 1938 р. тільки в українській частині Донбасу розстріляно щонайменше п’ятнадцять тисяч чоловік.
Було щонайменше два фактори, що вели терор до поразки. По-перше, Сталін майже не стримував ескалації терору. З 1933 p., часу гострої внутрішньої кризи і воєнної загрози із Заходу й зі Сходу, він лише «сприяв полюванню» на «ворогів народу». Його настанови часто були доволі загальними, що давало змогу виявити певну ініціативу на місцях. Коли ж він віддавав чіткі накази (відомо принаймні про один випадок — липневі накази 1937 p.), таємна поліція і «мисливці на ворогів» ревно хапалися виконувати їх.
У такій важливій операції чаїпася внутрішня небезпека. Наприклад, у таємній службі дехто опирався кампанії масового терору. Тому Сталін усунув Ягоду, а згодом звелів його розстріляти. На пленумі ЦК в лютому — березні 1937 р. були обговорені такі доповіді: «Уроки шкідництва, диверсій і шпигунства японо-німецько-троцькіст- ських агентів у НКВС», «Уроки шкідництва, диверсій і шпигунства японсько-німецько-троцькістських агентів у народних комісаріатах важкої промисловості та шляхів сполучення»[1143]. Наприкінці 1930-х років понад двадцять три тисячі службовців НКВС були репресовані за опозицію терору[1144]. Звісно, як і під час великого перелому (прискореної індустріалізації та масової колективізації), Сталін, щоб утриматися при владі і забезпечити втілення в життя своєї політичної лінії, віддавав перевагу надмірностям, а не поміркованості. Як і 1930 p., коли перелом уже відбувся, в разі невдачі він міг би перекласти відповідальність на інших.
Таким чином, багато вірних енкаведистів, які доклали стільки зусиль, тероризуючи країну, самі стали жертвами сталінського терору. Ось як зникали керівники українського НКВС: Балицького заарештовано в липні 1937 р. і розстріляно в листопаді[1145]; Леплевського заарештовано у квітні 1938 р. і розстріляно в липні[1146]; Успенський, боячись арешту, безслідно зник у жовтні 1938 p., однак згодом, 1941 р. його таки зловлено і розстріляно разом з дружиною[1147]. У Донбасі багатьох працівників НКВС, починаючи з Іванова й Соколинського, репресовано як польських і німецьких шпигунів[1148]. У листопаді 1938 р. Сталін усунув Єжова, і в лютому 1940 р. його розстріляли як шпигуна. Тоді (цитуючи відомого проектувальника у радянській авіації—Яковлева) Сталін сказав:
«Ежов мерзавец! Разложившийся человек... Звонишь к нему в наркомат — говорят: уехал в ЦК. Звонишь в ЦК — говорят: уехал на работу. Посылаешь к нему на дом — оказывается, лежит на кровати мертвецки пьяный. Многих невинных погубил. Мы его за это расстреляли»[1149].
Проте, за свідченням Дмитра Волкогонова, 12 грудня 1938 р., вже усунувши Єжова, Сталін з Молотовим підписали ще один наказ про розстріл 3167 осіб[1150].
Був ще один важливий фактор, що призвів до поразки терору. В певному аспекті це був «самопораженський» механізм диктаторства. В тридцятих роках усі форми вияву політичної свідомості, крім офіційної, були загнані в підпілля. Сталінська брутальна політика прискореної індустріалізації та масової колективізації відлякувала більшу частину населення. Але терор проти ворогів усе-таки мав прихильників серед певних груп людності. Проте катастрофа голодомору спонукала Сталіна запідозрювати не лише мільйони розкуркулених та інших не- вдоволених, а навіть найближчих сподвижників. Оскільки способів перевірки настроїв народу (наприклад, голосування, вільні вибори) не було, то й визначити справжню силу ворожих елементів було важко. Ось чому Сталін, Вишинський та інші вважали, що прихованих ворогів чимало і що їх стає все важче виявляти серед зовні лояльного населення.
Ця проблема гостра і для істориків. Немає «об’єктивної інформації», яка б містила свідчення про настрої населення. Вивчення справ репресованих переконує, що переважна більшість антирадянських і антисталінських висловлювань і жартів була витворена в надрах НКВС або ж силою вибита зі «свідків»[1151]. Слідчі нахвалялися, що вони викрили так багато контрреволюційних організацій «тільки завдяки копіткій роботі із заарештованими», хоча «я не мав ані найменших даних» [про існування цих груп][1152]. Це справді так, бо населення не могло вільно висловлюватися: режим не терпів навіть натяку на нелояльність.
Проте не тільки Сталін і його кліка помічали озлобленість серед населення. Американець Джон Скот у 1930-х рр. кілька років працював у Магнітогорську (на гігантському металургійному заводі на Уралі) разом із роз- куркуленими та іншими репресованими. Добре проінструктований американським посольством у Москві, Скот 1938 р. писав конфіденційні рапорти до Державного департаменту США. В одному з них (у 1938 р.) Скот розповідав: «Я бачив одного разу, як селянин вдарив ломом по генератору і, посміхаючись, добровільно здався озброєній охороні». Скот подумав: «У разі війни, інтервенції чи внутрішнього повстання може постати гостра проблема з куркулями. Якщо ж ніякої кризової ситуації в найближчі десять років не виникне, я думаю, що ця група асимілюється з основною масою людності, бо старі вже помруть, а молоді значною мірою позбудуться почуття озлобленості й нижчості»; «нині їх [спеціалістів] тероризують, але за кризової ситуації вони можуть стати загрозою для диктатури»[1153].
На загальній атмосфері суспільства великою мірою позначалася загроза війни. В червні 1938 р. Л. М. Кагано- вич, виступаючи на партійній конференції в Донбасі, сказав, що в цьому регіоні багато куркулів, ворогів і шпигунів. Якби їх не знищували, «мьі бьі наверняка уже войну имели бьі». Сталін, партія і НКВС винищували ворогів, не боячись, що це набере розголосу в світі, відсуваючи, таким чином, війну[1154].
Звісно, заяви Сталіна і його спільників про існування численних ворогів були політично доцільним заходом. Творячи «ворогів народу» зі своїх політичних противників, Сталін знищував їх і політично, і фізично. Але він не був усевидящим, не вмів читати думок своїх, начебто вірних, соратників, що, як підозрював він, в критичний момент могли повстати проти нього. Ось чому йому довелося знищити так багато своїх прихильників. І тут цілком слушна аналогія з інквізицією: «Що жорстокіше переслідували відьом, то більше їх ставало»[1155].
Спогади близьких спільників Сталіна часів великого терору підтверджують цю думку. Каганович, наприклад, вважав, що якби Сталін не помер, він би визнав свої помилки. «Ми винні в тому, що пересолили, гадали, що ворогів більше, ніж їх було насправді». Або: «Все-таки великий терор виправдав себе, бо „п’яті колони“ існували, і, якби їх не ліквідували, фашисти перемогли б Радянський
Союз»[1156]. Майже в такому самому тоні Молотов переконував, що «Сталін перестраховувався». Не було прямих доказів, наприклад, що Тухачевський — німецький агент, але він був «небезпечним», і «я не певен, що у важку хвилину він повністю залишився б на нашому боці». Молотов вважав, що докази не такі вже й важливі, бо «нема диму без вогню». Молотов виправдовував і себе, і Сталіна: «Хай злетить зайва голова, але не буде сумнівів під час війни і після війни». Терор тоді був необхідним і неминучим... «його неможливо було провести без помилок»[1157].
Як і 1917 р., коли термін «буржуй» став усеохопним, у часи великого терору його місце посіли терміни «ворог», «ворог народу», «німецький (польський, японський) шпигун», «зрадник». Маніпуляція свідомістю завжди становила невіддільну частину політики, і, як і 1917 р., цими небезпечними термінами маніпулювало керівництво. Проте люди думали по-своєму і по-своєму їх розуміли. Коли Донбасом пішли чутки, буцімто Молотова й Кагановича заарештовано, повсюдно заходилися знімати зі стін портрети «ворогів»[1158]. Всеохопність образу «ворога» спричинила ситуацію, за якої полювання на нього стало ризикованим і хаотичним. Дехто просто не міг повірити, що все це насправді відбувається. В Москві робітниця текстильної фабрики О. І. Нікітіна, член партії зі стажем, відкрито виступила на фабричних зборах у червні 1937 р.: «Кажете, всі зрадники. Невже Ленін зовсім не мав очей, не бачив людей, які жили навколо нього». Нікітіну ув’язнили на десять років[1159].
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
