Чинники зовнішньої політики й дипломатії гетьманської України другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

Зі смертю Б.Хмельницького Національна революція вступила у третій період розвитку, що тривав до "Чорної ради" 17–18 червня 1663 р. під Ніжином і був позначений громадянською війною та розколом Козацької України на два ворогуючі гетьманства – Лівобережне й Правобережне, подіями, які козацькі літописці лаконічно й гірко найменували "Руїною". Після недовгої запеклої боротьби за владу 25 жовтня 1657 р. генеральна козацька рада в Корсуні визнала повноправним гетьманом І.Виговського, при цьому були присутні посли із Швеції, "Священної Римської імперії німецької нації", Речі Посполитої, Туреччини, Криму, Трансільванії, Молдови і Волощини. Під час засідань ради 16(26) жовтня 1657 р. було нарешті оформлено союзну угоду із Швецією, а також відновлено союз із Кримом і Туреччиною. Однак Корсунський договір, який уклали з Швецією полковники Юрій Немирич та Іван Богун,хоча й передбачав плідну військово-політичну співпрацю з шведами, не мав на практиці ніяких наслідків. Натомість завдяки талановитому польському дипломату – волинському каштеляну (заступник воєводи) Станіславу-Казимиру Беньовському була досягнута згода між Варшавою й Чигирином не вдаватися до взаємних ворожих дій і дотримуватися кордону по р. Горинь.

Наприкінці травня 1658 р., у розпал жорстокого придушення підтриманого Москвою виступу полтавського полковника Мартина Пушкаря (?–1658) й запорозького кошового Якова Барабаша
(?–1658), гетьман відрядив до Польщі для переговорів П.Тетерю. 5(15) липня 1658 р. він спільно із С.Беньовським підписав у Гощі попередній проект угоди з Річчю Посполитою, що зводився, головним чином, лише до гарантування "давніх вільностей і звичаїв" Війська Запорозького, амністії учасникам визвольної боротьби та задоволення релігійно-освітніх потреб православного населення України.

Але дедалі очевидніша московська політика обмеження державних прав Козацької України, перспектива обернутися в царських холопів, слабкий військово-політичний стан Речі Посполитої схилили українське керівництво до ідеї федеративного зв'язку з Польщею за умови збереження Військом Запорозьким повної внутрішньої самостійності. Зрештою було підготовлено Гадяцьку угоду.

Згідно з Гадяцьким договором, українські землі в межах Київського, Чернігівського та Брацлавського воєводств входили як незалежне Руське князівство на рівних правах у федеративний союз із Польщею та Литвою. На чолі Руського князівства мав стояти довічно обраний гетьман, затверджений королем, а вищим органом законодавчої влади ставала Рада з представників козацтва, міщанства, селянства та духовенства. Одночасно гетьман повинен був виконувати обов'язки київського воєводи. Угода передбачала створення окремих урядів, власної скарбниці, обрання українських послів до федеративного сейму, свій судовий трибунал і військо з 60 тис. реєстровців та 10 тис. найманців.

Польські й литовські війська не мали права перебувати на території Руського князівства без дозволу гетьмана, а якщо б у цьому з'явилася потреба, то вони повинні були підлягати йому. Православна віра визнавалася в рівних правах з католицькою, зокрема ієрархи першої одержували право засідати у спільному сенаті, діяльність греко-католицької церкви обмежувалася. У Руському князівстві могли відкриватися без обмежень колегіуми, семінарії, засновувалися два університети (один із них – Києво-Могилянська академія), можна було розвивати вільне книгодрукування. Усім козакам гарантувалися традиційні соціальні права, за поданням гетьмана по сто заслужених реєстровців з кожного полку одержували шляхетство.

Водночас гетьман із Військом Запорозьким зобов'язувалися "ніяких послів від сторонніх держав не приймати, а коли такі трапляться, їх до Королівської Милості мають відсилати. Також ані військ чужих не впроваджувати і не мати жодного із сторонніми порозуміння на шкоду Речі Посполитій, хіба доповівши його королівській милості". У ході подальших переговорів у Варшаві в квітні-травні 1659 р. козацького посольства прилуцького полковника Тимофія Носача, що представило для ратифікації сеймом "Нові пункти" (передбачали приєднання до Руського князівства Волинського, Руського й Подільського воєводств, запровадження спадкоємного гетьманства, скасування унії та ін.), польській стороні вдалося суттєво обмежити права і прерогативи Руського князівства.

Ратифікований сеймом 12(22) травня 1659 р. текст договору передбачав скорочення реєстру до 30 тис. козаків, збереження унії й вилучення застереження про необов'язковість для Руського князівства брати участь у майбутній війні Речі Посполитої проти Москви. Крім того, було заперечене право гетьмана на карбування власної монети, а його вибір мав здійснюватися шляхом подання на затвердження короля не однієї, а чотирьох кандидатур.

Російський князь Олексій Трубецький повів на Україну чисельне військо (близько 150 тисяч чоловік), які спробували захопити Конотоп, однак болотиста місцевість та солідні укріплення цього міста не дали змоги навесні 1659 р. увірватися росіянам в місто. Після тривалої облоги Конотопа, внаслідок якої московське військо понесло значні втрати, наприкінці червя-початку липня 1659 р. мала місце Конотопська битва, у якій армія Івана Виговського та татарські загони, хоча й ціною великих втрат, розгромили московську армію. Можна припускати, що якби незабаром після перемоги у битві козаки Івана Сірка не напали на татар, переможці під Конотопом могли б цілком рухатися і на Москву, але татари, звісно ж, відкликали свої загони.

11(21) вересня 1659 р. на "Чорній раді" під містечком Германівка (тепер село Обухівського р-ну Київської обл.) І.Виговський був звинувачений козаками, що "запродав Україну ляхам", і мусив рятуватися втечею до коронного війська. Козацьким депутатам на сейм – Івану Сулимі й Прокопу Верещаці, що спробували ознайомити присутніх із ратифікованим змістом Гадяцького договору, не дали слова, зарубавши їх на місці. Новий уряд гетьмана Юрія Хмельницького (обраний "Чорною радою" поблизу Фастова 24 вересня 1659 р.) вирішив діяти обережно, граючи на суперечностях між Москвою і Варшавою.

Унаслідок невдалої для українсько-московських військ кампанії на Східній Волині 17(27) жовтня 1660 р. Ю.Хмельницький уклав із великим коронним гетьманом С.Потоцьким та польним коронним гетьманом Єжи Любомирським Слободищенський трактат, що передбачав відновлення Гадяцького договору без статті про створення Руського князівства. За цією угодою, що скасовувала Переяславські статті 1659 р., Козацька Україна діставала лише автономію на чолі з гетьманом і остаточно позбавлялася права зовнішньополітичних відносин, а також була зобов'язана воювати разом з польською армією проти Москви й не нападати на Крим. Польській шляхті поверталися всі маєтності.

На початку травня 1661 р. до Варшави виїхало козацьке посольство домагатися гарантій свобод і вільностей "народу руському". Реакція сейму була досить гострою, однак дізнавшись про укладення 21 червня (1 липня) 1661 р. Кардіського "вічного миру" між Московією і Швецією (Росія залишалася відрізаною від Балтики, а керівник московського посольства на переговорах боярин А.Ордин-Нащокін уперше наполягав перед царем на доцільності досягнення зовнішньополітичного компромісу з Польщею за рахунок поділу українських земель), він затвердив-таки Гадяцький і Слободищенський договори, відхиливши водночас вимоги щодо ліквідації унії та права участі козаків у виборах короля.

Тим часом Росія стала пропонувати полякам свої поступки щодо України, бажаючи замиритися з Варшавою. Гетьман Юрій Хмельницький не міг контролювати ситуацію в Україні, і зміни намітилися з обранням в січні 1663 р. гетьманом Павла Тетері, який скоро надіслав посольство до Криму, повідомляючи, що від царя і короля українці нічого доброго не чекають. Ці події збіглися з "Чорною радою" під Ніжином 17–18(27–28) червня 1663 р., яка ознаменувала завершення третього періоду Національної революції та остаточний розкол Козацької України на два гетьманства. В цей же час на політичний олімп козаків сходить Іван Брюховецький, який поставив себе як компромісну особу між двома гетьманами. Тому на згаданій 40-тисячній "Чорній раді", завбачливо оточеній царським уповноваженим князем Данилом Великогагіним (?–1671) 8 тис. ратників, більшість козацтва виступила проти старшини й обрала гетьманом І.Брюховецького.

Я.Сомка і В.Золотаренка та їхніх прихильників Д.Великогагін під приводом захисту від розлюченої голоти ув'язнив у Ніжинському замку, але 18(28) вересня 1663 р. обидва полковники за поданням І.Брюховецького були страчені як зрадники царя, ще близько півсотні осіб вислано до Сибіру.Брюховецький уклав Батуринські статті, які змушували тримати коштом українців російське військо на козацькій землі та розширювали вплив Росії в цілому. У тому ж 1663 р. поляки спробували відновити свою владу на Лівобережжі, у цьому їм допомагало татарське військо та полки Тетері, проте вони були змушені наступного року припинити похід. Ані І.Брюховецький, ані П.Тетеря не здобули вирішальної перемоги у "війні берегів" 1663–1664 рр., і коли з огляду на "рокош" польного гетьмана Є.Любомирського коронні війська були виведені з Правобережної України для підтримки королівської влади, П.Тетеря змушений був наприкінці червня 1665 р. залишити в Брацлаві гетьманський уряд, де він перебував після Чигирина, і виїхати до Польщі, але офіційно гетьманства не зрікся. При цьому П.Тетеря вивіз архів і скарбницю Війська Запорозького.

Підписані І.Брюховецьким 11 жовтня 1665 р. "Московські статті", підтверджуючи права та привілеї козацького стану за договорами 1654 і 1659 рр., водночас суттєво обмежували політичну автономію Гетьманщини й посилювали її військово-адміні­стративну та фінансову залежність від царського уряду. У 1667 р. було укладено Андрусівське перемир’я. За умовами договору під владою Московського царства залишалась північна частина Лівобережної України, Сіверська земля з Черніговом і Стародубом, а також Смоленська земля, тобто територія Речі Посполитої зменшилася на 247 тис. кв. км. Прецедент фактичного існування двох Козацьких Україн – Ліво- і Правобережної – узаконювався юридично. Укладення Андрусівського перемир'я спричинило зростання політичного впливу тієї козацької старшини, що розраховувала на підтримку Османської імперії та Криму. Разом з тим зречення московського уряду претензій до Правобережної України розв'язувало П.Дорошенку руки щодо боротьби проти Польщі, за прикладом Б.Хмельницького, у союзі з Кримом і Туреччиною. Дорошенко намагався домовитися з турками проти Польщі, та в той же час використати татар для об’єднання України. У травні полки П.Дорошенка переправилися на лівий берег Дніпра й рушили на Гадяч, а оскільки І.Брюховецький відмовився віддати клейноди, то під час зустрічі гетьманів "обидвох берегів" під Диканькою 8(18) червня був убитий розлюченими козаками.

Тоді ж П.Доро­шенка було обрано гетьманом возз'єднаної Козацької України, а розіслані ним загони до липня звільнили все Лівобережжя. Гетьманом "обидвох берегів Дніпра" П.Дорошенко не пробув і року: уже 8(18) липня 1668 р. він повернувся на Правобережжя для захисту Брацлавщини від поляків, залишивши для оборони Лівобережжя від можливого московського контрнаступу наказним гетьманом чернігівського полковника Дем'яна Многогрішного (близько 1620 – після 1701). Скоро січовики звернулися до кримського хана з посольством, яке прохало надати допомогу щодо усунення Дорошенка, з метою встановлення більш слухняного козакам та поступливого туркам і татарам гетьмана. Хан погодився в обмін на зобов’язання козаків не ходити на нього війною. Повернувшись на Січ Петро Суховієнко, який і був послом до хана, був обраний гетьманом. На українських землях розпочалася нова боротьба.

17 грудня 1668 р. проголосила Д.Многорішного "Сіверським гетьманом" і ухвалила розпочати мирні переговори з Москвою. Уже в січні 1669 р. до Москви прибуло численне посольство від Д.Многогрішного на чолі з генеральним обозним Петром Забілою (1580–1689), генеральним осавулом Матвієм Гвинтівкою й чернігівським городовим отаманом Іваном Домонтовичем (?–1683) у супроводі 6 сотників, 2 отаманів і 46 реєстровців, а також Л.Барановича. Цар "простив" українцям попередні проступки й пообіцяв козакам милостиво ставитися до них. Але водночас московські урядовці відверто погрожували карати тих, хто чинив якісь "шатості й міжусобиці", жодних гарантій повернення всіх прав і вільностей Війська Запорозького посольство не отримало.

А 3(13) березня 1669 р. в Глухові, у присутності царських послів, Д.Многогрішним і Г.Ромодановським було підписано так звані Глухівські статті, що складалися з 27 пунктів. З огляду на минулорічне антимосковське повстання на Лівобережжі й незалежницьку політику правобережного гетьмана П.Дорошенка, царський уряд скасував умови "Московських статей 1665 р." й підтвердив головні положення Переяславсько-Московського договору 1654 р., доповнивши їх новими пунктами. Зокрема встановлювався 30-тисячний козацький реєстр, але гетьману дозволялося утримувати наймане військо (1 тис. осіб). Учасникам українсько-московської війни 1668–1669 рр. оголошувалася амністія й підтверджувалося вільне обрання гетьмана, але водночас робилося зауваження, що новообраний гетьман може бути позбавлений влади лише з дозволу царського уряду (за винятком звинувачення в державній зраді).

Многогрішний, який, до речі, переніс столицю з Глухова до Батурина, і був затверджений гетьманом після Глухівських статей, зазнав змови козацької старшини, був спроваджений до Москви, де підданий тортурам та засланий до Сибіру довічно. Дорошенко продовжив спроби за допомогою турків звільнити Україну та заслав до турків гінців. Султанський уряд задовольнив клопотання української сторони й відрядив посольство на чолі з чаушем Селімом для прийняття присяги з боку гетьмана і старшини На початку березня 1669 р. Л.Бужкевич і Г.Білогруд разом із турецьким чаушем повернулися із Стамбула, а
10–12(20–22) березня 1669 р. в Корсуні відбулася загальна рада, що ухвалила "держати з турками дружбу", проте відмовила в принесенні присяги султану Мехмеду ІV (відповідна церемонія відбулася лише на початку січня 1670). 26 серпня 1669 р. на козацькій раді під Уманню турецький посланець вручив П.Дорошенку султанські санджаки – булаву, бунчук, хоругву, шаблю і кафтан, що означало формалізацію українсько-турецької союзної угоди. Але хоча з 1669 р. при султанському дворі постійно перебував козацький резидент, і між Стамбулом та Чигирином відбувалися жваві дипломатичні зносини, справа із турецьким протекторатом просувалася не швидко.

Тому козаки заслали гінців до поляків, результатом чого стали переговори в Острозі у 1670 р. На Острозьких переговорах українські делегати вимагали розширення території козацької автономії за рахунок західної частини Подільського воєводства, Волині й Полісся, збереження за козаками всіх прав і вільностей, знищення унії й підтвердження прав православної церкви, заборони польському війську перебувати на території України, відкриття двох академій, шкіл і друкарень тощо. Варшава зробила ставку на значно поступливішого "альтернативного" правобережного гетьмана М.Ханенка. Його вимоги були значно скромнішими, і на початку вересня 1670 р. Вар­шава визнала М.Ханенка "справжнім" гетьманом Правобережжя та уклала з ним угоду, у якій був відсутній будь-який натяк на українську державну автономію. Через місяць П.Дорошенко направив ще одне посольство до поляків але знову безуспішно.

Готуючись до продовження боротьби з Річчю Посполитою, П.Дорошенко протягом першої половини 1671 р. намагався зміцнити міжнародне становище України, зокрема встановити політичні контакти з бранденбурзьким курфюрстом Фрідріхом Вільгельмом, Кремлем, навіть вождем селянської війни в Московському царстві Степаном Разіним (близько 1630–1671), що саме готувався до реваншу після поразки під Симбірськом, але реальну допомогу могла надати лише Туреччина. Унаслідок численних скарг П.Дорошенка султан Мехмед ІV скинув Аділя Герея і посадив на трон у Бахчисараї розумного, далекоглядного й освіченого Селіма Герея І [1671–1678, 1684–1691, 1692–1699, 1702–1704], з яким гетьман у грудні 1671. почав відвойовувати вполяків Поділля.

Після турецько-польської війни 1672 р., за укладеним у м. Бучачі (тепер райцентр на півдні Тернопільської обл.) мирним договором між Османською імперією й Річчю Посполитою, остання віддавала Туреччині Подільське воєводство й визнавала "Українську державу" (така назва Козацької України в офіційних документах зазначалася вперше) у складі Брацлавщини й Південної Київщини.

Але підписання Бучацького договору істотно міняло міжнародну ситуацію в Центрально-Східній Європі: з відмовою Речі Посполитої від Правобережної України Московія вважала, що можна, не порушуючи Андрусівської угоди про перемир'я, розпочати дії щодо повернення під свою протекцію західної частини колишньої держави Б.Хмельницького. З іншого боку, П.Дорошенко дедалі більше розчаровувався в політиці Порти, яка грубо проігнорувала умови українсько-турецького союзного договору 1669 р. й намагалася перетворити козацьку Україну в безправного васала.

Уже наприкінці 1672 р. гетьману були поставлені вимоги ліквідувати всі фортеці, за винятком Чигирина, роззброїти населення, виплачувати данину. Польща, у свою чергу, за наполяганням великого коронного гетьмана Я.Собєського відмовлялася виводити залогу з Білої Церкви За таких обставин на початку липня 1673 р. П.Дорошенко відновив таємні переговори з Москвою, виступаючи на засадах моно гетьманства, проте росіяни не сприймали ідею возз’єднання козацької держави, адже незадовго до того лівобережним гетьманом було обрано Івана Самойловича, і Москва йому довіряла. Переговорщики зійшлися на поновленні Глухівських статей, проте з доповненнями. Відтепер українським послам заборонялося брати участь у зустрічах московських дипломатів з іноземними, навіть тоді, коли обговорювалися справи, які стосувалися Війська Запорозького. Поступившись у "Конотопських статтях" 1672 р. Москві правом на здійснення самостійної зовнішньої політики (якоюсь мірою це компенсувалося за рахунок постійної участі козацької дипломатії у підготовці проведення московсько-польських чи московсько-турецьких переговорів), І.Самойлович зосередився на створенні міцної авторитарної гетьманської влади.

17(27) березня 1674 р. у Переяславі відбулася об'єднана Генеральна рада за участю представників усіх лівобережних полків і семи правобережних, де за рекомендацією росіян Самойловича було висунуто на пост гетьмана всіх козаків. Після бойових дій, де на стороні війська Дорошенка воювали турки, та падіння популярності самого Дорошенка, йому довелося відійти від влади. Дипломатична стратегія П.Дорошенка, що в умовах "Руїни" реалізовувалася в контексті сформованої ще Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, зазнала остаточного краху.

На початку квітня 1678 р. Журавненський мирний договір між поляками й турками був ратифікований султаном, а на сеймі в грудні 1678 – квітні 1679 рр. – Річчю Посполитою. За угодою, Подільське воєводство залишалося у складі Османської імперії, значна частина Правобережної України, за винятком територій колишніх Білоцерківського й Паволоцького полків, визнавалася під козацькою адміністрацією й протекторатом султана Мехмеда ІV.

На чолі цього уламку Правобережного гетьманату було поставлено Ю.Хмельницького, якому ще в січні 1676 р., відразу ж після отримання звістки про бажання П.Дорошенка прийняти царську протекцію, султан надав титул "князя малоруської України і вождя Війська Запорозького" (в інших дипломатичних документах Ю.Хмельницький також виступав як "князь Сарматії, Малої Росії й України, вождь Війська Запорозького", "князь України", "князь Руський" чи "князь Малої Русі").

Під час першого Чигиринського походу турецько-татарської армії влітку 1677 р., за посередництва французького посла у Стамбулі, Ю.Хмельницький був переправлений на Правобережжя й обрав своєю столицею Немирів. Але після підписання 13(23) січня 1681 р. Бахчисарайського мирного договору між Московським царством, Кримським ханством і Османською імперією Ю.Хмельницький на початку червня того ж року був позбавлений гетьманства й відкликаний до Стамбула. Тим часом, у серпні 1678 р. Москва з Варшавою черговий раз продовжили між собою Андрусівський договір, причому Київ залишився за Москвою ціною уступки Польщі частини Вітебщини і виплати викупу в 200 тис. рублів сріблом.

Польща в той час активно захопилася ідеєю створення анти турецької коаліції християнського світу, натомість відновлення козацтва на Правобережній Україні заважало замиренню з росіянами. Наприкінці 1683 р. поляки розпочали переговори з росіянами у Андрусові, натомість козаки переконали росіян не укладати анти турецький союз з поляками. Самойлович хотів об’єднання козацьких земель, і переконував Москву виставляти це умовою союзу з поляками, та й побоювався Самойлович знищення Кримського ханату, адже тоді б Україна була оточена звідусіль її сумнівними друзями.

І все ж, попри переконливу аргументацію І.Самойловича на користь укладення "вічного миру" не зі зрадливою Річчю Посполитою, а з іще сильною у військовому відношенні Османською імперією, у лютому 1686 р. в Москві почався завершальний раунд російсько-польських мирних переговорів. Але тільки після того, як Яну ІІІ Собєському не вдалося таємно умовити І.Самойловича відректися від московської протекції, польські дипломати погодилися на компромісні рішення з усіх 33 статей "Трактату про вічний мир", підписаного 26 квітня (6 травня) 1686 р.

Укладений на безстроковий термін, договір підтвердив територіальні зміни, визначені Андрусівським перемир'ям 1667 р.: Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну від м. Лоєва до гирла р. Тясмин (Гетьманщина), на Правобережжі – Київ (за який Варшава отримувала 146 тис. рублів компенсації, що дорівнювало 740 тис. польських злотих) і Печерський монастир, а також смоленські землі по західному кордону Бєльського та Красненського повітів. Москва ж поступалася на користь Речі Посполитої білоруськими містами Невель, Себеж та Веліж. Українська територія на південь від гирла р. Тясмин, Чигирина й Чорного лісу по правому березі Дніпра формально належала Запорозькій Січі, яка ставилася у васальну залежність від Московського царства. Правобережні українські землі вздовж Дніпра, від Стайок до Чигирина, у тому числі розорені міста Канів і Черкаси, спустошені бойовими діями, мали залишатися незаселеною нейтральною зоною між двома державами.

Невдовзі Самойлович був усунений від влади і засланий до Сибіру.

Козацька старшина хотіла добитися права зносин з іноземними державами, але в цьому було відмовлено, і за "Коломацькими статтями", ухваленими того ж 25 липня 1687 р., всякі листи, що могли прийти від чужих урядів, мали негайно пересилатися до Москви. Новим у двосторонніх взаєминах було й те, що у ст. 19 перед гетьманом і старшиною ставилося питання тіснішого державного об'єднання Війська Запорозького з Московським царством і ліквідації національної окремішності Гетьманщини.

В особі нового гетьмана Івана Мазепи Лівобережна Україна дістала талановитого політика й досвідченого дипломата. Ще в 1656–1659 рр. як "покойовий" короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира православний шляхтич І.Мазепа вивчав військову й дипломатичну справу в Німеччині, Італії, Франції та Нідерландах. Після повернення до Варшави в 1659–1663 рр. він виконував дипломатичні доручення польського уряду, зокрема очолював посольства до правобережного гетьмана П.Тетері. У 1669 р. І.Мазепа вступив на службу до гетьмана П.Дорошенка й очолив його особисту охорону, а невдовзі був призначений генеральним осавулом. У 1673–1674 рр. І.Мазепа очолював посольства до Кримського ханату й лівобережного гетьмана І.Самойловича, а, перейшовши на бік останнього після запорозького полону, у 1682 р. вдруге був призначений генеральним осавулом, неодноразово виконував дипломатичні доручення гетьмана до Москви, де близько заприязнився з князем В.Голіциним. В останнє десятиліття ХVІІ ст. І.Мазепа виявив неабияку послужливість, коли Петро І почав наступ на турків і татар на чорноморському узбережжі. Саме запорожці принесли остаточну перемогу під Азовом у липні 1696 р., крім того, гетьман постійно давав своєму володарю проникливі поради щодо зносин із поляками і турками.

На становище гетьмана не вплинув навіть виступ старшого військового канцеляриста Петра Іваненка (Петрика), що в 1691 р. таємно виїхав на Січ, де був обраний кошовим писарем і розгорнув антимосковську й антипольську агітацію, а також критикував угодовську політику І.Мазепи щодо Петра І.

Наслідуючи приклад Б.Хмельницького, 26 травня 1692 р. Петрик у Казикермені уклав з кримським ханом Селімом Гереєм І від імені "Удільного Князівства Київського, Чернігівського і всього Війська Запорозького Городового й народу малоросійського" союзний договір про колективну оборону від зазіхань Московського царства і Речі Посполитої. Угода складалася із 16 статей; у ст. 1 стверджувалося, що "удільне" князівство Київське та Чернігівське має залишитися при всіх своїх вільностях; ст. 2 містила взаємну відмову сторін від платні за надання допомоги в обороні від Москви й Варшави та зобов'язання Криму давати орди, доки "малоросійська Україна" не звільниться від "московської влади".

До складу українського князівства мали увійти Гетьманщина і Правобережжя, відвойоване свого часу Б.Хмельницьким у союзі з кримськими татарами від поляків; слобідські Охтирський і Сумський полки залишалися у складі Московського царства, а Харківський і Рибинський підлягали переселенню на Правобережжя, що відкривало татарам Муравські шляхи на Центральну Росію. Рибальство, полювання та видобуток солі дозволялися обом сторонам по Дніпру і всіх його притоках; у ст. 11 наголошувалося, що Малоросійське князівство має бути "вільною державою", "щоб право собі природне і порядок, який уподобають, учинити вільно".

Договір передбачав також заснування постійних посольств у Криму й Малоросійському князівстві, налагодження поштового зв'язку й координацію позицій сторін при укладенні миру з Польщею та Москвою. Після підписання угоди кримський хан визнав Петрика гетьманом і надіслав йому на допомогу кількатисячну орду, але походи 1692, 1693, 1694 та 1696 рр. із Січі на Гетьманщину не дістали народної підтримки й зазнали невдачі. У 1696–1712 рр. Петрик був гетьманом так званої Ханської України між Південним Бугом і Дніпром.

Тим часом, 16 січня (за н. ст.) 1699 р. Річ Посполита уклала з Туреччиною Карловацький мирний договір, за яким до її складу поверталася більша частина Поділля з Кам'янцем в обмін на шість молдовських міст, зайнятих польськими військами. Через десять днів із Османською імперією замирились Австрія (отримала територію сучасної Угорщини, більшу частину Трансільванії і Хорватії) та Венеція (здобула Пелопоннес, шість фортець у Далмації й частину островів у Егейському морі).

Петро І змушений був шукати порозуміння Туреччини і 3(14) липня 1700 р. уклав Константинопольський мирний договір на тридцять років, за яким до Московського царства відходило північне узбережжя Азовського моря з Азовом і Таганрогом, Москва отримувала право мати флот на Азовському морі. Обидві сторони зобов'язувалися не будувати ніяких укріплень на Нижньому Дніпрі й зруйнувати існуючі фортеці – Таваньську й Кизикермень (Газікерман). Османська імперія надавала Московському царству право на дипломатичне представництво у Стамбулі на засадах, аналогічних іншим державам, і звільняла його від сплати щорічної данини кримському хану.

Обурення в Гетьманщині викликав подвійний тягар Північної війни 1700–1721 рр.: з населенням у 1,1 млн осіб вона виставила на поле бою 40 тис., у той час як Московське царство з населенням у 13,5 млн осіб мало в 1700 р. 112-тисячне військо. У той час, виходячи з згагальнополітичної доцільності та уподобань козацької старшини, Мазепа почав розглядати варіанти альтернативи Москві. Почалися переговори з поляками про рівноправний з ними союз.

Порозуміння з королем С.Лєщинським проклало шлях Мазепиним контактам із Карлом ХІІ, до того ж імовірне схвалення шведським королем угоди гетьмана зі С.Лєщинським значно збільшувало ймовірність того, що ця угода виконуватиметься. Звичайно, спочатку монарша солідарність утримувала молодого Карла ХІІ від зносин із васалом-дворушником, проте коли шведи зіткнулися влітку 1708 р. з великими труднощами у Східній Білорусі, Карл ХІІ поставився до Мазепиних пропозицій прихильніше. Крім того, шведський король планував позбавити Петра І трону, як це було раніше зроблено з Августом II, а І.Мазепа мав тісні зв'язки зі старою московською аристократією, критично налаштованою до Петрового правління. 28 березня (8 квітня) 1709 р. під Полтавою в Будищах, аби заспокоїти союзників-запорожців, Карл ХІІ підписав з українцями просту відверту угоду. Найважливішим був її перший пункт, за яким Карл XII обіцяв захищати Козацьку Україну й не укладати миру з царем, доки українці остаточно й назавжди не визволяться від Москви й не відновлять своїх давніх прав і привілеїв. Решта положень стосувалися другорядних питань: шведське військо не повинне завдавати українському населенню збитків, а запорожці мали переконати селян, щоб ті утримувалися від нападів на шведські підрозділи і забезпечували союзників продовольством.

Козаки хотіли допомогти шведам віднайти більше союзників, наприклад,у вигляді татар, проте час діяв не на їх користь. Після полтавської поразки 27 червня (8 липня) 1709 р. Карл XII і І.Мазепа з 1 тис. шведів і 2 тис. запорожців (згодом їх чисельність зросла до 5 тис.), перетнувши Дикий степ, біля Очакова перейшли турецький кордон. Після деяких вагань місцева влада надала їм притулок і запропонувала перебратися ближче до Бендер, де перебував османський сераскер (губернатор).

23 січня 1711 р., після кількатижневих переговорів у Бахчисараї, було укладено союзний українсько-кримський договір, що складався з 23 пунктів. У ньому проголошувалися нерозривне братство, дружба і військовий союз Кримського ханату з "малоросійським народом" як на період звільнення України з-під московської залежності, так і на майбутнє. Після невдалої спроби взимку-навесні 1711 р. взяти реванш на Правобережжі за допомогою кримських татар, емігранти – мазепинці намагалися через посередництво Порти досягти своєї мети дипломатичними засобами. Козацьке посольство І.Максимовича у Стамбулі, за інструкцією П.Орлика, наполягало на тому, що під "землями козаків" слід розуміти Україну "обидвох берегів Дніпра з Військом Запорозьким і малоросійським народом". Ця територія в статусі незалежної держави мусить перебувати під регіментом гетьмана і протекцією шведсього короля, дотримуючись водночас оборонно-наступального союзу з Османською імперією.

Така позиція цілком відповідала стратегічним інтересам Туреччини, уряд якої реанімував проект створення васальної козацької держави в Україні. Натомість росіяни змогли домовитися з турками після війни 1711 р. на взаємовигідних умовах,і питання козаків для Османської імперії відійшло на другий план. Якщо турки розглядали можливість української державності задля створення буферу проти Росії, то полякам така ідея зовсім не подобалася.

Після перемоги Росії у Північній війні та проголошення її імперією значно посилився тиск на національну свідомість народів, які проживали там,в тому числі і українців. У драматичному процесі "збирання" спочатку "руських", а потім і сусідніх земель територія "третього Риму" з кінця ХV до кінця ХVІ ст. зросла з 430 тис. кв. км до 5,1 млн кв. км, а на початку ХХ ст. сягнула 23,8 млн кв. км, тобто в середньому збільшувалася на 80 кв. км щоденно. Водночас із територіальним зростанням розбудовувалася гігантська управлінська машина, поступово перетворюючись у "річ-для-себе", зорієнтовану на власне самоствердження шляхом тотального одержавлення всіх сфер життя.

Відразу ж після перемоги під Полтавою Петро І активізував політику, спрямовану на скасування автономії Гетьманщини. Передусім вона торкнулась тієї вузької сфери зовнішніх відносин, якою користувався обраний під наглядом самого московського царя у Глухові 6 листопада (ст. ст.) 1708 р. гетьманом колишній стародубський полковник Іван Скоропадський (1646 – 3(14) липня 1722), – права на зносини із Січчю, правобережним козацтвом, прийом із подальшим відправленням до російської столиці посланців і послів з Криму тощо.

У драматичному процесі ліквідації козацького автономізму в Гетьманщині, на землях Запорозької Січі та у Слобожанщині, що розтягнувся аж до зруйнування Січі імперським військом 4 червня 1775 р. та сумнозвісних указів Катерини ІІ про закріпачення селян від 3 травня 1783 р. й перетворення десяти лівобережних козацьких полків на регулярні кінні частини російської армії від 28 червня 1783 р., були використані ті вади козацьких структур, що спричиняли їхню слабкість від моменту виникнення. Це й відсутність єдиної політичної платформи старшинської еліти, і соціальні конфлікти між старшиною й голотою, і схильність міщан до колабораціонізму з царським (імперським) урядом, і, зрештою, відсутність юридично унормованих засад внутрішнього устрою, що спирався на "права і вільності звичні", проте ніколи не був урегульований законодавчо.

У взаєминах із Петром І.Скоропадський обережно, але послідовно обстоював автономні права Гетьманщини, а навесні 1722 р. навіть спробував домогтися поновлення статей Переяславсько-Московського договору 1654 р. Проте цей хід гетьмана виявився невдалим, натомість імператорським маніфестом 16(27) травня того ж року на базі Малоросійського приказу, але в Глухові, створювалася Малоросійська колегія. До її складу входили президент (бригадир Степан Вельямінов), шість офіцерів російських полків, розташованих в Україні, та прокурор, яких призначав імператор. Наступник Скоропадського – Павло Полуботок – намагався обмежити права Малоросійської колегії на користь козаків, проте був ув’язнений царем за свої переконання.

Після відновлення гетьманської влади (у зв'язку з наближенням чергової російсько-турецької війни) з метою, як було сформульовано в рішенні Найвищої таємної ради при малолітньому імператорі Петрі ІІ [1727–1730], "приласкания тамошнего народа", володарем булави 1 жовтня 1727 р. став миргородський полковник Данило Апостол (4 грудня 1654 – 17 січня 1734). Малоросійська колегія скасовувалася, контроль за Гетьманатом знову передавався з відання Сенату до Колегії іноземних справ. 27 липня 1728 р. він звернувся до Петра ІІ з "Нуждами малоросійськими" про відновлення положень Переяславсько-Московської угоди 1654 р., але змушений був задовольнитися так званими
"Рішительними пунктами", що значно обмежували гетьманську економічну й судову владу. Д.Апостол домігся переводу Києва з-під влади генерал-губернатора під юрисдикцію гетьмана й амністії для запорожців-союзників І.Мазепи (Олешківська Січ на території Кримського ханату) та дозволу на заснування ними Нової Січі на р. Підпільній. Нова Січ була збудована вже після смерті Д.Апостола – у березні-квітні 1734 р. в урочищі Базавлук на р. Підпільній.

До того ж після смерті Д.Апостола імперський уряд відмовився від обрання гетьмана, а його повноваження було передано дещо м'якшому варіанту Малоросійської колегії – "Правлінню гетьманського уряду" з трьох старших офіцерів частин російської армії, дислокованих на Лівобережжі, і генеральних суддів, осавула та підскарбія на чолі з князем Яковом Шаховським (1705–1777). Хоча у практичній діяльності "Правлінню" належало керуватися "Рішитель-ними пунктами" 1728 р., а на урядових засіданнях мав дотримуватися українсько-російський паритет, реально правили Гетьманщиною керівники російської трійки.

Бажаний кандидат на гетьманську булаву знайшовся негайно – молодший брат Олексія Розумовського – Кирило Розумовський (18 березня 1728 – 3 січня 1803), який ще в 1742 р. за сприяння старшого брата переїхав до імператорського двору. У 1743–1745 рр. він навчався в університетах Німеччини, Франції та Італії; у 1746 р. був призначений президентом Російської Академії Наук (до 1798). Після обрання з дозволу імператриці гетьманом Війська Запорозького на Глухівській старшинській раді 22 лютого 1750 р. К.Розумовсь­кий відзначався значною самостійністю в питаннях внутрішньої політики, прагнучи до поновлення становища Гетьманщини за Переяславсько-Московською угодою 1654 р.: своєю резиденцією визначив Батурин, домігся поширення влади гетьмана на Київ і Запорозьку Січ, без погодження з Петербургом призначав полковників, намагався добитися права безпосередніх дипломатичних відносин з іноземними державами, російські чиновники були відкликані із старшинської адміністрації й генерального суду тощо.

Проте росіяни скоро заборонили гетьману самостійно призначати полковників, натомість Розумовський взяв активну участь у двірцевому перевороті на користь Катерини ІІ, чим примножив її шану та довіру до себе. А невдовзі настала черга поступової ліквідації суверенітету Речі Посполитої й поетапного поглинання її території сусідніми державами (Пруссією, Росією та Австрією). Причинами поділів Речі Посполитої стали внутрішній розвал польсько-литовської федеративної держави, пов'язаний із паралічем державних органів влади через засилля шляхетських вільностей у політичному житті Польщі, а також украй агресивна експансіоністська політика її сусідів. А своєрідною кривавою прелюдією до цього стала влітку 1768 р. так звана Коліївщина (від слова "колій", яким на її теренах – Черкащини й Київщини – називають різників, що спеціалізуються на забиванні свиней), яка, за даними польських і єврейських істориків, позбавила життя майже 200 тис. осіб.

Українці опинилися розділеними кордоном Росії з Австро-Угорською імперією, у складі якої вони мали хоча й більше прав, але лише порівняно з долею українців у Росії. Понад століття український народ не міг говорити за себе перед іншими державами та народами світу.

Дата добавления: 2015-09-04