Ліна костенко

СЛАЙДИ

У нашому саду була розкішна флора, -
жоржина й кропива, любисток і ревень.
І прадід мій ходив, як привид Ельсінора,
і сойка у кущах пищала цілий день.

Була в тому саду смородина й порічки.
Малина розрослась, як дикий чагарник.
Індустріальний подиїх п'ятирічки
до нас у сад тоді ще не проник.

Ще півники цвіли. Ще яблука родила.
В городі ще стояв локальний, свій, туман.
Бабуся той город так-сяк обгородила,
а потім щовесни білила той паркан.

А потім в паркані хтось виламав штахету,
ліхтариками груш вчарований між віт.
В ту дірку в паркані відрився світ поету -
великий, і складний, і незбагненний світ.

Прорубане вікно - з укропу у Європу.
В Європі вже був млин, двигучий, паровий.
І прадід мій ходив, як Ной після потопу.
А я собі, мала, була - як херувим.

Я пурхала в саду, розгойдувала квітку.
Полохала в гнізді пташину боязку.
А вранці крізь бузок дивилася на тітку,
котра була чомусь - як свіжий кущ бузку.

Ідилія? Кажіть. Архаїка? Не треба.
У закутку душі хай буде трохи сад.
Вже дожились - забули колір неба,
воно буває кольору досад.

Хай буде сад, і дерево крислате,
і кіт-воркіт, і ще багато див.
Доросла пам'ять - то уже не слайди.
Тоді вже доля гляне в об'єктив.

ОЛЕСЬ ГОНЧАР «ТРОНКА»

Туго набито паруси, дужий i рiвний вiтер легко жене яхту по водi.

Буде ще пiсля цього простiр лиману, i вiтер попутний, i бiла заметiль чайок над головою, аж поки виникне на обрiї заллятий сонцем заводський берег i перед очима капiтана з'явиться судно, що жде його на стапелях.

Добре вiн знає, здавна знає ту степову корабельню. Весь величезний берег у високих кранах, а в їхньому чорному лiсi жеврiють, мов червонi велетенськi вогнища, закладенi кораблi. Крани, червоно-палаючi борти будованих суден i зелень тополь! Вся територiя заводу в пiрамiдальних струнких тополях, усi цехи... Он вiн, його красень, височiє над тополями, на залiзобетонному стапелi, грудьми до сонця, до океану! Ще кипить там

зараз робота, величезний колектив кораблебудiвникiв, друзiв твоїх, знайомих i незнайомих, невтомно, день за днем будує це судно, що його вести крiзь бурi, крiзь шторми та урагани - тобi. Розмiреним будiвничим гуркотом зараз повниться та степова корабельня, вирує там трудове життя, лунає скреготом, ударами, шумом молотiв, сичанням газових рiзакiв, б'є слiпучими спалахами i зорепадом електрозварки... Кожен творить щось своє, робить нiби мале якесь дiло: той зварює шви, той перевiряє їх (коли треба - рентгеном!), той фарбує, високо зiп'явшись i ганяючи шариковою щiткою по випуклостi борту або пульверизатором насiває фарбу, жiнки клопочуться з iзоляцiйним матерiалом, з отiєю самою синтетичною скловатою, захищаючись вiд її гострої пилюки марлевими пов'язками, ще iнший хтось уже оснащує рубку радiоапаратурою, встановлює навiгацiйнi прилади,- а в цiлому як вершина, як апофеоз всiєї їхньої працi виростає цей красень корабель.

На спускових дорiжках невдовзi уже змащуватимуть полоззя салом, не тим салом, що ним любили закушувати чумаки, а спецiальним технiчним, що його привозять сюди в бочках i на територiї заводу перетоплюють,сала треба величезну кiлькiсть на кожен спуск.

А коли настає день спуску - вiн виливається тут у справжнє свято труда, тисячi людей напружено стежать за творiнням рук своїх, з хвилюванням слухають, як серед глибокої тишi лунають по радiо останнi розпорядження спусковiй командi, що працює на очах у всiх, працює чiтко, злагоджено i нiби навiчно. Ключами розгвинчують блоки, вибивають молотами клиння, аж поки все звiльнено, i вся споруда корабля, пiднята на високому стапелi, утримується вже тiльки двома курками, i трос, що зв'язує курки, натягується струною...

- Рубай курки!

I здригнеться тодi на стапелях цей молодий океанський велетень, i плавко, величаво посунеться по змащених полоззях з територiї заводу назустрiч водi, назустрiч океановi...

Вперше бачить Вiталiй цю величезну майстерню кораблiв. Усiм найпотаємнiшим, самою душею вiдкривається йому завод, не може очей вiдвести хлопець вiд новозбудованого красеня корабля, що, наближаючись, швидко росте, уже в пiвнеба виростає перед ним на стапелях. Наче не водяний, а який-небудь космiчний гiгант нацiлився грудьми сталевими в небо для старту. Де ж побуває на ньому Вiталiй? З яких океанiв, з яких широт посилатиме в ефiр свої вiстi? Та знає: хоч де буде вiн, хоч пiд якими сузiр'ями, всюди йому як позивна мелодiя степового рiдного краю нiжно й сумовито дзеленчатиме тронка.

Дата добавления: 2015-09-01