Романтика

Автор: Чак Паланик

Видано: Playboy, 2011

Переклад: Opovidach

Привітайте мене. У нас з дружиною щойно народилися близнючки і, здається, вони нормальні. Десять пальців на руках. Десять пальців на ногах. Дві крихітні дівчинки. Але знаєте, я себе дивно почуваю… Чекаю, що щось піде не так. Адже завжди трапляється погане, коли зловиш себе на думці, що ти занадто щасливий. Чекаю, що прокинуся, і все виявиться лише прекрасним сном.

Я про те, що ще до одруження в мене була товста дівчина. Ми обоє були товсті, на цій підставі й зійшлися. Та дівчина, вона завжди вигадувала нам нові дієти, наприклад, не їсти нічого, окрім ананасів з оцтом чи сухих водоростей з пакетика, або ж пропонувала разом ходити пішки, аж доки не почала втрачати вагу. Її стегна просто танули, і ви б зроду не побачили такої щасливезної людини. Навіть тоді я знав, що щось піде не так. Коли любиш, радий бачити цю людину щасливою, проте я знав, що моя дівчина кине мене, бо тепер хлопці з кар’єрою та медичним страхуванням клали на неї око. Пам’ятаю, вона була гарною та незвичайною й раніше, але тепер, схуднувши, стало ясно, що в ній жили необмежені запаси самоконтролю та дисципліни, того, чого в мені не було. Наші друзі не могли допомогти, бо всі вони намотували круги, чекаючи, доки ми розійдемося, аби врешті запросити її на побачення. Згодом виявилося, що справа не в ананасах чи дисципліні: у неї виявили рак. Проте вона все ж схудла до подіумних розмірів перед тим, як померти.

Ось тому я знаю: щастя – це вибухівка сповільненої дії. А зустрів я свою майбутню дружину тоді, коли навідріз відмовився зустрічатися з будь-ким і намагався від усіх втекти, їдучи потягом до Сіетла. Це якраз був той рік, коли в Сіетлі проходив музичний фестиваль Лоллапалуза. Я спакував намет та скрутив спальний мішок, ховаючи в ньому бонг, і був готовий жити в кемпінгу усі вихідні, наче Грізлі Адамс. Я увійшов до вагону-ресторану в потязі. Знаєте, іноді варто забути про друзів та тверезість на кілька днів. Я зайшов до вагону-ресторану, а там ці розкішні зелені очі, що дивилися прямісінько на мене. Я не монстр. І не товстун з реаліті-шоу, який не встає з лікарняного ліжка. Проте розумію, чого чоловікам хочеться працювати наглядачами в жіночих в’зницях чи виправних колоніях: вони могли б зустрічатися з гарненькими ув’язненими дівчатами без оцього їхнього: «Надягни футболку!» чи «Тобі обов’язково треба так потіти кожного разу?» Але зараз тут, у потязі, переді мною богиня в обрізаній футболці з надписом Radiohead, у неї видно голу талію, джинси спустилися небезпечно низько, а кожен пальчик прикрашають кільця з Міккі Маусом та Холлі Хоббі. Вона тримає пиво біля своїх чарівних губ і дивиться на мене крізь дно пустої пляшки – це Міллер, не якесь там гімняне авторське пиво в зелених пляшках.

Хлопці, як я, ми знаємо, що з цього вийде. Якщо ми не Джон Белуші чи Джон Кенді, жодна гарненька дівчина не погляне на нас тим самим особливим поглядом, тому я присоромлено відвертаюся від неї. Єдина причина, через яку схожі на неї красуні можуть зі мною заговорити, це коли бажають повідомити мені, що я – товстезна свиня і закриваю вид на океан. Я завжди говорю: «Знай своє місце». Став низьку планку і не розчаруєшся. Повільно проходячи повз, намагаюся не дивитися на неї. Наблизившись, відчуваю як чудово вона пахне, ніби якийсь десерт, ніби спечений гарбузовий пиріг з коричневою шкоринкою. А ще пивна пляшка біля її губ повертається мені вслід, коли йду проходом до бару та замовляю напої, і це не той випадок, ніби ми тут одні – останні хлопець і дівчина у всьому світі. Поряд купа людей п’ють за пластиковими столами, їдуть на Лоллапалузу, судячи х їх дредів та виварених футболок. Іду до столика, що знаходиться якнайдалі від неї, але ця красуня продовжує дивитися мені вслід. Знаєте, як це, коли на тебе дивляться: не можеш зробити й кроку не спіткнувшись, особливо в потязі. Іду з пивом, коли потяг повертає, і все розливається на мою смугасту ковбойську сорочку. Вдаю, ніби дивлюся на дерева, що пропливають за вікном, проте кутовим зором спостерігаю за її відбиттям у склі, а вона все ще дивиться сюди. Відвертається лише тоді, коли йде до бару, дає гроші й бере іншу пляшку пива, і тоді її відбиття стає більшим, більшим, доки не зростає до справжніх розмірів. Вона стає біля мого столу і каже: «Привіт», – і щось там ще.

Перепитую: «Що?»

Вона показує пальцем на ковбойську сорочку, де розлилося пиво, і промовляє: «Мені подобаються твої ґудзики, вони блискучі».

Опускаю голову на перламутрові кнопки. Це не ґудзики, але не хочеться псувати момент. І ще з самого початку я помітив, що вона кладе пальці до рота час від часу. Добре, кладе часто, і говорить з придихом, ніби маленька дівчинка, використовуючи якісь дитячі слова, наприклад, «шпагеті» замість «спагеті» чи «нозіці» замість «ножиці». Але це скоріше робить її ще звабливішою.

Вона підморгує і облизує кінчиком язика губи. Ті все ще волого поблискують і вона говорить: «Я Брітні Спірс». Дражнить. Вона точно трохи обдовбана. Зіпсована. Але зараз ми обоє п’ємо текілу з маленьких пляшечок, і як добре, що не треба керувати потягом. Ні, вона не Брітні Спірс, але точно така ж гаряча. Ясно, що вона збуджує мене, але не подумайте нічого зайвого. Вам просто слід глянути на неї, щоб усе зрозуміти.

Це мій єдиний шанс: зберігати спокій, продовжувати фліртувати й купувати напої. Вона запитує, куди їду, і я відповідаю, що на Лоллапалузу. Вона проходить пальцями по моїй сорочці від кнопки до кнопки, починаючи з пояса і до шиї, потім вниз, і я сподіваюся, що вона не чує, наскільки сильно у мене б’ється серце.

Вона така зваблива, коли водить своїми зеленими очима зі сторони в сторону чи підіймає на мене погляд з-під довгих пухнастих вій. І вона, мабуть, випила значно більше за мене, бо забуває закінчувати речення, а іноді тикає пальцем на щось за вікном і вигукує: «Пес!». Щоразу, коли бачить Фольксваген, який пропускає потяг, Бріт верещить: «Жучок!», – і б’є мене в плече кулачком, який прикрашають кільця з Хеллоу Кітті та Міккі Маусом. Я потай мрію, щоб там лишився синець на все життя. Ми приїжджаємо на Лоллапалузу й ставимо намет, Бріт така п’яна, що навіть прокинувшись вранці наступного дня, все ще не тверезіє. І не важливо, скільки дурі я викурив, мені однаково мало. Можливо тому, що Бріт така худа, але її не відпускає, навіть коли вона не п’є кілька годин підряд, мабуть, її просто вставляє від пасивного куріння. Усе наше перебування на Лоллапалузі нагадує прекрасний класичний роман, на який ти мастурбуєш, переглядаючи платні сайти, але це відбувається насправді. Ми зустрічаємося шість місяців, минає Різдво, Бріт переїжджає до мене. Я все ще сподіваюся, що одного ранку вона прокинеться тверезою, але нічого не відбувається.

На День подяки ми йдемо вечеряти до моєї мами. Доводиться пояснювати: «Ні, Бріт не капризна, просто вона така худа тому, що любить їсти лише зроблені з кабачків мініатюрні ірокезькі каное, на яких ножем видряпано щось, що нагадує індіанські письмена». Усе плем’я крихітних сміливців, зроблених з сирої моркви та зеленого горошку замість голів, вишикувалося в ряд та веслує каное по тарілці з товстим шаром шоколадного сиропу. Ви здивуєтеся, яка величезна кількість ресторанів не подає цю страву. Отож у більшості випадків Бріт доводиться самостійно її готувати, і це забирає півдня, а потім ще протягом години вона грається з нею у вітальні на килимі. Ось тому здається, що вона зовсім не набирає вагу. А моя мама, вона просто в захваті, що я знову з кимось зустрічаюся.

І що б ви не курили чи не кололи, нічого не принесе вам такого задоволення, як йти вулицею з Бріт, красунею, схожою на супермодель. Хлопці, що їдуть у своїх Ферарі Тестароса, хлопці з кубиками на пресі та стероїдними грудьми, вперше в житті я маю перевагу над ними. Я йду вулицею з Брітні, і вона – приз, який так завзято намагаються здобути всі хлопці.

Єдине, що обломує задовлення, це те, як кожен Ромео намотує кола навколо неї, намагається потрапити в поле зору та посміхнутися її грудям найширшою посмішкою, відбіленою Пепсодентом. Одного разу, їдучи автобусом, купка Ромео оточила нас, коли ми з Бріт сиділи вкінці салону. Бріт любить сидіти біля проходу, там, де задні колеса: їй тут краще видно дорогу, і вона штурхає мене щоразу, коли бачить Фольксваген першою. Один здоровий Ромео підійшов і став – його пах на рівні її очей, і коли автобус заїхав у вибоїну, його стегно, мабуть, почало впиратися у її плече, тому Бріт підняла на нього очі, і, не витягаючи пальчиків з рота, сказала: «Привіт, великий хлопчику». Ось такою дружньою може бути Бріт. Вона підморгує і показує мокрими пальчиками Ромео, щоб той нагнувся. Він озирається, запевнюючи себе, що це саме йому пощастило. Цей Ромео присідає, зрівнюючись з очима Бріт, а на його обличчі проступає сальна усмішка. Можливо, намагаючись викликати в мені ревнощі, Бріт питає Ромео, пильно дивлячись своїми звабливими зеленими очима: «Хочеш побачити магічний фокус?» І всі інші Ромео пожвавлюються, увесь їх вигляд видає зацікавленість. Бріт витягує пальчики з рота, запускає спереду в вузькі джинси і починає совати ними там всередині. І пасажири в задній частині автобуса затихають, спостерігаючи за рухами, що ховаються за застібкою джинсів. Можна бачити, як Ромео сковтують слину, їх адамові яблука рухаються вверх і вниз з кожним новим ковтком, а очі видають перезбудження.

Швидко, ніби вона побачила Фольксваген Жук, Брітні висмикує щось зі своїх штанців і верещить: «Магічний фокус!» Розмахуючи цією річчю, кричить: «Лялькова вистава!» Те, чим вона вимахує, висить на тоненькій мотузочці, як чайний пакетик, тільки більший. Ніби булочка з хот-догу, обмазана кетчупом на тоненькій мотузочці. Брітні верещить: «Лялькова вистава! Магічний фокус!», – і б’є цією штукою по щоках Ромео, який все ще навприсядки стоїть над нею. Бріт починає гнатися за ним, галасуючи і б’ючи предметом по його шкіряній куртці, краплі стікають вниз червоними струмочками. Інші Ромео зумисно не дивляться, втупившись поглядом у взуття чи вікно; вона вимахує предметом на мотузочці і б’є їх по головах, навкруги розбризкуються червоні краплі. Вона увесь час пищить: «Лялькова вистава! Магічний фокус! Ха-ха-ха-ха-ха! Лялькова вистава! Магічний фокус!» У автобусі спрацьовує дзвіночок, вимагаючи зупинку, і сотня пасажирів вибігає біля магазину 7-Eleven, ніби всім враз захотілося купити охолоджений коктейль чи лотерейний квиток. І я кричу їм услід: «Народ, усе нормально!» Кричу з вікна автобуса і махаю рукою, намагаючись привернути увагу: «Вона артистка!» Кричу: «Вона не мала на увазі нічого поганого – це лише перформанс на підтримку гендерної політики».

І навіть коли автобус рушає, де лишилися тільки ми двоє, я кричу: «Вона просто вільна духом». У той час, коли Бріт рухається проходом до водія і починає шмагати його тією річчю, схожою на чайний пакетик, я кричу: «У неї просто специфічне почуття гумору».

Одного вечора прийшов додому з роботи, а Бріт стояла голою перед дзеркалом у ванній, повернувшись боком і тримаючи живіт обома руками. З того часу, як ми вперше побачилися в потязі, вона трохи прибавила у вазі, але це легко поправити кількома тижнями на ананасах і оцті. Брітні бере мої руки й притуляє до свого живота, питаючи: «Відчуваєш?» Вона говорить: «Думаю, я з’їла дитину». Дивиться на мене, ніби щеня, дивиться своїми звабливими зеленими очима, і я запитую, чи хотіла б вона піти разом до клініки й розібратися з усім, і отримую ствердний кивок. У вихідний ми йдемо до лікарні, учителі недільної школи, як завжди, влаштували протест проти абортів та перекрили тротуар. У них в руках сміттєвий пакет, набитий виключно поламаними пластиковими руками та головами пупсів, обмазаних кетчупом, і Бріт не сумнівається на рахунок подальших дій: лізе в пакет і дістає ногу, начисто вилизує, ніби їсть картоплю фрі. Ось така крута в мене подружка. Переглядаю журнал «National Geographic» у той час, коли медсестра запитує, чи їла вона щось сьогодні, а Бріт відповідає, що вчора з’їла ціле каное з індіанськими воїнами, але ні, сьогодні ще нічого не їла. Я навіть не завершив читати статтю про древніх єгипетських мумії, коли вона раптом закричала і вибігла босоніж у лікарняній сорочці. Подумати можна, наче ніколи до цього не робила аборт. Усю дорогу додому мчала босою, і щоб заспокоїти її приступ, доводиться запропонувати одружитися.

Ясна річ, що друзі страшенно заздрять, влаштовуючи мені передвесільну вечірку. Коли Брітні йде до вбиральні, усі збентежено сидять, адже до цього шеф-кухар відмовився готувати їй каное, і мої так звані «друзі» усі разом дивляться на мене і кажуть: «Друже, вона найгарячіша, найкраща дівчина в світі, але, здається, вона не обкурена…» Мої найкращі друзі говорять: «Ти ж з нею ще не одружився, правда?» Їх обличчя не виражають захоплення, коли говорю, що Бріт колеться. Знаєте, які відчуття при цьому? Тобі хочеться, щоб твої найкращі друзі та наречена товаришували, але ці самі друзі скрегочуть зубами та засмучено насуплюють брови говорячи: «Друже, ти хоч колись задумувався, ну хоч колись, що Брітні – розумово відстала?»

Я заспокоюю їх: вона просто зловживає спиртним. Просто впевнений, що вона також сидить на героїні. А ще помішана на сексі. Але все це легко поправити за допомогою психоаналітика. Гляньте на мене – я товстий; ідеальних людей немає. Можливо, замість весілля варто зібратися двома сім’ями у конференц-залі готелю та здивувати її таким поворотом подій, і замість медового місяця відправити Брітні на 90-денну програму реабілітації. Якось з цим розберемося. Але вона зовсім не розумово відстала. Просто потрібно трохи відновити сили.

Очевидно, вони погано говорять про Брітні через те, що хочуть її та страшенно мені заздрять. Якби я на хвилину відволікся, уже б почали до неї клеїтися. Вони кажуть: «Друже, не ображайся, але ти трахався з недоумкуватою». Оце такий я непопулярний, маю задовольнятися ось цими гімняними друзями. Вони говорять, що в Бріт інтелект 6-річної дитини. Думають, що роблять послугу, говорячи: «Друже, вона не може любити тебе, у неї для цього клепки не вистачає».

Ніби зі мною можна одружитися лише маючи невиліковну мозкову травму. Відповідаю: «Ну не може вона бути відсталою тільки через те, що носить рожевий пояс». Це точно кохання, адже щоразу, коли ми разом, у мене так стоїть, що аж живіт зводить. Маминому співмешканцю я сказав на День подяки: «Ні, Брітні не під кайфом. Найгірше, що можу припустити – це зловживає алкоголем, нюхає клей, курить траву і торгує собою, проте ми хочемо, щоб вона підлікувалася після народження дитини. Можливо, вона німфоманка, але важливо, що вона – моя німфоманка». Через це сім’я страшенно мені заздрить. Говорю їм: «Я закоханий в гарну повернуту на сексі сучку, то чого б вам просто не порадіти за мене?»

І після всіх цих скандалів на весілля приходить значно менше людей, ніж очікуєш.

Може бути, що любов зробить тебе необ’єктивним, проте мені завжди здавалося, що Бріт – дуже розумна. Це так добре, коли ви можете продивитися телевізор разом цілісінький рік і ніколи не сперечатися, що саме дивитися. Серйозно, знали б ви, як багато ми дивимося телевізор, то назвали б нас щасливим подружжям.

І тепер у мене дві крихітні донечки, які пахнуть, ніби спечений на День подяки пиріг. Коли вони підростуть, розповім, що всі люди дещо божевільні, якщо придивитися ближче, а якщо не можеш сильно наблизитися, значить, насправді ти їх не любиш. А тим часом життя йде, все минає. І постійно очікуючи когось ідеального, ніколи не знайдеш любові, адже саме його сила робить коханих людей ідеальними. Можливо, я ідіот, бо прокидаючись щоранку, боюся, ніби моє щастя кудись подінеться. Це замість того, щоб насолоджуватися ним. Можливість бути божевільно щасливим від кохання просто так не дається. І це абсолютне щастя навряд триватиме до кінця життя. Зі мною, певно, щось не те, раз кохаю дружину так безтямно. Але зараз я їду зі своєю сім’єю додому з лікарні – моя кохана сидить поряд, а близнючки пристебнуті на задньому сидінні. Я все ще думаю про те, що таке велике щастя не може тривати вічність, і тут Брітні верещить: «Жучок!», – і її кулачок б’є моє плече так сильно, що ми ледь не врізаємося в кафе «Dairy Queen».

ЗОМБІ

Автор: Чак Паланик

Видано: Playboy, 2013

Переклад: Opovidach

Ґріфін Уілсон запропонував теорію дееволюції. Він, втілення злого генія, сидів двома партами позаду мене на органічній хімії. Він першим взявся здійснити Великий стрибок назад.

Усі про це знають, бо Тріша Ґедінґ була в медпункті разом із ним. Вона лежала на кушетці за ширмою і вдавала, ніби має місячні, відмазуючись від вікторини на заняттях з перспектив східної цивілізації. Вона сказала, що чула гучний сигнал, але не надала цьому значення. Коли Тріша Ґедінґ та шкільна медсестра знайшли його, подумали, що Ґріфін Уілсон схожий на манекена, на якому всі тренуються робити штучне дихання та непрямий масаж серця. Він ледь дихав, ледь рухався. Вони вирішили, що це просто жарт, адже той ще й досі стискав гаманець між зубами, а електричні дроти трималися скронь.

Його спаралізовані руки все ще тримали коробку розміром зі словник, затиснувши велику червону кнопку. Усі бачили цю коробку так часто, що вже й не помічали, проте вона увесь час висіла на стіні медпункту – це був дефібрилятор. Той самий прилад для реанімації серця. Мабуть, він взяв його й прочитав інструкцію. Просто зняв навощений папір з клейких частин і прикріпив електроди до скронь. Здери папірці, приклей дроти до себе і зроби лоботомію. Так легко, що навіть 16-річний впорається.

На уроках літератури в міс Чен ми вчили вираз «бути чи не бути», проте між чорним і білим є величезний простір сірого кольору. Можливо, в сучасників Шекспіра було всього дві можливості. Ґріфін Уілсон, він знав, що тест перед коледжем – це просто пропускний пункт до довгого життя, повного гімна. До життя, де ти одружишся та отримаєш освіту. До життя, де платитимеш податки й намагатимешся виростити дитину, яка не стрілятиме в однокласників. І Ґріфін Уілсон знав, що наркотики не допоможуть. Спробувавши раз, завжди захочеться ще.

Проблема таланту та обдарованості: буває, що ти стаєш занадто здібним. Мій дядько Генрі говорив: «Важливо добре снідати, бо твій мозок все ще росте». Проте ніхто не говорив про те, що іноді мозок стає занадто великим.

Фактично ми – великі тварини, які пройшли еволюцію задля того, щоб відкривати мушлі та їсти сирі устриці, проте зараз від нас чекають, аби ми йшли стопами 300 сестер Кардашян та 800 братів Болдуінів. Серйозно, через темпи, з якими розмножуються Кардашяни та Болдуіни, усі інші види людей будуть поглинуті. Решта нас, ти і я, ми лише глухі кути еволюції, що чекають своєї кончини.

Можна було запитати Ґріфіна Уілсона будь-що. Запитати, хто підписав Гентський договір. Він подібно до того самого мага з мультфільму сказав би: «Дивись, як я витягаю кролика зі своєї голови». Абракадабра – і він знає відповідь. На органічній хімії він міг до хрипу розказувати про теорію струн, проте насправді єдине, чого йому хотілося, – це бути щасливим. Не просто не сумним, він хотів бути точно таким же щасливим, яким буває пес. Щоб не сіпатися від постійних термінових повідомлень та змін у федеральному податковому кодексі. Помирати він теж не хотів. Хотів бути і не бути одночасно. Ось таким генієм-першовідкривачем він став.

Завуч змусив заприсягтися Трішу Ґедінґ, що та не скаже жодній живій душі про інцидент, але ви знаєте, як воно буває. Шкільний округ боявся, що з’являться наслідувачі. Ті дефібрилятори зараз повсюди.

Після випадку у медпункті Ґріфін Уілсон здається найщасливішим. Він завжди регоче надто голосно та витирає слину з підборіддя рукавом. Вихователі плескають в долоні та нагороджують його призом просто за те, що той скористався туалетом. Давайте поговоримо про подвійні стандарти. Ми всі відчайдушно б’ємося за якусь гімняну кар’єру у той час, коли Ґріфін Уілсон радіє дешевій цукерці чи повтору «Скелі Фреглів» впродовж усього свого життя. Раніше він був нещасним, хоч і вигравав кожне шахове змагання. А зараз, от вчора якраз, він витягнув члена і почав мастурбувати в шкільному автобусі. І коли місіс Рамірез зупинила автобус, зірвалася зі свого водійського місця та погналася за ним по проходу, він закричав: «Дивіться, як я витягаю кролика зі своїх штанів». І кінчив їй на сорочку, не припиняючи сміятися.

Не важливо, відбулася в нього лоботомія чи ні, він усе ще знає ціну влучному виразу. Замість того, щоб бути посереднім заучкою, тепер він – душа компанії.

Через електричну напругу навіть його вугрі зникли.

Важко посперечатися з подібними результатами.

Навіть і тижня не минуло після того, як він став зомбі, а Тріша Ґедінґ уже пішла до спортзалу, де займалася фітнесом, і зняла зі стіни жіночої роздягальні дефібрилятор. Власноручно зробивши процедуру в душовій кабінці, вона тепер не турбується, коли почнуться місячні. Її найкраща подруга, Брі Філіпс, взяла дефібрилятор, який висів біля туалетів в торговому центрі. І тепер у будь-яку погоду ходить по вулиці без штанів. Ми не говоримо про шкільних невдах. Ми говоримо про президента класу та лідера групи підтримки. Найкращі та найяскравіші. Усі, хто були в перших рядах спортивних команд. Варто було використати усі дефібрилятори звідси й до Канади, зате тепер, коли вони грають у футбол, ніхто не зважає на правила. І навіть коли програють, однаково сміються й дають п’ять одне одному.

Вони все ще молоді та привабливі, проте вже не думають про той день, коли це скінчиться.

Це і самогубство, і ні. Газети не повідомляють про справжню статистику. Самі себе втішають. Сторінку Тріші Ґедніґ на Фейсбуці читає більше людей, ніж щоденну газету. Мас-медіа, щоб мене. На першій сторінці пишуть про безробіття та війну й думають, що саме це не впливає негативно, так? Дядько Генрі читає мені статтю про запропоновану зміну до державного законодавства. Ідеться про обов’язкову перевірку минулого та справки, що підтверджують психічне здоров’я. Але це ще не закон, ні.

Дядько Генрі відриває погляд від газети й дивиться поверх неї на мене. Не зводячи очей, запитує: «Якщо всі твої друзі скочать зі скелі, ти теж це зробиш?»

Мій дядько, він замість матері й батька. Він не знає, але там, де закінчується скеля, починається хороше життя. Там видається дозвіл на безкоштовну пожиттєву парковку для інвалідів. Дядько Генрі не розуміє, що всі мої друзі вже скочили.

Можливо, вони «з особливостями», проте мої друзі все ще трахаються. Зараз – як ніколи до цього. У них розкішні тіла та мізки немовлят. Найкраще з кожного віку. Лекіша Джеферсон засунула свій язик у Ханну Фінерман під час занять з теслярства, а та текла й кричала прямо в класі, притиснувшись до станка. А Лора Лін Маршал? Вона взяла в рот у Френка Рендала на останній парті під час занять зі світової кулінарії на очах у однокласників. У всіх підгорів фалафель, проте ніхто не роздув з цього скандал на рівні США.

Після того, як натиснуто червону кнопку, так, людина страждає від певних наслідків, проте вона не розуміє, що страждає. Зробивши собі люботомію натиском на кнопку, вона здатна вбити когось, а за це їй – ніякого покарання.

Під час самостійних занять я запитав Бориса Деклана, чи було боляче. Він сидів у їдальні зі ще свіжими червоними опіковими ранами на обох скронях. Його штани спущені до колін. Я запитав, чи боляче від шоку, проте той не відповів одразу. Просто витяг палець із заду й понюхав із задумливим виглядом. Минулого року його обрали королем балу старшокласників.

Зараз він значно крутіший, ніж раніше. Світячи задом посеред їдальні, він пропонує мені понюхати свій палець, і я відповідаю: «Ні, дякую».

Він говорить, що нічогісінько не пам’ятає. Борис Деклан шкіриться вологою млявою посмішкою. Торкається брудним пальцем опіку з одного боку. Вказує цим самим обгадженим пальцем туди, куди я маю подивитися. На стіні висить консультаціний плакат із зображенням білих пташок з розпростертими крилами на тлі блакитного неба. Внизу мрійливим шрифтом виведено: «Справжнє щастя стається випадково». Цей постер повісили, аби сховати місце, де був один з дефібриляторів.

Ясно, що куди б не завело життя Бориса Деклана, це буде ідеальне місце. Він уже живе в нірвані мозкової травми. Шкільний округ мав рацію про наслідувачів.

Не хочеться ображати Ісуса, проте смиренні не успадкують землю. Судячи з реаліті-шоу, вискочки покладуть свої лапи на все що завгодно. І я кажу: “Нехай так і буде”. Кардашяни та Болдуіни нагадують загарбницькі племена. Вони схожі на рослин кудзу чи молюсків. Нехай собі боряться за владу в сраному реальному світі.

Довгий час я слухав свого дядька та не скакав зі скелі. А тепер і не знаю. Газети попереджають нас про сибірку, створену терористами, та смертельний різновид менінгіту. І єдине, чим може потішити газета, – це запропонувати купон з 20-центною знижкою на дезодорант.

Не мати турбот, не мати смутку – це досить привабливо. І багато хто з крутих хлопців моєї школи вирішив самостійно підсмажити себе, тепер лишилися тільки невдахи. Лузери та справжні кретини. Ситуація настільки жахлива, що мені світить виступати з промовою на випускному. Ось чому дядько Генрі випихає мене з дому. Думає, що коли я переїду до Твін-Фолза, йому вдасться уникнути неминучого.

І ось ми сидимо в аеропорту, чекаючи на посадку до літака, і я відпрошуюся в туалет. У чоловічій вбиральні вдаю, ніби мию руки, і можу подивитися в дзеркало. Колись дядько запитав, чого я так часто заглядаю в дзеркала, і я відповів, що це не стільки пиха, скільки ностальгія. Кожне дзеркало показує, як мало лишилося від моїх батьків.

Я тренуюся посміхатися як мама. Люди не особливо тренуються посміхатися, тому коли потрібно виглядати особливо щасливими, їм не вдається нікого надурити. Я тренуюся посміхатися, коли раптом – ось воно: посмішка – мій білет до прекрасного щасливого майбутнього з роботою у фаст-фуді. На противагу жалюгідному життю всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.

Цей предмет віддзеркалюється над моїм плечем дещо позаду. Подібно до бульбашки з думками, яку малюють у коміксах, за мною висить сердечний дефібрилятор. Він знаходиться на стіні, зачинений всередині металевої коробки зі скляними дверцятами, які можна відкрити й запустити сирену з червоним світлом. Над коробкою висить знак з надписом: «Автоматичний зовнішній дефібрилятор» та зображено блискавку, що пронизує серце. Металева коробка нагадує захисну вітрину, на якій лежить коштовна корона, наче в голівудському фільмі про пограбування.

Відкривши коробку, автоматично вмикається сирена й починає блимати червоне світло. Швидко, доки на допомогу не прибігли якісь герої, кидаюся до кабінки для інвалідів разом з дефібрилятором. Сидячи на унітазі, відкриваю. Інструкції на кришці надруковані англійською, іспанською, французькою, а картинки такі, наче в коміксах. Навіть дурню ясно. Якщо зволікати, втрачу можливість. Дефібрилятор скоро зачинятимуть на замок, і коли вони стануть нелегальними, лише парамедикам даватимуть дозвіл на користування.

У руках я тримаю вічне дитинство. Особистий апарат щастя.

Мої руки розумніші, ніж усі інші частини тіла. Пальці знають, що треба оголити електроди та приєднати їх до скронь. Вуха знають, що треба почути гучний сигнал, який означає повну зарядку приладу.

Мої великі пальці знають, що мені треба найбільше. Вони застигли на великій червоній кнопці. Ніби це відеогра. Ніби це кнопка, яку має натиснути президент для початку ядерної війни. Натиснув – і світ, який знав, зникає. Починається інша реальність.

Бути чи не бути. Подарунок, яким Бог нагородив тварин, – відсутність вибору.

Щоразу, коли відкриваю газету, хочеться блювати. Через 10 секунд я вже не знатиму, як читати. Мені не потрібно буде. Не знатиму про світову зміну клімату. Не знатиму про рак чи геноцид, про атипову пневмонію, погіршення стану навколишнього середовища чи релігійні конфлікти.

По гучномовцю кажуть моє ім’я. Я навіть не знатиму свого імені.

Перед тим як заподіяти собі шкоду, згадую дядька Генрі біля входу на посадку, котрий тримає в руках міграційну картку. Він заслуговує кращого. Він має знати, що це не його провина.

З електродами на скронях та тримаючи дефібрилятор, залишаю вбиральню та йду до фойє. Електродроти звисають з обох сторін, наче тоненькі білі косички. Мої руки несуть акамуляторний блок попереду, ніби я терорист-смертник, який ось-ось підірве власний мозок.

Коли мене помічають, бізнесмени лишають валізи на колесах. Люди, що їдуть відпочивати сім’ями, вони махають руками та відганяють своїх дітей в іншу сторону. Якийсь чоловік думає, що він герой. Він кричить: «Усе буде добре». Він говорить мені: «У тебе є заради чого жити».

Обом нам ясно, що він бреше.

Обличчя пітніє так сильно, що електроди можуть сповзти. Ось він – мій останній шанс сказати все, що думаю, і тепер, коли всі дивляться, зізнаюся: «Я не знаю, що таке щасливий кінець. І я не знаю, як все повернути на свої місця». Відкриваються двері фойє і вриваються солдати внутрішньої безпеки США, а я почуваю себе одним з буддистських монахів в Тибеті чи де там вони, котрі одразу обливаються бензином, не перевіривши, чи працює запальничка. Як же це ніяково – облитому бензином намагатися позичити в незнайомця запальничку, особливо враховуючи, як мало людей зараз палять. Стоячи посеред фойє аеропорту, обливаюся потом замість бензину, цим самим видаючи, що думки виходять з-під контролю.

Нізвідкіля з’являється мій дядько, хапає за руку й говорить: «Якщо заподієш шкоду собі, Треворе, заподієш шкоду й мені».

Він міцно тримає мою руку, а я тримаю руку на червоній кнопці. Пояснюю, що це не так вже й трагічно. Говорю: «Я любитиму тебе, дядьку Генрі… Просто не знатиму, хто ти».

Останні думки в голові – це молитви. Я молюся, щоб ця батарея була повністю заряджена. Тут має бути достатньо електричної напруги, аби стерти з пам’яті факт, що я тільки-но сказав слово «люблю» перед кількома сотнями незнайомців. А що гірше, сказав це своєму дядькові. Ніколи не зміг би цього пережити.

Більшість людей замість того, щоб рятувати мене, витягають телефони та починають знімати відео. Усі маневрують у пошуках кращого ракурсу. Щось мені це нагадує. Це нагадує дні народження та Різдво. Тисячі спогадів накривають мене в останню мить, і це те, чого я не передбачав. Я не проти кинути навчання. Я не проти забути своє ім’я. Але я сумуватиму за тими крихтами, які пам’ятав про батьків.

Очі мами, ніс та підборіддя тата, вони мертві, але не в рисах мого обличчя. І від думки, що я не впізнаю їх, стає боляче. Після того, як підірву мозок, моє відбиття в дзеркалі буде лише мною.

Дядько Генрі повторює: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені».

Я говорю: «Я все ще буду твоїм племінником, просто не знатиму цього».

Ні з цього ні з того, якась жінка підходить та хапає іншу руку дядька Генрі. Ця чужа людина, вона говорить: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду мені також.…» Хтось іще хапає за руку жінку, а потім ще хтось хапає за руку останнього, говорячи: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені». Незнайомці підходять та беруть одне одного за руки, утворюючи ланцюги й відгалудження, доки всі не об’єднуються в одне ціле. Ніби молекули, що кристалізуються в рідині на заняттях з органічної хімії. Хтось тримається когось, кожен тримається іншого і їхні голоси повторюють одне й те ж речення: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені…. Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені….»

Ці слова утворюють тиху хвилю. Ніби сповільнене ехо віддаляється від мене, розходиться на всі сторони по фойє. Кожен підходить, щоб взяти за руку когось іншого, який тримає іншого, який тримає іншого, який тримає мого дядька, який тримає мене. Це справді відбувається. Звучить банально, але це тільки тому, що слова роблять усе справжнє банальним. Адже словами завжди не вдається передати все те, що намагаєшся сказати.

Голоси людей з різних сторін, абсолютних незнайомців, з телефонів, з відео, їх голоси здалеку промовляють: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені….» Якась людина, що увесь цей час знаходилася у фудкорті, виходить з-за касового апарату, де продаються хот-доги, хапає за руку когось та кричить: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені». І люди, що працюють в «Тако Бел», і ті, хто збивають молочну піну в «Старбаксі», вони зупиняються й тримаються за руки інших людей, що з’єднані зі мною в величезний натовп, і вони кажуть те саме. І навіть коли здається, що все скінчилося, і всім потрібно йти та летіти, бо рух зупинився і люди тримаються за руки, навіть проходячи металошукачі, тоді ведучий новин CNN, якого показують по телевізорах, причіплених високо під стелею, він торкається пальцями вуха, аби чути краще, і навіть він говорить: «Екстренне повідомлення». Він виглядає збентеженим, очевидно, читає щось з карток-шпаргалок, і говорить: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені». Накладаючись на його голос, чутно політологів на каналі Fox News, а також спортивного коментатора з ESPN, і всі вони говорять те ж саме.

По телевізорах показують людей на паркувальних майданчиках та за їх межами, всі вони тримаються за руки. Утворюються ланцюги. Хтось завантажує відео з зображенням інших людей, вони знаходяться за кілька миль звідси, але однаково з’єднані зі мною.

І, потріскуючи, чуються голоси з рацій служби внутрішньої безпеки США: «Якщо заподієш шкоду собі, заподієш шкоду й мені. Прийом, мене чутно?»

І тепер вже не знайдеться настільки потужного дефібрилятора в світі, який міг би підірвати наші мізки. Так, врешті-решт усі відпустять руки, але зараз міцно тримаються, намагаючись зберегти цей зв’язок назавжди. І якщо це неможливе відбувається, як знати, які ще дива здатні статися. Дівчина з «Бургер Кінга» кричить: «Мені теж страшно». І хлопець з пекарні кричить: «Мені страшно постійно». І всі кивають. Так само, як і я.

І на сам кінець чутно потужний голос: «Увага!» Десь зверху говорять: «Увага, будь ласка, послухайте». Це жінка. Це той жіночий голос, який просить людей з гучномовця підійти до телефону. Усі слухають, цілий аеропорт замовк.

«Ким би ти не був, ти маєш знати…», – говорить жіночий голос. Усі слухають, бо думають, ніби це стосується саме їх. Із тисячів гучномовців чутно, як вона починає співати. Так, як співають птахи. Не як папуга чи той ворон у Едгара Аллана По, що вміє говорити англійською. Звук такий, ніби трелі та гами виспівує канарка, чутно ноти, які не можливо скласти в іменники та дієслова. Нам подобається, хоч нічого й не зрозуміло. І можна ж любити щось, не знаючи, що це означає. Увімкнені телефони та телевізори, під’єднуються люди зі всього світу. Голос ідеальний, він просто падає на нас згори.

Найкраще те, що її голос заповнює увесь простір, не лишаючи місця страху. Її пісня поєднує всі наші вуха в одне ціле.

І це ще не кінець. По кожному телевізору показують мене, я пітнію настільки сильно, що електрод повільно сповзає з однієї скроні.

Це точно не той щасливий кінець, який я уявляв, але зважаючи на те, з чого почалася ця історія – з Ґріфіна Уілсона в медпункті, який затискав гаманець між зубами подібно до пістолета, то, можливо, не все так погано.

Дата добавления: 2015-09-02