Німецькі єпископи і незліченна кількість священиків також недоумки.

По правді кажучи, я й досі до кінця не збагнула, чи німецькі єпископи взяли за зразок пап, чи, навпаки, самі подали їм приклад. Адже згадані єпископи діють ще простіше: скинувши своє облачення, відмовившись від благословінь та інших церемоній, вони живуть собі немов справжні сатрапи. Вони вважають навіть ганебними боягузами, негідними єпископського сану, тих, що віддають богові душу деінде, окрім поля бою.

Що ж стосується гурту звичайних священиків, то вони вважають за гріх відставати від свого церковного начальства в благочесті, а тому запекло воюють за своє право на десятину(1) - мечами, списами, камінням і всякою іншою зброєю. Вони дуже зіркі й можуть вичитати в давніх грамотах багато такого, чим можна настрашити простолюд, у тому числі й примусити його платити більше, ніж заведено.

(1) Десятина - десята частина прибутку, яку населення мусило сплачувати церкві.

Водночас ці пастори зовсім забувають про власний обов'язок перед народом, - хоч про те всюди й позаписувано. їм навіть вибрита маківка голови не нагадує про те, що пастиреві повинні бути чужі усі мирські пристрасті і що він мусить думати лише про небесне.

Ці, з дозволу сказати, «приємні» люди вважають, що чесно виконують свій обов'язок, якщо сяк-так пробубонять свої молитви. Але, клянуся Гераклом, я не можу збагнути, як може хтось із богів почути й зрозуміти їхнє белькотіння, коли вони самі не чують і не розуміють того, що говорять.

Є в пастирів одна риса, що єднає їх з мирянами: і ті, й другі дуже дбають про власні прибутки і твердо знають усі закони щодо цього. Що ж стосується обов'язків, то вони розважливо звалюють їх на чужі плечі й передають з рук до рук, немов м'яч. Світські державці в таких випадках доручають управління певними землями намісникам, а духовні велителі передають справи благочестя народові (через своє буцімто смирення!). Народ же, у свою чергу, передає ношу так званим церковнослужителям, [87] ніби самі вони не мають нічого спільного з церквою і над ними не справлялося таїнство хрещення.

Далі. Пастирі, які звуть себе світськими (ніби посвятили себе світові, а не Христу!), передають тягар обов'язків пастирських на так зване регулярне духовенство(1), а ці - на ченців. Що ж до останніх, так одні з них, які живуть вільніше, передоручають свої обов'язки ченцям із суворішим способом життя; ці - звалюють на братію з ордену жебрущих, а жебрущі - на картузіанців, серед яких буцімто і є благочестя, заховане, однак, настільки глибоко, що годі й побачити.

(1) Мова йде про священиків, які не належали до якогось певного ордену, але дотримувались чернецьких звичаїв.

Те саме роблять і найвищі первосвященики: дуже дбають про прибутки, а апостольські труди доручають єпископам, єпископи - пастирям, пастирі - заступникам-вікаріям, вікарії - жебрущим, а ці перекидають ще далі - на тих, які вміють добре стригти своїх овечок.

А втім, я не збираюся тут розглядати достеменно життя папи й пастирів; бо створюю не сатиру, а виголошую похвалу. Я не збираюся гудити також достойних державців за рахунок вихваляння недостойних. Я лише прагнула в кількох словах показати, що жоден смертний не може приємно жити, якщо не посвячений в мої таїнства і не користується моєю прихильністю.

Дата добавления: 2015-10-02