Добре ілюструє народне сприйняття образу ворога лист робітника Петрова, написаний в Артемівську 25 травня 1937 р. (його підписали ще чотирнадцять чоловік) і адресований (номінальному) главі держави М. І. Калі- ніну:
«Михаил Иванович, сообщаю я Вам, что у нас в Арте- мовске сейчас что-то ужасное творится, исключают из партии пачками старых большевиков. Кто троцкист— секретарь горпарткома Копычин, к-рый сам крал все, что возможно. Обстановку ему навезли. Златкин и Эскин весь жилстрой вытащили ему и Ольховскому, председателю горсовета. Копытин и О. ездили в село, и, чтобы проводить там собрание, они устраивали пьянку и оргии. За что были представлены Макагон, Головко и Костов к высшей награде за то, что они крали все, как муку, масло, сало, птицу, и доставляли Копытину, а те, которых надо было представить к награде,— тех он исключал, и вот теперь их поссылали. Это справедливо? У нас сняты с партии и сосланы по заданию Копытина как Плотников, Еране- нко, Рычков, Абрамов, Рабинович и много еще. Это партийцы, жертвы Копытина троцкиста, который насиловал девушек да устраивал пьянку, почему-то ему ничего. Рабочие требуют, чтобы вы проснулись и посмотрели, что здесь творится. Здесь гнездо троцкистов, которое не открыто. Как может быть открыто, когда нач-к наш НКВД делал так, как ему говорил Копытин? Разве это допустимо, чтобы Шелученко вместо того, чтобы следить за Копытиным, как он исключает, он сам ему помогал, жертв у нас сейчас очень много безвинных».
Петров запитує, чи допустимо знущатися з більшовиків у «робітничій республіці», і пише далі:
«Я вам сейчас приведу пример, сколько у нас сейчас есть троцкистов: Сахронов, Зоз, Борщов, Лагерь, Ольховский, Куроедов Иван, Передерников Андрей, Ткачев, Копытин, Стасикевич, Энтин, Жаркий, Ветков, Бурьян, Селезнев, Зубрицкий, Орлик, Зелекман, Максименко, Пыслинко, Онищенко и очень много, я знаю, но их не забирают и не сажают, п.ч. они нужны, чтобы съедали старых верных большевиков. Я писал Петровскому, но результата нет. А тех, что посажали и поссылали напрасно, семьи их поразоряли и обнищали. Разве это допустимо? Значит, пусть безвинные страдают, а предатели наши расхаживают. Почему вы не пошлете сюда человека, чтобы здесь действительно раскрыть гнездо? В горсовете ОСО работал Ярошенко и работу наладил, а теперь в горсовете ОСО бардак завели и развал и ничего. Это допустимо? А кто работал честно, то поверили предателям и все равно их сослали. Это не вредительство? Почему не заглянуть, что здесь творят вредители? Земля стонет, что посажали верных вояк, а наши предатели расхаживают. Почему это так? Надо разбираться, а у нас не разбирают, п. ч. и в областном суде есть, наверное, изменники. И нет никому дела. Мы, рабочие, просим, чтобы здесь открыть заразу эту и искоренить, а напрасно наши рабочие, что воевали, пусть не страдают. Это все мерзавец-троцкист Копы- тин пусть ответит и выдаст своих троцкистов, ему нет места у нас в рабочей республике. Разве мы, большевики, за то воевали, чтобы нас сейчас сажали, а враги
расхаживали».
Досить імовірно, що Копитін й інші корумповані чиновники, енкаведист Шелюченко та судді згодом були репресовані, проте інформації про їхні долі немає. Хоч би що означало слово «троцькіст» у свідомості Петрова та тих, хто підписував з ним листа, воно майже збігалося з термінами «ворог» і «зрадник». Стару концепцію «класового ворога» ще використовували, але вже не так часто, як раніше. Образ ворога став класово нейтральним і демонізо- ваним, уже не мав на собі відбитка Марксової спадщини. Не випадково, що «вина» ворога народу поширювалась і на всю його сім’ю, родичів[1160]. Визначення провини за спорідненістю було дуже зручним інструментом, що давав змогу брати заручниками членів сім’ї, якщо ворог відмовлявся капітулювати. Але й капітуляція звинуваченого вкрай рідко щадила його родичів.
За секретними даними НКВС, 1934 р. віддано під суд за «контрреволюційну діяльність» 78 999 осіб. Ця кількість 1935 р. швидко зросла до 267 076 чол., 1936 р. зросла, але вже повільніше, до 274 670 чол., а 1937 р. знову підскочила аж до 790 665 чол., 1938 р. зменшилася до 554 258 чол., 1939 р. ще впала до 63 889 чол. Кількість смертних вироків у ці роки була такою[1161]:
Рік | Кількість |
2 056 | |
1 229 | |
1 118 | |
353 074 | |
328 618 | |
2 552 |
В Україні у 1937—1938 рр. заарештовано 267 579 осіб і 122 237 засуджено до розстрілу[1162]. В Сталінській області було щонайменше 33 774 політичні справи, більшість' із них у 1937—1938 рр.[1163]. Якщо врахувати, що деякі справи стосуються кількох людей, то отримуємо кількість репресованих 40 000—50 000 чол.[1164]. У Ворошиловградській області було близько 40 000 справ[1165]. Скільки людей розстріляно на Донбасі, невідомо, хоча один місцевий історик підрахував, що лише у Сталінській області розстріляно близько 27—ЗО тисяч чоловік[1166]. Можливо, ці дані трохи завищені. Але, як свідчить інше дослідження, в Одесі в 1937—1938 рр. розстріляно 74,2 відсотка репресованих[1167]. Якщо це співвідношення можна застосувати до Донбасу, то наведені вище цифри видаються цілком вірогідними. Попередня й неповна перевірка даних показує, що в Сталінській області в 1937—1938 рр. 9 367 страт здійснено тільки серед трьох національних меншин — німців, поляків і греків[1168]. Застосувавши цей коефіцієнт до кількості репресій у Ворошиловградській області, отримуємо 50 000 розстрілів в українському Донбасі.
Але навряд чи ці цифри арештів та смертних вироків всеохопні. Багато справ з областей було переслано до Москви та Києва, що значно перешкоджає збору статистичних даних.
Якщо наші обрахунки більш-менш правильні, то можна з великою часткою вірогідності сказати, що Донбасу (Сталінській та Ворошиловградській областям) дісталося лиха більше, ніж іншим регіонам України: на Донбас припадає майже одна третина всіх страчених в Україні, тоді як 1937 р. на Донбасі проживало лише трохи більше 16 відсотків українського населення. До того ж тут не враховано кількість жертв репресій у російській частині Донбасу.
Терор на Донбасі міг бути ще жорстокішим, враховуючи значну кількість втікачів із сумнівним політичним минулим, які тут проживали. Багато втікачів змінювали ім’я та прізвище, приховували чи розривали родинні зв’язки. Саме це трохи пом’якшило терор: родичів «ворогів народу» часто репресовували, а на Донбасі розшукати їх було нелегкою справою. Багато донеччан вірило, що Москва взагалі винищила б їх усіх, якби не загроза цілковитої руїни промисловості[1169]. Навіть у найтяжчі часи Донбас, здається, зберігав елементи колишньої свободи вільного степу.
Як уже зазначалося в цьому розділі, певні групи населення зазнали більшого терору, ніж інші: партійні й урядові функціонери, люди, що колись належали до інших партій, крім більшовицької, інженерно-промислові кадри, етнічні меншини, інтелігенція, духовенство[1170]. Чоловіків репресували значно частіше, ніж жінок[1171].
Народних спалахів антисемітизму, принаймні на Донбасі, в цей період не зареєстровано. Зважаючи на стійкі національні упередження, це досить дивно. Це не означає, що євреїв не репресували, й серед моїх даних є багато згадок про репресованих євреїв. Дуже багато євреїв було, напевне, серед репресованих інженерно-керівних кадрів. Чимало євреїв займали на Донбасі відповідальні посади, отож брак належної техніки безпеки на робочих місцях, а також стахановський рух «призвели до виникнення щирої ненависті до євреїв і комуністів»[1172]. Незважаючи на це, погромів чи випадків насильства не зафіксовано. Можливо, це ще один доказ того, що «полюванням на ворогів» керували з єдиного центру. Але й тут є білі плями. В декого склалося враження, що, порівняно з масштабами всенародного людомору, євреї постраждали значно менше, ніж інші національності. Це створило в населення хибну підозру, що на євреїв падає тягар відповідальності за тортури і смерть невинних у катівнях НКВС[1173].
Ті, хто займав відповідальні посади, були репресовані також непропорційно. Та все ж основна маса «ворогів народу» — це найзвичайнісінькі люди, сам народ [1174] . Попередній аналіз свідчить, що безпартійні становили значну більшість репресованих (78,3 відсотка в Сталінській області, 95 відсотків у Ворошиловградській); понад половину репресованих (53,7 % і 66,4 % у відповідних областях) — робітники й селяни (колгоспни-
|
Малюнок 6.5. Розкопки масового поховання в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. З фондів Донецького краєзнавчого музею.
ки)[1175] Тепер знайдено масові поховання розстріляних — тисячі безіменних останків в одному лише Донецьку [1176].
Люди жили в злиднях. Хлопчик, батька якого заарештували в Маріуполі, у відчаї писав вдові В. І. Леніна до Москви в грудні 1937 p.:
«Бабушка Крупская за что я так мучиюсь с своим братом 10 ти месичным Папу за брала Н.К.В.Д. незнаем за что сидит уже 3 месица не извесно за что Мама бо-
Малюнок 6.6. Черепи жертв терору 1937—1938 років, викопані в Рутченкові. Донецьк, 1989 р. З фондів Донецького краєзнавчого музею. |
льна лежит в больньци помажите моєму горю Мама моя восьпитовалась в дед доме не ужели и мы должны рости в деддоме и у нас есть Папа и Мама котрые должны нас вопитать сами.
Вова Козлов
Мой адрес: г. Мариуполь, село — Володарское.
4 квартал Олада С. И. для в.к.
Папа мой сидит г. Мариуполь»[1177].
Вова Козлов навіть забув зазначити батькове ім’я. Цей лист — один із десятків тисяч, які отримувала Крупська. Вона не мала аніякої влади. Навіть невідомо, чи цей лист взагалі До неї дійшов. Принаймні ніхто нічого не зробив. Лист простолоклали до архіву.
Одного разу, переглядаючи список на розстріл, Сталін сказав:
«Кто будет помнить через десять — двадцать лет всех этих негодяев? Никто. Кто помнит теперь имена бояр, которых убрал Грозный? Никто... Народ должен знать: он убирает своих врагов. В конце концов, каждый получил то, что заслужил». Молотов відповів: «Народ понимает, Иосиф Виссарионович, понимает и поддерживает»2 °. Через десять років, критикуючи Івана Грозного в розмові з Сергієм Ейзенштейном і Мико-. лою Черкасовим, Сталін, мабуть, виправдовував себе: «Иван Грозный был очень жестоким. Показывать, что он был жестоким, можно. Но нужно показать, почему нужно быть жестоким. Одна из ошибок Ивана Грозного в том, что он недорезал пять крупных феодальных семейств. Если он эти пять семейств уничтожил бы, то вообще не было бы Смутного времени. А Иван Грозный кого-нибудь казнил и потом долго каялся и молился. Бог ему в этом деле мешал. Нужно было быть еще решительнее»[1178].
Бог явно не завадив Сталіну бути рішучішим, ніж Іван Грозний.
Розділ 7 ВІЙНА
Гітлер вважав Донбас із його покладами корисних копалин важливим стратегічним регіоном, необхідним йому для війни. Окупація Донбасу в 1941—1942 рр., що запанувала після жорстокого радянського терору, своїми звірствами не поступалася йому. А коли німці відступили, радянська влада знову взялася до терору. Проте для тих, хто жив на окупованій території, війна запропонувала нові політичні альтернативи. Крім комуністичної (радянської) та нацистської (німецької) ідеологій, на політичній сцені Донбасу з’явилася ще й третя альтернатива — український націоналізм. Однак Донбас не приймав її беззастережно. Деякі націоналісти, послані гуртувати Донбас і прихиляти його до національної справи, самі ставали прихильниками концепції демократичної держави. Щоправда, під час війни, коли не могло бути й мови про нейтралітет, усі політичні альтернативи були небезпечними.
Привид війни
Бездяавний радянсько-німецький договір був шлюбом із розрахунку. У серпні 1939 р. в Кремлі після підписання пакту Молотова—Рібентропа Сталін виголосив тост за Кагановича, тодішнього народного комісара транспорту. Як і Сталін, Йоахим фон Рібентроп також підійшов до Кагановича і цокнувся з ним... Єврей Катано- вич, звісно, втішався цією витівкою. Після бенкету Сталін сказав Кагановичу: «Треба виграти час»[1179].
Для багатьох це зближення було несподіванкою, шоком, дехто називав його навіть зрадою. Адже перед тим Сталін вигубив сотні тисяч людей за вигадане шпигунство на користь нацистської Німеччини і Японії. А тепер Сталін із Гітлером — партнери. Антифашистська пропаганда, зокрема й на Донбасі, припинилася[1180]. Газета «Социа- листический Донбасе», наприклад, передрукувала статтю з «Правди» за 24 серпня 1939 р. про пакт 26 серпня, але вмістила її не на першій, а на другій сторінці, без будь- яких коментарів.
Цілком можна було б запитати, хто ж насправді був ворогом народу, хоча, здається, в ті часи люди, за всіма свідченнями, навряд чи могли відкрито поставити таке запитання. Принаймні Сталіну та його кліці було б щонайменше незручно спонукати народ цікавитися цим. Полювання на «ворогів народу» (хоч би що означав цей термін) усе ж тривало, хоча й відчутно послабшало. Головною турботою Сталіна, як побачимо далі, стало відновлення порядку й дисципліни.
Загроза зі Сходу відчутно ослабла: Японія взялася поширювати свої володіння на південь, а не на північ, коштом СРСР. Весняний договір 1941 р. про ненапад із Японією був благословенням для Сталіна. Сталін був такий задоволений і так хотів, щоб Японія дотримувалась договору, що навіть завдав собі клопоту провести японського міністра закордонних справ Мацуоку на вокзал. Така люб’язність здивувала всіх присутніх. Сталін начебто сказав Мацуоку, що вони обоє — азіати. Потім він обійняв німецького посла Шуленберґа і сказав військовому аташе
Гансу Кребсу: «Ми з вами будемо друзями, хоч би що там сталося»[1181].
У серпні 1940 р. Сталіну, нарешті, вдалося знищити свого найнебезпечнішого ворога — Троцького. Сталін увесь час боявся, що Троцький повернеться як політик, надто ж у разі війни, навіть якщо це означатиме союз із дияволом.
Натомість із посиленням загрози війни навіть найлютіші вороги більшовизму стали вбачати в особі Сталіна впливового політика. Явне ототожнення Сталіна з Росією і російськими державними міркуваннями роззброїло багатьох його противників. Нечувану сталінську жорстокість стали сприймати як вияв характеру непохитного захисника державних інтересів Росії. Примирення політичних емігрантів із радянською Росією розпочалося ще в 1920-х роках. Тепер, коли саме існування Росії (Радянського Союзу) було під загрозою, Сталіна сприймали як захисника рідної землі. Один із найяскравіших прикладів цього зближення — Павло Мілюков, колишній кадетський лідер і один із найлютіших ворогів більшовизму, який визнав радянську Росію, коли почалася війна[1182].
Але Сталін, напевне, запитував себе, чи воюватиме за нього народ. Укладення пакту Рібентропа—Молотова спричинило дезорієнтацію і цинізм серед солдатів. Польська операція 1939 р. дала радянським солдатам можливість побачити інше, «буржуазне», суспільство, і вони гарячково металися по крамницях, скуповуючи «другорядні товари у великих кількостях: будильники, скатертини, жіноче взуття»[1183]. В тилу ситуація була не кращою. Наприклад, у Слов’янську на час польської операції двоє солдатів, що мали охороняти наготоване до відправки спорядження, зникли разом із тим спорядженням. їх більше ніколи не бачили[1184].
Червона армія вела Зимову війну із Фінляндією (листопад 1939—березень 1940 р.), але не дуже вдало. По війні армія була реорганізована, в ній знову запровадили традиційну систему військових звань. Були запроваджені й суворі дисциплінарні стягнення, однак армійське командування сумнівалося, що вони будуть ефективні. Ще були свіжі згадки про великий терор, тому військове командування опинилося між двома крайнощами: з одного боку, терор спонукав їх сумніватися в необхідності застосування дисциплінарних стягнень; з другого — командири всіх рівнів самі боялися репресій за недостатню вимогливість і тому карали всіх підряд[1185].
І в цивільному житті, й у військовому драконівські правила стали нормою. В грудні 1938 р. був запроваджений закон про звільнення з роботи в разі трьох порушень чи запізнень. 1939 р. ввели трудові книжки для контролю робочої сили. В червні 1940 р. скасовано колись украй розхвалене досягнення радянської влади — семигодинний робочий день: без будь-якої компенсації його подовжили до восьми годин. Мало того, робітників тепер міцно прив’язували до робочого місця: їм суворо забороняли кидати роботу без дозволу, порушення заборони карали дво- або чотирирічним ув’язненням. Запізнення без дозволу теж становило злочин, і за нього карали, даючи до шести місяців виправних робіт®. Мовби цього було мало,— невдовзі з’явилися нові закони, утвердивши ще суворіші покарання за дрібні порушення[1186].
Згідно з твердженням народного комісара озброєнь, цих заходів вимагали «комісари промисловості», які не були спроможні контролювати рух робочої сили й підтримувати належну трудову дисципліну. Великий терор породив протилежний від сподіваного ефект, бо керівні кадри зовсім не мали авторитету серед робітництва. Сталін, як згадує Б. JI. Ванников, тодішній народний комісар озброєнь, неохоче погодився з новим законом[1187]. Сталін розумів, що жертви, яких він вимагав від робітництва, не могли бути популярними[1188].
Справді, ці закони накинули населенню, що вже тривалий час боролося за виживання у надзвичайно важких умовах праці й побуту. Молотов згодом згадував, що уряд вимагав «колосальних жертв — від робітників і селян». Люди бідували, всі ресурси витрачалися на підготовку до війни, не дозволяли навіть будувати житло. Робочий день був подовжений, а робітників міцно закріпили за їхніми робочими місцями. Селянам за працю платили дуже мало, бо платити не було чим[1189].
Володимир Богдан згадує, що в кінці тридцятих серед робітництва Донбасу
«кишіли хвороби. Санітарні умови були просто жахливі: не було навіть туалетів. Харчі постачали з перебоями, а взимку фруктів та овочів взагалі не було. Цинга, рахіт та інші хвороби, спричинені нестачею вітамінів, косили дітей сотнями й тисячами. Наташа, моя молодша сестра, підхопйла імпетіго й два тижні лежала вкрита гнояками і crpynaagnjla щастя, ця зараза обминула інших членів сім’ї. П’ятдесятивідсотковий рівень виживання вважали за нормальний для більшості сімей»[1190].
Жили у злиднях. У сусідки В. Богдана Катерини Рихіної було четверо дітей. Жили без батька, Катерина працювала на шахті. Двоє маленьких дівчаток, Зоя і Марія,
«страшенно любили бути в центрі уваги і мали талант приходити гратися якраз у ті оселі, де саме лаштувалися обідати. Звісно, дещо перепадало і їм. їх натренував у цьому „мистецтві“ дванадцятирічний брат Ілько, який сам був мастаком у таких справах. Цей хлопчина був уособленням виживанця. Він вимінював, позичав, залякував, крав, купував — вдавався до всього, аби лиш допомогти сім’ї вижити,— і не почував жодних докорів сумління. Моя мати, як і багато хто ще, не раз була свідком його шахрайства. Як і інші, він крав моркву й редиску з городу нашої сусідки, старої Євдокії, прямо з-під її носа, хоча вона постійно стерегла свій город. Спостерігаючи збоку, моя мати казала, що ця боротьба за виживання водночас і розважає, і розриває серце»[1191].
Життя жіноцтва на Донбасі було особливо важким. До школи № 20 у Сталіно учень Фалін завжди приходив нечупарним. Учитель викликав його матір до школи. Фаліна сказала, що в неї шестеро дітей і робота, тому немає часу доглянути всіх. Вчитель запитав: «Навіщо було плодити стількох дітей і пускати у світ жебракувати?» Фаліна відповіла, що вже мала дванадцять абортів (принаймні частину— нелегальних, бо 1936 р. їх заборонили). На це вчитель сказав їй, що краще б вона ще робила аборти[1192].
Зі зростанням витрат на військові потреби погіршувалося продовольче постачання. Це теж не сприяло зміцненню трудової дисципліни. У квітні 1940 р., незадовго до запровадження «червневого закону», комісар вугільної промисловості Бахрушев скаржився уряду на нерегулярне постачання Донбасу, що викликало збої в роботі. Від січня майже не було вермішелі, круп, борошна і білого хліба. В багатьох робітничих сім’ях не було хліба. У їдальні шахти № 5 в Артемівську за основну страву був чай. Бахрушев справедливо попереджав уряд, що така ситуація створює «нездоровий настрій серед робітників»[1193]. Перебуваючи на Донбасі, Бахрушев засипав Москву телеграмами, вимагаючи коштів (адже шахтарі іноді довго не отримували платні), підтримки технікою і матеріалами[1194].
«Червневий закон» спустошив усю країну. Один уважний іноземний спостерігач у Москві записав:
«Керівництво підприємств було в паніці від страху. Кількість засуджених зростала до астрономічних цифр... Ці випадки [порушення законодавства про працю] стали посідати таке визначальне місце в житті кожного громадянина СРСР, що люди нічого іншого вже не помічали. Поразка Франції, повітряна війна за Англію, окупація держав Балтії і перетворення їх на радянські республіки, анексія Бессарабії та Північної Буковини — значення цього всього блідло порівняно з боротьбою проти тих, хто ухилявся від роботи, проти так званих ледарів і підривних елементів»[1195].
Боячись спізнитися, люди ще поночі вибігали на вулицю, питаючи в перехожих, котра година[1196]. Те саме відбувалося і в Донбасі.
Лише за «червневим законом» Сталінський обласний суд розглянув 12 150 справ за два місяці. При розгляді цих справ 1049 робітників були ув’язнені, а 7440 — послані на виправні роботи з двадцятий’ятивідсотковим зниженням зарплати[1197]. Тисячі наземних робітників змушені були, відбуваючи покарання, працювати під землею[1198]. Це не могло позитивно вплинути на одвічну проблему Донбасу — дотримання правил безпеки. Невідомо, скільки людей покарано в Донбасі від червня 1940 р. По всій країні з червня 1940 до червня 1941 р. три мільйони осіб (приблизно 8 % працездатного населення) були віддані під суд; із них півмільйона — ув’язнені[1199].
За будь-яким стандартом, це були масові репресії. Деякі дослідники вважають, а особливо переконливо це доводить Доналд Фіпцер, що керівники, судді й прокурори часто вступали в змову, щоб обійти цей нелюдський закон[1200]. І тогочасна преса, й матеріали архівів містять достатньо доказів на користь цієї думки[1201]. Постійно відчуваючи нестачу робочої сили, промисловість не могла дозволити собі втрачати людей через дрібні порушення. (H. М. Іванцова, член майбутньої підпільної групи в Краснодоні «Молода гвардія», згадувала, що її батька, заступника директора шахти № 1-біс, заарештували у вересні 1940 р. за те, що він захищав робітників, які спізнилися. Його засудили на два роки примусових робіт на заводі у Ворошиловграді. Потім його перевели іще кудись. Іванцова свого батька більше ніколи не бачила)[1202]. Керівникам, суддям і прокурорам, як і військовим командирам, доводилося страхувати себе від можливих репресій. Батько Іванцової був поблажливим, але інші керівники карали всіх підряд, щоб не бути звинуваченими у «гнилому лібералізмі». Часто деякі керівники кидалися з однієї крайності в другу, і це характерна риса людей, що займають відповідальні посади, проте бояться відповідальності[1203]. В архівах і пресі достатньо доказів, що зловживання влади стало звичайним явищем. У серпні 1940 р. на шахті ім. Дзержинського в Дзержинську директор Трофимов віддав під суд машиніста Старовойтова за порушення трудової дисципліни. Старовойтов у цей час перебував у лікарні. Проте його однаково засудили до року ув’язнення. Коли він одужав і повернувся на роботу, його заарештували й посадили до в’язниці. На тій самій шахті одному вибійнику дали відгул через хворобу його дружини. Він, виклопотавши дозвіл, ще два дні не виходив на роботу, щоб поховати її. Незважаючи на це, суд ухвалив ув’язнити його на чотири місяці[1204]. Таких випадків безліч[1205].
Унаслідок «червневого закону» 1940 р. значна кількість робітників, схильних до міграції, стала бойкотувати Донбас, що значно зменшило приплив робочої сили з традиційних джерел — України й Росії. У другій половині 1940 р., порівняно з першою, приплив робочої сили зменшився втричі[1206]. Донбас украй потребував робітників. Зіткнувшись із бойкотом традиційних реґіонів-постачальни- ків, керівництво Донбасу перенесло свою увагу на щойно приєднані землі. В другій половині 1940 р. 38 тисяч чоловік прибуло на Донбас із Бессарабії та Північної Буковини. Багато з них нерозуміли російської мови і тому часто ставали жертвами «червневого закону» 1940 р. З 13 032 осіб, про яких є інформація, 3238 були покарані за порушення «червневого закону», з них 2076 отримали різні терміни ув’язнення. Керівники часто не могли пояснити новачкам правила техніки безпеки, через що аварії, в тому числі й зі смертельними випадками, стали серед них непоодиноким явищем[1207]. Таким було «хрещення вогнем» для нових громадян Радянського Союзу.
Тисячам нових робітників із Західної України на Донбасі жилося не краще[1208]. З 1933 р. західних українців підозрювали, звичайно, через їхнє походження, і загинуло їх через те без числа-ліку. Тепер же вони, як і жителі Буковини та Бес- сарабії, були потрібні для роботи на Донбасі. НКВС уважно стежив за новоприбулими, боячись впливу українських націоналістів. (Міліція Донбасу й далі репресовувала українців, хоча вже обачніше, ніж три—чотири роки тому. Наприклад, давнього жителя Макіївки, вчителя Арсена Погорілого, який завжди був лояльним до сталінізму і підтримував смертну кару для «ворогів народу» аж до свого арешту 1940 p., звинуватили в належності до Спілки визволення України (СВУ) і носінні вишиванки)[1209]. Як і їхні брати по нещастю з Бессарабії та Північної Буковини, західні українці скоро відчули на собі всю жорстокість і брутальність життя на Донбасі. «Після першої хвилі добровольців приплив робочої сили [на Донбас із Західної України] припинився, і невдовзі вуличний фольклор уже глузував із цих людей: „Гопса-са-са до Донбаса, а з Донбаса на голаса“»[1210].
Хоч би що повідомляла преса про схвальне ставлення робітників до «червневого закону» 1940 р., цей закон їх не тішив. Шахтар Боговолов із шахти № 8 у Горлівці начебто відверто сказав: «У кінці квітня підвищили норми видобутку, в середині травня — ціни на продукти, а в червні подовжили робочий день. Це обличчя нашого керівництва. Вони такі самі капіталісти, як і ті, що були до 1917 року»34. Можливо, ця фраза була сфабрикована. Навіть якщо так, інформатори добре знали, що хоче почути влада. Вожді розуміли, що новий закон жорстокий, а тому наперед чекали появи таких думок серед населення.
Людність стереглася виявляти своє ставлення до політики, однак існує чимало доказів поширення антиурядових настроїв. Люди співали про пакт Рібентропа—Молотова, через який в них забирали більшу частину продуктів, які вивозили до Німеччини:
|
Україна хліборобна, Німцю хліба дала, А сама голодна35.
Гал *ущева, чий батько був шофером Я. С. Гугеля (колишнього директора Азовсталі) і був репресований разом із ним 1937 p., пригадувала, як співала в ті часи хвалебну пісню про Сталіна в шкільному хорі. Вдома вона проспівала пісню матері (яка вижила, змінивши ім’я та прізвище). Мати зблідла і сказала: «Ніколи не співай про Сталіна. Він погубив твого батька. Погубив і наше з тобою життя»36.
Сталінський терор не сприяв підготовці країни до війни. Не допоміг і пакт Рібентропа—Молотова. «Ворогів народу» і далі заарештовували й багатьох розстрілювали. Не може бути, щоб люди тієї пори не ставили собі запитання, якщо не прилюдно, то бодай приватно, хто ж насправді ті «вороги народу», якщо це вже не німецькі шпигуни? Сталін публічно ніколи не відповідав на це делікатне запитання. І все ж причиною репресій було те, що вороги народу — не патріоти, а зрадники. Взагалі для Ста лін а й більшовицької партії уявлення про патріотизм становило неабиякі труднощі. Наприклад, під час «політичної дискусії» за десять днів до війни з Німеччиною, офіцер НКВС, комуніст Шатілов із Краснодона на запитання про більшовиків та імперіалістичну війну 1914 р. відповів: «Більшовики підтримували війну»[1211]. В доносі зазначено, що такі твердження свідчать про неосвіченість деяких комуністів. Шатілов не дуже помилявся: не всі більшовики були проти війни. Хоча цілком можливо, що запитання було провокаційним і Шатілов намагався таким чином захиститись. Якби він сказав правду, його могли б звинуватити в пропагуванні пораженства, але не царської Росії, а сталінської.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 19 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
