Несподiванi Iгор, Валька та iншi 4 страница

— Скажiть, будь ласка, — несмiливо питає Ява, — а який вiн буде? Коли прийметься?

— Який? Бачите оце плесо? Воно буде переливчасто-смарагдове, як… як шовк. Уявляєте?

Ми закивали головами, хоч я, чесно кажучи, не дуже собi це уявляв.

— А який же хоч вiн на смак? — почувся позад нас голос Бурмила (ми ще ранiше побачили його скуйовджену голову, що визирала з «президентi», але нам було не до нього).

— Як вам сказати, — обернувся до Бурмила Фарадейович. — Сам-то я не куштував. Але думаю, що схоже на салат.

— На салат? Скажiть! Виходить, пiд «столичну» саме враз. Люблю салатики… Дасте хоч покуштувати з першого врожаю'

I вiн хрипло зареготав.

— А чому ж, будь ласка, — так щиросердно вiдповiв Фарадейович, що Бурмило зразу знiтився:

— Та нi, я жартую. То я так, посмiяться… для смiху.

Менi навiть здалося, що вiн почервонiв. Я глянув на нього i подумав: «Невже оцего шпигун? Живий шпигун? Тю! Якийсь абсолютно не схожий. У жодному фiльмi не було подiбних шпигунiв, щоб червонiли. У жоднiй книжцi детективнiй.»

Але Явi я нiчого не сказавше наважився.

Того дня у селi тiльки й балачок було, що про глобулус.

Куди не поткнешся.

— Чули? Фарадейович з учениками водорiсть на Високому островi вирощує. Особливу якусь.

— Кажуть, корисна — страх! Вiтамiнiв багато. Самi вiтамiни.

— А що ти думаєш — космонавтiв тобi макухою годуватимуть.

— Авжеж, для них що е найкращенького придумають.

— Вiтамiн на вiтамiнi сидить i вiтамiном поганяє.

— А по-моєму, найбiльше вiтамiнiв — у горiлцi.

— Кажуть, сам Попович приїде подивитися на той «глобус».

— …а як на нiч обличчя ним намастити — на двадцять рокiв помолодшаєш.

— Усмiхатися частiше треба — тодi помолодшаєш. А ти лаєшся вiд зорi до зорi.

— I взагалi, кажуть, дуже поживна Всi сто процентiв засвоюються органiзмом. Одходiв нема нi на копiйку.

Сказав своє слово про глобулус, звичайно, i мiй тато Я й не сумнiвався, що вiн скаже. Мiй тато — страшенний «любитель преси», як вiн сам каже. Без газети або журналу я його, здається, нiколи й не бачив, їсть — читає, iде кудись — читає, телевiзор дивиться — теж читає. З газетою в руках так i засинає.

I щодня за вечерею вiн проводить для нас iз мамою таку собi полiтiнформацiю — розказує, що цiкавого вичитав за день. Отож я вiд нього й про гiтлерiвськi архiви на днi озер у Австрiї та Чехословаччинi дiзнався, i про шпигунiв з аквалангами, i про все iнше. Стiльки всього цiкавого, як мiй тато, нiхто в свiтi, по-моєму, не знає (хiба, може, Стьопа Карафолька). I той глобулус (вид хлорели) був для нього як насiння.

— Та хлорела ж, понiмаєте, чудо природи! Це ж, понiмаете, унiкальна штука! Така, понiмаєте, манюпусiнька, i не побачиш, а великi дiла робить Це ж не тiльки їжа для майбутнiх космонавтiв-астронавтiв, це ж, понiмаєте, i повiтря, i вода… От у минулому роцi «Известия» писали про унiкальний експеримент радянських учених у Сибiру, коли цiлий, понiмаєте, мiсяць лаборантка Галя М. провела у гермокабiнi, повiтря в якiй постiйно оновлювала «оранжерея» хлорели — вбирала, понiмаєте, вуглекислий газ i в процесi фотосинтезу перетворювала його на кисень. Такий же, понiмаєте, кругообiг через культиватор хлорели, правда, з деякою хiмiчною доочисткою, робила й вода.

Тут я татову розповiдь мушу перервати, бо далi, незважаючи на його «понiмаєте», нiчого не втямив: навiть мама тiльки очима клiпала й гмикала.

Зрозумiв я тiльки одне: що хлорела — це рiч! I що без неї до iнших планет нiчого й рипаться.

А раз хлорела — рiч, то глобулус i поготiв, бо вiн — «вид хлорели, може, ще й кращий»

Отже, справа, яку робить Фарадейович з юннатами-старшокласниками, — всесвiтнього значення.

I ще я зрозумiв, що нiчого в усьому цьому не петраю. Нiчогiсiнько. Як корова. Зрозумiв, що на одному завзяттi на отому: «Ми все-таки хлопцi будь здоров! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопцi!» — далеко в космос не залетиш А щоб щось петрати, треба вчитися, вчитися i вчитися. I тут я згадав, що через кiлька днiв — екзамен Перший у моєму життi екзамен, про який я через усi отi шпигунськi справи зовсiм забув.

Ех, учителi-вчителi, завпеди i директори! Хiба вони розумiють що-небудь у шпигунах, у героях! Хiба вони розумiють, як же ж ото хочеться затримати справжнього шпигуна i стати героєм? Щоб про тебе писали в газетi передавали по радiо, а то й по телевiзору. Хiба вони розумiють!

I не вiдмiнять вони заради шпигуна екзамен, нi, не вiдмiнять! Хоч давай їм сто шпигунiв — не вiдмiнять нiзащо! Ех, учителi-вчителi!

I так менi стало тоскно, що якби я був вовк я сiв би посеред хати i завив Але я не був вовк, я був п'ятикласник. А пятикласникам вити не можна «Непедагогiчно» як каже Галина Сидорiвна.

I я тiльки тяжко-тяжко зiтхаю…

Роздiл VII

Екзамен. Де Ява? Що з иим?.. Переекзаменовка…

Хвилюватись я почав ще, мабуть, увi снi. Бо коли прокинувся, то ще не розтуливши очей, уже вiдчув, як холодно в мене пiд серцем, як воно то шалено б'ється-б'ється то завмирає, неживе, а в цей час вiд потилицi через спину'аж до п'ят бiжать-бiжать крижанi бульбашки, — наче хто обливає мене холодною газованою водою, — i по всьому тiлу гусяча шкiра.

О, як би я хотiв не прокидатися сьогоднi! Скiльки б я дав, щоб уже було завтра! Але нi. Я вiдчував неминучiсть i невблаганнiсть долi. Таке саме я вiдчував, коли сидiв якось, чекаючи черги, пiд дверима зубного лiкаря i слухав як противно дзижчить отам у кабiнетi бормашина а мати мiцно тримала мене за руку, щоб я не дременув.

Я почав панiкувати вже кiлька днiв тому.

— Яво! — сказав я. — Яво, голубе, треба щось робити — повторювати, вчити, писати шпаргалки абощо. Пропадемо ж. Екзамен же. Перший же у життi. А екзаменiв усi бояться. Навiть герої. Онде-о й тато мiй казав, що боявся. А тато мiй — ти ж знаєш!

Але Ява на панiку мою не пiддався анi-нi. Тiльки смiявся й тюкав. Наче не екзамен нас ждав, а Новорiчне свято.

— Тю! Не дрейф, Павлушо! Держи хвоста бубликом! Ми ж не якiсь там двiєчники-поганщики. Ми здiбнi хлопцi. Сама Галина Сидорiвна казала. I четвiрки, i п'ятiрки одержували. А якщо двiйки — то бiльше ж за гульню та вибрики всякi. Не дрейф!

— Ага, не дрейф! — казав я. — Це ти просто не задумуєшся, що таке екзамен. Легковажний ти просто. I все!

Тодi Ява примружував одне око, схилявся до мого вуха i, прикривши рота долонею, казав:

— Не забувай, що моя мама — депутат! Це теж дещо значить!

I вiн багатозначно моргав. А потiм додавав:

— I, думаєш, так легко поставити двiйку? Хе! Не думай! У них же свiй план по п'ятiрках i навiть по трiйках. Вiд них же, знаєш, як вимагають оцi самi… як його… iнстанцiї. Я чув, Галина Сидорiвна моїй мамi скаржилась. Так що…

«Що ж, йому, може, й справдi нiчого боятись, — думав я. — Авжеж, його мама — депутат. Авжеж. Та й батько передовик, рацiоналiзатор, якусь штуковину до соломорiзки придумав. I на скрипцi грає. А зараз у закордонну командировку поїхали вони, до Чехословаччини. Все село проводжало. Авжеж. А мої батьки — звичайнi собi колгоспники. Не депутати, не рацiоналiзатори, на скрипцi не грають, по закордонах не їздять…»

I менi ставало ще сумнiше й страшнiше. I серце стискалося вiд самотностi. Завжди у нас з Явою все було спiльне, завжди ми були разом: i в горi, i в радостi, i смачненьким дiлилися (одне без одного не їли), i оцiнки однаковi одержували, i з класу нас вигонили завжди обох… А тепер…

Явi — «Будь ласочка, депутатський синку, п'ятiрочку вам або четвiрочку!»

А менi…

Одна лишалася надiя — на отi iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок.

Тiльки ця надiя надала менi сили пiдвестися з лiжка, а то б я й не встав.

Мляво, ледве рухаючись (руки задерев'янiли — так буває, коли гецнешся об щось лiктем), вдягаю нову сорочку й святковi штани. Випиваю пiвсклянки молока (бiльше нiчого не можу — все в горлi застряє) i неквапом — ще є час — iду до Яви.

— Яво! — гукаю через тин.

Вiн не озивається.

«Невже це в мене сили нема крикнути?»

— Яво! — гукаю, як то кажуть, на повну катушку.

Не озивається.

Заходжу у двiр. Зазираю в хату. Тодi в садок, на город, по всiх усюдах. Яви нiде нема. I взагалi нiкого. Дiд Варава, мабуть, повiв Яришку, сестричку Явину, в дитсадок. А де ж Ява? Невже пiшов на екзамен? Без мене? Не може бути!

— Яво! Яво! Яво! Яво! Яво!..

Нагукавшись до хрипоти i заглянувши на подвiр'ї у найглухiшi закутки, я побiг до школи.

«Може, вiн думає, що я сплю, вирiшив розвiдати обстановку — ще ж рано».

Але й бiля школи Яви не було. Всi були, весь клас (от тобi й рано!), всi, крiм Яви.

Я мотонув назад.

Я бiгав по селу. Зигзагами. З одного кiнця в iнший.

— Яви не бачили? Не бачили Яви? Ява Рень не проходив тут? — безнадiйно питав я всiх, кого зустрiчав. Але нiхто не бачив, нiхто.

Я витягав шию, зазираючи через тини й паркани, i менi здавалося, що вона стала довга, як у гусака.

Я пiдбiг до школи тодi, коли баба Маруся вже ходила по подвiр'ю, калатала дзвоником, i, мов не довiряючи йому, вигукувала:

— Дзвонок! Дзвонок! Екзамени почалися! Почалися екзамени! Дзвонок!

Я кинувся до неї:

— Ой бабусю! Ой не дзвонiть ще хвилиночку! Не дзвонiть! Яви десь нема! Одну хвилиночку тiльки!

Баба Маруся скрушно похитала головою i якось винувато сказала.

— Не можу, серденько! Уже подзвонила. Пiзно. Було б ранiш, синочку. Де ж це вiн заповiтрився? От бiда! Ну, бiжи в клас, а то й ти не втрапиш.

Довелося йти.

В школi урочисто й святково, як пiд час виборiв (у нас i агiтпункт, i виборча дiльниця завжди в школi). У коридорах простеленi дорiжки, на вiкнах квiти, стiл у класi покритий червоною китайкою. Навiть плакат висить у вестибюлi: «Ласкаво просимо!» Тiльки не грає гармошка i не працює буфет з пивом, як пiд час виборiв.

Дiвчата в бiлих фартушках, хлопцi незвично чистi й зачесанi.

Заходить Галина Сидорiвна, з гарною зачiскою, у шовковому платтi — не вчителька, а кiноартистка. За нею суне Микола Iванович, учитель географiї. Вiн у нас на екзаменi асистент.

Галина Сидорiвна обводить поглядом клас, супить брови й питає:

— А де Рень?

Я пiдхоплююся з мiсця:

— Нема десь… Не знаю… все село оббiгав… Може, почекаємо трiшки?

Галина Сидорiвна ще дужче супить брови:

— Затримувати екзамен не можна. Нiхто нам цього не дозволить.

Вона стає бiля дошки, стискає руки — наче зараз буде спiвати (видно, теж хвилюється) — i каже:

— На першiй сторiнцi кожен напишiть: «Екзаменацiйний диктант з української мови учня (або ученицi) п'ятого класу…» — i своє прiзвище.

Ми схиляємо голови — пишемо.

Екзамен почався.

Учнi сопуть. Пера скриплять.

Я пишу механiчно, навiть не думаючи, що пишу. I менi зовсiм не страшно, я зовсiм не думаю про екзамен. Я думаю про Яву. Де вiн? Що з ним? Не прийти на екзамен! На перший у життi екзамен! Це просто не вкладається в головi! Навiть якщо твоя мама депутат… Це безумство. Вiн не мiг цього зробити просто так. Щось сталося… Може, щось непоправне?.. Але — що? Що? Вчора ж ми бачились, i все було гаразд. Розлучилися пiзно ввечерi, коли йшли спать. Домовились, що я ранком зайду, щоб iти на екзамен. «Може, вiн уже й неживий?» — холону я. Диктант закiнчено.

— Тепер уважненько перевiрте i здавайте, — нiжно-нiжно, як нiколи, каже Галина Сидорiвна i усмiхається до нас пiдбадьорливо — пiдтримує.

Сопуть учнi, носами в диктант упхавшись, — перевiряють Аж пiт на лобах виступив вiд напруги.

А менi лiтери в очах стрибають, розсипаються на всi боки — не вчитаю. Не можу.

От уже вихопився з-за парти Карафолька, понiс. Перший. Вискочка!

Он уже й Мацiевський, i Гребенючка потягли. А я ще до половини не доповз.

I раптом — дверi розчахнулися i в клас влетiв Ява. Я аж пiдскочив: живий!

Живий-то живий, але — матiнко! — який у нього вигляд! Захеканий, скуйовджений, мокрий, весь у болотi з нiг до голови.

Слiдом за ним у клас вкотився такий же забрьоханий Собакевич.

Галина Сидорiвна поточилася й трохи не впала.

— Що це означає?'

Ява мовчав, опустивши голову. I Собакевич не гавкнув, як минулого разу, не загарчав навiть, а пiдiбгав хвоста сховався за Яву.

— У тебе щось сталося? Щось трапилося? Вдома?

Ява мовчав.

— Де ти був?

Ява нарештi розтулив губи:

— У плавнях.

— Що?!. У плавнях?!. Що ти там робив?

Ява опустив голову ще нижче i тихо сказав:

— Рибалив.

Менi здалося, що всерединi у Галини Сидорiвни стався вибух. I по всьому класу полетiли осколки.

— Що?!. Що?!. Замiсть екзамену ти пiшов рибалити?! Ну… ну, знаєш, це вже занадто! За-над-то! Це просто… просто обурливо! Так-от — складатимеш екзамен восени! Як двiєчник. Вважай, що ти одержав двiйку! Переекзаменовка в тебе! Будеш тепер цiле лiто готуватися. Це тобi наука за всi твої художества. Iди! До побачення!

Ще якусь мить Ява стояв, не вiрячи, що це сталося Вiн був такий маленький-маленький i жалюгiдний.

Ех ти «мама — депутат»! Ех ви, «iнстанцiї, що вимагають п'ятiрок»!..

Я бачив: ще мить — i Ява заплаче… У нього вже закипали сльози на очах. Але ви не знаєте, який вiн гордий! Хiба вiн допустить, щоб хтось бачив, як вiн плаче. Ява крутнувся на мiсцi i прожогом вибiг з класу. Вiрний Собакевич — за ним.

— Хто здав роботу, можете йти, — замерзлим голосом сказала Галина Сидорiвна. Але навiть якби вона й не сказала цього — я не лишився б у класi, клянусь! Побiг би за Явою.

Не думаючи навiть дочитувати диктант, я кинув його на стiл i вискочив за дверi.

Проте Яви я вже не побачив. Я сiртонувся в один бiк, в другий — Ява зник, як булька на водi.

I знову я бiгав по селу, витягнувши шию, i зазирав по всiх усюдах. Але марно. Мов поранене пташеня, вiн забився, мабуть, десь у кущi i там на самотi кухлями, з присьорбом, пив своє горе. Може, й плакав, хтозна… А в такi хвилини не хочеться бачити нiкого, нiкого в свiтi.

I ви не думайте — я шукав його не для того, щоб розрадити, поспiвчувати (хiба розрадиш людину в таку мить!). Я тiльки хотiв, щоб вiн бачив, щоб вiн знав, що я подiляю його горе i готовий зробити для нього все. Я б нi слова не сказав йому, тiльки подивився б в очi, i вiн би все зрозумiв.

Ще зовсiм недавно я з прикрiстю думав про своїх батькiв, що вони не депутати i це може дорого коштувати менi. I раптом — о зрадлива доле людська! — не я, а Ява, депутатський син, заробив переекзаменовку. Де ж справедливiсть? Нiчого не розбереш у цьому свiтi.

I ще — я ламав собi голову: що ж сталося? Чого вiн опинився у плавнях? То дурниця, що вiн рибалив, — нiколи в життi! Вiн нiзащо б не пiшов на риболовлю без мене. Не повiрю, хоч рiжте! Мабуть, це пов'язано з отими шпигунськими справами. Але коли вiн устиг? Пiшов звечора? Без мене? Нiчого не розумiю!

Довго я блукав по селу. I до рiчки ходив, i на вигiн, i на кладовище навiть зазирнув (ми там колись чижiв ловили).

Потiм подумав: «Може, вiн уже дома — обiд скоро». Пiдiйшов, зазираю з-за тину обережненько (не хочеться дiдовi на очi попадатися, щоб не розпитував). Не видно щось Яви.

По сусiдству, за високим дощаним парканом — садиба Книша. Та он i сам вiн — сидить на даху нової, недобудованої ще хати, кладе черепицю.

Вийшов надвiр дiд Варава — з вiдром, до криницi. Побачив дiда Вараву Книш, голосно привiтався згори:

— Здрастуйте, дедушка!

— Здоров! — буркотнув невесело дiд.

Тодi Книш несподiвано, з робленим спiвчуттям:

— Я чув, у вас прикрiсть больша. Хлопчик вашенький екзамена в школi завалив. Один на все село… От же, їй-богу!

Похмуро мовчить дiд Варава. Мовчки крутить корбу, витягаючи з криницi вiдро.

— Жалко їм було, щоб хлопець перейшов у шостий клас, — веде далi Книш — I це, ма'ть, спецiально. Знають же, що мати передовик, депутат, та ще й у заграничнiй командировцi, — так щоб насолить… От же, їй-богу! Ой!

Книш якось незручно повернувся, на черепицi сидячи, i мало не поїхав униз по даху.

Я з ненавистю дивлюсь на нього i, зцiпивши зуби, шепочу «Упади! Упади! Упади!»

Дiд Варава мовчки вислухав Книша, витяг вiдро i, не кажучи нi слова, почовгав у хату.

Книш почав умощуватись зручнiше на даху i раптом таки посковзнувся, зiрвався, прогуркотiв по даху i — геп! — на землю. Наче враз подiяло моє заклинання.

Я радiсно захихикав.

Книш, крекчучи, пiдвiвся.

В цей час iз хати (iз старої, що з новою поруч) вийшла Книшиха.

— О, ти уже злiз? — спокiйно здивувалася

— Iзлiз, iзлiз! Щоб ти так усе життя злазила! — сердито прохрипiв Книш, потираючи забите сiдало.

Тут мене мати вгледiла i покликала обiдати.

Пiсля обiду аж до самiсiнького смерку ходив я по селу як неприкаяний Мiсця собi не знаходив.

Опустився на землю синiй вечiр. Засвiтилися в хатах вiкна, чорний морок садкiв прокреслюючи.

Сiв я попiд Явиним тином i вирiшив — хоч до ранку сидiтиму, а дочекаюся Щоб зручнiше — сiна в сусiдiв через дорогу наскуб з копицi. Та тiльки вмостився гарненько, зирк — Ява. Повiльно-повiльно, як привид, суне.

Пiдхопивсь я, зiрвався на рiвнi ноги, хотiв кинутися до нього, та враз i став Збагнув — не до мене йому зараз, перед вiдповiдальною «товариською» зустрiччю з дiдом. I не озвався до Яви, не ворухнувся навiть, щоб не виказати, що тут я.

Похиливши свою грiшну голову, мов приречений на ешафот, важко зiйшов Ява на ганок. Рипнув дверима. Щез.

А я дивлюсь на освiтлене вiкно хати, затамувавши подих. Мелькають у вiкнi тiнi, чути гнiвний голос дiда Варави — все це свiдчить про те, що «товариська» зустрiч почалася одразу з рахунку один — нуль не на Явину користь.

I при кожному звуку, при кожному руху тiней сiпаюся, здригаюсь я, наче то зi мною проводить «матч» дiд Варада.

Роздiл VIII

Що трапилось з Явою. «Не поїду я…» «Дiтей б'ють тiльки iмперiалiсти…»

Ранок був сонячний i лискучий, як новi черевики.

Не ранок, а пiсня дзвiнка пiонерська.

Та серце моє не спiвало, нi. Прокинувшись, я одразу згадав Яву.

Я пiдхопився i прожогом кинувся до нього — як же ж вiн там, як?

Проскочив город i бiля кривої грушi спинився.

Ява сидiв на призьбi, по-старечому згорбившись над дерев'яними ночвами-ваганами, i рiзав картоплю й буряки для льохи.

Я застиг, розгублений. Я не пiзнав його. Хiба це вiн, геройський Ява, отой, що перший з усiх хлопцiв стрибонув iз самiсiнького вершечка старої верби в рiчку? Той, що випустив у клубi на лекцiї пугутькало? Що повiсив дiдовi пiдштаники на телевiзiйну антену? Нi, це не вiн! Це якийсь нещасний пригнiчений наймит. О люди! Що ви зробили з моїм другом! I тут я згадав про свою четвiрку. Четвiрку за диктант. I менi стало так прикро, наче я зрадник. Я ж одержав четвiрку за екзамен! Та хiба я хотiв! Я ж зовсiм не старався. Це ж випадково. О, скiльки б я зараз дав, щоб у мене була трiйка (хоча б трiйка, я не кажу вже про одиницю чи двiйку)! Як менi було б легше! Наскiльки краще я почував би себе перед Явою! Мiж нами не було б такої прiрви.

Я ще вчора дiзнався про ту четвiрку. Коли блукав по селу. Менi сказала про це Гребенючка.

За правилами оцiнку повиннi оголосити тiльки сьогоднi. Але хiба ж учнi дочекалися б? У пiвкласу iнфаркт був би. I коли Галина Сидорiвна замкнулася з асистентом Миколою Iвановичем перевiряти диктанти, нiхто й не ворухнувся, щоб iти додому. Товклися бiля школи i не розходились. Двiчi виходив Микола Iванович на ганок покурити i казав «Чого ви? Йдiть додому. Все одно сьогоднi не скажемо. Взавтра на батькiвських зборах». Потупцяються учнi трошки, посунуть до ворiт. Потiм зирк — хтось лишився. «Еге, — думає кожен, — вiн останеться i узнає, а я, як дурний, дома сидiтиму. Нi!» I назад. Спершу тихо було, потiм дiвчатка «класи» на землi понамальовували, застрибали на однiй нозi, хлопцi в квача завелись. Все таки час не так довго тягнеться. I дочекалися. Вийшла Галина Сидорiвна — як кинулися! Хлопцi мовчать, тiльки сопуть, а дiвчатка, як сороки: «Галино Сидорiвно, ну скажiть! Галино Сидорiвно, ну будь ласка! Галино Сидорiвно, дорогенька'» Вчителька спершу не хотiла, та хiба одчепишся…

Все це менi Гребенючка-розповiла, на вулицi зустрiвши. I про четвiрку сказала. I нащо вона мою оцiнку запам'ятовувала? Краще б я не знав. Соромно в очi Явi дивитись. Ондо вiн i голови не пiдводить. За одну нiч змарнiв як.

Я пiдiйшов до нього.

— Здоров, Яво! — тихо привiтався.

— Здоров, — так само тихо вiдказав вiн, не пiдводячи голови.

I такий у нього був голос, такий голос, що у мене аж в очах защемiло.

— Яво! Ну чого ти, Яво?

— А що? Нiчого, — ще тихiше сказав вiн.

— Та плюнь, Яво! Плюнь, я тобi кажу! Ну, подумаєш — переекзаменовка! У мiльйонiв людей були переекзаменовки. I нiчого. От у князя Володимира, кажуть, теж була в дитинствi переекзаменовка. З iсторiї… А який йому пам'ятник на Володимирськiй гiрцi у Києвi одгрохали.

— Не бреши! У Володимира не було.

— Було, було, — жваво заговорив я, радий, що Ява хоч вiдгукнувся на мiй жарт. — А як i не було, то могло бути. Подумаєш! А в Пушкiна точно було. Вiн же таке вiдчубучував…

Я говорив i пильно стежив, чи усмiхнеться Ява, чи нi. В таких справах дуже легко передати кутi меду. Ява не усмiхався. Я замовк. Помовчав трохи, тодi тихо спитав:

— Так як же воно все-таки вийшло?

Вiн тiльки рукою махнув:

— Не питай!

— А що ж?

Вiн зiтхнув:

— Ще трохи — i вiд мене лиш бульки на водi лишилися б…

— Та ну! Розкажи ж!

Вiн знову зiтхнув.

— Так ото ж вискочив я до схiд сонця з хати — на хвилиночку… в бур'яни… Ще тiльки сiрiти почало. Сонний, як муха, вискочив. Процентiв на дев'яносто ще спав. Тiльки одне око ледь розтулив, щоб не перечепитись. Став у бур'янах i те одне око заплющив — сплю… I враз чую голоси — за парканом у Книшiв. Приглушенi, змовницькi. Сон зразу — як рукою… «Ти ж тiльки гляди менi, щоб нiхто не бачив…» Це вона, Книшиха. А вiн: «Не вчи вченого…» А вона: «Вчений! А потiм передачi носи, еге?» А вiн «Ну не баба, а казна-що! Тюрма народiв!» А вона. «Мовчи, нiкчемо! Якби не я». А вiн: «Нiчого нiчого Я свого дiждуся! Побачиш, який я нiкчема!» А вона «Йди вже! Розбалакався! Сусiдiв побудиш'» I — ррип! Це вiн з хвiртки вийшов. Бачу — iде вулицею. Озирається злодiйкувато. На плечi весло, мiшок з чимось, у руцi серп, як шабля, виблискує. Розгубивсь я, що робити? Куди це вiн? Ну ясно — в якiйсь своїй шпигунськiй справi! За тобою бiгти — не встигну. От вiн уже аж де. А екзамен? Ну, думаю, ще ж тiльки годин чотири — встигну. Не простить же ж менi Вiтчизна, як я таке дiло прогавлю. Може ж, вiн якийсь державний злочин зараз робитиме. Недарма ж його Книшиха тюрмою, передачами лякала А я про екзамен, про власну шкуру дбаю. Нi, треба йти. Схопив весло, вудочки (для конспiрацiї) i за ним. А тут з-пiд ганку Собакевич вискочив, ув'язався за мною. Я спершу прогнати його хотiв, а потiм думаю — хай, собака в таких справах завжди може придатися. Взяв його з собою. На березi перечекали в кущах, поки одплив Книш, а тодi й собi. Отут менi й не пощастило Як назло, всi добрячi човни нашi дiд на берег повитягав — смолив учора. На водi була тiльки ота благенька гнила плоскодонка, з якої ми пiдводного човна зробити хотiли. Нiколи менi було, я на ту плоскодонку, Собакевич за мною i — гайда. Пливу тихо, обережно i весь час пильную: i щоб Книша з очей не згубить, i щоб вiн мене не помiтив (за очеретами скрадаюся). Помiчаю — пливемо ми в бiк Високого острова. Далеченько вже у плавнi забралися. Аж гульк раптом — лишенько! В човнi води повно, бiльш як пiвчовна Придивився — у днищi, якраз посерединi, — дiрка (долоню просунути можна), i вода звiдти пре, аж булькає. Як з тої труби, що в арифметичних задачах, пам'ятаєш, — «з одної труби вливається, з другої виливається». Та лише рiзниця, що в мене тiльки вливається… Ой-йой-ой! Не мине й двох хвилин, набереться повний човен i… Наввимашки до села пливти далеко. Та й латаття там таке й водоростi, ти ж знаєш, — ниттю руки й ноги обплутає, i йди годувати ракiв. Ну, та про себе я не думав. Собакевича шкода: булькне собача — та й нема. Сидить вiн на носi мокрий, труситься всiм тiлом i дозирає на мене жалiбно. Це ж вiн винен. Була дiрка заткнута шматиною якоюсь. А Собакевич, граючись, смикав-шарпав ту шматину i висмикнув — догрався. Я бачив, як вiн її шарпав, та не подумав… Що й казати, пiзно я схаменувся. Налiг на весло, аж хекаю. Про Книша вже не думаю, треба рятувати Собакевича, приставати до якогось острова. А кругом самi очерети, землi не видно. А вода все прибува й прибува, вже литки менi лоскоче. Я головою на всi боки шалено верчу — сушi землi шукаю. Нарештi помiтив острiвець якийсь i чимдуж до нього. Ледь-ледь устиг. Вiд човна мого лишалося вже сантиметрiв два над водою: отака собi «рямочка» з бортiв пливла — усерединi вода i зовнi вода, i рiвень тої води однаковий. I я у тiй «рямочцi» як портрет Ще трохи — i був би цей портрет у траурнiй «рямочцi»… Пiдхопив я Собакевича на руки — i на берег.

Власне, берега й не було 3 першим же кроком я по пуп занурився. I одразу калабаня менi згадалася, куди ми з тобою вiд Контрибуцiї вскочили. Така ж сама багнюка. Не острiв, а кiзяк якийсь. Нi деревця, нi кущика Навiть сушi справжньої нема. Сама грязь. Ну, та вибирати не доводилось. Спасибi й тому, що трапився. Жити на ньому я не збирався. Менi лише човен витягти й дiрку заткнути Може, ще, думаю, i за Книшем устигну. Посадив Собакевича на найсухiше мiсце i — за роботу. Схопив за нiс човна, почав тягти. Ого-го! Очi рогом лiзуть. Жили от-от полопаються. А човен — нiби цвяхами до дна прибитий — нi з мiсця.

Зайшов я з корми — почав пхати. Куди там! Ноги по мулкому дну ковзають. Я раз у раз з головою занурююсь — та й тiльки.

Бився я, бився, занурювався занурювався, води вже пiввiдра наковтався, а толку нiякого. I така мене злiсть узяла — сiв я просто у воду й трохи не заплакав. Ти ж мене знаєш, я нiколи не плачу, а тут ну прямо сльози самi ллються.

От же ж у халепу вскочив. Ну!

Тодi плюнув, пiдхопився й знову — пхати й тягти.

Сонце вже давно зiйшло, свiтить на повну котушку, а я, мов той жук-гнойовик, у багнюцi порпаюсь. З сил вибився зовсiм.

Знову я сiв просто у воду й знову трохи не плачу. I вiд слiз моїх води, здається, ще бiльше кругом стає.

Це ж уже хто його зна скiльки часу, думаю. Екзамен уже, може, скоро. Ну, про екзамен я не думаю. Що менi екзамен! Головне — державна справа ота… Я тут у багнi, як хробак, длубаюсь, а той шпигуняра, може, вже хто його зна… I я ж мiг його вислiдити. Мiг же! Не простить менi держава. I, зцiпивши зуби, я знову берусь за дiло Я й вихлюпувати пробував воду з човна, думаєш, нi! Та де ж її вихлюпаєш, як вона знову тут же набирається. Це все одно, що рiчку вихлюпувати.

А сонце вже ген-ген вгору пiдбилося.

Це ж ти вже, мабуть, думаю, встав, черевики почистив, сорочку нову надiв, галстука пов'язав.

Банькате жабисько поблизу на лататтi сiло, лупає на мене глузливо, ще й кумкає — наче смiється. Тут Собакевич на нього як гавкне, воно тiльки — шубовсть у воду. Собакевич весь час мене морально пiдтримував — гавкав, хвостом махав. Мабть, вiдчував, що через нього я страждаю.

I раптом менi iдея в голову стрельнула. I чого тiльки, скажи, тi iдеї стрiляють у голову не зразу! Така ж проста, юриндовська iдея — заткнути дiрку, а тодi вже вихлюпувати. А я ж вихлюпував не заткнувши. От бовдур!

Нарвав я жмуток трави якоїсь, що єдина на островi й росла, намацав дiрку, заткнув. Знову почав вихлюпувати. О! Пiшло дiло! Хоч поволеньки, а пiшло. Сантиметр за сантиметром борти човна з-пiд води виростають. Уже й на берег тягти можна. Крекчучи, потяг. Потяглося. Єсть! Тепер треба човна нахилити — воду вилити, бо вже не вихлюпується. Ох i важко було! Нарештi воду вилив, дiрку добряче заткнув. Собакевича в човен, сам за весло i ходу. Ох же ж грiб — бризки аж до неба летiли! Тiльки весь час на дiрку позирав — чи не тече.

Сонце вже високо, а все-таки надiя: може, обманює сонце, може, не почався ще екзамен? По селу бiг, аж серце вискакувало. Не обмануло сонце… Ява зiтхнув i замовк.

Я дивився на нього з усiм спiвчуттям, на яке тiльки був здатний.

Так от яка йому придибашка вийшла, що перевернула догори дригом усе його життя! I не розкажеш же нiкому, не поясниш! Бо тi нашi «шпигунськi» справи вимагають абсолютної таємностi, конспiрацiї. Коли мiлiцiонер товариш Паляничко не повiрив нам, то хто ж повiрить! У нас був один вихiд — мати незаперечнi докази, факти, пiймати на гарячому. I Ява, бiдолаха, мусив усiм, i в школi i дома, казати одне — що пiшов на риболовлю замiсть екзамену. I нести за це кару.

— Ну, а в тебе як? — спитав Ява, не дивлячись на мене. Ех, краще б вiн не питав! Вiдчуваючи себе злодiєм, наче я щось украв у нього, i, позичивши в Сiрка очей, я признався йому про ту нещасну четвiрку.

— Ну що ж, я радий за тебе. Поздоровляю! — сказав вiн. — Це добре. Хороший, значить, у тебе буде настрiй у таборi. Коли iдеш?

Ну нащо, нащо вiн крае мое серце! Це ж ми разом мрiяли поїхали у пiонертабiр до моря. У «Молоду гвардiю» в Одесу. З такими труднощами батьки дiставали нам путiвки. Нiколи ми з Явою не були на морi. Тiльки у кiно та по телевiзору бачили. А як нам хотiлося до моря! Синi далi, бiлi кораблi, чайки, альбатроси лiтають. «Курс норд-ост!» — кричить капiтан. Торiк ми навiть двiчi намагалися втекти до моря. I двiчi нас ловили на станцiї.

I от, коли мрiя вже була абсолютно в нашiй кишенi, таке з Явою трапилось. Дiд Варава ще вчора однiс у школу i здав Явину путiвку. Доведеться менi самому їхати. Але хiба це те! Хiба я сам вiдчую так усi радостi моря, як ми вдвох би вiдчули! То нащо ж вiн говорить! Радiсть, не подiлена з другом, — це не радiсть, навiть не пiврадостi, а якась поганська четвертушка, мiзерiя якась.

Дата добавления: 2015-10-28