Мушкетик Юрій. Суд

------------------------------------------------------------------------ Ганна спробувала випростатися, але не змогла: пiд лiвою лопаткоюшпортонуло, а вона вже знала: аби випростовувалась далi, те гостре вiстрявходитиме глибше й глибше. Ось трохи попустить, i тодi вона помаленьку,потихеньку розправить поперек. Лiкарi не знають, що в неї, однi кажуть:болi од серця, iншi - од радикулiту. А молодий, у окулярах, практикант зрайонної полiклiнiки заявив, що в неї хвора печiнка i залоза, що пiдшлунком. Ганна не дивилася в зал; сором спопеляв її вiд голови до п'ят, внеї тремтiли колiна i палали щоки. Чи є щось встиднiше, страшнiше, нiжсуд! В залi повнiсiнько людей, i хоч знайомих облич лише кiлька - головаколгоспу, вiн дає позивач - Устим Рукавиця, свiдки - ланкова Лiда Патюк iКатерина Чухно, - вони сидiли на переднiй лавi, та ще двоє чи троє, ажтам, бiля дверей,- хурщики, мабуть, привезли здавати зерно й зайшлипослухати, - їй же здавалось, що всi цi люди зiбралися, аби подивитися нанеї. З того ж таки сорому вона погано тямила, що тут вiдбувається, не всезрозумiла з промов прокурора i прописаного їй адвоката, вона й не вiрила внього, надто пiсля того, як побачила адвоката перед початком суду разом зчоловiком, який щойно виголосив обвинувачення, вони дуже люб'язнорозмовляли; й тiльки тодi, коли виступав Устим Рукавиця, заплакала зобрази на неправду. Хiба вiн не знає, як гiрко вона одробила увесь вiк,хiба не до неї, до першої, приїжджав додому й просив, аби пiднiмала напрорив ланку (довгий час була ланковою, а колгоспна робота - суспiльпрориви), залишилася з ланкою на нiч бiля молотарки, умовляв на важкучоловiчу роботу - з косою або носити мiшки з зерном. Вiн знав її ще здовiйни, й не раз чаркував у їхнiй хатi з Омельком, її чоловiком, i бувнiби людиною доброго кличу. Був бригадиром, потiм директором цегельнi,далi знову вернувся в колгосп вже головою. Вiн дуже одмiнився з тих,довоєнних, часiв, взяв у звичку кричати на людей, часом приїжджав на поленапiдпитку. I вже не заходив до її хати, а загадував на роботу черезворота, а тепер ось подав на неї до суду, що не виробила мiнiмумутрудоднiв. А як вона може виробити при такому здоров'ї! Вона подала досуду кiлька довiдок, але їй сказали, що за цими довiдками зняти з неїпрацездатнiсть не можна, що знiмають тiльки по довiдцi на чахотку абопорок серця. Жiнки, свiдки, спасибi їм, потвердили, що вона дуже хвора, намагалисярозповiсти, як гарувала в колгоспi од зорi до зорi, але тiлистий, змаленькою лисою головою суддя перебивав їх, не давав говорити. А люди взалi шепотiлися, пересмiювалися (пiсля цього суду мав вiдбутися процес надбагатоженцем, аферистом), i вона думала, що вони кплять з неї. Потiм суддi пiшли, й люди заворушилися, декотрi теж повиходили, а воналишилася на своїй страшнiй лавi чекати присуду. Вона таки випросталася"обiперлася спиною об стiну й приплющила повiки. Вона перемагала гарячухвилю болю й ще гарячiшу образи, вона ще й зараз не могла повiрити, що цеїї, Ганну Розсоху, завдано до суду, та ще й за вiщо - за неробство! А вонав роботi з дитинства. Не любила бездiлля, любила роботу всяку, iпереробила її гибiль - домашньої i колгоспної. Робота йшла їй до рук, вонавела її з пiснею, звичайно, поки спiвалося, поки не насунуло на неї отечорне, поламало, понiвечило. Хоч життя її не було легким од самогопочатку: троє дiвчат у матерi-вдови, солдатки з iмперiалiстичної, вобхiдчатiй, обставленiй кукурудзинням хатi без сiней - сiни розiбрали йспалили. Сiмнадцяти лiт вийшла замiж за вдiвця Омелька Розсоху на двоєдiтей. Омелько - добрий, лагiдний, усiм уступливий, полохливий, трохилiнькуватий, одразу й добровiльно пiшов їй у пiдданство, оддав голоблiважкого хазяйського воза, й вона везла, правувала i приохочувала пiдпиративоза все сiмейство. З Омельком вони привели в свiт двоє хлопчикiв, у неївдома висить одна-єдина фотографiя, на якiй зiбрана вся родина вже безОленки, пасербицi, яка померла в тридцять третьому. Фотографував затиждень до Травневих свят, якi збiглися з паскою, Данилiв, пасинкiв,товариш Iлько, який навчався в шкiльному фотографiчному гуртку. Нафотографiї п'ять постатей на бiлiй стiнi хати, за якою купа ясенiв таверб. Вона пам'ятає, як, стоячи на драбинi, бiлила стiну, а хлопцi трималичерепочки з крейдою та синькою, вона мазала й виспiвувала на весь кутокпiсню про козаченька, який веде коника, а дiвчина його кличе, а всi, хтойшов вулицею, призупинялись, слухали. "З твоїм, Ганно, голосом у тiятрiспiвати". В хатi вона спiвала iнших пiсень, i спiвала iнакше, здебiльшоготихо й журливо, її саму i всiх, хто на той час був у хатi, огортавсумовитий настрiй i тихий затишок. Вона любила затишок, як i пiсню, йтворила своїми руками: часто мела долiвку, застеляла стiл чистим обрусом,засовувала за трямок пучечки пахучого зiлля; i так тодi ставало в хатiгарно, так привiтно: пригасає пiд комином жар, стукотять на стiнi ходики зкосарем i в'язальницею на циферблатi, а на широкiй липовiй лавi, вкритiйрушником, вичахають паляницi, пирiжки з квасолею та маком, паляницiповиставляли рум'янi боки, i нiяка сила не може втримати дiтей, вони почерзi прошмигують повз лаву, на ходу одламують хрумкi ще гарячi осушки.Вона вдавала, що не помiчає того. У неї рукави закачанi по лiктi, обличчярозпашiле, i сама почувалася молодо, легко, гарно. Може, й не зовсiммолодо, на той час, коли вона фотографувалася - за три роки до вiйни,- їйбуло тридцять сiм. Але ще й тодi їй хотiлося спiвати. I звiдки вiн у неїбрався, той спiв, i звiдки в неї брався той живий вогонь у грудях? Якогодобра зазнала в життi? Спочатку отi три десятини пiску та сухоребракобильчина, яка сама без допомоги не витягала воза на гору. Розсохи довгийчас не вступали до колгоспу, бо Ганна ще й не вiдчула себе господинею натих десятинах, всiлякi комiсiї добряче втоптали стежку до їхнiх ворiт, ажпоки не обклали по твердому. Трохи не пiшли з чоловiком та дiтьми устарцi, ледве не погинули з голоду, тодi вони з Омельком зарiзали теличку,а що рiзати скотину заборонялося, м'ясо понесли в лiс, щоб притопити вкопанцi; коли притоплювали, трiснула за спинами гiлка, хтось за нимипiдглядав, а може, так їм здалося, й вона вирiшила перенести м'ясо нахутiр до двоюрiдної сестри, пам'ятає й зараз, як дибали з лантухамипiскуватою, обплутаною корiнням стежкою, Омелько вибився з сил i впав i чине вперше збунтувався, плюнув i поплуганив додому, а вона дибцяла з мiшкомдалi, а потiм верталася з хутора назад i другого мiшка волокла по землi, йтаки дотягла, i впала без сил, i сестра одпоювала її водою, i вижили вонитодi всi, але далi наступив тридцять третiй, у якому померла з голодуОленка, Ганна билася, як чайка об кригу, рятуючи iнших дiтей; молола вжорнах, захованих од злого ока в свинячий цебер, кору i ячмiнний послiд, iпокришене дрiбно кукурудзяне стебло, вишукувала по пагiнчиках повеснi влiсi пiд прiлим листям торiшнi - лiщиновi горiхи, варила з молодимчасником i цибулею лободу та рогiз i дiлила те помiж усiма порiвну. Тяжкотодi було дивитися на дiти, на свої i на чужi; чомусь вп'ялося в пам'ять,як зайшло їх двiйко, хлопчик та дiвчинка, малих, припухлих, i дала вона їмтри часничини i двi цибулини, вони сiли пiд тином i все перекладали тiстебельця, не могли їх подiлити. Ще вона ночами носила з колгоспнихкагатiв чорний глей i вимивала з нього та виварювала крохмаль, а вденьiшла в колгосп на роботу, бо треба було сiяти на новий урожай. Ледве минуло те лихолiття, ледве з'явилася на їхньому обрiї свiтлипка,з'явилася свiтлинка i в її душi, i щось їй заманячило. далеко попереду -насамперед у дiтях, i пiсня знову вихлюпнула з її грудей. Перед вiйною iїм, i всiм iнши'м людям у селi трохи заднiло, вони повеселiли, й пiдвелиод землi очi, й побачили, яке гарне над ними сонце i яка гарна їхня земля. А яке розкiшне обiйстя було в Розсох! Пiд стару хату вони пiдвелицегляний фундамент i замiнили нижнi пiдгнилi вiнки зрубу, перекрилизалiзом дах, а рублена комiрка була ще добра i клуня також, довкруж клунiросли високi осокори, один молодий осокiр рiс пiд хатою од вулицi, а помежi од лугу шумiли велетенськi росохатi верби. (Вона якось зiзналасяОмельковi, що виходила не стiльки за нього, як за його обiйстя). А далiпрозора рiчечка Бiла Багачка, понад якою копанки i озерця, за нею луки,гала, по-їхньому, по-сiльському, i лiс на овидi, як синя крайка. Хлопцям -роздолля, як постають восени на ковзани, порозпускають поли пальт, то несеїх аж до сусiднього села. Бiгали по рибу, збирали качинi та перепелинiяйця,- звичайно, коли мали вiльну часину - село гульнi та неробства нетерпить. Мали вони й чималенький черешневий та вишневий садочок, i кiлькашовковиць за хатою, i город низинний, який квiтнув картопляним i маковимквiтом. Райраїна, жити б та жити. I копаночку свою мали в кiнцi городу.Ганна ще тодi пряла й ткала; було вистелять полотно далеко-далеко, ймилується ним, їй здавалося, що тими бiлими стежками можна дiйти до обрiю.I вона часом iшла й забувала, на якiй згорьованiй, труднiй землi стоїть.Вона любила все чепурне, гарне, красиве. Здавалося б, звiдки взятися тiйкрасi у завжди знiченiй нестатками душi! А от же жило там щось таке, щопiдмальовувало свiт, заселяло його всiм добрим i чистим. Iнодi сама собiдивувалася. Заплющить очi - й бачить квiти дивнi й себе серед них. Може,через те засiвала чорнобривцями та нагiдками всi вiльнi латочки в садочкута дворi. А осокори та верби подовгу чарували її. Вона уявляла себе намiсцi усiх тих людей, якi їдуть Чемерським шляхом через їхнє село, бачатьотi розкiшнi шатрища, то її осокори i верби першими стрiчають подорожнiх,i тi подорожнi милуються ними, й одразу спогадують, чиї це дерева, чиєобiйстя, й думають про неї та її родину гарно, щасно, й трошки заздрятьїм. Голос її дзвенiв у лузi, i чубата чаєчка перскиргикувалася з нею.Спiвала вона тодi навiть узимку, перучи в копанцi сорочки, i не брали їїнiякi хвороби - одного разу згубила на старому чоботi пiдошву та так iперетерла всю гору бiлизни босою ногою, i не бралися її голови печали,жили вони тодi дружно и весело. Тихими лiтнiми вечорами Омелько варив укiнцi саду польову кашу, нiчого вiн так не любив робити, як варити кашу,гартаначку, зливанку, як називали її у них у селi, а вiн зливанкою називавсьорбу, а саму кашу - рябком, бо докидав у картоплю кiлька ложок пшона, азатовкував старим салом з часником i цибулею, i вбивав у казанок кiлькаяєць, i вливав чашку молока. А вже було як витовче, як вимiшає... I пахнета каша гемонськи на весь луг, а ще ж i димок заплутався у вишневомугiллi, i горлиця туркотить на яблунi. Як обсядеться все сiмейство наряднинi довкола казанка - тiльки мальованi ложки мелькають. Хлопцi вжепарубки, Даниловi восени йти в армiю, найменшому, Микитi, п'ятнадцять. Всiтроє кругловидi, смаглявi; чубатi. Повдавалися в батька. А колирозжируються, а то й розпасiюються, справитися з ними могла тiльки вона."Деркача захотiли",гукне, бувало, й вони вгамуються, хоч що б, здавалося,супроти тих крутих плечей благенький деркач! Вони й з досвiткiв приходиливчасно, не догулювали до ранку, як iншi парубки. I славилася на веськолгосп їхня родина трудолюбством, трудоднiв виробляли чи не найбiльше вселi, й рвалися хлопцi, якщо навiть котрий ще й не дiйшов зросту, донайважчої роботи, до коси, до молотарки, до жаток-лобогрiйок. Тодiшнiйголова, Кузьма Дiренко, трохи не в пояс їй кланявся: "Давай, Ганно, твоїхзапорожцiв, хмара надходить, а горох у валках лежить".- "їм же в школу..."- "Пiдожде школа". Бувало, й заперечить, i покричать з головою одне наодного, а хлопцi з вилами вже на возi i хтось iз них забирає в свої рукивiжки. Бо ж на конях i в снах лiтають. Таки запорожцi! А вертатимуться,Кузьма неодмiнно заїде до неї й подякує: "Якби не твої козаки, Ганно,накрив би дощ валки". Омелько, яко чоловiк майстровий, працював уплотницькiй бригадi, це вiн поставив за селом один бiля одного тривiтряки. Вони, тi вiтряки, й провели його на вiйну. Данило на той часслужив у армiї, вiн зустрiв ворога на кордонi, вiд нього надiйшло трилисти, в першому Данило писав, що був поранений у той-таки перший деньвiйни, на щастя, легко, в ногу, вже шкандибає на костилях, в третьому,останньому, повiдомляв, що знову на фронтi. Омелька забрали на другий деньвiйни, вiд нього надiйшло два листи, один прибився вже пiсля того, як селоокупували нiмцi, вiд Грицька листiв не було зовсiм. Грицько пiшов на вiйнуз iнституту, вiн один кохався в грамотi, був якийсь вiдлюдькуватий, частозадумувався, легко заучував напам'ять вiршi (ще як був меншим i не ходивдо школи, сяде й слухає, як, заткнувши пальцями вуха, закотивши пiд лобаочi, дячкує Данило, той мучився-мучився, а Грицько враз: "А я вже знаю",iДанило лупить його книжкою по лобi), приносив з обох бiблiотек -сiльбудiвської i шкiльної - книжки, й пiшов у науку, чим особливо пишалисяОмелько та Ганна. Ганна з Микитою так i жили в невiдомостi всю довгуокупацiю, жили важко, як i всi iншi люди. Працювали в общинi, працювалиабияк, але й заробiткiв не мали. Тримала їх на свiтi корова, i вонидоглядали й берегли її, переховували в лiсi, там же в останнi мiсяцiокупацiї переховувався вiд Нiмеччини й Микита. Його мобiлiзували одразу поприходу наших, два тижнi навчали воєнної науки в сусiдньому селi, i потiмвона провела його в нiч, пiдпалену на обрiї ракетами. Вiн пройшов повз неїбадьоро, пiд похiдну пiсню "Махорочка" ("Мы готовы в бой, мы готовы вбой"), Ганна не сказала йому, що вранцi того дня надiйшло повiдомлення прозагибель у бою пiд Харковом Данила. Про чоловiка, Омелька, i про Грицькавона й далi нiчого не знала, i не було вiд них нiяких вiстей, i з армiї їйне вiдповiли, бiлi трикутники зi штемпелями польової пошти надходилитiльки вiд Микити. Вона ж чекала чотирьох, бо, як i кожна мати, не вiрилав загибель свого сина. Жила, як i ранiше, роботою, клопотами, чеканням,тiльки перестала спiвати. Ганна берегла святкову одежу чоловiка та синiв,пересушувала її в саду на гiллi та пересипала махоркою i доглядала,берегла корову, бо знову настали безхлiбнi голоднi часи, i батьковi тасинам пiсля того, як повернуться додому, без молока не прожити. Вонавiрила, що вони повернуться, навiть Данила не хоронила в душi та пам'ятi.Але важкого сорок четвертого корова заяловiла, Ганна не могла здатимолокопоставки, й до неї прийшли Устим Рукавиця та фiнагент Йосип Шило йзалигали корову. Отодi й настав її розмир з Рукавицею, спочатку вонапросила, щоб залишили їй корову, але вони сказали, що залишили б за умови,якби Ганна виконала молокопоставку, а де ж вона вiзьме того молока(пiзнiше вона довiдалася, що її коровою вони виконали план м'ясопоставкипо селу та колгоспу), й вона банiтувала та ганила Устима Рукавицю таЙосипа Шила, виказала їм усе, найперше ж, звичайно, те, що її чоловiк тасини проливають кров, а вони, мордатi кнуряки, в шевйотi та дiагоналiоббирають солдаток. Вона пiшла на них з кулаками, Устим заступився вжезалиганою коровою, а Шило аж схопився за пiдвiшену до ременя жовту кобуру."Щоб ви самi з тих пукавок пострiлялися,кричала Ганна, - щоб ви на моємуналигачi повiшалися на однiй гiлляцi". Але хоч як гiрко вона побивалася, хоч як люто сварилася, швидкоодм'якла серцем, бо ж подумала, що, може, хоч одним кавальчиком того м'ясапожиткує на фронтi її чоловiк чи котрийсь з синiв. Те саме сказав їй потiмi Рукавиця, й вона змирилася. Проте вже не могла змиритися з обманом, доякого вдався Рукавиця, коли вона пiдписувалася на позику. Вони прийшли донеї опiвночi, чоловiк вiсiм, зайняли! всю лаву, а вона стояла перед нимибоса, в чорнiй, перешитiй з запаски спiдницi та накинутiй на плечiкухвайцi. Каганця в неї не було, свiтила лампадою, i Устим Рукавиця ставна ослiнець, чиркнув запальничкою й запалив лампаду. А тодi розiклавпапери й сказав, щоб вона пiдписалася на триста карбованцiв. Ганнарозписалася, де той вказав пальцем, i вони пiшли. А потiм виявилося, щорозписалася вона на тисячу триста. Аби сплатити їх, довелося продатиДанилiв костюм. Щоб якось надолужити втрату, та й закiнчувалася вiйна, i праглося їй нез голими руками зустрiти чоловiка та синiв, якi от-от повернуться додому,- взялася годувати порося. Купила його на базарi дешево, принесла i в поливдарилася: горбасте, ребра стирчать, як пруття в розсохлiй корзинi, вухата хвiст поодморожуванi. А воно одiгрiлося в пiдпiччi й заходилося їсти. Iпiшло в рiст, кувiкало й вимагало їжi, ледве їй самiй не пооб'їдало вуха.Вишморгала всю лободяну кашку на своєму та сусiдських городах, вирiзалавсю ботвину, повимiтала, повигрiбала, де в якiй закоморинi залежаласяполова. I тодi знову прийшов фiнагент Йосип Шило, але вже не з Рукавицею, а змiлiцiонером. Шило поклав на стiл паку квитанцiй i сказав, що за неюрахується кiльканадцять недоплат: по м'ясу, по городинi, по яйцях. Ледьстримуючись, Ганна заперечила: вона покрила коровою всi недоплати йсплатила лiт на п'ять наперед. Але Шило похитав головою й мовив, що коровапiшла в борг за молоко, а всi оцi недоплати - стаття зовсiм iнша. Ганнiперехопило подих, i не стало в неї сили нi на оборону, нi на лайку, вонасидiла й зяпала ротом, як курка у спеку, i руки їй пообвисали, неначекрила. Кинулася, коли Шило i мiлiцiонер вже потягли пiдсвинка. По томувона ходила до голови колгоспу, до голови сiльради, писала в район, уобласть - не допомогло. Хтось нараяв їй написати у вiйськкомат, i вонанаписала, й через два тижнi надiйшло їй пояснення, що податки з неїстягнено не правильно, оскiльки вона солдатська жона i солдатська мати iмає право на пiльги, й що вiйськкомат поклопочеться за неї. Справдi, поякомусь часовi надiйшов папiр i з виконкому, в якому також визнали, щопiдсвинка забрано неправильно i що на винуватих "накладено стягнення", алеоскiльки пiдсвинка вже немає, а вiйна скiнчилася, то скiнчилися й їїпiльги, пiдсвинка вiднесено на рахунок майбутнiх м'ясопоставок. Саме тодi щось мовби надломилося в Ганнi, й впала вона у розпач, iтужила, звичайно ж, не за пiдсвинком. Пiдсвинок - то тiльки якась мiтка,чорний знак, що сподiвання її марнi, що нi для чого їй сутужити, нi длякого жити. Вiйна скiнчилася вже з пiвроку, почали вертатися фронтовики, iвсi, хто був живий, обiзвалися листами. А вона й од Микити бiльше пiврокуне отримує листiв. Неначе заткано для неї чорним запиналом свiт, неначеодрi'зано її од нього залiзним ножем, мовби вкинуто її в чорну ямузневiри, яка пiдкрадалася до неї довго й об'являлася лихими знаками(цвiркун на покутi, курка запiла, зуб випав у снi й з того мiсцяпроступила кров), пiдломила, пiдiм'яла її враз, влилася чорною їддю вдушу, випила з очей свiтло сонця, i справдi, невдовзi по тому надiйшлиодна за одною двi похоронки - на Омелька i на Микиту. На наймолодшого,Микиту, в чиє повернення вiрила дужче, нiж в iснування самогогоспода-бога, на Микиту, котрого любила найдужче, не признаючись у томусамiй собi, бо ж найменший, мiзинчик, найласкавiший, ще й вдачно схожий нанеї. Звiдтодi настало запустiння в Ганнинiй душi i на подвiр'ї також.Колишнє веселе обiйстя Розсох постарiло i заснувалося лободою та густимсмутком. Журно ронили до землi вiття верби, тополi свiтилися проти мiсяцяпохоронними свiчами, похоронне цвiли вишнi. Тiєї сумної барви трохипоменшало, коли раптом вернувся Грицько. Був поранений у голову, довгоборсався мiж життям i смертю, а далi помiж звичайним життям i калiцтвом, iтаки одужав, i навiть калiцтва не було видно, тiльки матерi признався, щоне чує на лiве вухо, що в нього над вухом не кiстка, а алюмiнiєвапластинка. Операцiю зробив професор, зробив на пробу, i проба вдалася. Вiнжурно дивився на їхню домашню руїну, зцiпивши зуби, вислухав кривднуматерину повiсть, а увечерi пiшов у контору колгоспу й так грюкнув передРукавициною пикою кулаком по столi, що скло на мiдному дванадцятерикурозлетiлося на друзки, лампа погасла, а сам Рукавиця рачки лiз до дверей.Грицько пiдтесав сiнешнi дверi, полагодив ворота, привiз ' два вози лiщинина дрова й поїхав у Чернiгiв, у iнститут. "Закiнчу, мамо, навчання, пiдуна роботу, заберу вас до себе", - сказав матерi на прощання. Ганна одразуповiрила в те. Вона сама не знала, чи хочеться їй кидати село, рiднеобiйстя, але Грицьковi слова жили в нiй останньою надiєю, останньоювтiхою. "На велике начальство вчиться Грицько,- казала сусiдам. - Осьвивчиться, й тодi..." I не доказувала. Тодi її нiхто не осмiлитьсяскривдити. Вона знала, що її слова долiтають до вух їхнього сiльськогоначальства, й i трiшки зловтiшалася тим. Але натомiсть захисту, оборони, зГрицькової сторони склалося на таке, чого не могла намислити i внайстрашнiшому снi. Це вжо було, як Грицько закiнчив iнститут. Виступаючив сiльбудi на зборах, Устим Рукавиця довго вiв балачку про пiдступиворогiв народу, закликав усiх до пильностi i в кiнцi заявив, що ось iїхнiй односелець, син Ганни Розсохи Грицько Розсоха, виявився iноземнимшпигуном. Цю шалену, страшну вiсть принесла їй до хати сусiдка ВаркаЗiнченко. Переповiдаючи, оглядалася на незавiшенi вiкна й одразу пiшладодому. Сама Варка на зборах не була, там була її дочка Нiнка. Звiсно,Ганна не повiрила в Рукавицин наговiр, одначе їй зробилося так погано, щовона занедужала й не вставала бiльше тижня. Одходжували її сусiди, тi, якiтакож не, повiрили Рукавицi. Одначе в кожному селi є люди, котрi будь-якуплiтку несуть, як вогонь з пожару. I ось уже хтось бачив, як Грицькопокрадьки фотографував стару дерев'яну сiльську церкву (вiн її нефотографував, а для чогось змальовував, i не покрадьки, а на виду у всiх),i ще хтось, як його забирали, садовили в машину (приїжджав лiсничий,Грицькiв однополчанин, з ним його помiчник, також у формi, Грицько їздивна весiлля до його однополчанина), i наплели купу iнших нiсенiтниць. Апотiм щось таке в школi сказав про Грицька дiтям директор. Ганна лежала вхатi, й нiхто не пiшов до Рукавицi, щоб розпитати достеменно, звiдки тойузяв такий страшний вивiд, i хотiлося їй тодi умерти, й наклала б на себеруки, якби не страх перед богом. Вона впросила сусiдку, й та написалаГрицьковi, Грицько приїхав, висмiював при сусiдах тi плiтки, але бувневеселий. Матерi сказав, що нещодавно критиковано одного значногописьменника за те, що той любить своє, народ свiй i землю свою, а вiн,Грицько, похвалив книжку того письменника, й у газетi одним рядкомчерконули i його, Грицька. Але нiяке то не шпигунство, й нiчого немає втому страшного, це так, нiби допустився якогось невеликого ганджу вроботi, а вiн i ганджу не допустився, його прiзвище просто долучили доiнших прiзвищ, а про шпигунство Рукавиця придумав, Ганна нiчого з того незрозумiла й дуже просила Грицька, аби, берiгся, аби нiчого бiльше не писавi нi з якими незнайомими людьми дружби не водив. Вона гаразд пам'ятала, якзабрали перед вiйною вчителя Саливона Грушу, єдиного в селi орденоносця, iдиректора школи Кожушного. "На вчених людях скошується найдужче",-сказала. Потроху Ганна очуняла, але почувала кволiсть у тiлi, й почали докучативсiлякi хворостi. Поралася на вгородi, ходила в ланку, але сили не було,не верталася колишня сила, а болячок бiльшало день вiд дня. То радикулiтїї скрутить, то ногу потягне, то пiд грудьми здавить, але найдужче докучавбiль пiд лiвою лопаткою. Спочатку думала, що то вiд простуди, розiгрiваласпину на печi, на черенi, розтирала їй скипидаром лiвий бiк i лiву лопаткуВарка - не допомогло, їхнiй сiльський лiкар старий Тодосiй Сергiйовичспiвчував їй, виписував краплi та мазi, свiдчив довiдками про її хвороби,але тiєї, основної довiдки про непрацездатнiсть дати не мiг, то було уволi районної комiсiї, вiн двiчi направляв Ганну на ту комiсiю, але їївизнали непрацездатною тiльки частково, тобто рекомендували легшi роботи.А хiба с в колгоспi роботи легшi? Бурякова норма та сама, що й iншимжiнкам,- її вистачило до зими, а ще ж i огiрки, i помiдори, i тютюн. Iсвої сотки треба запорати. Бо на трудодень - по двiстi грамiв, а требащось їсти самiй, i Грицьковi в мiсто дати принаймнi картоплi, бурякiв таквасолi. Грицько одружився, живуть на чужiй кватирi, платять п'ятдесяткарбованцiв, дружина ще студентка, без заробiтку, й чекають дитину. Надiяпереїхати в мiсто до сина розтанула остаточно. Минулого року Ганна ще якось улолола бурякову полосу, а цього її клiткалишилася невиконаною, зеленiла прибитою морозом гичкою. Ганна й самапереживала, кiлька разiв приходила з лопатою i корзиною, одначе копнекiлька разiв, а розправитися вже не може. Останнiй раз i дiйти до села немогла, спасибi, довiз Верещакiв Колька, котрий возив до тракторiв пальне....Бiль у грудях утих, тiльки ноги помлiли, i в головi стояв туман,крiзь який долинало басовите гудiння. Може, то вiд гомону, якийперекочувався по залу, а може, гудiло в головi, хоч здебiльшого вона чулане гудiння, а сюркотiння, особливо в лiвому вусi, схоже на сюрчанняцвiркуна. Крiзь те гудiння почула: "Встати, суд iде". Над силу пiдвелася,вхопилася рукою за спинку переднього ослона. Суддя, булькаючи словами,прочитав присуд: "...визнати винуватою, засудити на пiвтора року виправнихробiт, але, враховуючи те, що всi попереднi роки працювала в колгоспiсправно, враховуючи також те, що лишилася вдовою, що її чоловiк i два синазагинули на фронтi, замiнити виправнi табори примусовою працею приколгоспi". До Ганни тi слова пробилися крiзь те ж гудiння, вона зрозумiла тiльките, що її не забирають до тюрми, чого страшенно боялася, а ще дужчесоромилася, як соромляться пранцiв i злодiйства, але й не виправдовують,що мука її не спинилася отуто, а потяглася кудись далi, в прийдешнє життя.До неї пiдбiгли дiвчата, Лiда i Катерина, сказали, щоб не переживала, щоякось воно буде, вся ланка, увесь куток клопотатимуться за неї, а як невиклопочуть непрацездатнiсть, допоможуть порати норму, пощебетали та йпобiгли, бо ж хотiли ще поштовхатися у крамницях, прикупити якоїськрамнини. Важко пересуваючи ноги, Ганна вийшла на вулицю. Дерев'яний будинок надва поверхи, в якому мiстилися суд i прокуратура, розташованi па вулицiнавпроти базару, проте базар - далi, за рядом крамниць, ларкiв, закупочнихпунктiв i всiляких контор i вхiд до нього з сусiдньої вулицi. Ганнаступила кiлька крокiв i зупинилася, розглянулася, її мучила спрага.Протягом усього часу, доки вiдбувався суд, їй страшенно хотiлося пити,вона кiлька разiв поглядала на графин з водою на столi в суддiв i одводилапогляд. Ясна рiч, хiба могла вона попросити води в такому мiсцi, передтакою товпою людей: в ротi шерхло, сохло i в грудях жахтiло полум'я. Вонапобачила вивiску "Пиво - води", й хоч знову ж таки їй було соромно,помацала у внутрiшнiй кишенi чорного плисового пiджака i намацала трикарбованцi i трохи дрiбних, попрямувала туди. Постояла мить бiля зелених,багато разiв фарбованих однiєю й тiєю фарбою, облуплених дверей, щеповагалася, штовхнула їх i зайшла досередини. Там було накурено й людно, iвона зрадiла тому, в людському тлумi її не буде помiтно, й ще зрадiла, бов кiнцi черги до скляного буфету стояло двоє жiнок, вона ступила в той бiкi опинилася... перед столиком, за яким сидiли Устим Рукавиця та ЙосипШило. На столику лежали їхнi кашкети, Рукавицi - зелений, вiйськовогокрою, Шилiв - чорний, великий, сукняний, стояли пляшка з горiлкою iтарiлки з закускою. Рукавиця та Шило тримали в руках наповненi до половинисклянки й смiялися. Вони смiялися! Це було останнє, що побачила Ганна, їйстемнiло в очах, вона кволо, неначе пiдбита птаха, вимахнула руками йопустилася на пiдлогу. Стара клуня похилилася, кiлька присiшкiв пiдломилося, й Грицько їїпродав - власне, вiддав задаром - сусiдам на паливо. Город засiявприїжджий бухгалтер,- колгосп видiлив йому колишнiй город Розсох, - вiнхотiв купити й хату, але Грицько продавати хату не збирався. Хоч якимгорем, якими кривдами проросло це мiсце, а все ж було воно батькiвщиною,дiдизною, i вiн хотiв, щоб дiти знали про неї й прихилилися до неї своїмиюними душами. До цiєї хати, цих осокорiв i верб, цiєї невеликої, алебистрої рiчечки Бiлої Багачки, розкiшних лукiв, до цiєї Чубатої чаєчки,яка од рання до вечора лiтає над їхньою копанкою i кигиче, кигиче. Якосьйому подумалося, що, може, то материна душа лiтає над копанкою, йому нестало страшно, а тiльки сумно. Головi колгоспу сказав: "Осокори i вербинехай ростуть. Я знаю, вони вжо не мої, але нехай ростуть. Без них i нашесело не село".- "А хату? Що думаєш робити з нею? - запитав Рукавиця.-Хочеш оформити пiд дачу? Не положено".- "Чим вона вам заважає", - сказавГрицько. "Нiчим,- одказав голова. - А так - не положено". Невiдомо, з якої помсти, а якого безголiв'я, а тiльки осокори i вербипорiзано вже тiєї осенi. Нiкому вони не були потрiбнi - верби здебiльшогодуплистi, осокори теж,та й упоратися з ними не могли, так вони й лежали,поваленi велети, серед буйних трав, i тiльки школярi iнодi заникували доних, щоб погойдатися на розкiшному гiллi. Та молодий, з ще не вистудженоюдушею кореспондент районної газети, який випадково наштовхнувся на цесмертовбивство, надрукував запальну замiтку в районнiй газетi, докоряв,соромив, але докоряв i соромив без iмен, без прiзвищ, i про замiтку швидкозабули. З одного осокора Грицько самотужки, сокирою витесав матерi хрестана могилу. А ще через рiк розорали глибинними плугами луг, випрямили,загнали в руду торф'яну канаву Бiлу Багачку й посiяли на тому лузi...бур'ян. Нiщо iнше рости там не могло. Верби та осокори осушувальна командапиляла та тягала тракторами на луки, де з них зробили велетенське, дохмар, кострище, їх не стало, i попiл їхнiй, i дим без слiду розвiялися посвiту. Тiльки хата лишилася з забитими навхрест дошками дверима тавiкнами, а за хатою жовтий щит з розмитим дощами написом: "Сделаем БелуюБагачку краем изобилия". Хата й нинi стоїть там, тiльки зветшала вельми,бо нiкому вона не потрiбна, в селi є ще чимало таких, порожнiх хат. Та наширокому, неогородженому кладовищi, де хоронять вже тiльки з одного краю,а з другого могили позападали, позаростали чагарником, вишняком, середкiлькох iнших похилився темний товстий хрест з осокорини, яка так буйношумiла пiд тiєю ж хатою, милуючи зiр усiх, хто проїжджав чи їхав старимЧемерським шляхом.

Дата добавления: 2015-10-02