Невідомо, чи ці дії засвідчували, що Сталін пішов на компроміс, але йому довелося змиритися з їхніми наслідками. Після визволення Донбасу радянські органи безпеки швидко ліквідували кілька українських націоналістичних організацій[1488]. А проте після війни десятки тисяч західних українців шукали роботу або були мобілізовані для роботи на Донбасі[1489]. 1953 р. один з партійних керівників Донбасу навіть із гордістю заявив, що робітничий клас Донбасу «українізовано»[1490]. Водночас така масова міграція на Донбас надала українським націоналістам рідкісну можливість посилити тут свою активність. 1951 р. МДБ (наступник довоєнного НКВС) скаржилось на неспроможність рекрутувати інформаторів серед численних українців Донбасу[1491]. Зрештою, багато західняків, наляканих тяжкими умовами життя й праці Донбасу, поверталися додому. Серед них була «значна кількість» озброєних підпільників-націоналістів[1492].
Сталін та його уряд боролися з озброєними українськими сепаратистами переважно в політично менш стабільній Західній Україні. Це була безкомпромісна війна, що призвела до багатьох тяжких жертв: лише з січня 1944 р. до червня 1945 р. серед націоналістів були вбиті в боях 93 166 чоловік, а серед совєтів — понад 10 000[1493]. Війна тривала ще кілька років. Греко-католицьке духівництво України було піддане масовим арештам, а 1946 р. цю церкву розпущено указом радянського уряду[1494]. 1946 р. радянські органи безпеки вбили старого українського більшовика О. Я. Шумського за спробу повернутися в Україну[1495].
Сепаратизм був підданий анафемі, Сталін жорстоко викорінював його, але водночас йому довелося примиритися з національними почуттями українців, які він експлуатував під час війни. Це примирення виявлялось і в поширенні «українізації» серед політичного керівництва України. 1940 р. частка українців у Центральному Комітеті комуністичної партії України становила 40 %, але невдовзі швидко збільшилася до 68,8 %[1496]. Так само кількість українців на з’їзді партії зросла з 55,4 % 1940 р. до 60,9 % 1949 р. і 66,2 % 1952 р.[1497]. Цю тенденцію помітно й в місцевому представництві[1498]. Основою нової української еліти, за Аміром Вейнером, стали ветерани, що легітимізували своє повоєнне домінування участю у війні. «Українізація» відбила перехід від держави, що «спиралася на клас, до держави, що спиралася на націю». Це збільшення національного представництва в органах влади допомогло новій еліті і «певним чином задовольнити українські національні почуття і протистояти русифікації». Однією фразою нову політику можна було б назвати «радянським українським націоналізмом»[1499].
Трохи інша тенденція, яку годі назвати несумісною з «радянським українським націоналізмом», виявилася в Східній Україні, зокрема й на Донбасі: це був розвиток місцевого патріотизму, або реґіоналізму. На думку Джона А. Армстронґа, населенню Східної України «імпонувала концепція місцевого децентралізованого врядуван- ня»[1500]. Невідомо, наскільки східний реґіоналізм хвилював Сталіна (і так заклопотаного Західною Україною). Це, звичайно ж, був один з наслідків війни, коли Україна жила без контролю Москви. Крім того, розвиток територіального патріотизму не обмежувався Україною. Певна незалежність, яку здобуло під час війни керівництво Ленінграда, прагнучи зберегти її й далі, дуже непокоїла Сталіна. Він рішуче боровся з нею і вже 1950 р. шість вищих ленінградських партійних керівників були знищені, понад 2000 чол. знято з партійних та урядових посад[1501]. Проте
Сталін уже не міг масово винищувати місцеве політичне керівництво, як наприкінці тридцятих років.
Ще одним помітним наслідком війни було релігійне відродження, яке начебто й посилювало й послаблювало правління Сталіна. Воно було особливо важливим у Донбасі, де неорганізовані релігійні групи здавна були не менш сильними, ніж організована церква.
Коли радянські війська визволили Донбас від німців, уряд не став закривати церкви, відкриті за окупації. (Дуже небагато священиків відступило з німцями). Ця толерантність привернула на радянський бік «значну частину духовенства»[1502]. Нових церков відкривали мало, але й наявних теж майже не закривали; атеїстичний уряд країни утворив спеціальну комісію, яка уважно стежила за діяльністю церков. Але при цьому уряд утримувався від прямих нападів. Наприклад, у Ворошиловградській області за час окупації відкрито 126 церков; 1944 р., після визволення, дозволено відкрити ще дві й зареєструвати в урядовій комісії. Кількість зареєстрованих церков 1947 р. збільшилася до 129, потім трохи зменшилася до 123 1949 р. і 120 1953 р.[1503].
Деякі священнослужителі вважали такий компроміс церкви з державою «зрадою православ’я» і «службою антихристу». Вони почали організовувати нелегальні секти й вести кочове життя[1504]. Дехто вдавав юродивого, наділеного божественним даром пророцтва. Цих людей репресували (арештовували, саджали у в’язниці, висилали)[1505]. 1951 р. у Ворошиловградській області однаково ще було чимало «мандрівних попів», які ходили від хати до хати, хрестили дітей, виконували поховальні обряди, освячували будинки Й КОЛОДЯЗІ[1506].
Вільний Донбас традиційно притягував релігійні меншини. В 1930-х роках їх нещадно репресувала радянська влада. Ще до початку війни були «цілковито знищені» всі сектантські організації на Вороідиловградщині [1507]°. Але сектанти стали майстрами нелегальної діяльності й відродилися за окупації. Після визволення багатьох керівників сект заарештували за начебто антирадянську діяльність.
В. В. Журавльов із Красного Лиману в 1945 р. сказав, що «Сталін правити країною не буде, його скоро вб’ють». Брат Сигута закликав баптистів Донбасу: «Помолімося за наших братів і сестер, що сидять у в’язницях за правду, за слово Боже»[1508]. У 1948—1950 рр. постійно повідомляли про розповсюдження «антирадянських листівок» релігійними організаціями Донбасу[1509]. Міліція конфісковувала та спалювала Біблії та псалтирі. Переслідування сектантів тривало принаймні до смерті Сталіна[1510]. Незважаючи на це, сектанти, а надто баптисти, мали міцні позиції на Донбасі. Робітники становили основну опору баптистських громад. Серед них траплялося багато ветеранів війни[1511].
Війна та її наслідки створили нові проблеми для радянського політичного керівництва, але одне тяжке питання не давало йому спокою ще з довоєнних часів: попри потужну службу безпеки, Сталін не міг точно визначити, наскільки сильні елементи, які негативно ставляться до його режиму[1512]. Це було слабке місце, властиве диктаторським режимам, що не допускали свободи вияву поглядів громадян. Сталін міг заспокоювати себе думкою, що докладні повідомлення служби безпеки про антирадянську активність перебільшені, що ці люди становлять незначну меншість, яку можна приборкати ув’язненням і стратами. Але інші рапорти доповідали про цілковиту апатію населення. Слова Лева Вахтіна, інженера, ув’язненого за співпрацю з фашистами в окупованому Донбасі, переконливо виражають цю апатію. Вахтін начебто вважав, що ще один такий катаклізм, як війна чи революція, не принесе країні нічого доброго. Гітлер замінив Сталіна, який потім знову замінив Гітлера: «Для нас історія — це безперервна послідовність пастою>[1513].
В недавньому інтерв’ю один житель Сталіне, відповідаючи на запитання, що думали люди про Сталіна та його врядування в повоєнному Донбасі, відповів, що в ті часи «всі жили подвійним життям»[1514]. Окільки елементи, які негативно ставилися до режиму, існували потай, підозрілість була дуже поширеною, і репресії ніколи не припинялися. Один житель Луганська, який хвалився своєю співпрацею з радянською службою безпеки в ті часи, доводив, що в післявоєнному Донбасі, коли він працював на шахті інженером та в адміністрації, не було політичних репресій. Але при цьому, каже він, всі хоч і мовчали про свої політичні погляди, але іноді виливали душі тим, кому довіряли. Він додав, що їх, звичайно, арештовували. Один випадок відбився особливо яскраво в його пам’яті. «Блискучого студента Петрова» в Донбаському гірничому інституті колега Смирнов звинуватив у тому, що одного разу він сказав товаришам (які вивчали «Сталінську національну політику»), що такого вчення як «Сталінська національна політика» немає, він усе списав із Леніна. Петров раптом зник. Згодом стало відомо, що його засуджено до десяти років ув’язнення[1515].
У суспільстві, в якому війна спричинила як об’єднання, так і розколи, Сталін шукав і знаходив союзників. Як пише Віра С. Дангем,
«примирення і врегулювання відбувалися тоді, коли мільйони страждали від Сталінової параної. Незважаючи на поширення терору, диктаторові треба було вирішити, чи здійснювати обіцянки, які він дав людям під час війни,— деякі прямо, а більшість — опосередковано. Розрив своєрідної воєнної домовленості з населенням був би ризикованою альтернативою. Замість цього режим вибрав спрямований на далеку перспективу середній шлях, який полягав у перетворенні воєнної домовленості з усім народом у домовленість із
N 129
деякими людьми».
Дангем назвала цей альянс «великою угодою», союзом з радянським середнім класом (партійними функціонерами, промисловим керівництвом, інженерами тощо), що спирався на матеріальні заохочення й соціальний престиж, гарантовані державою. «Велика угода», таким чином, «відображала обуржуазнення всієї системи». Іншими словами, «Сталін досягнув успіху там, де потерпів невдачу Микола Другий»[1516].
Аргументація Дангем, мабуть, потребує деяких пояснень: в «увесь народ» не входили певні національності. Під час війни цілі народи були депортовані на схід і на північ як потенційні «п’яті колони» чи задля покарання за поведінку окремих їхніх представників за окупації.
По війні Сталін зосередився на одній суспільній групі за начебто недостатню відданість Радянському Союзу — на євреях[1517]. Розпочалася сумнозвісна кампанія «проти безрідних космополітів». Сталін трактував євреїв як ворогів радянського народу, так само як його воєнні союзники стали тепер ворогами в холодній війні.
Довоєнна політика щодо євреїв змінилася на свою цілковиту протилежність. Під час війни Сталін дозволив радянським євреям організуватися, щоб мобілізувати їх для боротьби з агресором і мати підтримку міжнародної єврейської спільноти. Таким чином, 1942 р. сформовано Єврейський антифашистський комітет (ЄАК)[1518]. Комітетом керували визначні радянські євреї: Шломо Міхоелс, відомий єврейський актор, Шахне Епштейн, відомий журналіст, та Ісаак Фефер, радянський єврейський поет. Серед членів комітету був старий більшовик С. А. Лозовський, відомі письменники Ілля Еренбурґ та Василь Ґросман і навіть дружина Молотова Павлина Жемчужина. План Сталіна мав успіх. У Сполучених Штатах на заклик радянських євреїв про допомогу Радянському Союзу організовано 2230 єврейських комітетів[1519].
ЄАК невдовзі став репрезентувати інтереси радянських євреїв. Навіть під час війни ця роль ЄАК викликала підозру партійного керівництва[1520]. «Дії Міхоелса від імені всіх засланих євреїв не лише дратували Сталіна, а й змусили його запідозрити самого Міхоелса»[1521]. По війні, коли вже стало ясно, що Радянський Союз не отримає ніяких коштів на відбудову від західного єврейства і не може сподіватися на створення прорадянської єврейської держави в Палестині, ЄАК втратив важливість для Сталіна.
Сталіна глибоко занепокоїла одна подія. Коли Ґолда Меїр, посол у Москві новоствореного Ізраїлю, 1948 р. відвідала синагогу в Москві на свято Рош Хашана, вона повідомила, що її зустрів великий натовп московських євреїв. Вулиця, на якій стояла синагога,
«була заповнена людьми, що збилися, як сардини, сотні й сотні людей різного віку, солдати й офіцери Радянської армії, підлітки й немовлята на руках у батьків. Замість звичайних десь 2000 євреїв, які приходили в синагогу, нас чекав майже п’ятдесятитисячний натовп. Першу мить я не могла зрозуміти, що відбувається чи навіть хто це такі. А потім мені свінуло. Вони прийшли,— ці хороші, милі євреї,— щоб побути з нами, засвідчити своє почуття спорідненості і відсвяткувати створення держави Ізраїль. Я мало не знепритомніла. А натовп зростав навколо мене, простягував до мене руки, вигукував: „Яагиа Голда! Шалом, шалом“ — і плакав»16.
Це була безпрецедентна, спонтанна акція єврейської громади. Свідок цієї події Ісаак Фефер, колишній керівник САК, сказав своїй дружині: «Они нам этого никогда не простят»[1522]. Фефера невдовзі заарештували й розстріляли.
Хоча євреї Донбасу не виявляли такої активності, як московські, там теж не бракувало антисемітизму населення. В народній уяві євреї завжди належали до категорії найперших ворогів, а тут, уперше в радянській історії, їх офіційно оголошено ворогами, які діють у змові з імперіалізмом та сіонізмом. Суспільство нетерпимо ставилось до євреїв. Фрази, як-от «За що воював російський народ? За свободу жидів?», свідчили про антисемітизм на визволених територіях[1523]. У Ворошиловграді з 1945 р. євреї часто просили дозволу відкрити синагогу, але міська влада цього не дозволяла, бо, це, мовляв, буде «політично недоцільним»[1524]. Преса зумисно ігнорувала внесок євреїв у перемогу, посилаючись на єврейських дезертирів, злочинців та ін. На початку 1950-х років місцевих журналістів недвозначно проінструктували «не публікувати статей, що показують євреїв позитивно»[1525].
Навіть «антирадянські» ідеалістичні організації молоді в Сталіно, як-от «Демократична молодь Росії й України», були антисемітськими за своїм духом. 1949 р. кількох українських та російських робітників з цієї організації заарештовано в Сталіно за пропагування «активної боротьби з радянською владою за покращення життя робітничого класу». І. В. Солженко, один з робітників тресту «Ста- ліновугілля», двадцятирічний син робітника й ветерана війни, виступив проти уряду зі співчуття до своїх товаришів, які жили в злиднях: після закінчення війни вже минуло чотири роки, а їхні умови життя не поліпшилися. Згідно з міліційним рапортом, Солженко та його друзі вважали євреїв «несправедливим народом», що «живе... на шиї російського народу»[1526]. Цю організацію можна вважати звичайним «наслідком» тривалої історії антисемітизму в робітничому русі Донбасу[1527].
Побоювання Ісаака Фефера після демонстрації в честь Ґолди Меїр справдилися. Сталін звинуватив євреїв у «космополітизмі» та «сіонізмі» й недостатній лояльності до самого Сталіна та його уряду. Всі євреї стали «безрідними космополітами» та «сіоністами». Сталін підтримував цю антикосмополітичну кампанію тому, що вважав її засобом скасування післявоєнної відкритості радянського суспільства зовнішньому СВІТОВІ[1528].
Уже в січні 1948 р. Сталін знищив лідера САК Міхоел- са, зімітувавши нещасний випадок. 1948 р. Сталін заарештував решту проводирів САК (зокрема Жемчужину, дружину Молотова), а сам САК розпустив як «антирадянську організацію, що співпрацювала з іноземними розвідками». Євреїв почали повсюди арештовувати. На Донбасі служба безпеки «активно» викривала «групи єврейської національності, колишніх троцькістів». При цьому служба безпеки Сталіно 1951 р. скаржилась, що «в нас по цій лінії роботи майже немає кваліфікованої агентури», бо саму службу почистили від єврейства[1529]. 1952 р. п’ятнадцять лідерів САК були віддані під суд за сфабрикованими звинуваченнями в шпигунстві на користь інших держав та націоналістичній діяльності. З них тринадцятьох, зокрема Фефера і Лозовського, засуджено до розстрілу. їх страчено невдовзі після суду[1530].
Після суду над ними в січні 1953 р. з’явилося повідомлення про викриття терористичної групи лікарів, більшість із яких — євреї. Групу відомих лікарів, які працювали в Кремлівській лікарні, звинуватили у шпигунстві та вбивстві радянських урядовців, зокрема А. А. Жданова та А. С. Щербакова[1531]. Люди боялися, що настає новий великий терор і що всіх євреїв депортують до Сибіру[1532].
Повідомлення про «змову лікарів» офіційно заохотило антисемітизм. Наприклад, міліція зі Сталіно доповідала про «погромні настрої» в місті: «Євреї сидять на шиї в народу, паразити, працювати не хочуть, треба їх душити». Вибійник Базік із шахти «Кочегарка» заявив, що всіх євреїв треба бити[1533]. В середній школі № 22 в Макіївці п’ятикласники побили школярку-єврейку Розенберґ і переслідували ще одну, Кайфман, називаючи її «жидівкою». Вчителька Бріно не змогла вести урок, бо кілька учнів увесь час обзивали її «жидівкою». Однак у середній школі № 1 в Горлівці, де двоє хлопців хотіли побити однокласника Ґольденберга, інші заступилися за нього[1534]. Були випадки, коли пацієнти відмовлялися лікуватись у лікарів- євреїв, батьки не дозволяли їм робити щеплення своїм дітям. В Алчевську пацієнти побили єврейських лікарів палицями [1535]°. В Костянтинівні люди запитували, чому євреїв не депортували, як татар і німців[1536]. Інженер І. А. Вітен- бурґ на заводі ім. Кірова в Макіївці не міг працювати через «страшний антисемітизм»[1537].
Багато євреїв протестували проти залякувань. Як відзначив Конєв, люди стали сміливішими під час війни. Наприклад, коли на науковій конференції в лікарні № З Горлівки зачитали повідомлення про арешт кремлівських лікарів, єврейка Ф. Д. Остромухова «демонстративно покинула аудиторію»[1538]. Сталін тероризував євреїв, але за вікном уже був не 1937 чи 1938 p., коли люди були надто залякані, щоб боротися. Принаймні партія добре витримала напад Сталіна. Ветерани війни, які становили більшість у партії, змогли захистити себе, покликаючись на участь у війні[1539]. На думку Т. Г. Ригбі, «євреї й далі нормально існували в КПРС, незважаючи на мінливу долю радянської єврейської спільноти в повоєнні роки»[1540].
Після Сталіна
Хоча це й не стало безпосередньо очевидним для всіх, але смерть Сталіна в березні 1953 р. врятувала життя багатьом. Спершу євреї, скажімо, в Сталіно боялися, що після смерті вождя прокотиться хвиля погромів: коли майбутній дисидент Анатолій Щаранський (він виріс у Сталіно) повернувся додому того дня, коли оголосили про смерть Сталіна, він побачив, що його мати плаче, і «тільки згодом зрозумів справжню причину її сліз: вона боялася погромів»:
«Раніше того дня мама побувала на міській площі [в Сталіно], де люди звичайно збиралися послухати новини. Мама з жахом побачила, як якийсь чоловік підійшов до старої єврейки, вдарив її по обличчю і закричав: „Проклята єврейка! Ти вбила нашого Сталіна й тепер плачеш?“ Ніхто її не захистив, а мені з братом ще довго не дозволяли виходити з дому»[1541].
Натомість батька Щаранського, ветерана війни, смерть Сталіна втішила. Щаранський згадував, що його батько казав синам, що Сталін «убив багатьох безневинних людей» і переслідував євреїв: «„Нам дуже поталанило, що цей страшний різник помер“. Тато попередив нас, щоб ми нікому цього не говорили»[1542].
Попри це, люди плакали за диктатором. Під час недавніх інтерв’ю, проведених у Луганську й Донецьку, всі засвідчили, що, здавалось, усе місто плаче, почувши новину про його смерть. Один чоловік сказав, що він злякався, бо не знав, що трапиться з ним і з країною без Сталіна[1543]. Інший, який побував на примусових роботах у Німеччині, казав, що «було жаль, бо звикли до його влади»[1544]. А одна жінка, яка 1953 р. була школяркою, згадує: «Ми [діти] були дуже задоволені, бо мали іще один вихідний»[1545].
Проблема десталінізацїї Донбасу потребує цілої монографії. Однак кількох сторінок про постсталінські часи буде достатньо для закінчення цієї розповіді про свободу й терор у Донбасі.
1956 р. славнозвісна «закрита доповідь» Хрущова про Сталінові злочини і повстання у Східній Європі спричинила набагато масовішу й відвертішу, ніж раніше, критику режиму. М. Сковренко, робітник шахти ім. Ілліча в Кадіївці, за повідомленням, відкрито сказав товаришам у зв’язку з Угорською революцією, що «там явно відновлять західну демократію, тобто таку, як в Америці, де люди мають цілковиту свободу». Луганський перукар Н. Ф. Дуденко, як зазначено в доносі, сказав, що «це початок кінця соціалістичної системи. Це добре, що угорці повстали. Хай б’ють комуністів. За угорцями підуть інші». Г. А. Рингель, робітник заводу ім. Вороши- лова в Луганську, виголосив цілу промову перед гуртом робітників:
«Радянська влада нахабно обманює увесь світ. Адже в Угорщині повстали робітники й селяни проти комунізму й борються проти соціалістичного суспільства, бо робітники й селяни відчули на собі комуністичне ярмо. Угорці до приходу Рад до їхньої країни жили добре, а коли їм Радянський Союз приніс демократію в країну, то ця демократія довела угорський народ до жебрацтва й руїни».
Населення Донбасу отримувало інформацію, слухаючи Бі-Бі-Сі. Характерно, що в рапортах виступи, як-от подані вище, тепер характеризували як «негативні погляди», а не як «контрреволюційну агітацію»[1546].
Як уже зазначалося, післявоєнна відбудова Донбасу притягувала до вільного степу багато людей. Населення Донбасу зростало швидше, ніж будь-де. 1945 р. населення Сталінської області становило 1 998 000 чол., а до 1959 р. зросло більш ніж удвічі — до 4 262 000 чол. За цей самий період населення Ворошиловградської (Луганської) області також збільшилося майже вдвічі: з 1 244 000 чол. до 2 452 000 чол. Населення України (без Криму) зростало повільніше, збільшившись на 49 відсотків[1547]. Люди, яким було нікуди подітися, шукали щастя в Донбасі. Так сталося і з батьком Анатолія Щаранського, який не міг працювати в Одесі через запроваджену там квоту євреїв, йому сказали йти на Донбас: «Пошукай щастя в Сталіно». Він із сім’єю переїхав до Сталіно 1947 р.[1548]. Багато ідеалістично настроєної молоді також подалося в Донбас, щоб допомогти в його відбудові й розвитку. Олексій Нікітін із Брянська — один з таких прикладів: «Люблячи працювати з механізмами та інструментами, Нікітін зрозумів, що його непереборно тягне до Донецька й на шахти»[1549]. Але умови, в яких доводилося жити, рано чи пізно зводили нанівець увесь ентузіазм. 1957 р. керівник управління КДБ по Сталінській області С. А. Лукін попереджав, що ця ідеалістична молодь із «патріотичними намірами» вдавалася до «злочинів», зокрема й антирадянської діяльності в Донбасі[1550]. У травні—червні 1957 р. невдоволена молодь вчинила бунти в кількох поселеннях Донбасу[1551].
Таке повстання відбулося в червні 1957 р. в Хрестівці (тепер Кіровськ), Харцизького району, Сталінської області. Одного дня у вибої загинув шахтар. Домовини потрібних розмірів не було, тому покійника довелося зігнути, щоб помістити в малу. Шахтаря поховали в робочому одязі. Адміністрація шахти пропила гроші, які мали виділити на одяг і поховання. Вона скористалася з похорону, поставила лави й почала продавати накрадені в шахті речі людям, що зібралися на похорон. У той час, коли понад двадцять тисяч молоді жило в переповнених бараках, ще однієї смерті було досить, щоб спричинити бунт. Міліція заарештувала одного московського комсомольця, який помер у в’язниці. Коли стало відомо, що міліція забила його до смерті, молодь Хрестівки, серед якої були й комсомольці, захопила місто. Жінки зруйнували місцевий відділ міліції. Дехто захопив і переховав зброю. Декілька сот повстанців озброїлись залізними прутами. Міліційну підмогу, надіслану з Харцизька, кількатисячний натовп відбив. Потім надіслали роту вояків, які почали стріляти по людях. Тридцять осіб, серед них і жінки, були поранені. Молодь потурбувалася про поранених, зупинила автомашини й наказала відвезти жертви до лікарні. Зрештою триста чоловік були віддані під суд. їх звинуватили в організації «контрреволюційного заколоту»[1552].
Серед бунтівників було багато «людей, висланих із Західної України», та колишніх «контрреволюціонерів». Начебто лідер повстання двадцятитрирічний Борис Луговий боровся й за ґратами: його звинуватили в створенні у в’язниці української «націоналістичної організації» й засудили до додаткового терміну[1553]. Після цього бунту КДБ ліквідував ще кілька «антирадянських» організацій молоді в Донбасі[1554]. Найвідомішим був «Реалістичний робітничий гурток демократів», начебто організований вісімнадцятирічним слюсарем зі Сталіне Є. Г. Дониченком. За словами керівника управління КДБ по Сталінській області Лукіна, Дониченко, наслухавшись антирадянських західних передач, вирішив організувати групу молоді, коли зрозумів, що в Радянському Союзі немає демократії[1555]. Група розповсюджувала антиурядові листівки в багатьох містах Донбасу; Дониченко сміливо надсилав листи до Москви, переконуючи уряд звільнити політичних в’язнів[1556].
Донбас, як і раніше, приваблював багато сектантів. Типовою є справа М. М. Левчука із Петровського району Сталіно. 1954 р. цього дев’ятнадцятирічного п’ятдесятни- ка призвали до армії. Через релігійні переконання Левчук відмовився скласти присягу. Його ув’язнили за «антира- дянську» поведінку. За добру поведінку у в’язниці 1956 р. Левчука звільнено. Працюючи бригадиром на шахті № 4/21, він і далі поширював релігійні погляди. Налякавши місцеве управління КДБ, у березні 1957 р. Левчук спромігся стати депутатом районної ради[1557]. 1961 р. понад двадцять відсотків новонароджених у Луганській області були охрещені. 1980 р. цей відсоток навіть збільшився: «майже третина новонароджених»[1558].
Але вільний степ був ще й краєм, де цькували та переслідували. Надто ж діставалося баптистам «за те, що вони не визнають проповідників, присланих від атеїста, державного уповноваженого, а хочуть своїх». У січні 1946 р. місцева влада віддала під суд кількох баптистів у Микитівні (Донецька область). Одним зі звинувачених був «Базбей, батько дев’яти дітей, гірник, який ніколи не отримував ніякої допомоги від шахткому саме через те, що був баптистом». Міліція натиснула на одну з його дочок і змусила її свідчити проти батька. Однак на суді вона відмовилася від свідчень проти свого батька: «Слідчий сам диктував мені, що треба казати». А Женя Хлопоніна закінчила свій виступ такими словами:
«Замість того, щоб іти в кіно або на танці, я читала Біблію й молилась. І за це ви забираєте в мене свободу. Так, бути на волі — велике щастя, але бути вільним від гріха — ще більше. Ленін казав: лише в Туреччині та Росії збереглися такі ганебні явища, як переслідування за релігію. В Туреччині я не була, не знаю, а в Росії—як бачите...»
Хлопоніну уривають. «Підсудні сприйняли вироки (від трьох до п’яти років у таборах) з радістю й помолилися»[1559].
Щодо офіційного антисемітизму, то після смерті Сталіна він став менш помітним. Хоча Донбас у повоєнні роки приваблював багатьох євреїв, загальна кількість їх (через голокост) усе одно була меншою, ніж до війни: кількість їх у Донецькій (Сталінській) області зменшилася з 65 556 чол. 1939 р. до 42 501 чол. 1959 p.; єврейське населення Луганської (Ворошиловградської) області зменшилося за цей період з 19 949 чол. до 13 939 чол.[1560]. Проте на побутовому рівні антисемітизм і далі існував.
Дуже повчальне те, що пережив у Сталіно Анатолій Щаранський:
«Донецьк був містом, яке давало можливість безкарно виражати властиву росіянам підозру й ненависть до євреїв, що походили з віри, що євреї — вбивці Ісуса і нерозкаяні єретики. Момент прозріння для Анатолія настав у сімнадцять років (1965 p.), коли кілька хлопців, яких він вважав друзями, побили його. Ще через рік його найкращий друг назвав його „брудним жидом“... Другий випадок був тяжким для нього, бо його так назвала дуже близька людина. Це було цілковите прозріння: в одну мить Анатолій зрозумів, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — не
• 176
його ДІМ».
На Донбасі, як і в інших регіонах, навіть тепер можна почути прихований антисемітизм у приватних розмовах 11. 1994 p., коли євреї з батьківщини Джона Г’юза відвідали Донецьк і привезли з собою медичне обладнання й гуманітарну допомогу, двоє мешканців міста гукало їм: «Жиди, забирайтеся геть!» — і кидали в гостей картоплини[1561].
Українське питання в Донбасі також не зникло внаслідок русифікації Донбасу в повоєнні роки. Як помітив Юрій Сльозкін, існувала принципова суперечність між риторикою й сутпо радянської національної політики[1562]. Хоча радянська влада визнавала незмінність національних особливостей, вона ніколи не переставала запроваджувати русифікацію. В 1960-х роках ця двозначність спонукала М. В. Янковського та M. І. Павлюченка, двох шахтарів
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 24 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |