ВТЕК:КНТЕУ

УСРР В ДОБУ НЕПУ

(1921—1928 РР.)»

Виконав студент

Групи ВП-137

Співак Іван

ВТЕК:КНТЕУ

На початку 1920-х рр. Україна була поділена між чотирма державами. Радянська Україна (УСРР) мала територію в 452 тис. кв. км. з населенням 25,5 млн. осіб. Вона вважалася самостійною, але ціл­ком контролювалася Кремлем. За її межами перебувала третина українських земель — у складі Польщі, Румунії і Чехо-Словаччини.

З Кремля контролювалися й сім інших, крім Росії, держав, утворених більшовиками на території колишньої Російської імперії. В грудні 1920 р. голова Раднаркому РСФРР В. Ленін і нарком закордонних справ Г. Чичерін підписали в Москві з Х. Ра­ковським, який поєднував в УСРР обидві посади, договір про союз. В ньому підкреслювалися неза­лежність і суверенність обох держав, а також усві­домлення ними необхідності згуртувати сили для оборони та економічного відродження. Подібні дого­вори були укладені і з іншими радянськими республіками.

Х. Раковський одразу скористався договором, щоб встановити дипломатичні відносини з іноземними державами. Наркомат закордонних справ УСРР встановив дипломатичні відносини з Литвою, Лат­вією, Есто­нією, Поль­щею, Чехо-Словаччиною, Ні­меч­чиною, Туреччиною.

Дев’ять радянських держав на чолі з Росією існували у формі договірної федерації, хоч насправді являли собою єдину й суворо централізовану країну без назви.

Керівники РКП(б) погоджувалися з незалежним статусом національних республік в умовах війни, щоб уникнути конфронтації з визвольним рухом. Після війни вони вирішили ліквідувати договірну фе­­дерацію незалежних держав шляхом перетворення останніх на автономні республіки РСФРР. Однак керівники цих держав не бажали понижувати їхній статус. В дискусії, що розгорнулася, Ленін не брав безпосередньої участі, тому що в травні 1922 р. зазнав першого нападу смертельної хвороби і на кіль­ка місяців втратив здат­ність впливати на події. Восени вождь партії припинив дискусію неочікуваною для обох сторін пропози­цією: всі незалежні республіки повинні були утворити разом і нарівні з Росією федерацію другого рівня — Союз Радянських Соціалістичних Республік Європи і Азії. Ця про­­позиція влаштувала обидві сторони, тому що “не­залежники”, як їх іронічно називав Ленін, турбу­валися про власне становище в системі влади, а не про статус очолюваних ними держав. В країні без назви панувала не відображена в конституціях ком­партійна диктатура, і видимі конструкції державної влади не мали важливого значення. Ніхто з керівників центрального або периферійних апаратів влади не вбачав небезпеки в тому, що створювана держава спиратиметься не на саму себе, а на комуністичну партію.

Щоб компенсувати декларативну “самостійність”, яку нібито втрачали незалежні радянські республіки, в конституцію єдиної багатонаціональної держави і в конституції союзних республік була запроваджена норма про можливість виходу будь-якої з них зі складу СРСР. Ця декларативна норма зберігалася аж до розпаду Радянського Союзу в 1991 р. Сам розпад відбувся легітимно завдяки цій нормі.

30 грудня 1922 р. І Всесоюзний з’їзд рад ухвалив за основу проект Союзного договору, а в січні 1924 р. ІІ з’їзд рад затвердив Конституцію СРСР, що складалася з двох частин — Договору та Декла­рації про утворення СРСР.

У травні 1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд рад схвалив поправки до Конституції УСРР, які пристосовували її до нового статусу союзної республіки. Конституція УСРР зафіксувала зміни, що випливали з фактів утворення в 1924 р. Молдавської АСРР у складі УСРР і нового адміністративно-терито­ріаль­ного поділу республіки.

У 1923 р. замість повітів та волостей були утворені округи і райони, а з 1925 р. встановлювалася триланкова система управління (центр—округа—район).

Становище України після семи років майже безперервних воєнних дій було тяжким. Народне господарство являло собою жахливу картину спустошення. Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину.

З припиненням воєнних дій посилилися протести селян проти заборони торгівлі і вилучення продовольства за продрозкладкою. Село знову піднімалося на збройну боротьбу. У повстанському русі брали участь всі його верстви. Однак в офіційній пропаганді причиною всіх утруднень називали саботаж політики радянської влади заможною частиною селянства — куркулями, а повстанський рух — охрестили “куркульським бандитизмом”.

У травні—червні 1921 р. стало зрозуміло, що на основні хлібовиробні регіони — Поволжя, Північний Кавказ і південні губернії України насувається жахлива посуха. У регіонах, не зачеплених нею, врожайність майже не поступалася звичайній. Але селяни під впливом продрозкладки всюди посіяли значно менше, ніж звичайно: не було стимулу працювати, бо вони знали, що держава все одно конфіскує вироблену продукцію. Отже, на природне лихо наклалися наслідки комуністичного експерименту і викликане багаторічними військовими діями господарське спустошення. Виникла нерозв’язна ситуація з хлібом, за якої масова загибель людей від голоду стала ніби запрограмованою. Починаючи з серпня 1921 р., в радянській Росії почала діяти Американська адміністрація допомоги (АРА). Однак в південні губернії України АРА та інші іноземні благочинні організації були допущені тільки з січня 1922 р. Правобережні та лівобережні губернії України повинні були постачати хліб не

голодуючому селянству Півдня, а “червоним столицям” (Москві та Петрограду).

Запровадження непу часто пов’язують з повстанням матросів і робітників Кронштадта, яке почалося 28 лю­того 1921 р. Ленін теж неодноразово підкреслював взаємозв’язок обох подій, аргументуючи необхідність скасування продрозкладки. Не­очікуване повстання на військовій базі, яка вважалася символом більшовицької революції, змушувало критично осмислити пройдений з 1917 р. шлях.

Насправді, однак, переосмислювати цей шлях Ленін почав уже з січня 1921 р. 4 лютого він виступив з доповіддю на профспілковій конференції металістів, де заявив: давайте переглянемо відносини з селянами, ми не проти перегляду! Те, що перегляд міг відбутися тільки у формі скасування продрозклад­ки, не викликало сумніву. Але думка про за­мі­ну розкладки податком була сформульована тільки в резолюції по доповіді. Леніну було потрібно, щоб ця ключова теза проголошувалася від імені робітничої конференції.

А 8 лютого, коли на політбюро ЦК РКП(б) голова наркомзему РСФРР Н. Осинський (В. Оболенський) зробив доповідь “Про посівну кампанію і становище селянства”, з-під пера Леніна вийшов документ, пізніше (у 1930 р.) опублікований під назвою “Попередній, черновий почерк тез відносно се­лянства”. Це — перший документ, який сигна­лі­зу­вав про поворот більшовиків до нової економічної політики. У ньому пропонувалося задовольнити бажання селян про заміну розкладки хлібним податком і дозволити їм реалізувати лишки продукції після сплати податку у місцевому господарському обороті.

Від 17 лютого центральний орган ЦК РКП(б) газета “Правда” почала пропагандистську кампанію, покликану обґрунтувати майбутній поворот у державній політиці. Щоб підготувати компартійно-радянський апарат до крутого повороту, відкриття Х з’їзду РКП(б) було перенесене з 6 лютого на 8 березня 1921 р. 15 березня партійний з’їзд прий­няв ключову постанову “Про заміну розкладки натуральним податком”.

Не зупиняючись перед очевидною загрозою громадянської війни, партія більшовиків у 1918 р. (в Украї­ні — у 1919—1920 рр.) здійснила націоналізцію “командних висот” народного господарства. Пере­вага в цій війні була їй гарантована, тому що се­лянство підтримувало ліквідацію великих власників — буржуазії та поміщиків.

Проте у 1921 р. більшовики змушені були зупинитися перед загрозою нової війни у суспільстві, тому що цього разу їм протистояла вся багатомільйонна селянська маса. Запровадження нової економічної політики означало капітуляцію державної партії перед селянством, або, як висловився на Х з’їзді РКП(б) Д. Рязанов, “селянський Брест”.

Ленін у 1921 р. не переглядав партійної доктрини, а тільки припиняв на певний період спробу організувати виробництво і розподіл без опосередкування їх товарно-грошовими відносинами. Єдиною при­чиною гальмування комуністичних перетворень він вважав неспроможність держави обійтися без рек­візицій селянської продукції. Відбудова промисловості і подальша індустріалізація країни на основі схваленого в грудні 1920 р. плану ГОЕЛРО забезпечували, на його думку, можливість продовжити ко­муністичні перетворення, розпочаті у 1918 р. Свої сподівання на припинення нової економічної по­літики він пов’язував з досягненням такого становища, коли вітчизняна промисловість стане здатною постачати селянам в обмін на їхню продукцію свої товари.

Словосполучення “нова економічна політика” (НЕП) уперше з’явилося в документах Всеросійської партійної конференції (травень 1921 р.). Виступаючи з доповіддю, Н. Осинський відзначив, що но­ву політику треба планувати “всерйоз і надовго”. Ленін підхопив вираз і потім не раз його використовував. Але прогноз Осинського (25 років) він роз­глядав як песимістичний, називаючи свої строки — від 10 до 20 років. У виступі на цій конференції він уже допускав можливість торгівлі не тільки в міс­цевому господарському обороті, але й у масштабах всієї країни. На порядок денний були поставле­ні питання про створення державної торгівлі і оздоровлення грошового обігу.

До 1921 р. націоналізоване господарство функціонувало як одне велике підприємство. Необхідні для ви­робництва елементи, включно з пайками для робітників, централізовано розподілялися в натуральному вигляді. З переходом до непу держава поклала відповідальність за виробництво безпосередньо на фабрики і заводи. Головні комітети (главки) ВРНГ були ліквідовані, а підприємства — об’єднані в госпрозрахункові трести. Господарський розрахунок ґрун­тувався на самоокупності трестів, під якою розумілося досягнення беззбитковості виробництва і одержання прибутку.

Трести почали виникати з осені 1921 р. З їх утворенням на УРНГ було покладено загальне керівництво державною промисловістю України. Водночас формувався ринок засобів виробництва, діючими особами на якому ставали державні синдикати і товарні біржі.

“Командні висоти” економіки почали одержувати від планових (Держплан СРСР і Укрдержплан) і керівних (ВРНГ СРСР і Укрраднаргосп) органів конт­рольні цифри на відбудову і зростання виробництва. У плануванні запроваджувався господарський рік, який починався з 1 жовтня (з новим урожаєм) і закінчувався 31 вересня наступного календарного року.

В 1925/1926 господарському році довоєнний рівень промислового виробництва уперше було перевищено. Створювалися можливості спрямувати певну частину капіталовкладень на новобудови.

На відміну від державного сектору економіки, ринкові відносини між містом і селом були позбавлені штучності. Націоналізація землі не зробила індивідуаль­ні (за тогочасною термінологією — одноосібні) господарства залежними від держави. Селяни міцно трималися за своє господарство і віддавали державі вироблену продукцію лише за ціною, яка їх влаштовувала.

Державним заготівельним організаціям було зручніше мати справу не з розпорошеними господарствами, а з їхніми кооперативними об’єднаннями. Селя­ни ще з кінця ХІХ ст. організовували різноманітні сільськогосподарські кооперативи.

За постановою РНК УСРР від 13 квітня 1921 р. в республіці почала формуватися єдина система спо­живчої кооперації. Майже відразу з цієї системи виокремилася сільськогосподарська кооперація. На­були розвитку спеціальні види сільгоспкооперації — машинно-тракторні, тваринницькі, насіннєві, меліоративні та інші товариства.

До кінця 20-х рр. в кооперацію було залучено 85% селянських господарств.

Учасники кооперативних об’єднань зосереджували колективні зусилля на виконанні певних операцій або функцій, залишаючись господарями на своїй землі. Поза товарно-грошовими відносинами коопера­тив існувати не міг. Передбачені програмою РКП(б) 1919 р. колективні господарства були іншої природи. Саме за ними й закріпилася назва колгоспів, хоч кооперативи теж були колективними господарствами. Колгоспи ґрунтувалися на відчужен­ні засобів виробництва. Форми їх розрізнялися за ступенем відчуження, яке могло бути цілковитим (у комунах), проміжним (в артілях) і початковим (у товариствах спільного обробітку землі). На від­мі­ну від кооперативів, колгоспи вписувалися в кому­ністичну економіку, позбавлену товарно-грошових відносин.

Держава не шкодувала зусиль для поширення колгоспів, і кількість їх в УСРР зросла з 5454 у жовтні 1925 р. до 12042 у жовтні 1928 р. Проте більшість бідноти, не кажучи вже про селян-

власників, не поспішала ламати звичний спосіб життя. Восени 1928 р. було колективізовано менше 4% площі селянського землекористування.

Оскільки відносини між містом і селом із запровадженням непу почали ґрунтуватися на засадах вільного ринку, виникла можливість для появи приватного під­приєм­ництва. Фігура власника або орендатора фабрики, кооператора, банкіра, торговця раптом виринула на поверхню економічного життя. Люди, які користувалися наданими непом можливостями вільного під­приєм­ницт­ва (їх стали називати непманами), розглядалися владою як політично небезпечні і морально неповноцінні.

Разом з тим Ленін багатократно пояснював функ­ціо­не­рам своєї партії, що з новою буржуазією треба миритися. Мож­ливо, найбільш відверто він висловився з цього приводу у політичному звіті ЦК РКП(б)

ХІ з’їз­дові партії у березні 1922 р.: непмани потрібні, щоб знаходити ринкову змичку з селянським господарством; будувати комуністичне суспільство руками комуністів — це дитяча ідея, тому що комуністи — це капля в народному морі; комунізм треба будувати некомуністичними руками.

Установка на побудову комунізму некомуністичними руками вимагала застосування насильства з боку “каплі” над тими, хто уособлював собою народне море. Непмани, поряд із заможними селянами, стали одним з головних об’єктів державного терору. Ленін рекомендував наркому юстиції РСФРР

Д. Курському душити економічну контрреволюцію за допомогою показових процесів у Москві, Петрограді, Харкові, інших центрах.

Фронтальний наступ на непманів розпочався з 1926 р. Економічно невмотивовані інструкції радянського уряду про зниження цін, які повинні були виконувати всі господарюючі суб’єкти, призвели до згортання торговельно-промислової діяльності непманів. Приватний капітал став зазнавати й прямих атак з боку держави.

У червні 1926 р. було запроваджено руйнівний одноразовий податок на всіх приватників. В наступні роки його повторювали, збільшуючи ставки. Потім за справу взялися чекісти, які за допомогою провокаційно-силових методів вилучали у підприємців валюту та коштовності.

Більшовики завжди твердили, що здійснюють диктатуру пролетаріату — найбільш справедливу форму демократії. Формальним носієм диктаторської влади була система рад, пов’язана в кожній ієрархічній ланці з відповідними парткомами. Фактично ж диктатуру здійснював Центральний комітет РКП(б).

У березні 1919 р. В. Ленін утворив усередині ЦК два субцентри влади — політбюро і оргбюро. Рі­шен­ня по­літбюро вважалися рішеннями ЦК РКП(б). Зо­середження в політбюро ЦК всієї влади сполучалося з фор­мальною рівністю прав і повноважень кож­ного члена цього органу: встановлена більшовиками диктатура була за своєю природою олі­гар­хіч­ною. Це висувало на перший план проблеми лідерства і наступності влади. Конститу­цій­ним, тобто передбачуваним шляхом ці проблеми не можна було розв’язати, тому що перша радянська конституція навіть не згадувала про існування РКП(б).

Проблема лідерства у прихованому вигляді (як дискусія про профспілки) була поставлена вже на Х з’їз­ді РКП(б). Вибори делегатів на цей з’їзд були проведені за платформами. Л. Троцький, який претендував на рів­не з Леніним становище в партії, зазнав цілковитої поразки. На з’їзді Ленін провів резолюцію “Про єдність партії”, яка забороняла створення фракцій, угруповань і платформ. Двом тре­тинам членів Центрального ко­мі­те­ту і Центральної контрольної комісії давалося право виключати іна­кодумців зі свого складу. Тим самим Х з’їзд випус­тив з рук партійних з’їздів суверенне право роз­в’я­зувати питання про склад ЦК — найвищого ке­рів­ного органу в період між з’їздами.

У квітні 1922 р. Ленін заснував в партії посаду ге­нерального секретаря. Ним став Й. Сталін. Можливість визначати порядок денний на пленумах ЦК і в засіданнях двох його субцентрів давала Сталіну без­межну владу, але характер її був суто технічний. Становище змінилося, коли Ленін змушений був покинути Кремль в грудні 1922 р. через хворобу.

Український філіал РКП(б) не мав своїх представників в політбюро ЦК, але в складі ЦК РКП(б) був представлений досить вагомо: четверо з 25 його членів у 1921 р. були представниками українсь­кої парторганізації — Артем (Ф. Сергєєв), Г. Пет­­ровський,

Х. Раковський і М. Фрунзе. Коли Ленін покинув через хворобу свій кабінет, в політбюро ЦК РКП(б) утворилася “трійка” (Л. Каменєв, Г. Зі­но­в’єв і Й. Ста­лін), якій вдалося у червні 1923 р. від­кликати з України Х. Раковського. Посаду голови Раднаркому УСРР зайняв В. Чубар, якого Ста­лін та його союзники просунули в члени ЦК РКП(б) ще у квітні попереднього року (на місце Ар­тема, який загинув). Однак Чубар не зайняв у республіканській компартійно-радянській ієрархії пер­шого місця, подібно своєму попереднику Раковському або голові Раднаркому РСФРР Леніну.

Партійні вожді в період формування компар­тійно-

ра­дянського апарату вважали вартими уваги насамперед державні, тобто радянські посади. В міру того, як партійний апарат перебирав на себе політичні функції в кожній ієрархічній ланці, залишаючи за радянськими органами суто управлінські функції, відбувалося “перетікання” реальної влади від голів виконкомів до секретарів парткомів. Так зміцнювалася секретарська диктатура (кронштадтські повстанці називали її комісарською). Після відкликання Раковського компартійно-радянську владу в Україні очолив секретар ЦК КП(б)У Е. Квірінг.

Трохи згодом, у квітні 1929 р. на чолі ЦК КП(б)У був поставлений один з найближчих помічників Сталіна Л. Каганович.

Відразу після утворення СРСР керівництво РКП(б) поставило на порядок денний чергового партз’їзду пункт про шляхи розв’язання національного питання. ХІІ з’їзд РКК(б) у квітні 1923 р. затвердив політику коренізації як офіційну лінію. Український різновид цієї політики назвали українізацією.

Коренізація повинна була змусити чекістів, учителів, професорів і пропагандистів перейти на мову населення, у середовищі якого вони працювали. Для цього російськомовних фахівців і функ­ціо­нерів примушували засвоювати національну мову. Одночасно органи влади, державні установи й силові структури місцевого рівня поповнювалися представниками населення, яке складало більшість у цьому регіоні.

Радянська кампанія українізації не могла не зближуватися в певних своїх вимірах з політикою украї­нізації, яку здійснювали національні уряди. Спіль­ним знаменником обох кампаній — національної і радянської — була дерусифікація. Політика коренізації проводилася і в районах України, компактно населених національними меншинами. В них почали працювати сотні шкіл з німецькою, болгарською, єв­рейсь­кою, польською та іншими мовами навчання.

Створена у 1918 р. Всеукраїнська церковна рада наполягала на утвердженні в Україні автокефальної церкви. Підтримка автокефалії радянською владою пояснювалася бажанням розколоти й послабити Російську православну Церкву.

У жовтні 1921 р. було скликано собор, який обрав митрополитом священика Василя Липківського. Так було покладено початок Українській автокефальній православній Церкві (УАПЦ). Пізніше, однак, влада ліквідувала цю Церкву.

Керівництво партії вимагало, щоб культурне життя було національним за формою і соціалістичним за змістом, тобто не суперечило комуністичній докт­ри­ні. Вожді часто заявляли, що народні маси слід при­лучити до культурних надбань усього людства. Однак з розмаїття загальнолюдської культури від­би­ра­лися лише корисні для комуністичної пропаганди фрагменти.

У сфері культури влада залежала від так званих “буржуазних спеціалістів”, тобто інтелігентів, світогляд яких формувався у дореволюційних навчальних закладах. Активісти псевдокультурницької організації “Пролеткульт” пропонували ліквідувати цю залежність простим способом: відкинути всі культурні над­бання людства як буржуазні. В. Ленін ставив проб­лему в іншу площину: змусити “буржуазних спе­ціалістів” робити те, що було потрібно владі. Тих, хто вимагав свободи творчості, чекали репресії.

Держава багато зробила в роки непу для ліквідації неписьменності. У 1921 р. Раднарком УСРР зобов’язав усе неписьменне населення віком від 8 до 50 років навчитися грамоті.

До кампанії лікнепу були підключені профспілкові і комсомольські організації, комітети незаможних селян, працівники загальноосвітньої школи і культурно-освітніх установ.

У 1923 р. виникло добровільне товариство “Геть не­письменність!”, яке очолив голова ВУЦВК Г. Пет­ровський. Активістів лікнепу, більшість яких складалася з учи­телів, називали повоєнному — культармійцями. Було організовано 120 культар­мійсь­ких університетів, які надавали активістам орга­нізаційну і методичну допомогу.

Від 1924 р. почалася підготовка до запровадження чотирирічного обов’язкового початкового навчання ді­тей. У містах завдання було розв’язане за кілька років.

Однак в 1927/1928 навчальному році поза школою залишалося близько третини дітей шкільного віку.

Після ліквідації (з 1920 р.) університетів наукові до­слідження зосередилися переважно в установах Все­української академії наук (ВУАН). Приїзд М. Гру­шевського істотно пожвавив дослідження з віт­чизняної історії. У фізико-математичному відділі ВУАН на світовому рівні провадили свої дослідження Л. Граве, М. Крилов. Соціально-економічний відділ теж мав результати найвищої якості. Зокрема, продуктивно працював Демографічний інститут — перша в світі науково-дослідна установа такого профілю.

Національний літературний процес під впливом революційних подій, а згодом — українізації набув розмаху. Була заснована Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об’єднала понад два десятки талановитих майстрів слова — М. Бажана, О. Довженка, М. Куліша, Петра Панча, Ю. Смоліча, В. Сосюру, П. Тичину, М. Хвильового, Ю. Яновського та ін.

Яскравим здобутком українського театрального мистецтва став харківський театр “Березіль”, організований у 1922 р. Л. Курбасом. У музичному житті відзначалися композитори П. Козицький, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький. Образотворче мистецтво було представлене митцями старшого покоління — М. Бойчуком, І. Їжакевичем, Ф. Кричевським, а також молодими художниками, серед них — А. Петрицьким і В. Касіяном.

Енциклопедичне видання у 6-ти томах «Україна: хронологія розвитку», видавництво «Кріон»

Дата добавления: 2015-09-02