Революція у Чехії 1848-1849 рр.

Настрої, що поступово поширювалися в чеському суспільстві під впливом національно-патріотичної пропаганди, сприяли активізації політичного життя. У Чеському та Моравському сеймах виникла станова опозиція, яку не влаштовувала економічна та національна політика віденських властей. Так, сейм Чехії не захотів виконувати роль пасивного й слухняного виконавця урядових розпоряджень і виступив з вимогами надати депутатам право визначати нові податки, збільшити представництво міщан у сеймі, призначати до гімназій викладачів чеської мови тощо.

Серед проблем, що перебували на той час у центрі уваги чеського суспільства й вимагали якнайскорішого розв'язання, були: рівність чехів і німців, уладнання відносин в аграрній сфері, врегулювання соціально-економічного становища міського населення.

Після перших повідомлень про революційні події у Франції в Празі активізувалося політичне життя. 11 березня 1848 р. в Празі, на Святовацлавській площі, відбулися збори представників чеських і німецьких політичних сил радикального і ліберального напряму. Так, чеські радикали вимагали прийняття конституції, розширення виборчих прав, скасування панщини, забезпечення свободи слова, зборів, гарантій особистої безпеки, свободи віросповідання, запровадження чеської мови у судочинстві та шкільництві, вирішення соціальних питань тощо. Чеські ліберали також підготували документ, у якому пропонували створити єдиний сейм Чехії, Моравії та Сілезії, надати виборчі права всім верствам населення, скасувати панщину та привілеї шляхти, зрівняти чеську мову з німецькою, встановити свободу друку, зборів та віросповідання, скоротити строк служби в армії, зменшити податки та ін.

Однак проекти підготовлених петицій не були ухвалені. Для підготовки остаточної редакції документа був створений Святовацлавський комітет. 19 березня депутація комітету відвезла до Відня петицію до імператора.

Документ, який потрапив до імператора Фердінанда І, вимагав об'єднати чеські коронні землі й створити в Празі спільний становий сейм і уряд; надати всьому населенню рівні з дворянством і духовенством права на представництво у сеймі; забезпечити рівність чехів і німців у адміністративних установах і школах та публічне судочинство; призначати на посади людей, які б володіли чеською та німецькою мовами; запровадити свободу особи, друку, зборів, віросповідання; ліквідувати рештки феодальних відносин шляхом викупу державою повинностей селян.

У Відні 13 березня вибухнула революція. Імператор відправив у відставку канцлера К. Меттерніха, скасував цензуру й пообіцяв конституцію. Реакцією на чеську петицію став оприлюднений 23 березня "Кабінетний лист", який дозволяв використання чеської мови та формування збройних загонів. У Празі почалося формування Національної гвардії. Один із її загонів - Академічний легіон - складався зі студентів. Але серед чехів запанувало розчарування, оскільки імператор не дав ствердної відповіді на вимогу державної єдності чеських земель.

У Чехії в революційних виступах брали участь широкі народні маси. Особливою організованістю позначалися виступи робітників, які голосно заявили про свої права. Так, у березні 1,2 тис. празьких текстильників виступили з вимогою поліпшити житлові умови і встановити 10-годинний робочий день. Посилилася боротьба селян. У багатьох місцях селяни відмовлялися виконувати повинності, спалювали урбаріальні книги, вирубували панські ліси, захоплювали пасовиська й вимагали розподілу поміщицької землі.

Збори Святовацлавського комітету 29 березня підготували другу петицію з вимогами чехів до імператора. 8 квітня влада мусила погодитися на створення в Празі вищих державних установ Чеського королівства, запровадження широкого виборчого права на виборах до сейму, визнання рівності чеської і німецької мов. Панщину на всій території імперії скасував спеціальний патент від 28 березня. Проголошувалася також свобода друку та віросповідання, знижувалися податки на виробництво продуктів харчування.

Якщо чехи в цілому сприятливо поставилися до відповіді на петицію, то німці в чеських землях не тільки виступили проти певних вимог, а й вимагали приєднання чеських та австрійських теренів до Німеччини. Це не відповідало інтересам Австрійської імперії, тому віденська влада прагнула співпрацювати з чеськими лібералами, які виступали за збереження Габсбурзької монархії. Так, Ф. Палацький вважав, що створення об'єднаної Німеччини призведе до розпаду Габсбурзької монархії - гаранта безпеки всіх народів, що входили до її складу. У відкритому листі до Франкфуртського парламенту, куди запросили і його, він заявив, що тільки Австрійська імперія спроможна забезпечити вільний національний розвиток чехів та інших слов'янських народів. Ця позиція, якої дотримувалася більшість чеських лібералів і радикалів, загострила чесько-німецькі відносини й формально розколола спочатку єдиний рух. У той час, коли австрійсько-німецька ліберальна ідеологія, що народжувалася, в багатьох випадках спиралася на "йосифінську" спадщину й підкреслювала насамперед загальні аспекти державно-політичної перебудови Центральної Європи, чеські ліберали висували здебільшого національні вимоги.

10 квітня 1848 р. Святовацлавський комітет у Празі було перетворено на Національний. До його складу ввійшло 100 здебільшого ліберальне та консервативно налаштованих політиків. Комітет висловив негативне ставлення до виборів депутатів Франкфуртського парламенту, через що вибори відбулися тільки в німецьких округах.

Підготовка до виборів у Франкфуртський парламент, а також посилення у зв'язку з цим войовничих настроїв серед ідеологів пангерманізму спонукали чеських, словацьких, хорватських та інших слов'янських політиків до згуртування. 2 червня 1848 р. в Празі розпочав роботу Слов'янський з їзд, який становив певну альтернативу Франкфуртському парламенту й розглядався як прообраз майбутнього слов'янського наддержавного союзу.

Віденський уряд заборонив скликання загальнослов'янського з'їзду, але не заперечував проти зборівпредставників австрійських слов'ян. Австрославізм організаторів конгресу розглядався при дворі як передумова використання з'їзду проти революційних сил. Однак австрійська преса різних напрямів виступила проти ідеї з'їзду, вбачаючи в ньому панславістську демонстрацію. Негативною була реакція й угорського уряду, який зробив спробу переконати частину слов'ян відмовитися від участі в роботі з'їзду й домагався од Відня його заборони.

Програма роботи з'їзду передбачала обговорення таких питань: про значення та взаємовідносини слов'ян у Австрійській імперії; про ставлення слов'ян до інших народів монархії; про ставлення австрійських слов'ян до інших слов'янських народів; про ставлення до всіх інших європейських народів. На з їзд прибуло понад 300 делегатів з різних слов'янських земель монархії. Більшість учасників форуму належала до ліберальної течії, але були й радикали від "Чеського Репілу", 35делегатів репрезентували аристократів. До порядку денного з'їзду було внесено питання про підготовку "Маніфесту" і петиції до імператора, про можливість утворення союзу слов'ян.

"Маніфест до європейських народів " - єдиний ухвалений на з'їзді документ - являв собою компромісний варіант на основі декількох проектів, підготовлений Ф. Палацьким. У ньому містилися гасла рівності націй ("природного права народів на національну свободу"), проголошувався принцип соціальної рівності й засуджувалися станові привілеї. Поряд із цим у "Маніфесті" й особливо у проекті петиції імператору, який так і не було затверджено у зв'язку з передчасним завершенням з'їзду, проводилася ідея збереження Австрійської імперії у вигляді конституційного союзу рівноправних народів під скіпетром династії Габсбургів. Принцип побудови австрійської федерації в документах з'їзду детально не розглядався. 12 червня, після початку повстання в Празі, Слов'янський з'їзд закрився.

Повстання спалахнуло раптово. Значною мірою його спричинив демонстративний військовий вишкіл 40-тисячного гарнізону Праги, який здійснювався за наказом його командувача - князя В. Віндішгреца. Празькі студенти, зібравшись на мітинг 11 червня, зажадали виведення військ із міста взагалі. Незабаром у різних районах Праги відбулися напади вояків на робітників і студентів. У відповідь стихійно формувалися загони опору, споруджувалися барикади. У бойових діях брали участь радикально налаштовані люди, незалежно від національної приналежності. Однак німецькі газети трактували події на вулицях Праги як виступи чехів проти німців, а дії В.Віндішгреца видавали за героїчні. Реакційну роль під час повстання відіграла "Тимчасова урядова рада", утворена 7 червня. її очолив земський президент граф Л. Тун. До складу Ради ввійшли провідні члени Національного комітету - Ф. Палацький, Ф. Рігер, Ф. Брандер та ін. Однак для чеських лібералів повстання виявилося цілковитою несподіванкою й не вписувалося в їхню стратегію дій. Тому вони своїм авторитетом намагалися вплинути на студентів, щоб ті припинили опір. З 15 червня австрійські війська обстрілювали Старе місто з важких гармат, там розпочалися пожежі. 17 червня повстанці капітулювали.

Одна з основних причин поразки Празького повстання полягала в тому, що німці і чеські ліберали відмовили йому в підтримці, вбачаючи у виступі лише "панславістську змову ". Утім революційних вибух за своїм змістом був суто політичним, оскільки в ньому брали участь як чехи, так і окремі німці.

Після поразки повстання в Празі було запроваджено воєнний стан: війська оточили підприємства, безробітних вислали з міста, а студентів-учасників заарештували. Однак за межами Чехії революція тривала. Був скликаний парламент, який законом від 7 вересня 1848 р. скасував панщину, надавши селянам громадянські права та право власності на землю. Шляхта на отримані як викуп за панщину кошти відтепер мала змогу господарювати капіталістичним способом. Саме остаточне скасування феодальної залежності селян стало головним здобутком революції.

Після придушення за допомогою російських військ угорського повстання наприкінці жовтня 1848 р. в моравському місті Кромержиж зібрався загальноімперський парламент. Його головним завданням була підготовка конституції, в розробці якої брала участь група чеських лібералів під проводом Ф. Палацького. 2 грудня 1848 імператор Фердінанд 1зрікся престолу на користь свого небожа, 18-річного Франца Йосифа.

До березня 1849 р. проект конституції був підготовлений, але 7 березня імператор розпустив парламент, а до Кромержижа увів війська. Це викликало невдоволення в Чехії. Студенти створили в Празі Революційний комітет, який разом із радикальними силами в Німеччині і Австрії розпочав підготовку до спільного виступу. Однак австрійська влада викрила плани змовників і 10 травня провела масові арешти. У Празі знову було запроваджено воєнний стан, що діяв до 1853 р.

Після успішного наступу австрійських військ проти угорських революційних сил імператор Франц Йосиф 7 березня 1849 р. октруїрував (запровадив) конституцію. У ній проголошувалася неподільна конституційна австрійська спадкова монархія, а також рівність усіх націй, що входили до складу імперії. Конституція стала відповіддю на автономістські прагнення слов'ян. Однак після остаточного придушення революції централістично-абсолютистську систему було відновлено, а конституція так і не набула чинності.

СЛОВАЦЬКЕ

НАЦІОНАЛЬНЕ

ВІДРОДЖЕННЯ

____________________________________________________________

Словацький національний рух наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст.

опинився у складному становищі. З одного боку, він мав протистояти

наростанню мадяризаторських тенденцій, а з іншого — його сили були

розпорошені.

Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х років

XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період

засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм,

відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес

до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні

почуття словаків.

Просвітницькі ідеї були провідними в поглядах словацьких "будителів" —

патріотично налаштованої інтелігенції першої третини XIX ст. "Будителі"

намагалися поєднати ідеї Просвітництва з боротьбою за національні права

словаків. Історії як засобу пробудження патріотичних настроїв та чиннику

формування національної свідомості надавалося при цьому важливе

значення. Так, Ю. Папанек (1738-1802) у виданій латиною праці "Історія

словацького народу" доводив автохтонність словаків. Минувшина словаків,

у яких не було традицій власної державності, розглядалася в рамках

історії мадярів.

Особлива увага в книзі приділялася діяльності Кирила та Мефодія. Вчений

одним із перших зробив спробу відтворити історію Великої Моравії.

Послідовники Ю. Папанека намагалися визначити межі словацької етнічної

території, а в угорському завоюванні вони відмовлялися вбачати факт

цілковитого підкорення словацьких земель, наголошуючи на сприйнятті

давніми слов'янами угорців як своїх гостей.

До кінця XVIII ст. словаки не мали власної літературної мови, а

словацька писемність розвивалася в річищі католицької або

протестантської літератури. Це сталося внаслідок того, що

Контрреформація поділила інтелігенцію на два табори — католиків і

протестантів-євангелістів. Так само у двох напрямах відбувався розвиток

національної культури та літератури. Однак обидва табори радо зустріли

ідеї "освіченого абсолютизму", які на певний час стали їхньою спільною

ідейною платформою. Наприклад, "патент про толерантність" давав змогу

більшій частині протестантської інтелігенції прилучитися до активної

культурної діяльності. У 1785—1787 рр. видавалася перша словацька газета

"Прешпорські новини ", а в 1785—1786 рр. — перший словацький часопис

"Старе новини литерниго умені".

Початок процесу формування словацької нації та національної культури

умовно можна датувати виходом у світ в 1782 р. в Братиславі першого

словацького віршованого твору — "Перша книга різних віршів", написаного

західнословацьким мовним діалектом. Автор книги — католицький священик

Й. Бейза (1755—1836) — в передмові до наступного твору — першого

словацького роману "Юнак Рене, пригоди та випробування" (1783),

декларуючи принципове ставлення до мовної проблеми, звинувачував

пращурів у зраді рідної мови. У своїй творчості Й. Бейза одним із перших

рішуче висловився за необхідність відновлення словацьких

культурно-мовних традицій.

Першу науково обґрунтовану кодифікацію словацької літературної мови на

основі західнословацького діалекту зробив Антон Бернолак (1762—1813).

Він народився у північнословацькому місті Орава, здобув освіту в Трнаві

та Відні. В 1787 р. вийшли друком його праці "Мовознавчо-критична

філологічна розповідь про словацьку писемність", згодом — "Словацька

граматика", "Етимологія словацьких слів",

"Словацько-чесько-латинсько-німецько-угорський словник". Цими працями

вчений заклав під словацьку мову міцні лінгвістичні підвалини й створив

умови, необхідні для її різнобічного розвитку.

Варіант словацької літературної мови за граматикою А. Бернолака

поширювало "Словацьке вчене товариство", засноване у Трнаві в 1792 р.

Головою товариства був А. Бернолак, а секретарем — письменник Ю. Фандлі

(1750—1811). У цей час Відень уже став проводити антипросвітницький курс

у сфері культури, який підтримала мадярська шляхта, а в Угорському

королівстві насаджувалася мадярська мова.

Суспільно-політична ситуація в країні наприкінці XVIII ст. не сприяла

плідній роботі "Словацького вченого товариства". Наступ реакції та

ослаблення згуртованості серед членів товариства призвели до припинення

його діяльності. Попри наявність багатьох прихильників словацької мови, діяльності. Попри наявність багатьох прихильників словацької мови,

цей рух поступово занепадає. Проте його значення в розвитку словацького

національного руху залишається величезним. А. Бернолак та його

послідовники не тільки створили певний варіант літературної словацької

мови, вершиною якої стали вірші та переклади Я. Голли (1785—1849), а й

сформували концепцію словацького народу як самобутнього етносу.

У свою чергу словацькі протестанти-євангелісти виступали за вживання

чеської мови в її ортодоксальному варіанті, канонізованому перекладом

"Краліцької біблії"("біблійщина "). У завершальному вигляді їхні погляди

репрезентувала поетична збірка "Муза словацьких гір" (1801), в якій

простежується свідоме прагнення поета Ю. Палковича (1768-1850) вписатися

до чеського літературного контексту. Інша тенденція простежується в

поетичній та історично-філологічній діяльності Б. Табліца (1769—1832),

автора праці "Пам'ятки чесько-словацьких поетів, які або народилися в

Угорщині, або принаймні в Угорщині жили" (1806—1812). Ця робота фактично

доповнювала "Історію чеської мови та літератури" Й. Добровського

відомостями про чеськомовну поезію в Словаччині у XVI—XVIII ст. та про

внесок словаків у спільну скарбницю літератури, написаної чеською мовою,

чим певною мірою відокремлювала словацьке красне письменство від

чеського.

Послідовна боротьба словацької протестантської інтелігенції привела до

відкриття в 1803 р. при Братиславському євангелічному ліцеї кафедри

чехословацької мови та літератури, яку очолив письменник, перекладач,

видавець, професор Ю. Палкович. Але "біблійщину" вживали здебільшого

середні стани словаків, тоді як представники політичної та культурної

еліти віддавали перевагу латині.

Найвшшвовіші осередки словацької католицької інтелігенції

зосереджувалися в Братиславі й Трнаві. У 1784 р. з дозволу Йосифа II в

Братиславі був відкритий спеціальний навчальний заклад — Генеральний

семінар, у програмі якого передбачалося вивчення священиками словацької

мови. Більшість словаків-католиків у повсякденному житті тяжіли до

розмовного західнословацького діалекту. Саме католик А. Бернолак

кодифікував мовний порядок, що базувався на західнословацькому діалекті

з багатьма елементами середньословацького. Цей варіант літературної

мови, відомий під назвою "бернолаччина", використовувався католиками до

середини XIX ст.

Словацьке культурне життя зосереджувалося в різноманітних регіональних

об'єднаннях патріотичної інтелігенції. У 1810 р. з ініціативи Б. Табліца

виникло "Наукове товариство Банської (гірничопромислової) області", яке

до 1832 р. провадило краєзнавчі та етнографічні дослідження, вивчало

народні традиції, збирало старовинні рукописи, літературні пам'ятки,

ікони, картини тощо. Товариство очолювало боротьбу за підвищення

культурного рівня словацького населення, проти забобонів, невігластва,

за поширення серед простого люду агрономічних і медичних знань.

Ще більшої ваги набула діяльність "Малоготського наукового

товариства"(1808—1842). Коло наукових інтересів його членів булоесів його членів було

надзвичайно широке — філософія, історія, педагогіка, соціологія,

географія, природничі дисципліни тощо. Товариство видавало щорічник, про

авторитет якого свідчать численні рецензії на його публікації в окремих

австрійських, чеських, німецьких виданнях.

Водночас проти процесу створення та вдосконалення словацької

літературної мови виступали такі авторитетні словаки, як поет Ян Коллар

(1793—1852), філолог Павел Шафарик (1795—1861) та ін. Всі вони були щиро

переконані, що відмова від чеської мови матиме негативні наслідки для

створення чесько-словацької єдності й послабить позиції словаків у

Габсбурзькій монархії. Так виникла ідеологія "слов'янської взаємності",

обґрунтована видатним словацьким поетом, проповідником євангелічної

громади в Пешті, професором археології Віденського університету Я.

Колларом. Він створив концепцію "єдиного чехословацького племені".

Обґрунтування основних ідей теорії духовної єдності всіх слов'ян та

їхнього зближення у сфері культури Я. Коллар сформулював у поемі "Донька

слави" (1824) й у трактаті "Про літературну взаємність між племенами та

наріччями слов'янськими" (1836).

Першим загальнословацьким осередком патріотичної інтелігенції стало

"Товариство аматорів словацької мови та літератури "(1834—1844), яке

виникло в Пешті. У своїй діяльності, а також на сторінках літературного

альманаху "Зоря" члени товариства прагнули відшукати компроміс між

конфесійними течіями національного руху, намагалися зблизити дві мовні

традиції, друкуючи статті і "бернолаччиною" і "біблійщиною".

Видатним діячем словацького національного Відродження є Павел Шафарик —

автор "Історії слов'янської мови та літератури всіма наріччями" (1826).

Вчений довів індоєвропейське походження слов'ян і показав їхній вагомий

внесок у розвиток світової культури, а словацьку мову вперше виділив як

самостійну. Після переїзду в 1833 р. до Праги П. Шафарик написав

двотомне дослідження "Слов'янські старожитності" (1837), в якому дійшов

висновку, що окремі слов'янські мови виникли не пізніше середини І тис.

н. е. Саме з цього періоду він і розпочинав історію слов'ян. Як один із

найвагоміших доказів високого рівня розвитку слов'янських мов П. Шафарик

наводив факт запозичення багатьох словацьких слів мадярською мовою.

Проте результати наукових досліджень П. Шафарика не підтверджували

концепції мовної та племінної єдності чехів і словаків, а, навпаки,

засвідчували самобутність словаків та їхньої мови. Однак, визнаючи

словацьку національну самобутність, учений намагався "ословачити" чеську

мову, залишаючись на позиціях мовної та літературної єдності чехів і

словаків.

Ідея створення єдиної загальнословацької культурної організації була

реалізована в таємному товаристві радикалів "Взаємність"(1837—1840),

очолюваному адвокатом А Верховським. Проте в 1843—1844 рр. відбулася

подія, яка викликала в національних колах тривогу за долю словацької

мови. Державні збори Угорщини ухвалили закони, згідно з якими мадярська

мова мала стати єдиною мовою законодавства, урядових установ, офіційного

ства, урядових установ, офіційного

ділового життя та освіти на землях Корони Св. Іштвана. Невдовзі було

закрито словацьку гімназію в Левочі, ліквідовано кафедру чехословацької

мови та літератури в Братиславському ліцеї і розпущено наукові

товариства.

Однією з визначних подій словацького національного Відродження було

заснування в 1844 р. надконфесійного словацького товариства "Татрин ".

Воно пов'язане з діяльністю вже третього покоління словацьких

"будителів", яке очолював відомий поет, філософ, історик, лінгвіст Л.

Штур (1815-1856). До національно-культурного руху словаків цього періоду

належали М. Годжа (1811-1878), Й. Гурбан (1817-1888), Я. Краль, Я.

Францисці з "радикальної опозиції" 1845—1848 рр. та ін.

Л. Штур, спираючись на зроблене до нього та на підтримку молодого

покоління патріотів, дав нову інтерпретацію поняттю "слов'янської

взаємності". Його концепція розвитку слов'янства і словацького народу

змінила колларівську теорію "чотиричленної структури " слов'янського

народу з "чехословацьким племенем усередині нього. Ідеї А. Коллара, що

відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості словаків та

інших слов'ян у попередні десятиліття, в 40-х роках уже не відповідали

процесові формування слов'янських націй та інтересам

національно-визвольного руху. Штурівська концепція "оновлення

слов'янства" базувалася на діалектичному розумінні "єдності в

різноманітності", а словаків кваліфікувала як окремий самобутній народ.

Виходячи з цього посилання, Л. Штур заклав підвалини над-конфесійної

літературної мови, якою стала розвиватися не євангелічна чи католицька,

а словацька національна культура. Він заснував першу словацьку політичну

газету "Словацькі народні новини", яка почала видаватися з 1845 р. Л.

Штур перетворив цю газету на інструмент пропаганди просвіти та розвитку

національної свідомості словаків. За допомогою своїх однодумців він

сформулював антифеодальну програму руху, що містила не тільки

національні, а й соціально-економічні вимоги.

Програма, з якою Л. Штур виступив на засіданні Державних зборів (осінь

1847 р.), містила вимоги запровадження у словацьких землях у початкових

школах та вчительських семінаріях, а також у вищих закладах освіти

Угорського королівства, де готували богословів, юристів, землемірів,

навчання словацькою мовою. У соціально-економічній сфері Л. Штур

виступав за ліквідацію привілеїв шляхти й звільнення селян за викуп.

В основу єдиної словацької літературної мови Л. Штур поклав

середньословацький діалект як найбільш поширений у словаків. Він виклав

і його граматичні норми в працях "Наука словацької мови" й "Наріччя

словацьке та необхідність писати на цьому наріччі". Вся громадська

наукова та просвітницька діяльність Л. Штура була пронизана єдиною метою

— розширення освіченості та культури словацького народу, запровадження

розробленого ним варіанту словацької літературної мови. Він не тільки

послідовно відстоював право на її існування, а й боровся проти

звинувачень у сепаратизмі, які лунали на його адресу з уст чеських

уст чеських

громадських діячів.

Наприкінці 40-х років XIX ст. національні вимоги словаків переросли у

вимоги визнання їхньої самобутності як нації. Послідовне виконання цих

вимог вело до децентралізації багатонаціональної Угорщини, чого

мадярська політична еліта не могла допустити. Вже у 1847 р. підготовлено

словацьку національну програму, яка передбачала ліквідацію привілеїв

шляхти і звільнення селян за викуп, реформування політичної системи

Угорського королівства, розробку конституції, прийняття демократичних

законів про запровадження загального виборчого права, розвиток системи

освіти словацькою мовою.

Дата добавления: 2015-10-28