Поняття юридичної особи, його сутність та ознаки.

ЦК України не дає визначення поняття "юридична особа". Натомість, ст.80 ЦК, яка має назву "Поняття юридичної особи", містить вка­зівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у вста­новленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздат­ністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

Таким чином, тут маємо лише вказівки на такі ознаки юридич­ної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структур­но оформлене соціальне утворення;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому законом порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність (правосуб'єктність), тобто здатна набувати і реалізовувати цивільні права та обов'язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи — таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність за зобов'язаннями.

Для аналізу поняття "юридична особа" повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичну особу від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних об'єднань, філій і представництв, які не є суб'єктами цивільного права.

Зупинімося на наведених ознаках детальніше.

1) Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення — організації.

Традиційно у цивілістичній літературі ця ознака юридичної особи іменувалася як вимога організаційної єдності.

Організаційна єдність полягає у визначенні цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури, компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріпляється у статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов'язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відпові­дальністю (ст.ст.143, 151, 154 ЦК).

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон перед­бачає обов'язкові правила щодо організації їх внутрішньої структу­ри та порядку функціонування їх органів управління.

Наприклад, ст.97 ЦК встановлює, що управління товариством здійснюють органи останнього, якими є загальні збори його учас­ників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом. Таким чином, зазначена норма містить загальні норми, які визна­чають обов'язковість організаційної єдності цього виду юридич­них осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління то­вариством. Перший — це вищий орган управління і другий — ви­конавчий.

Загальні збори учасників товариства є вищим органом управлін­ня ним незалежно від виду цього товариства.

Стаття 98 ЦК визначає компетенцію загальних зборів учасників товариства, вказуючи, що вони мають право приймати рішення з усіх питань діяльності товариства, у тому числі й із тих, що пере­дані загальними зборами до компетенції виконавчого органу, а та­кож визначає засади голосування в них учасників товариства.

Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником то­вариства до суду. Закон не містить винятків із цього правила. Це означає, що учасник товариства має право оскаржити будь-яке рі­шення, навіть те, яке не стосується безпосередньо його, але може порушувати майнові і немайнові права останнього як учасника то­вариства.

2) Майнова самостійність юридичної особи припускає наяв­ність у юридичної особи майна, що виділене і враховується окремо від майна засновників цієї юридичної особи та від майна інших власників.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так, майнова відокремленість державних підпри­ємств проявляється через інститут права повного господарського відання. Згідно із Законом "Про власність" це право містить мож­ливість володіння, користування і розпорядження державним май­ном на свій розсуд, дозволяє підприємству вчинення щодо закріп­леного за ним майна будь-яких дій, які не суперечать закону і ці­лям діяльності підприємства.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фі­нансуються з державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управ­ління, яке містить мож­ливість володіння, користування і розпорядження державним май­ном для здійснення некомерційної діяльності у межах, встановлених законом та державою (ст. 137 ГК).

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підпри­ємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об'єднання тощо), то їх майнова відокремле­ність виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тіль­ки майновими об'єктами, а полягати ще й у наявності зобов'язаль­них майнових прав. Крім цього, деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативно­го управління. Все їх майно може складатися з грошових внесків на банківських рахунках, а займані ними приміщення — знаходитись у володінні на умовах договору оренди.

3) Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї ци­вільної правоздатності і дієздатності (правосуб'єктності) або здат­ності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджаєть­ся своїм майном, набуває цивільних прав та обов'язків (зокрема ук­ладає договори, вступає у зобов'язання) і здійснює їх. Така діяль­ність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вира­женням самостійності правосуб'єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити основні ознаки організації — є во­на підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Відповідно до правил, встановлених у ст.90 ЦК, юридична осо­ба повинна мати своє найменування, яке містить інформацію про її організаційно-правову форму.

Крім того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а юридична особа, що є підприємницьким товариством, може мати комерційне (фірмове) найменування, яке може бути зареєстроване у порядку, встановленому законом. Фір­мове найменування як засіб індивідуалізації його власника є об'єк­том виключного права і може бути використане лише за згодою йо­го носія.

Юридична особа може мати, крім повного, скорочене наймену­вання.

Найменування юридичної особи вказується в її установчих до­кументах і вноситься до Єдиного державного реєстру юридичних осіб.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здат­ності відповідати за взятими на себе зобов'язаннями.

Зокрема ст.96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язан­нями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність засто­совується незалежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це і від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи у грошових коштах тощо.

Положення щодо самостійної відповідальності юридичної осо­би, а також окремі її обмеження містяться й у гл.8 ЦК, присвяче­ній визначенню правового становища окремих видів підприєм­ницьких товариств.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної (відок­ремленої) майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості.

Зокрема, він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації то­вариства.

Відповідно до ст.96 ЦК відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до державної реєстрації, але у процесі створення товарис­тва, несуть його засновники.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновни­ків, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідаль­ність за зобов'язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бу­ти оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження. Якщо рішення про схвалення дій зас­новників прийняте або затверджене органом, який не має відповід­них повноважень, його не можна вважати таким, що має правову силу.

Відповідальність юридичної особи публічного права (наприк­лад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами, які знаходяться у її оперативному управлінні. За умови нестачі ос­танніх до субсидіарної відповідальності притягується власник уста­нови (п.3 ст.39 Закону "Про власність").

5) Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядаючи її як більш загальну властивість — можливість бути самостійним учас­ником цивільного обігу.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб'єктності юридичної особи, оскільки у цьо­му разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захис­ту цивільних прав останньої. Власне, така позиція відображена і у ст.80 ЦК.

Розглянуті ознаки тісно пов'язані між собою. Наявність відок­ремленого майна — матеріальна основа господарської самостій­ності і самостійної відповідальності юридичної особи; остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відпо­відальність — необхідна передумова реалізації юридичною осо­бою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов'язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов'язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності полягає практичне значення взяття і виконання обов'язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідаль­ності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не мо­же розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак — конституювання юри­дичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо то­го, яка з цих ознак є головною у правовій характеристиці юридич­ної особи. Деякі науковці такою ознакою називають можливість участі юридичної особи у цивільних правовідносинах від свого іме­ні (Венедиктов Анат.Вас.), інші — вважають, що нею є наявність відокремленого майна (Братусь С.Н.), треті — вказують як на визначальну ознаку на самостійну майнову відповідальність юридичної особи (Рясенцев В.А.).

Однак слід визнати, що ці суперечки мають головним чином те­оретичну спрямованість, оскільки з погляду практичного усі озна­ки юридичної особи є однаково важливими. Цю точку зору поді­ляє й сучасна українська цивілістика, зокрема Дзера О.В.

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної осо­би головне значення надавалося організаційній єдності соціально­го утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалася саме орга­нізація як така (або відповідний трудовий колектив), безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольо­вим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо ін­ших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як това­риства з повною відповідальністю, з усіх ознак юридичної особи яскраво виражені лише дві: участь у цивільному обігу від свого іме­ні і участь у розгляді судових спорів як позивач і відповідач (ч.1 ст.119 ЦК). Фак­тично законодавець, виходячи з міркувань доцільності, вольовим шляхом поширив на договірне об'єднання фізичних осіб положен­ня про осіб юридичних.

Такий підхід свідчить, що наявність або відсутність сукупності ознак юридичної особи не завжди є вирішальним чинником при визначенні можливості кваліфікації соціального утворення як юри­дичної особи.

Тому для того, щоб встановити причини і наслідки порушення загальних вимог до соціального утворення, яке може вважатися юридичною особою, необхідно встановити сутність правової при­роди цієї категорії.

Тривалий час сутність юридичної особи у радянській цивілістиці з'ясовувалася лише стосовно державних юридичних осіб, насам­перед підприємств.

Основу цього становили потреби повністю одержавленої, планово-централізованої економіки, у якій панував єдиний власник — держава, що на свій розсуд створювала і припиняла діяльність пе­реважної більшості підприємств.

В умовах ринку реально діють різноманітні і рівноправні влас­ники. А тому виникає необхідність зміни підходів до трактування сутності юридичної особи.

Почати розгляд цього питання доцільно зі згадування про пог­ляди на сутність юридичної особи у радянському цивільному пра­ві, оскільки чинні акти цивільного законодавства і навіть новий ЦК саме їм завдячують низкою своїх положень.

Отже, у радянській цивілістиці щодо сутності юридичної особи найбільш популярними були такі теорії.

1) Теорія держави (теорія власника), автором якої був С.І. Аскназій. Згідно з нею державна юридична особа — це сама держава, взята, однак, не в єдності усіх її функцій, а у діяльності лише на певній ділянці єдиної господарської системи, де вона використовує певне майно за допомогою певного колективу працівників.

2) Згідно з теорією колективу, яку запропонував А.В. Венедиктов, у економічних відносинах виступають радянська держава в ці­лому як власник всенародного надбання і організований державою колектив робітників і службовців на чолі з його відповідальним ке­рівником, на який держава поклала виконання певних завдань і якому для їх виконання надала відповідну частину єдиного фонду державної власності. Цей колектив і визнається безпосереднім учасником цивільного обігу, юридичною особою.

3) Теорія директора, запропонована Ю.К. Толстим, пояснювала сутність державної юридичної особи тим, що остання персоніфіку­ється у його керівникові (директорові), оскільки він здійснює від імені юридичної особи усі юридичне значимі дії і уповноважений державою на управління майном підприємства. Відповідальний ке­рівник виступає як субстрат юридичної особи, він невіддільний від останньої.

4) Теорія соціальної реальності сформульована в загальних ри­сах Д.М. Генкіним. На його думку, необхідність існування держав­них юридичних осіб зумовлена економічним ладом соціалізму, де майнові відносини мають товарно-грошову форму, а тому потре­бують, щоб державні організації діяли як самостійні, відокремлені у майновому сенсі, утворення — суб'єкти цивільно-правових зв'яз­ків. Отже, державні юридичні особи є соціальною реальністю, існування якої зумовлене соціально-економічним ладом радянської держави.

У цих та інших теоріях державної юридичної особи, запропоно­ваних у радянському цивільному праві, можна вказати на сильні та слабкі сторони. Водночас майже всі вони так чи інакше вплинули на зміст норм цивільного законодавства, більшість з яких донині є чинними в Україні. Наприклад, "теорія держави" значною мірою була і є базисом господарського права, підґрунтям тези про необ­хідність господарювання на основі чіткого планування. "Теорія ди­ректора" вплинула на визначення статусу органів юридичної особи та їх значення для здійснення правосуб'єктності останньої. "Теорія колективу" помітна у нормах про відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівників.

Однак спільним (і головним) недоліком наведених теорій було те, що вони розроблялися в умовах одержавлення економіки, коли домінуюча роль у цивільних відносинах належала державним орга­нізаціям. Тож не дивно, що у своїй більшості ці теорії присвячені визначенню сутності лише державної юридичної особи та прояву в останньої цивільної правосуб'єктності держави.

Щоправда, на загальному тлі виділялася позиція О.А. Красавчикова, який використав більш універсальний підхід, що дозволяло вести мову не тільки про державні, а й про інші види юридичних осіб. На його думку, юридична особа є правовою формою вира­ження певних суспільних відносин людей, об'єднаних єдиною ме­тою. Звідси випливав висновок, що юридичною особою є організа­ція, причому така, яка виступає не як сума індивідів, що її склада­ють, а як певне соціальне утворення — система істотних соціаль­них взаємозв'язків, об'єднаних для досягнення поставлених цілей у єдине структурно і функціонально диференційоване соціальне ці­ле, яке має ознаки юридичної особи.

Втім наведена позиція не отримала широкої підтримки у радян­ській науці цивільного права.

У сучасних умовах зводити проблему з'ясування сутності юри­дичної особи лише до встановлення юридичної природи державних юридичних осіб було б помилкою, оскільки останні становлять ли­ше незначну частину загальної сукупності соціальних утворень, що визнаються законом юридичними особами.

У зв'язку з цим логічно звернутися до тлумачення сутності юри­дичної особи в інших правових системах.

Сучасне поняття юридичної особи у цивільному і торговому праві розвинених країн характеризується як одне з найменш роз­роблених. Цивільні кодекси або взагалі не дають визначення юридичної особи, або обмежуються найзагальнішими і дуже ко­роткими формулюваннями. Тому у характеристиці поняття "юри­дична особа" важливе значення має саме з'ясування сутності ос­танньої.

При обґрунтуванні правосуб'єктності соціальних утворень усі теорії виходять з того, що юридична особа — це відокремлене у ор­ганізаційному і майновому сенсі утворення, що бере участь у ци­вільному обігу як самостійний носій прав і обов'язків. Проте мето­ди обґрунтування наявності такої правосуб'єктності соціальних ут­ворень у представників різних напрямів юридичної думки неодна­кові.

Найчіткіше визначилися два концептуальних підходи: теорія фікції та теорія соціальної реальності.

Теорія фікції зародилася ще у добу середньовіччя. За вченням її прихильників, корпорація як така не має власної волі. Тому спо­чатку вважалося, що вона не здатна вчиняти злочини і завдавати шкоди. Корпорація лише виражає волю держави, втілену в законі й акті про її створення. Теорія фікції фактично обґрунтовувала доз­вільний порядок утворення юридичних осіб.

У подальшому зазначена теорія була деталізована. Виникли різ­ні її модифікації. Наприклад, з'явилися теорії цільового майна, ін­тересу, посадового і товариського майна, колективної власності, позитивістські і нормативістські теорії юридичної особи. Вони, власне, є варіантами теорії фікції.

Згідно з теорією цільового майна права юридичної особи не на­лежать нікому. Вони передбачені лише для досягнення мети, що визначається призначенням майна.

Теорія інтересу, навпаки, виходить із того, що майно юридич­ної особи насправді належить тим індивідам, які ним користують­ся. Майно юридичних осіб служить інтересам певних осіб. Правосуб'єктність юридичної особи при цьому є не більш ніж юридико-технічною вимогою.

Теорія посадового й товариського майна розглядала майно ус­танови як посадове, таке, що належить правлінню, а не його ко­ристувачам. Майно спілок, на думку прихильників цієї теорії, вва­жалося спільним товариським майном його членів, а не індивіду­альним майном кожного з них. У результаті ця теорія трактувала юридичну особу як персоніфіковане правове відношення.

Згідно з теорією колективної власності юридична особа є не більш ніж засобом, призначеним для управління колективною власністю, саме поняття "юридична особа" ототожнюється з колек­тивним майном, яким володіють численні об'єднання.

У XX ст. набули поширення позитивістські та нормативістські теорії юридичної особи. За вченням прихильників позитивістської теорії, юридична особа характеризувалася як створений об'єктив­ним правом центр застосування певного комплексу прав і обов'яз­ків, а нормативістська теорія вважала юридичну особу лише персо­ніфікацією правових норм, предметом правосвідомості.

На відміну від теорії фікції та її модерних варіантів, реалістичні теорії визнають юридичних осіб соціальною реальністю.

Їх прихильники виходять з факту реального існування групових інтересів окремих індивідуумів, які в сукупності становлять основу для створення різного роду юридичних осіб. Колективні інтереси мають первинний характер. Право ж виконує похідні функції, що зводяться лише до оформлення цих інтересів. Наслідком реалістич­них теорій, зокрема, стало положення про виникнення юридичних осіб у нормативно-явочному порядку.

Реалістичні теорії виникли на базі органічної теорії, яка зображала юридичну особу як особливий визнаний правопорядком тілесно-ду­ховний організм, що має власну душу, волю і діє за допомогою своїх органів. Реалістичні теорії, відкинувши біологічні крайнощі органічної теорії, розглядають юридичну особу як колективне утворення, що має волю і діє з метою забезпечення спільних інтересів своїх членів.

Певний інтерес становить також теорія відокремлення власнос­ті від управління, хоча вона і мала обмежену мету — з'ясування сут­ності лише акціонерного товариства. Ця теорія набула поширення практично в усіх розвинених країнах.

На думку її авторів, сучасні великі корпорації перетворилися в установи, які виконують подвійні функції. Вони управляють власніс­тю і одночасно є організаторами економічного життя країни. Завдя­ки наявності великої кількості розкиданих по всій країні держателів акцій, що втратили фактичний контроль над своїми капіталами, у рамках корпорацій сталося відокремлення власності від управління нею. Управління власністю зосередилося в руках керуючих корпора­ціями, які завдяки цьому набули самостійної економічної влади над власністю. Власність на засоби виробництва у її речовому виражен­ні, що використовується корпораціями, більше не знаходиться у приватній власності окремих осіб. Акціонери є лише власниками па­перів — акцій. Корпорації стали квазіпублічними організаціями, що здійснюють народний розподіл виробленого ними продукту на під­ставі затраченої праці при збереженні інституту приватної власності.

Як висновок, можна зазначити, що найбільш придатною для по­яснення сутності юридичної особи видається теорія соціальної ре­альності (якщо розглядати соціальну реальність як феномен, що ви­никає на підґрунті і для реалізації норм природного права). Такий підхід адекватно відображає сучасне розуміння природного права фізичних осіб об'єднуватися в організації і таким чином захищати та реалізовувати свої права у різних сферах діяльності, насамперед у цивільних відносинах. Держава може впливати на створення та ді­яльність таких об'єднань лише з урахуванням цих обставин і не мо­же забороняти створення організацій, які не посягають на громад­ські інтереси, що трактуються як спільні інтереси індивідів.

Висновок по першому питанню:

Отже, ми з’ясували сутність поняття “юридична особа” у цивільному праві як визначення організації, створеної та зареєстрованої у порядку, передбаченому законом, яка володіє певним рівнем правосуб’єктності та здатна нести самостійну відповідальність. До того ж визначили найбільш вагомі ознаки даного суб’єкта цивільно-правових відносин, серед яких організаційна єдність, майнова відокремленість, здатність самостійно здійснювати права та виконувати обов’язки, бути самостійним учасником процесуальних відносин, нести самостійну відповідальність за свої дії. Перейдемо до другого питання лекції, в якому спробуємо розібратись у сутності цивільної правосуб’єктності юридичних осіб.

Дата добавления: 2015-08-27