Суспільно-політична модернізація незалежних держав тропічної Африки.

Ознаки демократичних змін в Африці з’явилися на початку 90-х років. Упродовж 1991-1994 рр. у 12 країнах континенту відбулися демократичні вибори. З одного боку, причиною цих змін став розпад СРСР та притінення ідеологічно вмотивованої підтримки прокомуністичних режимів, а з іншого – остаточне засудження практики апартеїду країнами Заходу та політичні зміни в ПАР. Серед країн, які намагаються побудувати демократичне суспільство, є навіть такі «аутсайдери» континенту, як Бенін, Гвінея, Малі, Нігер, Центральноафриканська Республіка. Поряд із цим авторитарні режими утримуються при владі в Нігерії, Гані, Танзанії, Зімбабве та Сенегалі. Зокрема, 13 березня 2002 р. лідер Зімбабве, колишній керівник національно-визвольної боротьби 78-літній Роберт Мугабе після 22-річного перебування при владі впят переміг на сфальсифікованих президентських виборах.

З економічного погляду порівняно успішно розвиваються Кенія, Уганда, Габон та Замбія завдяки консультаційній допомозі, наданню технічних послуг і пільгових позик з боку МВФ окреслився помітний прогрес у колишніх країнах «соціалістичної орієнтації» - Гані, Ефіопії, Мозамбіку, Республіці Конго. Їм вдалося й дещо знизити середній рівень інфляції (з 48% у 1994 р. до 17% у 1997 р.), зменшити бюджетний і зовнішньоторгівельний дефіцит. Реальний ВВП у державах Тропічної та Південної Африки в середньому збільшився на 2% у 1993-1994 рр., на 4% - у 1995 р., і на 4,5% - у 1997 р. Уряди все більшого числа африканських країн приступають до реформування державної служби, скорочення апарату урядовців та реструктуризації державних витрат з метою виділення більших коштів для охорони здоров’я та початкової освіти.

Водночас протягом останніх 10-15-ти років досить чітко позачився поворот до кращого і у справі миротворчості на континенті. До активу ООН і ОАЄ (8 липня 2002 року на саміті глав держав і урядів африканських країн ОАЄ була реформована в Африканський Союз, а його першим лідером став керівник ПАР Табо Мбекі), окремих західних держав можна віднести успішне завершення крупномасштабної операції з підтримання миру в Мозамбіку, впевнене просування процесу національного та між расового примирення у ПАР, стабілізацію внутрішньополітичного становища в Анголі, Ліберії й С’єрра-Леоне, що відкрило шлях до припинення громадянських війн у цих країнах. Були також знайдені ефективні шляхи вирішення низки складних територіальних проблем: суперечки між Чадом і Лівією щодо смуги Аузу, статусу глибоководного порту Уолфіш-Бей у Намібії та ін. Вдалося попередити ескалацію внутрішніх конфліктів на Коморських о-вах, у Лесото, Свазіленді, Центральноафриканській Республіці, а також загострення територіальних суперечок між Нігерією та Камеруном, Еритреєю і Єменом, Намібією та Ботсваною.

72. Причини й наслідки міждержавних та міжетнічних збройних конфліктів у Тропічній Африці.

За даними МВФ, у 1993 році сукупний національний дохід на душу населення в країнах «чорної Африки» був менший, ніж у 1970 році, а нині у 34-х державах Тропічної й Південної Африки рівень життя нижчий, ніж у 1990 році. Наприкінці 80-х років сукупний валовий продукт майже 50 африканських держав (без ПАР) становив близько 150 млрд. доларів, що можна співставити з аналогічним показником однієї Бельгії. На континенті знаходиться 33 із 48 найбідніших держав світу, за межею бідності живуть 54% мешканців. Екстенсивний розвиток сільського господарства, а також політика хаотичного позичання грошей за кордоном. Величезну шкоду африканцям спричинила примусово накинута місцевим жителям політика сільськогосподарських монокультур, які відігравали роль експортного товару, однак порушували традиційний баланс продуктових культур. Африка, в якій мешкає понад 14% населення світу виробляє заледве 1% світової промислової продукції та 6% - продуктів харчування. Труднощі із забезпеченням продуктами харчування особливо актуальні на тлі швидкого демографічного зростання в Африці.

Характерною для чорного континенту є проблема поширення авторитарних тенденцій у політичних системах країн регіону.

На думку європейських політологів, диктаторські режими в африканських країнах були необхідним злом, спричиненим надзвичайно низьким рівнем загальної політичної культури населення, що «не доросло» до демократії. Прямим наслідком авторитарних методів правління стали військові перевороти та громадянські війни. Тільки в Руанді, Бурунді й демократичній Республіці Конго за останні два десятиліття загинуло 10 млн. чол.,92% з котрих становило цивільне населення. Сьогодні з 53-х африканських держав не менше 10-ти воюють із сусідами чи охоплені полум’ям внутрішніх конфліктів. За офіційними даними ООН на Африку припадає майже половина від загальносвітової кількості біженців (більше 7 млн. чол.) і 60% переміщених осіб (20 млн. чол.). Більшості з них доля уготувала трагічну участь щоденної боротьби за існування «між двох вогнів» воюючих за владу угрупувань.

Основою для творення бюрократичних олігархій в Африці стають, як правило, національні або родинно-кланові об’єднання. На збройні сили витрачається в середньому 17-30% державних коштів.

Дата добавления: 2015-11-04