Записав Віталій Савченко

Продовжуємо публікувати матеріали про колегіантів, які залишили свій слід в історії нашого Братства. Про випускницю 2009-го року Ольгу Табенську розповідає координатор колегіумних класів Е.І.Зіннуров.

Я хочу повернутися у 1994 рік, коли після навчання у Польщі я приїхав до Новограда-Волинського, прийшов у школу №11, і вперше побачив Олю. Вона тоді ще була зовсім дитиною, мала три роки, сиділа у мами на руках і дивилася дуже здивованим поглядом. Найбільше я запам’ятав, що у неї були великі, сірі очі. Тоді ще було важко передбачити, що з цієї дитини виросте, але ознаки самостійності вона подавала вже тоді, коли була вихованкою садочку. Одного разу її мама Галина Миколаївна прийшла до праці і з великим подивом розповідала, що в останній день перед літньою перервою Оля взяла ще якусь дівчинку і пішли до садочка забирати своє взуття. Вони взяли взуття як дорослі люди, адже зазвичай це робили батьки. Потім Оля прийшла до 1-го класу. Я пам’ятаю, вона тоді дружила з Юлею Черначук: такі дві гарні подруги, завжди бігали разом, тримаючись за руки. Потім, коли Оля стала дорослішою, почала багато часу проводити у класі своєї мами. Часто можна було спостерігати таку картину: Оля, будучи ученицею 3 чи 4 класу, стояла і керувала процесом прибирання учнів 7-8 класу. Коли вона вже підійшла впритул до старшої ланки, то вже не могла жити без того, щоб не брати активної участі у громадському житті. Якщо я не помиляюся, все почалося після того, як після 8-го класі на їхні плечі лягла відповідальність організації літнього табору англійської мови, і разом з Ірою Шатіло, Мариною Волох та ще кількома однокласницями вони протягом двох днів готували обіди, сніданки і вечері. А тоді участь у літньому таборі брали учні чотирьох класів, а це десь до сотні чоловік. Потім, вже коли Оля прийшла до 9-го класу, вона повністю поринула у життя колегіумних класів. Власне, з Олею і її подругами-однокласницями ми мали літній табір у Карпатах, і коли піднялися на вершину, вирішили, що варто це все ж якось організувати, зробити туристичний клуб. Це був 2007 рік. Саме Оля та Іра стояли на початку КТК. Клуб ми організували, він у нас успішно діяв до минулого року. Не пропускала Оля жодного походу, де тільки могла, там і допомагала. Хоч головою була Іра, але велика частина обов’язків також лежала на Олі. Особливо запам’яталися перший і другий роки діяльності. Ми їздили на екскурсії: і до Малина, і до Шепетівки, до Києва, Житомира, Бердичева, Корця… Якось ми вирішили відзначити Новий рік. Тоді Оля запропонувала свою дачу, яка знаходиться тут, недалеко від школи, одразу за військовою лазнею. Там немає освітлення, але, принаймні, всі прийшли, принесли якусь їжу з дому. Андрій Шатіло був ще зовсім маленьким (навчався у 4-му класі), сидів у мене на колінах та уважно слухав наші розмови за столом, де горіли новорічні свічки та стояла ялинка. Жодного разу не було ситуації, коли Оля говорила: «Я не хочу того робити, чи не буду». Вона завжди брала на себе найвідповідальнішу і найтяжчу роботу. Потім Оля очолила Клуб випускників, і протягом двох років займалася зустрічами, котрі проходили не лише 31 грудня, а майже кожного місяця, завжди запрошувала всіх прийти. Також слід сказати, що починаючи з 8-го класу, Ольга їздила до Стрия, брала участь у програмі нашої співпраці, приймала у себе дітей зі Стрия, при тому, що не завжди мала відповідні умови. Закінчилося все тим, що у неї з’явилася дуже гарна подруга Софійка, з якою вони контактують і до сьогоднішнього дня. Я знаю, що вони і одна до одної в гості їздять, обмінюються новинами, враженнями. Минулого року, коли був концерт «Океану Ельзи» у Львові, Софія організувала квитки, Оля приїхала з Кракова та той концерт. Теж запам’ятав, як два роки тому, коли відзначали Десятиріччя співпраці з учнями та вчителями гімназії у Стрию, Оля прихала з Польщі, Софійка зі Львова, і вони під час урочистих зборів дуже гарно розповідали про те, як вони познайомились, як брали участь у програмі співпраці, як вони контактують зараз. Далі Оля керувала роботою Польського клубу, навчала дітей польської мови, брала участь в організації поїздок до Любліна, писала статті до газети «Слово польське», яка видавалася тоді у Житомирі. Будучи в Стрию, знайомилась із діяльність Польського товариства, брала інтерв’ю у голови. Жодного року не було, щоб Оля, будучи студенткою, не зайшла до школи, не провідала, не поцікавилася діяльністю всіх наших проектів. Досить часто дописувала до газети «No Comments» - хто уважно читає, той має пам’ятати ці інтерв’ю. Так склалося, що майже кожного року я буваю у Кракові. Завжди зупиняюся саме у Олі – вона радо приймає, знайомить з друзями, розповідає про свої проблеми, роботу, навчання. Багатьом нашим випускникам, котрі навчаються у Польщі, вона теж допомагала, особливо у перші місяці. Дуже зворушливою була наша зустріч у листопаді 2014 року під час подорожі країнами Європи. Ми на півдня зупинилися у Кракові, Оля взяла вихідний на роботі та прийшла провести з нами цей час. Я вважаю, що ця людина вже відбулася, як яскрава особистість. Оля не була медалісткою, вона не була призеркою міських олімпіад, але завдяки своїй мамі, яка ніколи не шкодувала коштів на те, щоб Олю кудись відправити і дати кошти на поїздку, вона навчилася самостійно вирішувати свої проблеми. Мама зажди знаходила кошти, тому що знала, що вкладає їх у майбутнє своєї дочки. Оля відкрила шлях до Жешувського університету. Після неї наші випускники також туди поступили і нині навчаються. Зараз Оля має гарну роботу, винаймає квартиру, має багато друзів, і, як завжди, є людиною, приємною у спілкуванні. До неї часто звертаються по допомогу. Іноді помічав, що від неї намагаються взяти усе, не давши в замін нічого, але Оля не нарікає і не ображається. Вона наполегливо торує шлях до успіху і ніколи не тримає зла.

Записав Віталій Савченко

Дата добавления: 2015-10-24