Поняття та класифікація заходів нетарифного регулювання ЗЕД. Дозвільна система України

Ставлення до використання нетарифних методів регулювання у світовій практиці достатньо суперечливе. З одного боку, Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) і Світова організація торгівлі (СОТ), яка почала функціонувати з 1995 p., офіційно ставлять завдання максимально можливого скасування таких заходів та переходу до регулювання зовнішньої торгівлі винятково тарифними методами. З іншого боку, всі країни світу, включаючи ті, які входили в ГАТТ з дня підписання і які стали членами СОТ з початку її діяльності, використовують різноманітні форми нетарифного регулювання зовнішньої торгівлі. Деякі нетарифні заходи не можуть бути усунені, тому що являють собою проекцію заходів внутрішньої економічної політики на торгово-економічні відносини з іншими країнами. Нарешті є і узаконені міжнародною торговою системою заходи нетарифного регулювання, як-то захисні заходи, що мають за мету в установленому порядку запобігти або пом'якшити шкоду, яка наноситься національній економіці різким зростанням імпорту іноземних товарів, а також заходи, спрямовані на припинення недобросовісної конкуренції з боку іноземних експортерів. Оскільки в системі ГАТТ/СОТ в ролі ідеальної моделі розглядається регулювання зовнішньої торгівлі винятково за допомогою тарифних заходів, всі інші заходи об'єднуються під загальною назвою нетарифних. Класифікаційні схеми, що одержали міжнародне визнання, у наш час нараховують близько 800 конкретних видів нетарифних заходів.

Нетарифні методи регулювання міжнародної торгівлі - це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішні ринки та стимулюють розвиток експортного потенціалу держави як суб'єкта світових господарських зв'язків.

Мета цих заходів — не тільки посилення конкурентних позицій країни-імпортера, але й захист національної промисловості, охорона життя і здоров'я населення, навколишнього середовища, моралі, релігії і національної безпеки, Крім того, нетарифні методи використовуються і стосовно експортних операцій, також для захисту національних ринків.

За визначенням основних методів діючі заходи нетарифного регулювання можна розділити на дві основні групи (рис. 1)

— прямі заходи нетарифного регулювання;

— непрямі заходи нетарифного регулювання.

Прямі заходи нетарифного регулювання полягають у встановленні державою кількісних обмежень при експорті та імпорті окремим категорій товарів.

Кількісні обмеження — це адміністративна форма нетарифного державного регулювання торговельного обороту, що визначає кількість та номенклатуру товарів, дозволених для експерту або імпорту.

Кількісні обмеження можуть застосовуватися за рішенням уряду однієї країни або на основі міжнародних угод, які координують торгівлю певними групами товарів. Кількісні обмеження

є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок. Основними видами кількісних обмежень є квотуання, ліцензування і добровільне обмеження експорту. Добровільне обмеження експорту — кількісне обмеження, що грунтується на зобов'язанні одного з партнерів обмежити (не розширювати) обсяг експорту, взятому на себе в рамках офіційної міждержавної угоди про встановлення квот на експорт товару.

Добровільне обмеження експорту, як правило, вводиться урядом країни під політичним тиском іншої, більш впливової країни (групи країн), що імпортує свою продукцію, аби уникнути однобічних обмежувальних заходів даної країни (групи країн) на імпорт у разі відмови "добровільно" обмежити експорт.

За допомогою кількісних обмежень на державному рівні вирішується широке коло завдань загальноекономічного, зовнішньоторговельного і навіть політичного характеру: захист споживача і виробника аналогічних конкуруючих товарів усередині країни, підтримка стабільності на внутрішньому ринку, економія валютних ресурсів, одержання поступок на умовах взаємності від інших країн, обмеження постачання і закупівлі озброєння і військових матеріалів. Прикладом практичних заходів, пов'язаних з прийняттям добровільних обмежень, є облік-реєстрація зовнішньоекономічних договорів (контрактів).

Технічне регулювання — вимога з дотримання національних стандартів, одержання сертифікатів відповідності на імпортну продукцію, спеціального маркування та пакування товарів, дотримання санітарно-гігієнічних норм та інші вимоги, встановлені законодавством країни.

До технічних заходів належать: технічні умови, яким має відповідати продукція; вимоги до інформації, яку вона повинна містити (країна походження, вага, спеціальні позначення для небезпечних речовин тощо); вимоги до інформації для споживача, яку повинна містити етикетка; вимоги до маркування (матеріал, спосіб пакування); вимоги контролю, інспекції (у митних лабораторіях) і карантину (відносно живих тварин і рослин); вимоги до інформації про продукт (перелік компонентів, поради Щодо використання і зберігання).

Технічне регулювання має в даний час декілька різновидів: а) заборону або обмеження імпорту сировинних товарів і матеріалів, що забруднюють навколишнє середовище (хімічні товари, отрутохімікати, кам'яне вугілля і нафта з високим вмістом сірки);

б) використання протекціоністських заходів стосовно готових виробів — промислового устаткування, транспортних засобів та інших видів продукції, експлуатація якої веде до забруднення атмосфери і повітря;

в) вимоги до якості товарів, які захищають інтереси споживачів, оберігаючи їх від шкоди, викликаної дефектами товару, та від можливої шкоди при вживанні. Це стосується насамперед імпорту побутової електротехніки, медичних препаратів і приладів, харчових продуктів, дитячих товарів і т. ін.

Спеціальні митні формальності — вимоги надавати більш докладну інформацію, ніж та, яка міститься в митній декларації, вимоги щодо використання конкретних пунктів пропуску, шляхів переміщення окремих категорій товарів, видів транспорту і т. ін.

Вимога щодо вмісту кінцевих компонентів — метод торгової політики держави, що законодавчо встановлює частку кінцевого продукту, яка має бути виготовлена національними виробниками, якщо такий продукт призначається для продажу на внутрішньому ринку.

Вимога щодо вмісту кінцевих компонентів використовується в рамках політики імпортозаміщення, що допускає створення і нарощування національної бази виробництва імпортованих товарів, з метою повної подальшої відмови від їх імпорту. Уряди розвинутих країн, наприклад, використовують вимогу щодо вмісту кінцевих компонентів з метою уникнення переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з більш дешевою робочою силою і збереження рівня зайнятості своїх громадян. Обмежувальний вплив цього заходу на імпорт очевидний, так само, як і економічні витрати, які перекладаються на споживачів.

За видами дозвільних документів та органами, що їх видають, можна виділити такі напрямки: ліцензування, облік-реєстрація зовнішньоекономічних контрактів, сертифікація імпортованої продукції та інші. Основні напрямки визначено на рис. 2.

Відповідно до статті 18 Закону України від 16.04.91 р. № 959-ХІІ "Про зовнішньоекономічну діяльність" на територію України дозволено імпорт тих товарів, які за своїми технічними, фармакологічними, санітарними, фітосанітарними, ветеринарними та екологічними характеристиками не порушують мінімальних умов відповідних стандартів та вимог, що діють на території України. При цьому технічні, фармакологічні, санітарні, фітосанітарні, ветеринарні та екологічні стандарти та вимоги, а також процедури

їхнього застосування не можуть використовуватися з метою створення нетарифних бар'єрів для здійснення зовнішньоекономічної діяльності її суб'єктами.

Товари, що імпортуються на територію України, підлягають обов'язковій сертифікації на предмет їхньої відповідності фармакологічним, санітарним, фітосанітарним, ветеринарним та екологічним нормам, якщо відповідні вимоги діють стосовно аналогічних товарів національного виробництва згідно із законами України. До товарів, які імпортуються на територію України, застосовується національний режим сертифікації.

Відповідно до вимог статті 18 Митного кодексу України: "Товари та інші предмети, що переміщуються через митний кордон України, крім митного контролю, можуть підлягати санітарному, ветеринарному, фітосанітарному, радіологічному й екологічному контролю. Митне оформлення може бути завершене тільки по закінченні вказаних видів контролю". Таким чином, митне оформлення вантажів, підконтрольних зазначеним службам, може бути завершене лише у разі позитивних висновків цих служб. При цьому результати санітарного, фітосанітарного, екологічного, ветеринарного контролю має бути відображено у вигляді позначок (штампи, печатки) державних інспекторів цих

служб на товаросупровідних, транспортних документах, що су. проводжують вантажі. "Перевірка дозвільних документів даних контрольних служб, звірка товарів, сировини, що фактично переміщуються, з Переліками товарів і сировини, дозволених для ввезення визнаними Мінсільгосппродом, Мінекобезпеки, Міністерством охорони здоров'я, яким підпорядковані названі служби до компетенції митних органів не входять" (додаток 1).

Таким чином, для здійснення зовнішньоекономічної операції суб'єктові зовнішньоекономічної діяльності слід насамперед пройти процедуру отримання дозвільних документів від певних державних органів, висновки яких є підставою для одержання права на здійснення експорту (імпорту), наприклад, ліцензії, картки реєстрації-обліку контракту тощо.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності на території України введене відповідними законодавчими актами. Систему державного контролю побудовано таким чином, що дозвільні документи, видані на вантажі, які перетинають митний кордон України, мають надаватися на момент митного оформлення і є водночас підставою для його завершення.

Відповідно до "Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації", затвердженої наказом ДМСУ від 09.07.97 р. № 307, дозвільні документи відображаються у графі 44 вантажної митної декларації під відповідним кодом, згідно із класифікатором документів, що міститься у додатку до цього наказу.

Дата добавления: 2015-09-01