Відновлення старого режиму означало не лише денаціоналізацію націоналізованої промисловості[437], а й терор. У Несвєтаї на Дону, наприклад, у перший день битви, 18 травня 1918 р., німці схопили і розстріляли сорок п’ять
|
Малюнок 3.3. Група німецьких офіцерів з адміністрацією Юзів- ського металургійного заводу, 1918 р. Донецький краєзнавчий музей.
шахтарів[438]. В Олександрівську-Грушевському шахтарів масово розстрілювали чи кидали в шахти[439]. В цьому шахтарському містечку, де згодом відбувався Шахтинський судовий процес, у громадянській війні загинуло від восьми до десяти тисяч робітників[440].
Символом реставрації було масштабне поновлення жорстоких тілесних покарань, до яких вдавалися антибільшовицькі сили, зокрема й колишні власники шахт і заводів[441]. У Юзівці, наприклад, люди Скоропадського дали
|
Війна, революція та громадянська війна |
Малюнок 3.4. Червоноґвардійці після битви під станцією Моро- зівка, 1918 (1919?) р. На лівому транспаранті напис: «Пролетарі всіх країн, єднайтеся! Нехай живе свобода, братерство, рівність! Нехай живе...» ЦДКФФА, од. зб. 0-10951. 0-10951. |
по двадцять п’ять і більше ударів шомполами сорока політично неблагонадійним робітникам; один робітник помер унаслідок цієї екзекуції[442]. Робітників Горлівки, які почали страйк, оголосили зрадниками і засікли до смерті[443]. Жінки також зазнавали тілесних покарань[444]. Однак на терор часто відповідали терором. У різних місцях ан- тибільшовики один за одним безслідно зникали, або їх знаходили мертвими[445].
Старий режим реставрували й у селах. Німецькі війська та прибічники Скоропадського карали селян за те,
що вони захопили поміщицькі землі й маєтки[446]. Німецькі поселенці, які багато натерпілися під час Першої світової війни, а потім від політики нового режиму, бо мали більш-менш великі земельні ділянки, активно допомагали німецьким військам[447]. Греки, що, як і німці, здебільшого мали великі ділянки і були багатші, ніж українські та російські селяни, також не були друзями радянської влади[448].
Насильство та жорстокість політичної помсти злякали навіть керівництво шахт; вони боялися, що шахтарі масово почнуть іти з шахт[449]. їх побоювання справдилися: багато шахтарів утікали з шахт від голоду та знущань[450]. Шахтарі Донбасу «то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від’їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники». Цей рух був таким масовим, що його назвали «великим переселенням народів»[451].
Згідно з одним повідомленням, внаслідок цього кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 000 чол. у березні до 78 239 у жовтні 1918 р., тобто за сім місяців спад становив 64 відсотки[452]. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8910 тисяч тонн 1918 р.[453].
Через катастрофічну нестачу робочої сили адміністрація була змушена силоміць витягувати непокірних робітників з їхніх будинків і бараків ш. Однак керівництво часто не платило зарплатню. Страйки вибухали всюди. Наприклад, на Софіївському вугільному родовищі 24 вересня 1918 р. відбувся стихійний страйк через заробіток за серпень. Того дня очолюваній меншовиками профспілці вдалося вмовити страйкарів припинити акцію, але наступного дня страйк поновився. Адміністрація пообіцяла виплатити заборгованість до 28 вересня, і профспілка закликала робітників припинити страйк. Однак обіцянка не була виконана, і шахтарі знову застрайкували[454]. «Упродовж усього літа 1918 року стихійні страйки були масовим явищем»[455]. На подив більшовиків, відновлений «капіталістичний» режим, незважаючи на хвилі страйків і матеріальну скруту, в якій жили шахтарі Донбасу, зміг підвищити продуктивність праці[456]. Робоча сила, що залишилася, складалася переважно зі «старих» (тобто кваліфікованих) робітників із сім’ями, які викладалися до останнього, щоб прогодувати сім’ю. Така ситуація повторилася й 1919 р. за денікінського режиму[457]. Здивовані більшовики, напевно, гадали, кому ж у такому разі належать політичні симпатії донбаських робітників.
Громадянська війна ускладнювалася інтервенцією капіталістичних держав, що прагнули ліквідувати нову владу. Передусім країни Антанти, які все ще перебували у стані війни з Німеччиною, хотіли знову втягти Росію у війну, скинувши більшовицький уряд. Ці країни були глибоко занепокоєні виникненням відкрито антикапіталістичної сили на світовій арені. Адже нова влада націоналізувала іноземні підприємства без компенсації і анулювала зовнішні борги. Франція, наприклад, яка багато вклала в південну промислову зону загалом і в Донбас зокрема, мала всі підстави прагнути повернути цю територію[458].
Під перехресним вогнем. Помста
Капітуляція Німеччини наприкінці війни восени 1918 р. ослабила владу Скоропадського в Україні, що спиралася на німецькі збройні сили. З 1918 р. (коли Скоропадського скинули соціалістична й націоналістична Директорія) до середини 1919 р. (коли майже ввесь Донбас опинився в руках А. І. Денікіна та його Добровольчої армії), Донбас знову став сценою запеклої війни та класової помсти. В Макіївці заворушення «почалися знову невдовзі після відступу німців», і «чотири довгі місяці» люди жили «серед постійного гуркоту пострілів»[459]. Білі переслідували робітників тільки тому, що вони були робітниками[460]. Наприклад, у грудні 1918 року в Юзівці за наказом генерала С. В. Денисова повісили кожного десятого заарештованого робітника. Упродовж багатьох днів сотні тіл висіли на головних вулицях; всіх інших робітників відшмагали[461]. В січні 1919 року в Єнакієвому, Горлівці та Щербинівці вбили понад п’ятсот робітників; інших повісили на центральних вулицях міст і залишили на шибеницях на кілька днів. Це повторювалося щоразу, коли приходили білі[462]. В Україні захоплених у полон червоно- ґвардійців примушували копати собі могили перед тим, як розстріляти їх. У відомій пісні тих часів сказано:
К ним подошел молодой генерал:
— Теперь, я надеюсь, поймете:
Вы землю просили, я землю вам дам,
А волю на небе найдете![463]
Багатьом робітникам, які були налякані білим терором, вдалося втекти з відступом червоних. У квітні 1919 р., наприклад, сорок тисяч робітників (очевидно, з сім’ями) залишили Юзівку разом із солдатами Червоної армії[464]. Ті, що зосталися, стали жертвами жахливого терору. Часто, погрожуючи зброєю, їх забирали до Добровольчої армії. Непокірних жорстоко били[465]. У травні 1919 р. загони козацького генерала А. Г. Шкуро схопили в Юзівці «багатьох полонених — червоних і махновців» і повісили всіх заарештованих комуністів[466].
З Денікіним знову повернулися колишні хазяї. Цього разу вони критикували українських націоналістів, Скоро
падського і Симона Петлюру (голови Директорії), з яким раніше успішно співпрацювали. Лише про Добровольчу армію та її командира генерала Денікіна вони говорили, що «ми маємо ту національну силу, яка... приведе до відродження і створення Єдиної і Великої Росії»[467]. До Юзів- ки з Добровольчою армією повернувся колишній директор Новоросійської компанії Адам Свіцин і відновив до- лютневі порядки[468]. Як і 1918 р., часто застосовували публічні тілесні покарання. Часто жертв піддавали покаранням, які існували ще до 1905 р., на базарах та міських площах, щоб усі це бачили[469]. Білі вдавалися до тілесних покарань, бо вважали, що шахтарі були «надто озлобленим і аморальним елементом, з грубими інстинктами, що анітрохи не цінував ані своє, ані чуже життя»[470]. Як і в попередні часи, таке жорстоке ставлення викликало гнів робітників. Коли, наприклад, під час знаменитого Шахтинського процесу 1928 р. звинуватили Олександра Некрасова, робітник В. Р. Саксонов написав прокурору, що 1919 р., за білих, Некрасов працював на Парамоновських шахтах і бив та ображав робітників. З його вини тринадцять заарештованих робітників засікли до смерті[471].
Цього разу колишні власники заводів та шахт не так були зацікавлені у підвищенні своїх прибутків, як жадали помсти[472]. Робітників нещадно експлуатували за будь- якої можливості, і «нерідко в Єнакієвому, Кадіївці та інших районах»[473] люди помирали від голоду чи епідемій.
Спійманих солдатів Червоної армії, яким пощастило уникнути розстрілу чи шибениці, використовували як рабів. Наприклад, у Новоросійській компанії в Юзівці, де у вересні 1919 р. працювало 1406 солдатів, кожного дня ховали десять — шістнадцять тіл. До грудня вижило лише 458 із 1406 червоних[474]. В Олександрівську-Грушевському половина населення була вражена тифом. Медичної допомоги не надавали, хворих не ізолювали, й епідемія невпинно поширювалася. Смертність досягла 20 відсотків, вдаривши найсильніше по віковій групі від тридцяти п’яти до сорока років[475]. У різних місцях виникали відчайдушні стихійні страйки[476]. Проте, як і в 1914—1917 pp., страйкарям погрожували (і карали їх за участь у страйках) мобілізацією на фронт, внаслідок чого страйковий рух був обмеженіший за Денікіна, ніж за Скоропадського[477]. Проти білих організовували і збройні повстання, але їх жорстоко придушували[478].
Білі виправдовували свій терор помстою. Наприклад, полковник Дроздовський, який діяв на Дону та Кубані, заявив, що «ми живемо в жахливий час, коли людина перетворюється на тварину. Ці знахабнілі хулігани розуміють лише один закон: око за око, зуб за зуб. Але я б запропонував два ока за одне око і всі зуби за один зуб»[479].
Червоний терор був не менш диким, ніж білий. Особливо це виявлялося на козацьких землях на сході Дон-
|
Малюнок 3.5. Похорон шахтарів у Юзівці, вбитих денікінськи- ми військами, 1919 р. ЦДКФФА, од. зб. 0-53773.
Війна, революція та громадянська війна |
|
Малюнок 3.6. Тіла в’язнів, отруєних денікінськими військами перед відступом з м. Артемівська (Бахмута), 1919 р. Тіла, крім того, покалічені й почасти оголені. ЦДКФФА, од. зб. 0-8596.
басу. Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевих жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували[480]. В Луганську ЧК (радянська таємна поліція) розстріляла всіх колишніх офіцерів, знайдених у місті[481]. Інженерів та техніків били робітники. Коли білі відступили, робітники напали навіть на тих інженерів та техніків, які прихильно ставилися до радянського уряду, пояснюючи це тим, що настав час розплати[482]. Значна кількість
людей трагічно загинула[483]. Радянська влада також загалом не довіряла фахівцям, багато з яких були пов’язані з білими[484]. У грудні 1919 р. половина фахівців утекла з Донбасу з розбитими білими[485].
У Каменську, що на схід від Луганська, «багато тіл лежали на вулицях по кілька днів, аж поки їх прибрали». Один свідок розповів таку жахливу історію:
«Одного дня повсталі червоні козаки і шахтарі-чер- воноґвардійці витягли місцевого губернатора — отамана — з домівки і порубали шаблями на вулиці, разом із кількома схопленими білими офіцерами. Серед них був полковник „Кровопивця“ [який бив своїх денщиків]. Офіцерам випала страшна смерть. Один із них, вродливий, ставний, сильний, із чорним волоссям і гордовитим обличчям, намагався закрити голову руками, але його зап’ястки розрубали навпіл. Упавши обличчям на землю, офіцер кричав, розмахуючи обрубаними зап’ястками; він наче плив у власній крові, змішаній із дорожною курявою. Отаман сидів, притулившись спиною до похиленого тину перед своєю хатою. Він притискав свої широкі долоні з розчепіреними товстими пальцями до розрізаних грудей, немов бажаючи втримати душу в понівеченому тілі. Очі на блідому обличчі з густими вусами були широко відкриті. Сльози рікою лилися з них і стікали по вусах. Обличчя полковника „Кровопивці“ було кривавим місивом, рот, розсічений ударом навскіс, наче жахливо посміхався. Один козак вилаявся: „Так ти смієшся, сучий сину“,— і сильно вдарив його прикладом рушниці. Після цього удару полковник почав іржати, як кінь.
— Добийте їх! — викрикнув хтось із натовпу.
У відповідь почулося: “Замовкни, брудна псино! Хочеш, щоб і тебе так покарали? Вони будуть відхаркувати, поки не вихаркають усю кров, що з нас випили. Затямив?»[486]
Коли білі повернулися, вони схопили близько двох сотень червоних козаків та шахтарів-червоноґвардійців. Деякі скоро померли, «бо їхнкетатеві органи повільно стискали дротом, щоб примусити їх виказати своїх керівників». Білі розстрілювали кожного п’ятого зі схоплених червоних. Розправи приваблювали натовпи людей:
«Спільну могилу вже вирили самі засуджені. Вона була довга як траншея, але не дуже глибока й неширока. Під верхнім шаром ґрунту була яскраво-жовта глина, і купа цієї глини лежала з іншого боку могили. Після дощу глина була липка і важка, і в деяких місцях у могилу стікали струмки жовтої води.
Панувала незвичайна тиша, яку порушували лише постріли рушниць розстрільної команди. Здавалося, наче і виконавці вироку, і засуджені були приречені на якусь брудну й нудну роботу і поспішали якнайшвидше покінчити з нею. Коли надходила його черга, кожен засуджений швидко, по-солдатському роздягався і, поклавши складені речі на землю, йшов у заношеній, брудній білизні до свого останнього притулку, намагаючись не вступити босими ногами в холодні дощові калюжі. На краю могили дехто говорив щось пошепки, і ніхто не знав, чи то було останнє прокляття чи остання молитва. Дехто по-православному хрестився, а потім усі швидко падали в могилу»“[487].
Інших забивали «товстими металевими шомполами, якими звичайно чистили рушниці. Після кількох таких ударів спина засудженого ставала схожою на січене м’ясо, і після покарання побитих знімали з лавки непритомними чи мертвими»[488].
Друзі і вороги
Шахтарі Донбасу не були сліпими послідовниками червоних. Наприклад, у травні 1919 р. в Юзівці, до того, як більшовики увійшли в місто, робітники зібралися і ухвалили постанову, що, якщо більшовики виявлятимуть неповагу до церкви і священиків, вони піднімуть бунт. Резолюцію вручили більшовикам, і церква та священики були врятовані[489].
Масовий український націоналістичний рух, здається, обминув Донбас. Справа не в тому, що націоналістичні групи мали слабку підтримку. Як засвідчили вибори до двох Установчих зборів, вони мали значну підтримку мас, особливо селян, і такі люди, як поет Володимир Сосюра, брали участь у цьому русі як новобранці[490]. Однак націоналістам не вдалося організувати своїх прихильників. Селяни піднімали повстання проти своїх ворогів і розходилися по домівках, щойно закінчувався бій[491]. За свідченням одного українця, що жив на Донбасі, такі слова, як Верховна Рада чи Скоропадський, там навіть не згадували[492]. Селянські прагнення землі і свободи були сильніші, ніж поклик українського націоналізму, цього витвору інтелігенції. Прагнення народу виявлялися здебільшого у формі озброєних виступів проти червоних, білих, німців, Скоропадського та Петлюри. Ці виступи були новочасним гайдамацтвом (боротьбою степових повстанців), бо гайдамаків століттями прославляли в Україні, особливо в степу, за опір «кожному можливому завойовнику»[493]. Озброєні загони, як і їхні попередники козаки, поводилися як найманці, приєднуючись то до одного, то до іншого табору, залежно від ситуації, і здійснювали такий самий терор, як червоні і білі[494].
Найпомітнішим серед них був рух Махна. Важливо не те, чи були його послідовники анархістами, а те, що вони підтримували своїх проводирів у боротьбі з усіма чужинцями. Рух сформували козацькі традиції незалежності і свободи[495]. Ось ці слова, що їх приписують Махну, привабили багатьох послідовників:
«Геть будь-яку владу... щоб ми могли мати те, чого хочемо. Вбивайте євреїв, які п’ють нашу кров. Убивайте генералів, які хочуть встановити те, що вони називають законом і порядком. Убивайте землевласників, які відбирають у нас наше, і вбивайте всіх комуністів, які примусять нас поділитися з містами. Коли ми вб’ємо чимало, ми поділимо землю, і тоді ми наказуватимемо містам, що вони мають віддати нам, а ми зможемо давати обіцянки про те, що ми в обмін даватимемо їм»[496].
Радянські загони, що реквізували зерно, стали основною мішенню терору. «Сотні і тисячі продпрацівни- ків» стали жертвами селян та махновців[497]. (Так само як і вояки Добровольчої армії, які часто грабували міста та села). Іноді ще з живих жертв здирали шкіру[498]. Коли махновців переслідували, їх переховували селяни, які вважали російськомовного українця Махна своїм рятівником[499].
У Махна були послідовники й серед робітників[500]. За словами тогочасних спостерігачів, він мав таку популярність, що навіть деякі організації більшовицької партії в Гришиному та Юзівці були «заражені... махновщиною»[501]. Чимало сучасників просто не могли зрозуміти, кому служив Махно[502]. Багато інших бандитських груп теж ловили і вбивали комуністів. (Тому червоний терор проти махновців та їхніх прихильників був особливо жорстоким)[503]. За словами одного українця, який жив на Донбасі, ці озброєні загони не обкрадали людей і мали народну підтримку[504].
Однак вони вчиняли антиєврейські погроми. Так само як і білі, українські націоналісти та червоні. (На Дону жертвами такого терору стали калмики)[505]. Погроми на півдні під час громадянської війни були найкриваві- шими за всю сучасну історію. Вони почалися 1917 p., тривали 1918 р. і досягли найбільшого розмаху 1919 p., на який припадає пік громадянської війни. Погроми вчиняли всі, зокрема і Червона армія під проводом єврея Лева Троцького[506], і вояки Махна, чиїм близьким товаришем був єврей В. Волін (Ейхенбаум)[507]. За останніми розсекреченими даними про Троцького, він категорично відмовлявся стати командиром Червоної армії, бо був євреєм, але зрештою Ленін переконав його. 1923 р. Троцький заявив, що йому не слід було приймати командування Червоною армією, бо в критичні моменти громадянської війни агітація білих — «На чолі Червоної армії стоїть єврей» — збивала з пантелику[508]. Загалом такі заклики, як «Бий жидів — рятуй Росію», «Ради, але без жидів», «Смерть євреям і комуністам!» та «Геть з України жидів та кацапів!», використовували залежно від потреб бандитів[509]. Кількість загиблих євреїв в Україні та Білорусії з 1917 до 1921 року оцінюють у 180 000—200 000 чоловік[510].
Як і під час попередніх погромів, на Донбасі в громадянську війну було менше погромів, і вони були не такі масові, як у західних регіонах країни, де були численніші і сконцентрованіші єврейські громади. Однак щонайменше двадцять чотири погроми зафіксовано в Луганську, Юзівці, Гришиному, Єнакієвому та інших містах Донбасу: шість учинили вояки Денікіна і вісімнадцять — «банди», як-от махновці[511].
Звичайно, зберігся і традиційний образ ворога. Можна посперечатися з твердженням Петера Кенеза, мовляв, «євреї чекали приходу Добровольчої армії з великими надіями» (більшість євреїв були ремісниками і крамарями, які страждали від більшовицької політики, спрямованої проти торгівлі)[512]. Генрі Абрамсон стверджує, що серед українських євреїв найпопулярнішими були сіоністські партії[513]. Однак євреїв убивали, бо багато білих були переконані, що більшовизм — єврейська змова; вони підозрювали євреїв у прихильності до більшовиків і вважали євреїв буржуями, хоч якими бідними вони були насправді.
Більшовицькі вожді та радянський уряд, почасти з метою захистити пригноблених євреїв та зупинити антисемітизм, намагалися вибудувати новий образ ворога: контрреволюціонерів усякої масті під загальною назвою класових ворогів, шкідників і саботажників. «Влада зверталася до населення із закликом бити ворога і доносити на нього. Щоправда, ці заклики до шпигунства супроводилися водночас і відповідними погрозами: «Будь-яке недонесення,— проголошував наказ голови надзвичайного воєнно-революційного трибуналу Донецького басейну П’ятакова,— трактуватимуть як злочин, спрямований проти революції, і каратимуть за нього з усією суворістю законів воєнно-революційного часу»[514]. Вже 1917 р. слова «саботаж» та «саботажник» стали провідними в політичному дискурсі Петрограда[515]. 1919 р. ці терміни замінили антисемітизм, ставши закликом до цькування політичних цапів розгрішення:
«Раніше, ще за царя, казали, що „винні євреї“, а тепер, коли наша система погана, кажуть, що «винні саботажники». Звичайно, саботаж — це злочин, але ма-
?45
ленькі вади — це наслідок неправильної системи.
Таке розуміння саботажу стало набагато вигіднішим з погляду політики після громадянської війни, коли вороги зазнали воєнної поразки (розділ 4).
Деякі робітники були вірними і відважними солдатами Добровольчої армії. Донбаські шахтарі, набрані з Горлів- ки, наприклад, були найкращими, патріотичними солдатами, які боролися «за Росію»: білі «цінували їх... на вагу золота»[516]. Однак, як признавалися білі, шахтарі Донбасу загалом були не на їхньому боці[517]. На Донбасі робітники протестували проти панування білих, виколюючи очі на портретах Шкуро, Мамонтова та інших генералів[518]. По суті, від самого початку білі програли боротьбу за підтримку робітників і, усвідомивши цей програш, вважали робітників ворогами. Це різко контрастує з тим, як старанно білі дбали про залучення селянства до своїх політичних
• 249
СОЮЗНИКІВ.
Звичайно, пошуки політичної ідентичності серед шахтарів Донбасу були складні й проблематичні. Робітники та селяни лише почасти сприйняли більшовицьку ідеологію, про що свідчать спостереження французького католицького єпископа, отця Неве, зроблені в Макіївці 1919 р. і наведені його біографами:
«Чотири чи п’ять православних священиків втекли з Макіївки, залишивши тільки одного старого священика, якого до церкви і додому супроводила група жінок, рішуче настроєних захищати його. З другого боку, о. Неве бачив багатьох червоноґвардійців, які відкрито заходили до його церкви і молилися, і він знову ж був змушений признатися, що нелегко зрозуміти душу святої Росії».
Отець Неве далі зауважив, можливо, з оптимізмом:
«Господарі завжди погано ставились до цього бідолашного народу, не довіряли йому, зневажали і експлуатували його. Ніхто ніколи не намагався прислужитися йому чи виявити до нього якусь доброту. Того дня, коли ці люди побачать таких черниць, як наші сестри з монастиря Успіння Богородиці, які добровільно працюють серед хворих злидарів, вони будуть уже на півдорозі до католицької церкви»[519].
Хоч як намагалися більшовики «прислужитися їм чи виявити до них якусь доброту», політичний процес 1917 p., розглянутий вище, був сигналом для більшовиків, що їхні справи кепські.
У воєнних умовах деякі соціальні тріщини були залатані, але з’явилися інші. Примусові заходи радянської влади та Червоної армії мали сильний негативний політичний вплив. Як і білі, Червона армія грабувала, конфіскувала та вбивала[520]. Червона армія також силою рекрутувала цивільних. У травні 1919 р., наприклад, «підрозділи 8-ї та 13-ї армій на Донбасі провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Вони захопили шахти і, погрожуючи зброєю, просто забрали всіх шахтарів до сорока років». Скарги стурбованих місцевих рад Ленін не прийняв із воєнних причин[521]. В інших місцях Червона армія брала в облогу села і мобілізо- вувала чоловіків. Такі мобілізації не давали бажаного результату: декому вдавалося сховатися, а інші згодом ставали дезертирами[522]. Про татар казали, що вони особливо ненадійні, оскільки перебігали весь час від червоних до білих і навпаки[523]. У травні 1919 р. лише в Лисичансь- ко-Бахмутсько-Куп’янському районі різні групи дезертирів налічували від тридцяти до сорока тисяч чоловік— вони не рухалися до радянської півночі, але й не хотіли приєднуватися до Добровольчої армії. Казали, що вони були надзвичайно «ворожо настроєні проти комісарів, комуністів та євреїв»[524].
Висновки
Населення Донбасу зазнало великих втрат під час громадянської війни. У грудні 1919 року більшовики говорили, що «цей економічний центр радянської республіки» «став тепер цвинтарем донецьких шахтарів і металістів»[525]. Журнал шахтарської профспілки привітав своїх членів з їхньою відважною боротьбою:
«У середовищі гірників не було того глибокого падіння, тієї розпусти, що виявлялася в лавах пролетаріату інших галузей виробництва, не оминаючи й передових металістів. У басейні не знали навіть, що таке „кі- рстовщина“.
Темний, неотесаний шахтар із честю вийшов із випробування у ці похмурі для пролетаріату Півдня Росії дні. За винятком декількох рідкісних випадків доброзичливого ставлення до влади з боку окремих робітників чи груп робітників, гірники в масі, після короткочасного занепадницького настрою, виявляли опозиційне ставлення до панування добро-
вольцш».
Потім, несподівано, коли білі пішли, а червоні повернулися, вісімдесят тисяч шахтарів Донбасу, які залишилися, потрапили під критику більшовицької партії:
«Із пролетаріату все найкраще пішло в Росію, пішло до Червоної армії, повернулося небагато. Залишилися ті, хто пов’язаний сім’єю, приватною власністю, бо є чимало тих, які мають будиночки при шахті, при заводі й залишаються там. Вони психологічно розбиті, сидять без роботи, вдаються до дрібної спекуляції, і це зрозуміло, тому що їсти хочеться. їхня пролетарська свідомість, і без того невисока, зараз цілком розчавлена»[526].
Шахтарям навіть говорили, що на Донбасі робітничий клас перетворився на махновщину і що пролетаріату не існує[527]. Деякі робітники справді приєднувалися до Мах- на. Однак така зневага більшовицької партії була свідченням майбутніх проблем, у яких звинувачували «декласований пролетаріат»[528]. Громадянська війна зблизила більшовиків та шахтарів у їхній боротьбі проти спільних ворогів. Із закінченням війни настав не мирний, а неспокійний час. У роки повоєнної економічної кризи шахтарі Донбасу постійно вдавалися до страйків, а «велике переселення народів» не можна було стримати[529].
Однак, здавалося, в докорах більшовиків криється не- висловлена підозра партії щодо політичної відданості тих, хто залишився під владою білих. (Крім того, деякі робітники колись утікали з радянської півночі на Донбас, де правили білі. Притік людей, налаштованих проти більшовиків, за словами однієї з білих газет, «оздоровив настрій робітників» на шахтах)[530]. Звісно, цю підозру не висловлювали прямо, але для партії було б абсурдно беззастережно вірити у відданість робітників. Вона боялася, що постійні зміни влади, тобто наявність політичних альтернатив, ослабили готовність населення підтримати радянську владу[531]. Реставрація старого режиму під час громадянської війни відрізняла Донбас від інших промислових центрів Росії. Громадянська війна дала робітникам Донбасу політичний вибір, якого не мали робітники Москви чи Петрограда. І хоча війна об’єднала більшовиків і робітників проти спільних ворогів, більшовики й далі ставилися з підозрою до робітників. Шахтарів, які залишилися і працювали на Донбасі, підозрювали у прихильності, якщо не в співпраці з білими та озброєними загонами. Як сказав український більшовицький вождь у грудні 1919 р., в Україні, де не раз змінювалася влада, «існує глибока недовіра до будь-якої влади»[532]. Такі самі підозри виникатимуть у радянської влади й до людей, які жили під німецькою окупацією під час Другої світової війни. Хай там як, більшовикам не подобалося, що багато робітників вирішили залишитися і навіть дуже продуктивно працювали за панування білих.
Дата добавления: 2015-08-27; просмотров: 26 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |
