Примітка

Смерть

У Джима Трасдейла була хижа на західному боці занедбаної ферми його батька, і саме там він знаходився, коли шериф Барклей та з-пів дюжини довірених членів міського управління знайшли його у кріслі біля холодної печі. Він був одягнений у брудну куртку та читав старий випуск тижневої газети при світлі ліхтаря. Принаймні, дивлячись на неї.

Шериф Барклей став у дверях, майже затуляючи прохід. У нього був власний ліхтар.

— Виходь звідти, Джим, з піднятими руками. Я не виймав пістолет і не хочу цього робити.

Трасдейл вийшов. Він все ще тримав газету в одній зі своїх піднятих рук. Він стояв, споглядаючи на шерифа своїми нетямущими сірими очима. Шериф поглянув у відповідь. Так зробили й інші: четверо верхи на коні та двоє в старій упряжці з написом «Похоронне бюро Гайнз», виведеним збоку бляклими жовтими літерами.

— Я помітив, що ти не запитав, чому ми тут, — мовив шериф Барклей.

— Чому ви тут, шерифе?

— Де твій капелюх, Джим?

Руку, у якій не було газети, Трасдейл поклав на голову, ніби намацував капелюх, який був коричневого кольору, з широкими полями та не там.

— У тебе вдома, так? — запитав шериф.

Здійнявся холодний вітерець, розвіваючи гриви коней та зрівнюючи траву поривом, що йшов на південь.

— Ні, — сказав Трасдейл. — Не думаю.

— Тоді де?

— Я, мабуть, загубив його.

— Тобі треба забратися на заднє сидіння повозу, — мовив шериф.

— Не хочу їхати в похоронній упряжці, — сказав Трасдейл. — Це на нещастя.

— Ти по вуха в нещасті, — сказав один з чоловіків. — Ти облитий ним. Залазь.

Трасдейл підійшов до заднього сидіння упряжки та видерся на нього. Вітер подув знову, сильніше, і він підняв комірець своєї куртки.

Двоє чоловіків на упряжці спереду злізли та стали з обох боків від неї. Один витягнув пістолет, інший — ні. Трасдейл знав їхні обличчі, але не їхні імена. Вони були жителями міста. Шериф та ще четверо зайшли у його хижу. Одним із них був Гайнз, трунар. Вони пробули там деякий час. Вони навіть відкрили піч і покопалися у попелі. Нарешті вони вийшли.

— Жодного капелюха, — мовив шериф Барклей. — А ми б його побачили. Це до біса великий капелюх. Маєш, що сказати про це?

— Дуже шкода, що я його загубив. Мій батько віддав мені його, ще коли у нього було все в порядку з головою.

— Тоді де він?

— Кажу ж, я, мабуть, загубив його. Або його вкрали. Це також могло трапитися. Взагалі я збирався скоро лягати спати.

— Забудь про це. Ти був у місті сьогодні після обіду, чи не так?

— Звичайно, що був, — знову вліз один з чоловіків. — Я бачив його на власні очі. З капелюхом на голові.

— Замовкни, Дейв, — відповів шериф Барклей. — Ти був у місті, Джим?

— Так, сер, був. Я дістався пішки звідси, випив дві склянки і потім пішов додому. Думаю, я залишив свій капелюх у «Випробуй удачу»[1].

— Така твоя історія?

Трасдейл поглянув на темне листопадове небо.

— У мене лише така історія.

— Поглянь на мене, синку.

Трасдейл глянув на нього.

— Така твоя історія?

— Кажу ж, у мене лише така, — відповів Трасдейл, дивлячись на нього.

Шериф Барклей зітхнув.

— Добре, поїхали у місто.

— Чому?

— Тому що тебе заарештовано.

— Там у нього пусто, в його довбаній голові, — відзначив один з чоловіків. — Так татусь виглядає розумним.

Вони поїхали у місто. Відстань у чотири милі. Трасдейл їхав на задньому сидінні похоронного повозу та тремтів від холоду. Не обертаючись, чоловік, що тримав віжки, запитав:

— Ти її зґвалтував та вкрав її долар, ти собака?

— Я не розумію, про що Ви говорите, — відповів Трасдейл.

Решта поїздки проходила у тиші, незважаючи на вітер. У місті люди вишикувалися вздовж вулиці. Спочатку вони мовчали. Потім стара жінка в коричневій хустці побігла кульгаючи за похоронним повозом та плюнула у Трасдейла. Вона промахнулася, але пролунала крапля оплесків.

У в’язниці шериф Барклей допоміг Трасдейлу злізти з повозу. Вітер був холодним та пахнув снігом. Перекотиполя неслися вздовж Мейн-стріт убік міської водогінної башти, де вони нагромаджувалися під огорожею та торохтіли там.

— Повісити того дітовбивцю! — крикнув якийсь чоловік, і хтось кинув камінь.

Він пролетів повз голову Трасдейла та стукнувся об дерев’яну пішохідну доріжку.

Шериф Барклей обернувся, підняв свій ліхтар та обвів поглядом натовп, що зібрався перед магазином.

— Не робіть цього, — мовив він. — Не робіть дурниць. Все під контролем.

Тримаючи Трасдейла за плече, шериф провів його через свій офіс до в’язниці. Там було дві камери. Барклей помістив Трасдейла у тій, що зліва. Там була койка, табуретка та помийне відро. Трасдейл збирався сісти на табуретку, та Барклей мовив:

— Ні. Просто стій там.

Шериф оглянувся і побачив своїх помічників, які товпилися у дверях.

— Забирайтеся всі звідси, — сказав він.

— Отіс, — мовив один на ім’я Девід, — а якщо він нападе на тебе?

— Тоді я його вгамую. Дякую за те, що виконуєте свій обов’язок, але зараз вам потрібно забратися звідси.

Коли вони пішли, Барклей мовив:

— Зніми куртку і віддай мені.

Трасдейл зняв свою куртку та почав тремтіти. Під низом на ньому була лише майка та вельветові штани, настільки зношені, що тканина майже протерлась й виднілося одне коліно. Шериф Барклей пройшовся по кишенях куртки та знайшов тютюн, замотаний у сторінку каталогу компанії з виготовлення годинників, а ще старий лотерейний квиток, виграш з якого видавався у песо. Там також був чорний крем’ях.

— Це мій щасливий крем’ях, — сказав Трасдейл. — Він у мене ще з дитинства.

— Виверни кишені штанів.

Трасдейл вивернув їх. У нього було одне пенні та три монети у п’ять центів, а також загорнута газетна вирізка про срібну лихоманку у Неваді, яка виглядала такою ж старою, як мексиканський лотерейний квиток.

— Зніми свої черевики.

Трасдейл зняв їх. Барклей помацав їх всередині. Там була дірка в одній підошві розміром з монету в десять центів.

— Тепер твої панчохи.

Барклей вивернув їх та відкинув убік.

— Скидай штани.

— Я не хочу.

— Не більше, ніж я хочу побачити, що там, але давай скидай.

Трасдейл скинув штани. На ньому не було нижньої білизни.

— Повернись і розімкни свій зад.

Трасдейл повернувся, вхопив свої сідниці та розвів їх. Шериф Барклей скривився, зітхнув та штирхнув палець в анус Трасдейла. Трасдейл застогнав. Барклей вийняв палець, скривився ще раз від вигляду м’якого лайна та витер палець об майку Трасдейла.

— Де він, Джим?

— Мій капелюх?

— Ти думаєш, я поліз тобі в зад у пошуках твого капелюха? Чи в попіл у твоїй печі? Корчиш розумника?

Трасдейл натягнув штани та застебнув їх. Потім він стояв трясучись та босоніж. Годину тому він був удома, читав газету та думав запалити у печі, але це здавалося таким далеким.

— Твій капелюх у мене в офісі.

— Тоді чому ти запитував мене про нього?

— Побачити, що ти скажеш. З тим капелюхом все ясно. Що я дійсно хочу знати, так це те, куди ти подів срібний долар тієї дівчинки. Він не у тебе вдома, не в кишенях і не в заду. Ти відчув провину та викинув його?

— Я нічого не знаю про срібний долар. Можете повернути мій капелюх?

— Ні. Це доказ. Джим Трасдейл, я арештовую Вас за вбивство Ребекки Клайн. Чи хочете Ви щось сказати?

— Так, сер. Я не знаю ніякої Ребекки Клайн.

Шериф покинув камеру і, знявши ключ зі стіни, зачинив двері на замок. При повороті штифти заскрипіли. Переважно камера була притулком для п’яниць, тому рідко зачинялась. Він поглянув на Трасдейла і сказав:

— Мені шкода тебе, Джим. Пекло не занадто страшне місце для людини, яка таке вчинила.

— Що вчинила?

Важко ступаючи, шериф пішов без відповіді.

Трасдейл залишався у камері, харчувався їдлом від Mother’s Best, спав на койці, срав і сцяв у відро, яке опорожняли кожні два дні. Його батько не приходив побачитися з ним, бо його батько сказився, коли йому було за вісімдесят, і зараз про нього піклувалася парочка індіанок, одна з племені Сіу та інша з племені Шайєнни. Інколи вони стоять на ґанку безлюдного барака та гармонійно співають гімни. Його брат у Неваді, у пошуках срібла.

Інколи приходили діти, ставали у провулку біля його камери та співали:

— Кате, кате, піднімайся!

Інколи там стояли чоловіки та погрожували відрізати йому кінець. Одного разу прийшла мати Ребекки Клайн і сказала, що сама повісила б його, якби дозволили.

— Як ти міг убити моє дитя? — вона запитала через ґрати на вікні. — Їй було всього десять років, і це був її день народження.

— Мем, — відповів Трасдейл, стоячи на койці, щоб він міг глянути згори на її підняте обличчя, — я не вбивав Ваше дитя чи будь-кого.

— Клятий брехун, — сказала вона й пішла геть.

Майже всі у місті прийшли на похорони дитини. Були індіанки. Прийшли навіть дві шльондри, які старанно працювали у «Випробуй удачу». Трасдейл чув зі своєї камери спів, коли сидів навпочіпки над відром у кутку.

Шериф Барклей відправив телеграму у Форт П’єрр, і близько через тиждень прибув окружний суддя. Він був недавно призначений та молодий для цієї роботи — денді з довгим світлим волоссям, що спадало на спину, як Дикий Білл Хікок[2]. Його звали Роджер Мізелл. Він носив маленькі круглі окуляри та, як у «Випробуй удачу», так і в Mother’s Best, проявив себе як чоловік, падкий на жінок, хоч і носив обручку.

У місті не було адвоката, який би захищав Трасдейла, тому Мізелл звернувся до Джорджа Ендрюса, власника магазину, пивної та готелю Good Rest. Ендрюз мав вищу освіту за два роки навчання у бізнес-школі на Сході. Він сказав, що буде адвокатом Трасдейла лише, якщо містер та місіс Клайн погодяться.

— Тоді сходи до них, — мовив Мізелл.

Він був у перукарні, сидів відкинувшись у кріслі та голився.

— Не марнуй часу, відкладаючи все на потім.

— Що ж, — сказав містер Клайн, коли Ендрюз виклав суть справи, — у мене запитання. Якщо нема нікого, хто захищав би його, його все ж можуть повісити?

— Це не було б американським правосуддям, — відповів Ендрюз. — І хоч ми поки що не один зі Штатів, та скоро станемо.

— Він може викрутитися? — запитала місіс Клайн.

— Ні, мем, — мовив Ендрюз. — Не бачу способу.

— Тоді виконуйте свій обов’язок і нехай Бог Вас благословить, — сказала місіс Клайн.

Суд почався одного листопадового ранку й тривав до обіду. Проводився він у ратуші, а у той день ішов сніг, витончений, наче мереживо з весільного плаття. Сланцеві хмари, що рухалися до міста, обіцяли сильнішу бурю. Роджер Мізелл, який ознайомився зі справою, виступав обвинувачем і одночасно суддею.

— Ніби банкір, який бере у себе позику, а потім виплачує собі ж відсотки, — сказав хтось із присяжних під час ланчу в Mother’s Best, та незважаючи на те, що ніхто йому не суперечив, ніхто й не прикинув у думці, що то була погана ідея. Зрештою, це була певна економія.

Обвинувач Мізелл викликав півдюжини свідків, а суддя Мізелл ніколи не заперечував проти його питань. Містер Клайн свідчив першим, шериф Барклей був останнім. Історія, що виникла, була простою. У день вбивства Ребекки Клайн опівдні проводили свято на честь дня народження, з тортом та морозивом. Прийшло кілька друзів Ребекки. Близько другої години, коли дівчатка всліпу намагалися приліпити хвіст намальованому ослику[3] та грали у «музичні стільці», Джим Трасдейл зайшов у «Випробуй удачу» та замовив порцію віскі. На ньому був капелюх. Він розтягнув випивку, а коли вона закінчилася, замовив ще.

Чи знімав він в якийсь момент капелюх? Можливо, повісив його на одному з гачків біля дверей? Ніхто не міг згадати.

— Тільки я ніколи не бачив його без нього, — сказав бармен Дейл Джерард. — Він був прив’язаний до того капелюха. Якщо він дійсно його знімав, то, скоріш за все, поклав на барну стійку поруч себе. Він випив другу склянку і пішов собі.

— Чи лежав його капелюх на стійці, коли він пішов? — спитав Мізелл.

— Ні, сер.

— Чи висів він на одному з гачків, коли Ви зачинялися на ніч?

— Ні, сер.

Близько третьої години того ж дня Ребекка Клайн пішла з дому у південному напрямі на край міста до аптекаря на Мейн-стріт. Її мати сказала, що вона може купити якусь цукерку за свій срібний долар, але не їсти його, бо досить було з неї солодощів на один день. Коли годинник показував п’яту, а вона не повернулася додому, містер Клайн з кількома іншими чоловіками пішли на її пошуки. Вони знайшли її на Баркерз-еллі між складом та готелем Good Rest. Її задушили. Срібний долар зник. Як тільки батько побиваючись узяв її на руки, чоловіки побачили шкіряний з широкими полями капелюх Трасдейла. Він ховався під подолом святкового плаття дівчинки.

Під час обідньої перерви присяжних, стукіт молотків лунав з-поза складу та на відстані менше дев’яноста кроків від місця злочину. Майстрували шибеницю. Робота проходила під наглядом найкращого тесляра міста, якого звали — досить відповідно — містером Джоном Хаузом. Падав сильний сніг, тож дорога до Форт П’єрр була непрохідною, можливо, на тиждень, можливо, до кінця зими. Тримати Трасдейла за ґратами у місцевій буцегарні до весни в плани не входило. Це було зовсім не економно.

— Нічого важкого у будуванні шибениці, — Хауз звернувся до людей, що прийшли подивитися. — Дитина може таку збудувати.

Він розповів, як під дією важеля спрацює балка, що під опускними дверима, та як її змастять, щоб переконатися, що в останній момент не виникне жодних затримок.

— Якщо потрібно зробити таку річ, то хотілося б зробити все правильно з першого разу, — мовив Хауз.

Після обіду Джордж Ендрюз вивів Трасдейла до стійки. Це викликало певне сичання серед спостерігачів, яке суддя Мізелл заглушив стукотом свого молотка, обіцяючи очистити зал суду, якщо люди не зможуть спокійно поводитися.

— Чи відвідували Ви салун «Випробуй удачу» у вищезгаданий день? — запитав Ендрюз, коли порядок було відновлено.

— Думаю, так, — відповів Трасдейл. — Інакше я б тут не був.

Хтось на це відреагував сміхом, який Мізелл також заглушив стукотом свого молотка, хоча сам посміхався та не зробив другого зауваження.

— Чи замовляли Ви два напої?

— Так, сер, замовляв. Грошей у мене вистачало лише на два.

— Але ти досить швидко знайшов ще один долар, чи не так, собака? — вигукнув Ейбел Гайнз.

Мізелл вказав своїм молотком спочатку на Гайнза, потім на шерифа Барклея, що сидів у першому ряду.

— Шерифе, виведіть того чоловіка та заарештуйте його за порушення громадського порядку, коли Ваша ласка.

Барклей вивів Гайнза, але не заарештував його за порушення громадського порядку. Натомість він запитав, що з ним.

— Вибач, Отіс, — мовив Гайнз. — Це все через нього. Сидить там з невинним личком.

— Сходи-но на вулицю та глянь, чи Джону Хаузу не потрібна допомога, — сказав Барклей. — Не повертайся сюди, поки це лайно не скінчиться.

— У нього є все, що треба. І там сильний снігопад.

— Тебе не здує. Іди.

Тим часом, Трасдейл продовжував свідчити. Ні, він не пішов з «Випробуй удачу» з капелюхом на голові, але не усвідомлював цього, поки не дістався додому. Він сказав, що був вже занадто втомлений, щоб пройти весь цей шлях назад до міста заради його пошуків. До того ж, надворі стемніло.

Мізелл перебив його.

— Ви хочете переконати суд повірити, що Ви пройшли чотири милі, не усвідомлюючи, що у Вас на голові нема Вашого клятого капелюха?

— Мабуть. Оскільки я завжди його ношу, я просто вирішив, що він на мені, — відповів Трасдейл.

Черговий вибух сміху.

Барклей повернувся та сів на своє місце біля Дейва Фішера.

— З чого вони сміються?

— Бовдуру не треба кат, — відповів Фішер. — Він сам лізе у зашморг. Це не повинно бути смішним, але в будь-якому разі це досить комічно.

— Чи натрапили Ви на Ребекку Клайн у тому провулку? — голосно запитав Джордж Ендрюз.

Коли всі погляди звелися на нього, він відкрив раніше прихований талант до драматизму.

— Чи натрапили Ви на неї та вкрали її подарунковий долар?

— Ні, сер, — відповів Трасдейл.

— Ви її вбили?

— Ні, сер. Я навіть не знав, хто вона така.

Містер Клайн піднявся зі свого місця та крикнув:

— Ти це зробив, ти сучий син!

— Я не брешу, — сказав Трасдейл, і шериф Барклей повірив йому.

— У мене нема більше запитань, — сказав Ендрюз та повернувся на своє місце.

Трасдейл збирався встати, та Мізелл наказав сидіти та дати відповіді на ще кілька запитань.

— Ви досі стверджуєте, містере Трасдейл, що хтось вкрав Ваш капелюх, поки Ви випивали в салуні, що хтось одягнув його, пішов у той провулок, вбив Ребекку Клайн та залишив його там, щоб притягнути Вас?

Трасдейл мовчав.

— Дайте відповідь на запитання, містере Трасдейл.

— Сер, я не знаю, що означає «притягнути».

— Ви очікуєте, що ми повіримо, що хтось захотів скинути вину у скоєнні цього огидного вбивства на Вас?

Трасдейл розмірковував, зціпивши руки. Нарешті він сказав:

— Може, хтось взяв його помилково і викинув.

Мізелл поглядав на зосереджену гальорку.

— Чи хтось із присутніх взяв помилково капелюх містера Трасдейла?

У відповідь — тиша, лише сніг бився у вікна. Почалася перша велика зимова буря. Цю зиму місцеві називали Вовчою Зимою, тому що вовки зграями спускалися з гір у пошуках залишків їжі.

— У мене нема більше запитань, — сказав Мізелл. — І у зв’язку з погодою ми завершимо без жодних заключних висловлювань. Присяжні зроблять перерву для винесення вердикту. У вас є три варіанти на вибір, джентльмени: невинний, людиновбивця чи вбивство першого ступеня.

— Краще дівчиновбивця, — хтось зауважив.

Шериф Барклей та Дейв Фішер пішли у салун. Ейбел Гайнз приєднався до них, скидаючи сніг з плечей свого пальта. Дейл Джерард налив їм пива за рахунок закладу.

— Ні, я не хочу, але боюся, що все-таки захочу.

— Може, у Мізелла не було більше запитань, — сказав Барклей, — але у мене було. Забудьте про капелюх. Якщо Трасдейл убив її, як так, що ми так і не знайшли той срібний долар?

— Тому що він злякався і викинув його, — відповів Гайнз.

— Я так не думаю. Він тупий до мозку кісток. Якби у нього був той долар, він повернувся б у салун та пропив би його.

— Що ти маєш на увазі? — запитав Дейв. — Думаєш, він не винен.

— Я маю на увазі, що нам би знайти ту монету.

— Можливо, вона випала у нього з дірявої кишені.

— Усі його кишені цілі, — мовив Барклей. — Лише в черевикові була дірка, але й та замала для долара.

Він надпив своє пиво. Перекотиполя, що неслися по Мейн-стріт, виглядали, наче примарні мізки у снігу.

Присяжні попросили ще півтори години.

— Ще на першому голосуванні ми вирішили повісити його, — пізніше розказав Келтон Фішер, — але ми хотіли, щоб це виглядало пристойно.

Мізелл запитав Трасдейла, чи той хоче щось сказати перед винесенням вироку.

— Що я можу сказати? — відповів Трасдейл. — Лише, що я не вбивав ту дівчинку.

Буря тривала три дні. Джон Хауз спитав Барклея, скільки, на його думку, важить Трасдейл. Барклей відповів, що, мабуть, той важить близько шістдесяти трьох. Хауз зробив опудало з мішків та наповнив їх камінням, зважуючи його на терезах у пивній, поки стрілка не завмерла рівно на шістдесяти трьох. Тоді він повісив опудало, поки півміста стояло навколо у снігових заметах та спостерігало. Пробний запуск пройшов успішно.

Увечері перед стратою погода вгамувалась. Шериф Барклей сказав Трасдейлу, що той може замовити на вечерю все, що захоче. Трасдейл попросив стейк, яєчню та смажену картоплю з підливою. Барклей заплатив за це своїми грошима, потім сів за свій стіл, підчищаючи нігті та слухаючи, як Трасдейл рівномірно дзвенів ножем та виделкою по фарфоровій тарілці. Коли це припинилося, він зайшов у камеру. Трасдейл сидів на своїй койці. Тарілка була настільки чистою, що Барклей припустив, що він, напевно, злизав залишки підливи, мов собака. Він плакав.

— Я тут подумав, — сказав Трасдейл.

— Про що саме, Джим?

— Якщо мене завтра зранку повісять, я піду в могилу зі стейком та яєчнею у шлунку. Воно все не встигне повністю перетравитися.

На мить Барклей змовчав. Він був шокований не через те, що бачив, а тому що Трасдейл подумав про це. Тоді він сказав:

— Витри ніс.

Трасдейл витер.

— Тепер послухай мене, Джим, бо це твій останній шанс. Ти був у тому барі посеред білого дня. В такий час там небагато людей. Чи не так?

— Мабуть, так.

— Тоді хто узяв твій капелюх? Заплющ очі. Згадай. Побач.

Трасдейл заплющив очі. Барклей чекав. Нарешті Трасдейл відкрив очі, червоні від сліз.

— Я навіть не можу згадати, у що був одягнений.

Барклей зітхнув.

— Давай свою тарілку. І ніж також.

Трасдейл просунув тарілку з ножем та виделкою на ній через ґрати і сказав, що хотів би випити пива. Барклей обдумав це, накинув своє важке пальто та ковбойський капелюх та пройшовся до «Випробуй удачу», де Дейл Джерард дав йому маленьке відерце пива. Трунар Гайнз саме допивав вино зі свого келиха. Він вийшов слід за Барклеєм.

— Завтра великий день, — мовив Барклей. — Тут нікого не вішали вже десять років, і сподіваюся, не вішатимуть ще десять. До того часу я буду на пенсії. Якби ж зараз був.

Гайнз поглянув на нього.

— Ти справді думаєш, що він не вбивав її.

— Якщо не він, — мовив Барклей, — то вбивця, хто б це не був, досі на волі.

Повішення призначили на дев’яту наступного ранку. День був вітряний та неприємно холодний, але більшість жителів міста прийшли подивитися. Пастор Рей Роулз стояв на шибениці біля Джона Хауза. Обидва тремтіли, хоч були у пальтах та з шарфами. Сторінки Біблії пастора Роулза тріпотіли. Заправлений за пояс Хауза, також тріпотів домотканий чохол, пофарбований у чорний.

Барклей привів Трасдейла, у якого були зв’язані за спиною руки, до шибениці. Трасдейл почувався нормально, поки не ступив на сходи. Тоді він почав опиратися та плакати.

— Не робіть цього, — казав він. — Будь ласка, не робіть цього зі мною. Будь ласка, не робіть мені боляче. Будь ласка, не вбивайте мене.

Він був сильним, як на маленького чоловіка, і Барклей кивнув Дейву Фішеру, щоб той пішов і допоміг. Разом вони силою провели нагору по дванадцяти сходинках Трасдейла, який крутився, вигинався та штовхався. Як тільки вони піднялися, він так їх штовхнув, що всі троє мало не впали звідти, та в разі чого їх можна було встигнути схопити.

— Облиш це й помри, як чоловік! — хтось вигукнув.

На платформі Трасдейл моментально змовк, та коли пастор Роулз почав читати Псалом 51, закричав.

— Як жінка, чия цицька потрапила у водовижималку, — сказав хтось пізніше у салуні.

— Помилуй м’я, Боже, з великої милости Твоєї, — промовив Роулз, підвищуючи голос, щоб бути почутим серед криків приреченої людини, щоб її відпустили. — З великого милосердя Твого зітри мої провини![4]

Коли Трасдейл побачив, як Гайнз виймає з-за поясу чорний чохол, то почав задихатись, мов собака. Він хитав головою зі сторони в сторону, намагаючись ухилитися від чохла. Його волосся майоріло. Хауз терпляче слідував за кожним ривком, наче людина, що збирається приборкати полохливого коня.

— Дайте поглянути на гори! — ревів Трасдейл.

Соплі текли з його ніздрів.

— Я заспокоюся, якщо ви дасте мені ще раз глянути на гори.

Та Хауз лише накинув чохол на голову Трасдейла та натягнув до його тремтячих пліч. Пастор Роулз продовжував монотонно читати, Трасдейл спробував ухилитися від опускних дверей. Барклей та Фішер підштовхнули його на них. Звідкись знизу хтось вигукнув:

— Осідлай їх, ковбою!

— Скажіть амінь, — Барклей звернувся до пастора Роулза. — Заради Бога, скажіть амінь.

— Амінь, — мовив пастор Роулз та відступив, гучно закривши Біблію.

Барклей кивнув Хаузу. Хауз натиснув на важіль. Змазана балка зсунулася і двері опустилися. Трасдейл також. Пролунав хрускіт, коли його шия зламалась. Ноги підскочили майже до його підборіддя, а потім безвольно опустилися. Жовті краплі впали на сніг під його ногами.

— Так тобі, виродок! — крикнув батько Ребекки Клайн. — Здох обмочившись, як собака на пожежний кран. Ласкаво просимо до Пекла.

Хтось поаплодував.

Глядачі залишалися, поки труп Трасдейла, на якому все ще був чорний чохол, не поклали у той же повіз, на якому він приїхав у місто. Після того вони розійшлися.

Барклей повернувся до в’язниці та сів у камері, де тримали Трасдейла. Він просидів там десять хвилин. Було досить прохолодно, щоб побачити його подих. Він знав, чого чекав, та врешті-решт це сталося. Він узяв маленьке відро, у якому було останнє пиво Трасдейла та блюнув. Потім він пішов у свій кабінет та розпалив у печі.

Через вісім годин він досі сидів там, намагався читати книгу, коли зайшов Ейбел Гайнз. Він мовив:

— Тобі варто зайти в похоронне бюро, Отіс. Я хочу тобі дещо показати.

— Що?

— Ні, я хочу, щоб ти побачив це на власні очі.

Вони попрямували до «Похоронного бюро Гайнз». У задній кімнаті на охолоджувальній кушетці лежав оголений Трасдейл. Пахло хімічними препаратами та лайном.

— Вони накладають у штани, коли так помирають, — сказав Гайнз. — Навіть ті, хто йде з гордо піднятою головою. З цим нічого не поробиш. Сфінктер розслабляється.

— І?

— Підійди сюди. Думаю, людина твоєї професії бачила речі гірші за пару засраних штанів.

Майже вивернуті, вони лежали на підлозі. Щось блистіло серед купи. Барклей нахилився ближче й побачив, що то був срібний долар. Він потягнувся та вийняв його з лайна.

— Не розумію, — сказав Гайнз. — Сучий син досить довго сидів під арештом.

У кутку стояв стілець. Барклей завалився на нього, гучно зітхнувши.

— Він напевне вперше проковтнув його, коли побачив нас з ліхтарями. І кожного разу, коли долар виходив, він чистив його та ковтав знову.

Двоє чоловіків переглянулися.

— Ти йому вірив, — нарешті сказав Гайнз.

— Який же дурень! Я вірив.

— Мабуть, це говорить більше про тебе, ніж про нього.

— До самого кінця він продовжував говорити, що не винен. Скоріш за все, він стоятиме перед троном Господа й говоритиме те саме.

— Так, — мовив Гайнз.

— Я не розумію. Його збиралися повісити. В будь-якому разі його збиралися повісити. Ти це розумієш?

— Я навіть не розумію, чому сходить сонце. Що ти робитимеш з тією монетою? Віддаси батькам дівчинки? Краще, якби ти цього не робив, тому що… — Гайнз знизав плечима.

Тому що весь цей час Клайни знали. Весь цей час усі в місті знали. Лише він не знав. Який же дурень.

— Не знаю, що з ним робитиму, — він відповів.

Дув вітер, доносячи спів. Він лунав із церкви. Восхваляли Господове ім’я.

Примітка

В оригінальній назві (A Death) замість означеного артикля the (вживається з абстрактними поняттями, як, наприклад, смерть — the death) використано неозначений артикль a (a death — одна зі смертей). Таким чином, назву можна трактувати як смерть дівчинки Ребекки, смерть убивці Трасдейла та у переносному значенні смерть Барклея як шерифа.

Переклад — Дмитро Кривдик.

[1] В оригіналі «Chuck-a-Luck» (англ..).

Гра слів. З англійської to chuck можна перекласти як:

1. кинути щось безтурботно;

2. покинути щось (робити);

3. викинути.

В англійській chuck-a-luck — назва азартної гри, у якій (як і в більшості інших подібних іграх) гравці покладаються на випадок, удачу.

[2] Джеймс Батлер Хікок (англ. James Butler Hickok) — національний герой Дикого Заходу. Деякі розповіді про його подвиги видумані, але той факт, що він був хорошим стрільцем та азартним гравцем, а також шанованим правоохоронцем, і послужив основою для тих історій.

[3] В оригіналі «Pin the Tail on the Donkey» (англ.) — назва дитячої гри, у якій діти з заплющеними очима намагаються причепити паперовий хвостик ослику на малюнку, що висить на стіні.

[4] Книга Псалмів 51(50):3 Біблія, переклад Хоменка.

Дата добавления: 2015-09-05