Філософія класичної Греції

У період високої класики об'єктом осмислення для філософії стають усі сфери людської життєдіяльності.

Першими повернення проблематики від пізнання природи в напрямі людини та реалій її буття здійснили софісти — платні вчителі мудрості. Нагромаджене у філософії знання вони пустили у практику, почавши вчити риторики, мистецтва аргументації та доведення виправданості власної позиції. Їх більше цікавило саме це, а не пошук істини, але вони сприяли поширенню знань і поглибленню людських уявлень про суспільство, державу, людську доброчесність. ТезаПротагора (481—411 рр. до н.е.) “людина є мірою усіх речей” вважається яскравим виявленням суб'єктивізму та релятивізму (принцип “все є відносним”) у позиції софістів.

Новий період давньогрецької філософії почався з Сократа (5 століття до н. е.). Він відмовився від дослідження космології, але, з іншого боку, відкинув релятивізм софістів і переніс дослідження у моральну область, прагнучи знайти загальне і безумовне знання не в чомусь зовнішньому, а в собі самому. Самопізнання є початок мудрості і справжньої людської діяльності, теоретичної та практичної. Викриваючи уявне знання, Сократ відшукував універсальний початок розумного пізнання. Він стверджував моральну гідність людини як вільно-розумної істоти, що повинна здійснювати вищу правду.

Сократ не заснував школи, але його послідовники, після смерті Сократа, що по-різному тлумачили його вчення, заснували низку філософських шкіл (так звані, сократичні школи, 4 століття до н. е.). Мегарська школа, заснована Евклідом Мегарським (Евбулід, Алексин, Діодор Крон), розвинула формальну діалектику Сократа. Той самий характер мала елідо-еритрейська школа (засновник Федон Елідський). Антисфен заснував школу кініків, Арістіпп — кіренську школу. Для обох останніх характерне заперечення можливості і корисності розумного пізнання, обмеження філософії практичною мудрістю. Вищу мету, з якою слід узгоджуватися, вони розуміли по-різному. Кініки бачили її в чесноти, яка полягала у самовизволенні від пристрастей і потреб (апатія), кіренаїки — у насолоді (Арістіпп) або у відсутності страждань (Гегесій). Найбільш плідний розвиток сократівська ідея досконалого розуму як джерела істинного знання отримала у вченні Платона, де вона перетворилась в умоглядний ідеалізм.

Вчення Платона є синтезом досократівського напрямку давньогрецької філософії (піфагорійці, Геракліт, Парменід), який прагнув осмислити мінливий і множинний світ явищ як всеосяжну єдність буття, і вчення Сократа про довершений розум. Підставою істинного знання у Платона є цілокупність ідей, яка в своїй єдності (як ідея блага) виступає як вище буття, справжнє буття. Ця цілокупність ідей втілюється у вигляді множинного чуттєвого світу, зв'язуючись з іншим початком — відносним небуттям. Небуття — умова реалізації світу ідей у світі явищ, але останній, народжений і тому несе в собі небуття, вже не є справжнім. Істинність, як і саме існування, він отримує лише завдяки причетності ідеям. Людське пізнання пояснюється причетністю цій сущій істині душі людини, яка, будучи безсмертною, хоча і схильною до кругообігу, спочатку споріднена вищому буттю. Саме пізнання правди Платон розуміє як спогад того, що душа споглядала до народження. Етичне вчення Платона містить в собі, з одного боку, споглядальний аскетизм, з іншого — прагнення до вдосконалення людського суспільства (реформа звичаїв, виховання; утопія держави, в якій панують філософи). В останній період життя Платона його філософія все більше зближується із піфагорейською містичною математикою. Цей характер успадкувала після його смерті Платонівська академія в особі його найближчих наступників — Спевсіппа, Ксенократа та інших.

Аристотель, учень Платона, заснував у 335 до н. е. самостійну школу — Лікей. Приєднуючись до Платона у прийнятті ідеальних загальних засад, мислимих у нашому розумі, Аристотель, однак, не протиставляє їх дійсності. Як дійсні причини і початки речей ідеї суть живі «енергії», якими має визначатися всякий рух, розвиток, сама реальність. Не існує насправді абстрактної матерії (абсолютно безформною потенції), немає і чистих ідей — вони здійснюються в реальних речах. Природа — природна градація одиничних речей, або «субстанцій», за межами якої перебуває як її верхня межа божественний розум, нерухомий першорушій світу, а як нижня — невизначена речовина, здатна прийняти будь-яку форму. Це вчення про буття Аристотель поклав в основу синтезу, що охоплює величезне коло знань про природу і суспільство. Логіка роботи Аристотеля впродовж двох тисячоліть служила базисом логічних досліджень. Природно-історичні твори Аристотеля являють собою широку систематизацію вивчення природи.

Дата добавления: 2015-10-24