Розподіл судових витрат між сторонами.

Цивільне процесуальне законодавство встановлює правила розподілу судових витрат залежно від того, на користь якої сторони (позивача чи відповідача) ухвалено рішення по справі

Відповідно до ст. 88 ЦПК стороні, на користь якої ухвале­но рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею та документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові виграш присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відпо­відачеві пропорційно до неї частини позовних вимог, у за­доволенні якої позивачеві підмовлено.

У випадку, якщо сторону, на користь якої ухвалено рішен­ня, звільнено від оплати судових витрат, з другої сторони стягуються судові витрати на користь осіб, що їх понесли, пропор­ційно до задоволеної чи відхиленої частий вимог. Якщо оби­дві сторони звільнені від оплати судових втрат, вони компен­суються за рахунок держави; якщо позивача, на користь якого ухвалено рішення, звільнено від сплати судового збору, він стягується з відповідача в дохід держави пропорційно до задо­воленої частини вимог.

У разі залишення позову без задоволення, закриття прова­дження у справі або залишення без розгляду позову позивача, звільненого від оплати судових витрат, судові витрат, понесе­ні відповідачем, компенсуються за рахунок держави.

Якщо суд апеляційної або касаційної інстанції, не передаю­чи справи на новий розгляд, змінам рішення або ухвалює но­ве, відповідний суд змінює розподіл судових витрат (ст. 88 ЦПК).

У разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а випрати відповідача за йо­го заявою стягуються з позивача. Однак якщо позивач не під­тримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем піс­ля пред'явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення всіх понесених ним у справі витри з відповідача.

Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передба­чили порядку розподілу судових витрат, кожна у справі несе половину судових витрат. В інших випадках закриття провадження у справі, а також у разі залишення заяви без роз­гляду відповідач мас право заявити вимоги про компенсацію понесених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внас­лідок необгрунтованих дій позивача (ст. 89 ЦПК).

Суд наділений правом відстрочення та розстрочення спла­ти судових витрат. Підставою для відстрочення або розстро­чення сплати судових витрат є майновий стан сторони і стосу­ється воно тільки сплати судового збору чи витрат на інфор­маційно-технічне забезпечення розгляду справи. Суд постанов­ляє про це ухвалу, в якій визначає строк, в межах якого слід довести грошові кошти, але не пізніше ніж до ухвалення рішення у справі.

Коли оплата судових витрат була відстрочена або розстро­чена до ухвалення рішення і у встановлений судом строк су­дові виграти не були оплачені, заява залишається без розгляду або витрати стягуються за рішенням суду у справі.

З цих же підстав суд може зменшити розмір належних до ОПШПЯ судових витрат, пов'язаних з розглядом справи, або звільниш від їх оплати. На відміну від відстрочення чи роз­строчення сплати судових витрат (ч. І ст. 82 ЦПК), зменшен­ня належних до сплати витрат поширюється на усі судові вит­рати.

У разі подання позовної заяви після подання заяви про за­безпечення доказів або позову розмір судового збору зменшу­ється на розмір судового збору, сплаченого за відповідну зая­ву про забезпечення доказів або позову (ст. 82 ЦПК). Це ж правило застосовується у разі подання позовної заяви у випадку відмови у видачі судового наказу (ст. 99 ЦПК).

Сплачений судовий збір може бути повернутий за ухвалою суду у разі:

І) зменшення розміру позовних вимог або внесення судовою збору у більшому розмірі, ніж це встановлено законом;

повернення заяви або скарги;

відмови у відкритті провадження у справі;

залишення заяви або скарги без розгляду;

закриття провадження у справі (ст. 83 ЦПК).

50. Порядок виконання судових рішень.

Виконання судового рішення є кінцевою стадією судового захисту.

За загальним правилом обов'язковими до виконання є судові рішення (постанови та ухвали), що набрали законної сили. Рішення суду може бути виконано в добровільному, або в примусовому порядку. Невиконання судових рішень тягне за собою відповідальність, встановлену законом. Про виконання ухвали відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду.

51. Поняття і види судових доказів.

Відповідно до ст. 57 ЦПК доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлюс наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значении дія вирішення справи.

Такі дані встановлюються на підставі пояснень сторін, тре­тіх осіб, їхніх предсташпікш. допитаних як свідків, показань ешлкін, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- та відеозаписів, висновків експертів.

В теорії цивільного процесуального права для кращого ви­явлення окремих особливостей доказів розроблено їх класи­фікацію. За характером зв'язку змісту доказів з фактами, які підлягають встановленню, докази поділяються на прямі та непрямі. Прямі докази дозволяють зробити однозначний ви­сновок про наявність чи відсутність фактів, які підлягають до­казуванню. Непрямі докази, на відміну від прямих, не мають безпосереднього зв'язку із шуканим фактом, тому дозволяють лише припустити про його наявність чи відсутність, а не дати однозначної відповіді. Сутність ціп' класифікації полягає у то­му, що відповідно до ст. 60 ЦПК доказування не може грунту­ватися на припущеннях, однак цс не означає, що суд не пови­нен приймати непрямих доказів.

За процесом формування даних про факти докази класи­фікуються на первинні та вторинні. Первинні (першоджерела, безпосередні) формуються під безпосереднім впливом факіж, які підлягають встановленню, надходять від безпосереднього носія інформації. Похідні (опосередковані, копії) лише відтво­рюють (копіюють) дані, одержані від інших джерел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел. Значення такої класифікації полягає в тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим самим сприяє правильному їх дослі­дженню і оцінці в процесі судового розгляду цивільної спра­ви

В науці обґрунтовується також третя підстава для класи­фікації доказів — за джерелами, за допомогою яких суд їх одержує, — на особисті та речові. До особистих доказів від­носять пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представники!, показання свідків, висновки експертів. До речових належать ті докази, зміст яких міститься у певних об'єктах матеріального світу, котрі подаються до суду, тобто, носієм доказової інфор­мації є не особа.

52. Судовий контроль за виконанням судовх рішень.

Право на звернення із скаргою до суду

Сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи

державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скаргу може бути подано до суду безпосередньо або після оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до начальника відповідного відділу державної виконавчої служби.

Скарга подається до суду, який видав виконавчий документ.

Про подання скарги суд повідомляє відповідний відділ державної виконавчої служби не пізніше наступного дня після прийняття її судом.

Строки для звернення із скаргою

Скаргу може бути подано до суду:

у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод;

у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод, у разі оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій.

Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом.

Розгляд скарги

Скарга розглядається у десятиденний строк у судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються. Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа державної виконавчої служби не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників. Якщо суд встановить, що особа, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі в справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника.

Судове рішення за скаргою

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу державної виконавчої служби задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи. Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень

державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Про виконання ухвали відповідний орган державної виконавчої служби повідомляє суд і заявника не пізніше ніж у місячний строк з дня одержання ухвали суду.

53. Види засобів доказування.

ч.2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків. Засобом доказування вважають не будь-які пояснення сторін, як це було за ЦПК 1963 р., а лише ті, які одержані під час допиту цих осіб як свідків. Ця новела дозволяє попередити, а при на­явності порушення і притягнути сторону до кримінальної відповідальності за завідомо не­правдиві показання. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи; показання свідка — це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнано­сті щодо певної обставини; письмові докази — будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи; речові докази — предмети матеріального світу, що містять інформацію про обстави­ни, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи; висновок експерта — докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

54.. Розгляд судом справ про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи.

Цивільна дієздатність с важливою складовою правосуб'єктності фізичної особи, шо дозволяє їй виступати учасником ци­вільних відносин у повній мірі, своїми діями набувати цивіль­них прав та виконувати цивільні обов'язки. В окремих випад­ках, визначених актами цивільного законодавства, особа може бути обмежена у дієздатності або взагалі визнана недієздат­ною. Зокрема, відповідно до ст. 36 ЦК суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страждає на психічний розлад, який істотно впливає на її здатність усвідом­лювати значення своїх дій та (або) керуваїи ними. Також під­ставами для обмеження фізичної особи у дієздатності є зло­вживання нею спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо, внаслідок чого особа станин. себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, у скрутне матеріальне становище. Згідно зі ст. 39 ЦК фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якшо вона внаслідок хронічного, стійкого пси­хічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними

Предметом судової діяльності є безпосереднє визначення наявності підстав для встановлення нікого правового стану фізичної особи, як обмеження у дієздатності чи визнанні її не­дієздатною.

Правом на звернення у справах про обмеження фізичної особи у дієздатності наділені члени її сім'ї, орган опіки та пік­лування, наркологічні та психіатричні заклади. Заяву про об­меження права неповнолітньої особи САМОСТІЙНО розпоряджа­тися своїм заробітком, стипендією чи іншими доходами або про позбавленим її цього права може буї и подано батьками (усиновлювачами). піклувальниками, органом опіки іа піклу­вання. Із заявою про визнання фізичної особи недієздатною можуть звернутися члени її сім'ї, близькі родичі, незалежно від їх спільного проживання, орган опіки та піклування, пси­хіатричний заклад (ст. 237 ЦПК).

Заява про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, у тому числі неповнолітньої, чи визнання фізичної особи не­дієздатною подасться до суду за місцем проживання цієї осо­би (ст. 236 ЦПК), а якщо вона перебуває на лікуванні у нарко­логічному або психіатричному закладі — за місцем знаход­ження цього закладу.

Така заява повинна містити чаїначення обставин, що свід­чать про психічний розлад чи підтверджують дії, внаслідок яких фізична особа, яка зловживає спиртними напоями, нарко­тичними засобами, токсичними речовинами тощо, поставила себе чи свою сім'ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, в скрутне матеріальне становище. У заяві про обмеження права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією чи іншими до­ходами або про позбавлений її цього мають бути викладені обставини, що свідчать про негативні матеріальні, психічні чи інші наслідки реалізацій цього права для неповнолітнього. За­ява про визнання фізичної' особи недієздатною має містити ви­клад обставин, що свідчать про хронічний, стійкий психічний роч.іад. внаслідок чого особа не здатна усвідомлювати значен­ня своїх дій і а (або) керувати ними.

При підготовці справи до судового розгляду за наявності достатніх даних про психічний розлад здоров'я фізичної особи призначається судово-психіатрична експертиза. Якщо таких даних немає, то експертиза не проводиться, а ухвалюється рішення про відмову у задоволенні поданої до суду заяви.

Відповідно до ст. 240 ЦПК справи про обмеження цивіль­ної дієздатності фізичної особи чи визнання фізичної особи недієздатною суд розглядає за участю заявника та представни­ка органу опіки та піклування Питання про виклик фізичної особи, щодо якої розглядається справа про визнання її не­дієздатною, вирішується в кожному випадку судом з урахуван­ням стану її здоров'я.

Рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізич­ної особи (у тому числі про обмеження або позбавлення права неповнолітньої особи самостійно розпоряджатися своїми дохо­дами) чи визнання фізичної особи недієздатною після набран­ня ним законної сили надсилається органові опіки та піклуван­ня. Таке рішення є підставою для призначення фізичній особі, обмеженій у цивільній дієздатності, піклувальника, а недієздат­ній фізичній особі — опікуна.

За загальним правилом, суд, який ухвалив рішення, не має права його змінити чи скасувати. Однак у зв'язку зі специ­фікою справ окремого провадження взагалі та справ про обме­ження фізичної особи у дієздатності чи визнання фізичної осо­би недієздатною зокрема, таке рішення суду може бути скасо­ване. Пояснюється це особливістю повноважень суду при роз­гляді таких справ. У цьому разі розглядається питання не про наявність чи відсутність підстав для обмеження у дієздатності чи визнання недієздатною, а про те, чи існують підстави для поновлення такої особи у дієздатності. Тому і йдеться про те, що суд не переглядає власного рішення. У разі ж виникнення сумніву щодо законності та (або) обгрунтованості ухваленого рішення суду, не постає питання про поновлення у дієздатнос­ті, а має відбуватися перегляд рішення суду в апеляційному, касаційному порядку чи у зв'язку з винятковими обставинами в порядку, встановленому цивільним процесуальним законода­вством.

Законом визначене коло заявників, наділених законом, пра­вом на звернення до суду із заявою про поновлення фізичної особи у дієздатності. У справах про обмеження фізичної особи у дієздатності це може відбуватися за заявою самої фізичної особи, її піклувальника, членів сім'ї або органу опіки та піклу­вання (ст. 38 ЦК). У справах про визнання фізичної особи не­дієздатною заявниками можуть бути опікун або органи опіки іа піклування (ст. 42 ЦК). Тобто, в останньому випадку не ви­знається право на звернення до суду за фізичною особою, яка визнана судом недієздатною.

У випадку скасування рішення суду про визнання особи недієздатною, а також про обмеження у дієздатності, коли під­ставою для нього була наявність психічного розладу, обов'яз­ковим є проведення судово-психіатричної експертизи, яка має засвідчити значне поліпшення стану здоров'я фізичної особи або видужання. Рішення суду після набрання ним законної сили надсила­ється органу опіки та піклування, воно є підставою для зняття встановлених над фізичною особою опіки чи піклування

55. Доказування. Елементи доказування. Предмет доказування.

Вирішення цивільної справи та прийняття відповідного об­грунтованого рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обо­в'язки сторін. Всі ці складові можуть бути з'ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ст. 10 ЦПК, всебічне і повне з'ясування всіх обставин справи, вста­новлення дійсних прав та обов'язків учасників спірних право­відносин.

Доказування в цивільному процесі включає дві невід'ємні складові. З одного боку, це діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, врегульована процесуальним законодавством (процесуальна форма), з іншого — пізнавальна (розумова) діяльність, що відповідає законам логіки. Тому доказуванням є діяльність, яка врегульована цивільний процесуальним законодавством і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін шляхом зазначення про до­кази, їх збирання, подання, дослідження та оцінки.

Доказова діяльність здійснюється у певній послідовності. В теорії цивільного процесуального права не мас спільності по­глядів щодо кількості стадій (етапів) такої діяльності. Зазви­чай, виділяють такі етапи доказування:

формування предмету доказування, в тому числі посилання
на фактичні обставини справи;

збір та подання доказів;

дослідженій доказів,

оцінка доказів.

Предмет доказування визначений ст. 179 ЦПК і ним є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні рішення суду. Коло обставин, шо на них сторони по­силаються як на підстави своїх вимог і заперечень або на які вказують інші особи, може бути різноманітним, а предмет до­казування по конкретній справі досить визначений На нього вказує норма матеріального права, яку слід застосувати в кож­ному конкретному випадку.

Отже, предметом доказування є:

обставини, які обґрунтовують вимоїн позивача (підстава
позову);

обставини, які обґрунтовують заперечення відповідача (під­
става заперечення);

інші обставини, які мають значення для правильного ви­
рішення справи.

Не за усіма фактами предмета доказування здійснюється доказова процесуальна діяльність,нe потребують доказування:

загальновідомі факти;

преюдиційні факти;

факти, шо презюмуються;

визнані факти.

56.. Розгляд судом справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення.

Чинне цивільне процесуальне законодавство відносить до юрисдикції суду справи про встановлення фактів, від яких за­лежить виникнення, зміна або припинення суб'єктивних прав громадян. Проте не завжди той чи інший факт, що мас юридич­не значення, може бути підтверджений відповідним докумен­том у зв'язку з його втратою, знищенням архівів тощо. Тому закон передбачає судовий порядок встановлення фактів, що мають юридичне значення за таких умов:

а) факти, що підлягають встановленню, повинні мати юридич­не значення, тобто від них мають залежати виникнення, зміна або припинення особистих чи майнових прав грома­дян; б) чинним законодавством не передбачено іншого порядку їх встановлення; в) у заявника немає іншої можливості одержати або відновити загублений чи знищений документ, який посвідчує факт, що має юридичне значення. г) встановлення факту не пов'язується з наступним вирішен­ням спору про право. За правилами про підсудність справи про встановлення фак­тів, що мають юридичне значення, розглядаються судами за місцем проживання заявника (ст. 257 ЦПК). Заявниками у таких справах можуть бути фізичні особи, які заінтересовані у встановленні певних фактів, оскільки від цьо­го залежить можливість реалізації їхніх суб'єктивних прав. Ст. 256 ЦПК містить перелік фактів, які можуть бути вста­новлені в судовому порядку, а саме:

родинних відносин між фізичними особами.

перебування фізичної особи на утриманні; каліцтва, якщо це потрібно,%чя призначення пенсії або одер­жання допомоги по загальнообов'язковому державному со­ціальному страхуванню; реєстрації шлюбу, розірвання шлюбу, усиновлення; проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу,

належності правовстановлюючих документів особі, прізви­ще, ім'я, по батькові, місце і час народження якої, що за­значені в документі, по збігаються з ім'ям, по батькові, прізвищем, місцем і часом народження цієї особи, зазначе­ним у свідоцтві про народження або в паспорті; народження особи в певний час у разі неможливості реєст­рації органом державної реєстрації актів цивільною етану
факту народження. смерті особи в псиний час у разі неможливості реєстрації
органом державної реєстрації актів цивільного стану факту
смерті. Цей перелік не є вичерпним. Суд за визначених законом умов може встановлювати й інші факти, зокрема: визнання та реєстрацію батьківства, володіння будинком на праві власнос­ті, прийняття спадщини тощо.

Не розглядаються в судовому порядку заяви про встанов­лення належності до ветеранів чи інвалідів війни, проходжен­ня військової служби, перебування па фронті, у парій кінських загонах, одержаних поранень і контузій при виконанні обов'яз­ків військової служби, про встановлення причин і ступеня втрати працездатності, групи інвалідності та часу її настання, про закінчення навчального закладу і здобуття відповідної ос­ипи, одержання урядових нагород тощо.

Не встановлюються судом факт належності особі докумен­тів, що посвідчують особу громадянина (паспорта, військового квитка тощо). Поряд з тим, суди мають право розглядати справи про встановлення факти належності громадянам до­відок про поранення, перебування в госпіталях у зв'язку з по­раненням, також запо­вітів, страхових свідоцтв, полісів, ощадних книжок, трудової книжки та іншою документа про трудовий стаж, оскільки во­ни не належать до документів, які посвідчують особу.

Рішення суду у справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення, складається за загальними вимогами щодо судових рішень, однак його особливістю є те, що в резолютив­ній частині, крім висновку про задоволення заяви, суд чітко визначає, який факт встановлено та мету його встановлення. Рі­шення суду про встановлення факту, який підлягає реєстрації в органах реєстрації актів цивільного стану або нотаріальному посвідченню, не замінює документів, що видають зазначені ор­гани, а є лише підставою для їх одержання.

57. Забезпечення доказів.

За загальним правилом, сторони зобов'язані подати свої дока­зи чи повідомити про них суд до або під час попереднього судо­вого засідання у справі. Проте належні докази у справі не завжди є у осіб, на яких покладений обов'язок по доказуванню певних обставин у справі. Вони інколи знаходяться у їх процесуальних противників чи інших осіб, які не є учасниками процесу. В таких випадках подання доказів, якщо не вжити необхідних заходів, може згодом стати утрудненим або неможливим, оскільки вони можуть зникнути або їх можуть пошкодити. З метою захисту інте­ресів сторін та інших учасників процесу, цивільне процесуальне законодавство передбачає інститут забезпечення доказів, норми якого регламентують процесуальний порядок вжиття судом тер­мінових заходів щодо закріплення фактичних даних, щоб в по­дальшому при розгляді справи була можливість їх використати як докази.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України особи, які беруть участь у справі і вважають, що подання потрібних доказів є неможливим або у них є складнощі в поданні цих доказів, мають право заявити клопотання про забезпечення цих доказів.

За заявою заінтересованої особи суд може забезпечити докази до пред'явлення нею позову. У цьому разі заявник повинен подати по­зовну заяву протягом десяти днів з дня постановления ухвали про забезпечення доказів. У випадку неподання позовної заяви у зазна­чений строк особа, яка подала заяву про забезпечення доказів, зобо­в'язана відшкодувати судові витрати, а також збитки, заподіяні у зв'язку із забезпеченням доказів (частини 3,4 ст. 133 ЦПК України).

У заяві про забезпечення доказів повинні бути зазначені:

1) докази, які необхідно забезпечити;

2) обставини, що можуть бути підтверджені цими доказами;

3) обставини, які свідчать про те, що подання потрібних доказів може стати неможливим або ускладненим;

4) справа, для якої потрібні ці докази або з якою метою потріб­но їх забезпечити.

Заява про забезпечення доказів, яка не відповідає встановленим вимогам (ст..121), залишається без руху, про що суддею постановляється відповідна ухвала, і заявнику надається час для усунення недолі­ків. Якщо заявник усуне вказані в ухвалі недоліки, заява про за­безпечення доказів вважається поданою в день первісного її по­дання до суду. Інакше заява вважається неподаною і повертається заявнику. Проте повернення заяви про забезпечення доказів не пе­решкоджає повторному зверненню із нею до суду у разі усунення обставин, що стали підставою для її повернення.

Відповідно до ст. 135 ЦПК України заява про забезпечення до­казів розглядається судом, який розглядає справу, а якщо позов ще не пред'явлено - місцевим загальним судом, у межах територіаль­ної підсудності якого можуть бути вчинені процесуальні дії щодо забезпечення доказів. Заява про забезпечення доказів розглядається протягом п'яти днів з дня її надходження з повідомленням сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Однак присутність цих осіб не є обов'язковою. У разі обґрунтованої вимоги заявника, а також якщо не можна встановити, до кого може бути згодом пред'явлено позов, заява про забезпечення доказів розглядається судом невідкладно лише за участю заявника.

Питання про забезпечення доказів вирішується ухвалою. Оскар­ження ухвали про забезпечення доказів не зупиняє її виконання, а також не перешкоджає розгляду справи.

Якщо після вчинення процесуальних дій щодо забезпечення до­казів позовну заяву подано до іншого суду, протоколи та інші ма­теріали щодо забезпечення доказів надсилаються до суду, який розглядає справу.

Поряд із процесуальним порядком забезпечення доказів, у ч. 2 ст. 133 ЦПК України встановлено і способи їх забезпечення, якими є:

1) допит свідків;

2) призначення експертизи (ст. 143-145 ЦПК);

3) витребування та (або) огляд доказів, у тому числі за їх місце­знаходженням (ст.137, ст.140 ЦПК).

У необхідних випадках судом можуть бути застосовані й інші способи забезпечення доказів.

58.. Розгляд судом справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

Чинне цивільне процесуальне законодавство передбачає можливість зміни правового стану осіб шляхом визнання їх безвісно відсутніми або оголошення померлими в судовому порядку. Безвісна відсутність громадян може бути пов'язана із стихійним лихом, нещасними випадками та будь-якими іншими обставинами. Відсутність фізичної особи у місці постійного проживання або переважною перебування, а також відсутність відомостей про це протягом тривалого часу створює невизна­ченість у тих або інших правовідносинах для певного кола осіб, що перешкоджає здійсненню ними суб'єктивних прав. У зв'язку з необхідністю захисту інтересів осіб, які перебувають у певних правовідносинах з особою, щодо якої тривалий час немає відомостей в місці її проживання, виникає потреба у зміні правового стану такої особи.

Підсудність справ про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою встановлена законом З урахуванням інтересів фізичних і юридичних осіб, здійснен­ня суб"єктивних прав та виконання обов'язків яких залежить від рішення суду по справі. Ці справи розглядаються судом за місцем проживання або знаходження заявника. Місцем прожи­вання визнається те місце, де фізична особа постійно або пе­реважно проживає. Місцем проживання фізичної особи у віці від 10 до 14 років, або осіб, які перебувають під опікою, ви­знається місце проживання їхніх батьків (усиновителів) або опікунів (ст. 29 ЦК). Місцем знаходження юридичної особи визнається місце її державної реєстрації (ст. 93 ЦК).

У ЦПК не зазначено, хто саме може звернутися до суду з вимогою про визнання фізичної особи безвісно відсутньою або оголошення П померлою. При вирішенні питання про суб'єкт звернення слід застосовувати ст. 4 ЦПК, відповідно до якої справа в суді може бути порушена особою, яка має заінтересованість. у зміні правового стану відсутньої особи.

Заява по справі про визнання громадянина безвісно відсут­нім або оголошення його померлим має відповідати загальним вимогам, закріпленим ЦПК. Вона подається у письмо­вій формі та має містити: назву суду, до якого подасться заява; точну назву заявника, його місце проживання або знаходження, а також назву представника заявника, коли ним пору­шується справа; чітко сформульовану вимогу, з якою зверта­ється до суду заявник; виклад обставин, якими заявник обґрунтовує свої вимоги, та зазначення доказів, що підтверджують ці вимоги, а також підпис заявника або його представника із зазначенням часу подання заяви.

Обставинами, які обґрунтовують заявлені вимоги, є: невідо­мість перебування відсутнього громадянина; неможливість усунути цю невідомість; тривалість безвісної відсутності; події, що загрожували смертю або дають підставу припускати загибель громадянина від певного нещасного випадку. Крім зазна­чених обставин у заяві обов'язково слід вказати, з якою метою заявник просить визнати громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим. До заяви додаються документи про сплату судового збору та втрат на інформаційно-технічне за­безпечення судового розгляду справи.

В ході підготовки до розгляду справ про визнання громадя­нина безвісно відсутнім або оголошення його померлим суддя повинен встановити осіб (родичів, співробітників та інших), які можуть дати відомості про відсутнього, а також запитати відповідні організації за останнім місцем його роботи про ная­вність відомостей щодо відсутнього. Суддя має також визна­чити коло осіб, які заінтересовані в розгляді справи, та з'ясувати їхнє процесуальне становище, допустити або залучити їх до участі в процесі та повідомити про місце і час розгляду справи. Коло таких осіб зумовлюється метою, з якою заявни­кові необхідно визнані громадянина безвісно відсутнім або оголосити його померлим.

Після того, як рішення про оголошення громадянина помер­лим набере законної сили, суд обов'язково повинен надіслати його копії органу реєстрації актів цивільного стану для реєст­рації смерті громадянина, а також до нотаріальної контори або органу, що вчиняє нотаріальні дії щодо охорони спадкового майна (ст. 249 ЦПК).

Рішення, яке набрало законної сили, породжує певні правові наслідки: у непрацездатних членів сім'ї виникає право па пенсію; подружжя такої особи мас право розірвати шлюб у спрощеному порядку; з'являється можливість всиновлювати дітей без згоди відсутнього та ін.

Якщо фізична особа, щодо якої ухвалено рішення суду про ви знання її безвісно від­сутньою, з'явилась, рішення суду скасовується.

59. Заходи процесуального примусу.

Особливими санкціями за порушення норм цивільного проце­суального права є заходи процесуального примусу (ст.ст. 90-94 ЦПК). Відповідно до ст. 90 ЦПК заходами процесуального примусу вважаються процесуальні дії, що застосовуються до осіб, які порушують встановлені в суді правила або проти­правно перешкоджають здійсненню правосуддя. Заходи проце­суального примусу застосовуються судом негайно після вчи­нення порушення, про що постановляється відповідна ухвала. До заходів процесуального примусу належать: попередження;видалення із залу судового засідання; тимчасове вилучення доказів для дослідження судом; привід. Попередження — це такий захід процесуального примусу, який полягає у наголошенні головуючий* у судовому засіданні на факті порушення учасником процесу своїх обов'язків. Попередження не мас безпосередніх негативних наслідків для пра­вопорушника, однак у випадку систематичного невиконання обов'язків, наприклад, порушення порядку у залі судового засідання, до особи можуть бути застосовані інші заходи, в тому числі й не тільки передбачені нормами цивільного процесуаль­ного закону (наприклад, накладення адміністративного штрафу за неповагу до суду). Видаленим із залу судового засідання — це позбавлення учасника процесу чи іншої особи, яка присутня у залі судового засідання, права бути присутньою на даному судовому за­сіданні. Це, у свою чергу, може призвести до того, що, напри­клад, особа, яка бере участь у справі, позбавляється можливос­ті доводити свої вимоги чи заперечення, брати участь у до­слідженні доказів, поданні заяв, клопотань та інших форм уча­сті у судовому засіданні. Підставою для попередження чи видалення із залу судового засідання є порушення порядку під час судового засідання або невиконання розпоряджень головуючого (ст. 92 ЦПК) Причо­му для видалення особи із залу судового засідання обов'язко­вою є цивільна процесуальна преюдиція, тобто наявність попе­редження. Не може бути видалений із залу судового засідання перекладач, оскільки це впливає на можливість участі у справі особи, якій він надає послуги. У такому разі, суд оголошує пе­рерву та вирішує питання про замшу перекладача.

Тимчасове вилучення доказів для дослідження судом — це санкція, яка мас характер забезпечення і застосовується у випадку, коли судом згідно зі ст. 137 ЦПК витребувані речові чи письмові докази, однак вони бет поважних причин до суду не подані чи не повідомлено про причини їх неподання. При застосуванні такого заходу процесуального примусу обов'язко­во встановлюється особа, у якої знаходиться відповідний до­каз, а також місце її проживання (місцезнаходження). В ухвалі про тимчасове вилучення доказу повинні бути зазначені докази, які підлягають вилученню, а також обгрунтування підстав їх тимчасового вилучення (ст. 93 ЦПК)

Привід свідка як захід процесуального примусу полягає у примусовому (проти волі особи) доставленні свідка до зали судового засідання для давання ний показань. Умовами засто­сування приводу свідка є:

належність виклику свідка, що підтверджується даними про
вручення йому відповідної повістки; відсутність поважних причин неявки до суду або неповідо­млення про ці причини. Законом встановлено порядок вчинення дій щодо приводу свідка, а також обмеження щодо застосування цього заходу процесуального примусу. Зокрема, не підлягають приводу осо­би, які абсолютно або відносно неспроможні бути свідками (ст. 51 ЦПК), малолітні та неповнолітні особи, інваліди першої та другої груп, особи, які доглядають дітей віком до 6 років або дітей-інвалідів.

60.. Розгляд заяви про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку.

Акти цивільного законодавства серед особистих немайнових прав, які забезпечують природне існування фізичної особи, ви­значають право на медичну допомогу (ст. 284), з відсилкою щодо надання психіатричної допомоги до інших актів законо­давства. Надання фізичній особі цього виду медичної допомо­ги здійснюється з дотриманням Закону України "Про психіат­ричну допомогу" (далі у цьому параграфі — Закон).

Специфіка надання особі психіатричної допомоги полягає в тому, що такі захворювання (психічні розлади) можуть виклю­чати можливість особи усвідомлювати значення своїх дій га керувати ними Тому в окремих випадках лікування може ма­ти неправомірний характер, порушувати вимоги законодавст­ва, посягати на суб'єктивні права особи, якій надасться пси­хіатрична допомога.

У судовому порядку вирішуються питання про:

проведення психіатричного огляду у примусовому порядку
(ч. 7 ст. 11 Закону);

надання амбулаторної психіатричної допомоги особі без її
усвідомленої згоди або згоди її законного представника у
випадках, коли наявні відомості дають підстави для обгрун­
тованого припущення про наявність у особи тяжкого пси­
хічного розладу, внаслідок чого вона завдасть значної шко­
ди своєму здоров'ю у зв'язку з погіршенням психічного
стану у разі ненадання їй психіатричної допомоги (ч. 2
ст. 12 Закону);

продовжених надання особі амбулаторної психіатричної до­
помоги в примусовому порядку понад 6 місяців (ч. 5 ст. 12
Закону);

відмову в продовженні надання особі амбулаторної психіат­
ричної допомоги у примусовому порядку (ч. 7 ст. 12 Закону),

госпіталізацію особи (ч. 1 ст. 16 Закону);

продовження госпіталізації н примусовому порядку понад 6
місяців (ст. 17 Закону);

відмову в продовженні госпіталізації особи у примусовому
порядку (ч. З ст. 18 Закону).

Процесуальний порядок розгляду та вирішення справ цієї категорії судом визначається ст.ст. 279-282 ЦПК.

Правом на звернення до суду із заявою про проведення примусового психіатричного огляду, надання амбулаторної до­помоги у примусовому порядку наділений тільки лікар-психіатр цією заявою до лікаря можуть звернутися родичі особи, яка підлягає психіатричному огляду, лікар, який мас будь-яку ме­дичну спеціальність, інші особи.

Заява про психіатричний огляд має бути подана у письмо­вій формі та містити відомості, що обґрунтовують необхід­ність психіатричного огляду і вказують. на відмову особи чи її законного представника від звернення до лікаря-психіатра. Останній має право робити запит щодо надання йому додатко­вих медичних та інших відомостей, необхідних для прийняття рішення.

Отже, виключним правом на звернення до суду наділений лікар-психіатр. а інші особи можуть клопотати перед ним про звернення до суду. Це пояснюється виключністю професійно! діяльності медичною працівника.

У разі необхідності за вирішенням питання про продовження падання особі амбулаторної психіатрично! допомоги в приму­совому порядку, госпіталізації особи понад 6 місяців до суду звертається лікар-психіатр (за умови госпіталізації — предста­вник психіатричного закладу) (ч. 5 ст. 12, ч. 1 ст. 17 Закону).

Клопотання про припинення падання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, госпіталізації особи може направлятися до суду цією особою або її закон­ним представником (ч. 8 ст. 12, ч. 4 ст. 17 Закону).

Для обчислення строків звернення до суду застосовуються загальні правила, які встановлені для цивільних процесуальних строків, хоча ці строки наділені ознаками службових, а не ци­вільних процесуальних, оскільки суд, як правило, зобов'язаний розглянути подану з порушенням встановленого законом стро­ку заяву При розгляді такої заяви суд мас з'ясувати причини пропуску сіроку та постанови пі окрему ухвалу або звернутися до правоохоронних органів для належного реагування на такі порушення,

У випадках, коли відповідно до закону госпіталізацію у примусовому порядку було проведено за рішенням лікаря-психіатра і визнано доцільною комісією лікарів-психіатрів, пси­хіатричний заклад, в якому перебуває особа, направляє до су­ду заяву про її госпіталізацію у примусовому порядку протя­гом 24 годин

Заява фізичної особи або її законного представника про при­пинення надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку може бути подана через три місяці з дня ухваленим рішення суду про надання амбулаторної психіатричної ДОПОМО­ГИ у примусовому порядку або її продовження.

Правові норми про підсудність мають виключний характер, що зумовлюється місцем перебування особи, якій надасться психіатрична допомога, незалежно від того, хто є заявником.

Питанні про надання особі амбулаторної допомоги в при­мусовому порядку та необхідність її продовження вирішується судом за місцем проживання особи (ч. 5 ст. 12 Закону). Заява представника психіатричного закладу про госпіталізацію особи та про необхідність її продовження направляється до суду за місцем знаходження психіатричного закладу (ч. І ст. 17 Зако­ну).

Окрім цього, ст. 279 ЦПК визначені правила підсудності щодо інших випадків. Наприклад, заява особи, якій за рішен­ням суду надається амбулаторна психіатрична допомога в при­мусовому порядку, або її законного представника про припи­нення цієї допомоги подасться до суду за місцем проживання особи, а про припинення госпіталізації до психіатричного за­кладу у примусовому порядку — за місцезнаходженням пси­хіатричного закладу.

Справи такого характеру розглядаються судом колегіально у складі одного судді та двох народних засідателів. Законом визначено необхідність дотримання лікарської та професійної (службової) таємниці, що стосується надання особам психіат­ричної допомоги. Медичні працівники, інші фахівці та особи, яким у зв'язку з навчанням або виконанням професійних, службових, громадських чи інших обов'язків стало відомо про плинність у особи психічного розладу, про факти звернення за психіатричною допомогою та лікування у психіатричному за­кладі чи перебування в психоневрологічних закладах для со­ціального захисту або спеціального навчання, а також відомос­ті про стан психічного здоров'я особи, її приватне життя, не можуть їх розголошувати (сг. 6 Закону). Тому справи цієї ка­тегорії мають вирішуватися у закритому судовому засіданні, про шо суд постановляє ухвалу.

Заява про проведення психіатричного огляду особи у при­мусовому порядку розглядається у триденний строк (ч. 1 ст. 22 Закону), про госпіталізацію особи до психіатричного за­кладу в примусовому порядку — протягом 24 годин (ст. 22 Закону), про надання особі амбулаторної психіатричної допо­моги в примусовому порядку, про продовження надання особі амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, заяви представників психіатричних закладів про продовження госпіталізації в примусовому порядку — у десятиденний строк. Ці строки обчислюються з дня надходження заяви до суду (ст. 281 ЦПК).

Особи, яким надасться психіатрична допомога, мають пра­во на особисту участь у судових засіданнях при вирішенні пи­тань, пов'язаних з наданням їм психіатричної допомоги та об­меженням у зв'язку з цим їхніх прав (ст. 25 Закону). Участь при розгляді цих справ прокурора, лікаря-психіатра чи представника психіатричною закладу, шо подав заяву, та законною представника осіб, щодо яких розглядаються питання, пов'яза­ні з наданням їм психіатричної допомоги, є обов'язковою (ст. 22 Закону, ст. 28! ЦПК).

За результатами розгляду справ, які стосуються надання особі психіатричної допомоги, суд ухвалює рішення. Залежно від категорії справи до рішення суду встановлюються додатко­ві вимоги. Наприклад, при винесенні рішення про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги у примусовому порядку, госпіталізації особи, продовженні госпіталізації, при ухваленні рішення про задоволення заяви про відмову у продовженні надання амбулаторної психіатричної допомоги, а також госпіталізації особи, суд зобов'язує психіат­ричний заклад провести виписку цієї особи.

Особи, які страждають на психічні розлади, та їх законні представники звільняються від судових витрат, пов'язаних з розглядом питань щодо захисту прав та законних інтересів особи при наданні психіатричної допомоги (ст. 32 Закону). Розгляд судом справ про обов’язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу.

Відповідно до Основ законодавства України про охорону здо­ров'я (ст. 53), Закону України "Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення" (ст. 28) передбачена можливість госпіталізації та лікування осіб, які хворі на небез­печні інфекційні хвороби, причому у визначених законом ви­падках може проводитися госпіталізація та лікування в приму­совому порядку. До таких хвороб належить і захворювання на туберкульоз.

Оздоровлення хворих на туберкульоз проводиться у спеціа­лізованих протитуберкульозних санаторіях безоплатно (ст. 25 Закону України "Про захист населення від інфекційних хво­роб", далі— Закон). Лікування хворих на туберкульоз здійснюється під обов'язковим медичним контро­лем із дотриманням встановлених стандартів лікування. Предметом судової діяльності є визначення підстав для примусового поміщення хворого до протитуберкульозного за­кладу. Процесуальний порядок розгляду та вирішення справи визначається ст. 283-286 ЦПК.

Заявником у цій категорії справ є представник протиту­беркульозного закладу, повноваження якого повинні бути офор­млені за загальними правилами про процесуальне представ­ництво.

Заява мас містити, крім положень, встановлених ст. 119 ЦПК, вказання на визначені законом підстави для такої гос­піталізації (наявність заразної форми туберкульозу, відмова хворого від госпіталізації, ухилення від лікування тощо). До заяви додасться мотивований висновок лікарської комісії про необхідність обов'язкової госпіталізації або про продовження лікування, в якому зазначається строк, впродовж якою прово­диться лікування.

Відповідно до ст. 284 ЦПК така заява подається до суду Протягом 24-х годин з часу виявлення в особи форми туберкульозу. Однак це не означає, що заява, подана і порушенням встановленого строку, підлягає залишенню без розгляду. Суд може вказати на порушення в окремій ухвалі, постановленій у справі.

Заява подасться до суду за місцезнаходженням протитуберкульозного закладу, який здійснює медичний (диспансерний) паї ляд іа цим хворим, або до суду за місцем виявлення такого хворого (лікувальними закладами, слідчими ізоляторами, уста­новами виконання покарань та ш.) (ст. 283 ЦПК, ст. 12 За­кону).

Розгляд справи здійснюється колегіально у складі профе­сійного судді та двох народних засідателів. За клопотанням особи, щодо якої ставиться питання про госпіталізацію, для забезпечення таємниці про стан її здоров'я, гарантованої ст. 286 ЦК, суд може постановити ухвалу про закритий судо­вий розгляд.

Справа розглядається судом у строк не пізніше трьох днів після відкриття провадження за обов'язковою участю представ­ника протитуберкульозного закладу, що його за заявою від­крито провадження у справі, представника особи, стосовно якої вирішується питання про госпіталізацію. Сама особа, що­до якої ставиться питання про її примусову госпіталізацію, відповідно до ст. 285 ЦПК може братії участь у судовому за­сіданні, крім випадків, коли за даними протитуберкульозного закладу вона становить загрозу розповсюдження хвороби.

За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення, яким відхиляє або задовольняє заяву. Рішення про задоволен­ня заяви є підставою для обов'язкової госпіталізації або подаль­шого лікування особи в протитуберкульозному закладі впро­довж встановленого законом строку

Дата добавления: 2015-10-28