Основні поняття кримінального права

Питання теми

1 Основні поняття кримінального права.

2 Загальна характеристика Кримінального кодексу України.

3 Кримінальна відповідальність і кримінальне покарання.

Основні терміни теми: злочин, кримінальна відповідальність, підстави кримінальної відповідальності, готування до злочину, замах на злочин, добровільна відмова при незакінченому злочині, суб’єкт злочину, осудність, неосудність, обмежена осудність, вина, співучасть у злочині, виконавець, організатор, підбурювач, пособник, необхідна оборона, уявна оборона, крайня необхідність, покарання, амністія, помилування.

Інформаційний блок

Основні поняття кримінального права

Кримінальне право — є однією із окремих, самостійних галузей права України. Це система юридичних норм, встановлених органом законодавчої влади, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинними і які покарання належить застосувати до осіб, котрі їх вчинили.

Норми кримінального права України мають свої особливості. Вони містяться в одному джерелі і охоплю­ють конкретні життєві ситуації. Ці нор­ми є загальнообов'язковими до виконання. Як правило, вони виступають як норми-заборони, що забороняють певні вчин­ки людей (злочинні дії або злочинну бездіяльність) під загрозою застосування кримінального покарання. Кримінальні закони приймаються тільки Верховною Радою України. Ніякі інші державні органи або посадові особи не правомочні видавати норми кри­мінального права. Тим самим це право відрізняється від ін­ших галузей права (наприклад, норми цивільного права мо­жуть встановлюватися урядом, а норми адміністративного права — навіть й органами місцевого самоврядування). Злочин і покарання – основні правові інститути, що визначаються його нормами.

Кримінальне право має свій предмет і метод правового регулювання. Предмет кримінального права становлять відносини, що виникають у зв'язку з вчиненням зло­чину і застосуванням за це певних покарань. Методом правово­го регулювання відносин у кримінальному праві є застосування покарання до конкретної особи, яка вчинила злочин.

Основна функція кримінального права — охоронна. В Кримінальному кодексі визначено, що він має сво­їм завданням охорону від злочинних посягань найбільш важ­ливих соціальних цінностей: прав і свобод людини і громадя­нина, власності, громадського порядку і громадської безпе­ки, довкілля, конституційного устрою України, забезпечення миру й безпеки людства, а також запобігання злочинам. Кримінальному праву властива також регулятивна функ­ція, яка проявляється в тому, що норми кримінального права, забороняючи вчинювати суспільно небезпечні дії (бездіяльність), у той самий час вимагають певної правомірної поведінки. Регулятивна функція кримінально-правових норм відобража­ється у попередженні злочинів, недопущенні їх свідомими громадянами. Головними принципами кримінального права є – законність, гуманізм, справедливість, невідворотність кримінальної відповідальності, особиста відповідальність за наявністю вини тощо.

Основною категорією у кримінальному праві є поняття злочину, оскільки воно лежить в основі всіх кримі­нально-правових інститутів.

Злочин - це передбачене кримі­нальним законом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом злочину (ст. 11 КК України). У зазначеній статті закріплені три ознаки злочину: а) сус­пільна небезпечність діяння; б) винність; в) протиправність діяння (передбачена в законі про кримінальну відповідальність).

Суспільна небезпечність злочину полягає в тому, що при цьому заподіюється шкода відносинам, які охороняються кримінальним законом і в яких міститься реальна небезпека заподіяння такої шкоди.

Другою невід'ємною ознакою злочину є винність. Це наявність у особи відповідного психічного ставлення до вчиненої дії або бездіяльності. Кримінальна відповідальність настає тільки за наявності вини, що випливає із ст. 62 Конституції України. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвину­вальним вироком суду (ч. 2 ст. 2 КК України).

Протиправність — означає передбаченість злочину в кримінальному зако­ні – конкретною статтею особливої частини КК. Кримінальний закон дає вичерпний перелік злочинів. Будь-яке діяння, що становить небезпеку для сус­пільства, але за нього не передбачена кримінальна відпові­дальність, не може розглядатися як злочин.

Одним з елементів протиправності є караність злочину. Караність злочину випливає із суспільної небезпечності та протиправності діяння. Діяння є кримінально караним тому, що воно суспільно небезпечне і передбачене кримінальним законом як злочин.

Ч. 1 ст. 12 КК України залежно від ступеня тяжкості поділяє злочини на чотири групи (категорії):

невеликої тяжкості — за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м’яке покарання;

середньої тяжкості — за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше п’яти років;

тяжкі злочини — за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк не більше десяти років;

особливо тяжкі злочини — за які передбачено покарання у виді позбавлення волі на строк понад десять років або довічне позбавлення волі.

Законодавство визначає, які негативні вчинки є злочинами. Будь-який конкретний злочин (крадіжка, грабіж, хуліганство) мають безліч ознак. Законодавець виділяє з усієї су­купності ознак лише ті, які характеризують той чи інший злочин, найбільш значущі, типові, що однаково притаманні всім злочинам даного виду (усім крадіжкам, грабежам, хулі­ганствам).

Склад злочину – сукупність передбачених кримінальних законом ознак, які визначають суспільно небезпечне діяння. Це необхідна умова кримінальної відповідальності. У чинному КК міститься 702 склади злочинів.

Склад злочину необхідно відмежовувати від реального злочину, від вчинку. Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України підставою криміналь­ної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпеч­ного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого Кримінальним кодексом.

Кожному конкретному складу злочину притаманні певні елементи.

Об'єкт злочину відображає те, на що посягає злочин, чому або кому він заподіює певної шкоди (власність, майнові права, права і свободи громадян).

Об'єктивна сторона — це зовнішня сторона діяння. Во­на виражається у дії чи бездіяльності, якою заподіюється чи створюється загроза заподіяння шкоди об'єкту злочину.

Ознаки об'єктивної сторони: суспільнонебезпечнедіяння (дія чи бездіяль­ність); злочинні наслідки діяння; причинний зв'язок між ними; спосіб вчинення діяння; час, місце знаряддя і засоби злочину.

Суб'єкт злочину — це є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Особи, що вчинили злочини у віці від чотирнадцяти до шістнадцяти років, підлягають кримінальній відповідальності лише за злочини, визначені в ст. 22 КК (умисне вбивство, бандитизм, зґвалтування тощо).

Юридичні особи (підприємства, організації, установи, по­літичні партії, громадські організації і т. ін.) не можуть бути суб'єктами злочинів.

Суб'єктом може бути тільки осудна особа. Ст. 19 КК визначає, що осудною визнається особа, яка під час вчинення діяння, передбаченого Кодексом, могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння, перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підлягати покаранню. Тому особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної ді­яльності, недоумства або іншого хворобливого стану психі­ки, тобто перебувала у стані неосудності (ч. 2 ст. 19), не під­лягає кримінальній відповідальності.

В ККУ встановлено поняття обмеженої осудності (ст. 20). Це коли особа під час вчинення злочину, через наявний у неї психічний розлад, у повній мірі була не здатна усвідомлювати свої дії (бездіяльність) та (або) керувати ними. Визнання особи обмежено осудною враховується судом при призначенні покарання і може бути підставою для застосування примусових заходів медичного характеру.

Суб'єктивна сторона — внутрішня сторона злочину, яка охоплює психічні процеси, свідомість, волю особи в мо­мент вчинення злочину. Ознаками суб'єктивної сторони є вина, мотив і мета злочину. Обов'язковою ознакою суб'єк­тивної сторони будь-якого складу злочину є вина особи. Ви­на — психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи без­діяльності, передбаченої Кримінальним кодексом України, та наслідків вчинку, виражене у формі умислу чи необережнос­ті (ст. 23).

У разі відсутності вини особи немає і складу зло­чину, навіть якщо в результаті дії (бездіяльності) настають суспільно небезпечні наслідки.

КК України передбачає умисел і два його види — прямий і непрямий (ст. 24). При прямому умислі особа усвідомлює суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або безді­яльності), передбачає його суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання. При непрямому умислі особа усвідомлю­є суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності), передбачає його суспільно небезпечні на­слідки. Вона не бажає, але допускає настання цих наслідків.

У КК України сформульовано зміст необережності (ст. 25 КК). Розрізняють два її види: злочинну самовпевненість і злочинну недбалість.

Злочинна самовпевненість полягає у такому ставленні суб'єкта злочину, як передбачення особою настання суспіль­но небезпечних наслідків діяння. При цьому вона легковаж­но розраховувала на їх відвернення.

Злочинна недбалість має місце тоді, коли особа взагалі не передбачає навіть можливості настання суспільно небезпечних наслідків, але вона в силу певних обставин повинна була їх передбачити.

Кожний елемент складу злочину має певний набір ознак, ці ознаки залежно від ролі, яку їм надає законодавство, мо­жуть бути або обов'язковими, або факультативними (не­обов'язковими). Без наявності обов'язкових ознак взагалі немає складу злочину в діях людини. Отже, її не можна при­тягати до відповідальності. Факультативні ознаки можуть мати різне значення при кримінальній відповідальності. На­приклад, відкритий спосіб викрадення майна при грабежі (ч. 1 ст. 186) — це обов'язкова ознака цього складу, а особ­лива жорстокість є особливою ознакою складу злочину, пе­редбаченого п. 4 ст. 115 КК України.

Стадії вчинення злочину — це певні етапи його здій­снення, які істотно різняться між собою ступенем реа­лізації злочинного наміру, характером діяння (дії або бездіяльності) та моментом його закінчення. Розрізняють незакінчений та закінчений злочини (ст. 13 КК). Закінченим злочином визнається діяння, яке містить усі ознаки складу злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу. Незакінченим злочином є готування до злочину та замах на злочин.

Не є стадіями вчинення злочину той або інший факт виявлення свідомості особи (її думки та наміри).

У КК України визнаються злочинними і караними три стадії вчинення злочину: готування до злочину; замах на злочин, що разом з готуванням до злочину становлять незакінчений злочин; закінчений злочин.

Готування до злочину - є підшукування або пристосування засобів чи знарядь, підшукування співучасників або змова на вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Готування до злочину невеликої тяжкості не тягне за собою кримінальної відповідальності.

Замах на злочин - є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії або бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є закінченим, якщо особа виконала усі дії, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця, але злочин не було закінчено з причин, які не залежали від її волі.

Замах на вчинення злочину є незакінченим, якщо особа з причин, що не залежали від її волі, не вчинила усіх дій, які вважала необхідними для доведення злочину до кінця.

Добровільна відмова при незакінченому злочині - є остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця. Особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Співучастю у злочині визнається умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26). При співучасті об'єднуються кілька осіб і вчиняють злочин спільно і навмисно.

Дата добавления: 2015-10-02