Стариган із крилами (скорочено) — Маркес Ґабріель Ґарсія

У родині рибалки Пелайо та його дружини Елісенди сталося нещастя: захворіла єдина дитина. Одного ранку, повернувшись з моря, Пелайо побачив на своєму подвір’ї старенького діда з крилами. «Він був одягнений, як жебрак, череп його був лисий, як коліно, рот беззубий, яку старезного діда, великі пташині крила, обскубані та брудні, лежали в болоті, і все це разом надавало йому кумедного й неприродного вигляду...» Подружжя наважилося звернутися до старого, але той відповів їм якоюсь незрозумілою мовою. Тоді Пелайо й Елісенда покликали сусідку, котра багато бачила дивного у житті, і та відразу сказала, що це ангел, який, можливо, прилетів за дитиною, але злива збила його на землю.

Незабаром усе село дізналося, що в будинку Пелайо знаходиться живий ангел. Рибалка, попереджений сусідкою, що ангели о цій порі року є дуже небезпечними, замкнув старого у дротяному курнику. А коли нарешті вщух дощ, виявилося, що дитина подружжя одужала. Пелайо та Елісенда вирішили, що вранці дадуть ангелу води, харчів на три дні і відпустять старого у відкрите море. Але коли вони вийшли на двір, виявилося, що біля курника скупчилися сусіди, які кидали старому їжу крізь сітку, наче цирковій тварині.

І всі розмірковували, що робити з ангелом: деякі пропонували призначити його головою всесвіту, інші — генералом, який виграв би всі війни, треті — вивести з його допомогою новий рід крилатих людей.

З’явився й отець Гонзага. Він привітався зі старим латиною, але той у відповідь буркнув щось своєю мовою. «Священикові одразу не сподобалося те, що ангел не розуміє Божої мови і не вміє шанувати Божих слуг. Потім отець Гонзага помітив, що старий надто вже схожий на земну людину... і нічого в жалюгідній зовнішності старого не свідчило про велич і гідність ангела».. Тому, вийшовши з курника, священик застеріг парафіян, сказавши, що крила ні про що не свідчать, і вони — атрибут не тільки ангелів, бо і диявол уміє перевтілюватися і дурити необережних людей. Але ця промова не мала ніяких наслідків. Незабаром у двір Пелайо набилася сила-силенна людей, які мало не розвалили будинок. І тут Елісенді спало на думку брати з кожного, хто хоче подивитися на ангела, гроші — п’ять сентаво. Люди йшли і йшли, і Пелайо з Елісендою раптом виявили, що «в них зібралася вже кругленька сума; менш ніж за тиждень вони заповнили мідяками всі посудини, які мали в домі...».

Ангел очманів від такого натовпу людей і намагався забитися в самий куток курника, він нехтував стравами, які йому приносили. «Здавалося, надприродне терпіння було найголовнішою чеснотою ангела: його дзьобали кури, шукаючи космічних паразитів, недужі видирали з крил пір’я, щоб доторкнутися до своїх болячок, а безбожники кидали в нього камінням...» Але врешті-решт йому дали спокій. Отець Гонзага все чекав указівки від Папи, що робити з ангелом, та незабаром одна подія поклала край цій історії. На сільському ярмарку показували дівчину, що перетворилася на павука через те, що втекла без дозволу батьків на танці. Це дивне і водночас страшне створіння відвернуло увагу від ангела, тим більш, що чудеса, які приписували йому, виявилися сумнівними.

Подвір’я Пелайо знову стало безлюдним, хоча господарі не мали на що нарікати, за одержані гроші вони перебудували дім, завели цілу кролячу ферму, накупили багато дорогого вбрання. Але ангел так і лишився в курнику. Дитина росла, почала ходити, гралася в курнику, ангел ставився до неї так само байдуже, як і до інших. «Одного дня хлопчик і ангел одночасно захворіли на вітряну віспу. Викликали лікаря....Найбільше лікаря здивували крила старого, які були такими природними в цьому організмі, що виникло логічне запитання: чому їх не мають інші люди»?

Через декілька років хлопчик пішов до школи, новий будинок постарів, а курник зовсім розвалився, і ангелу не було куди подітися. Він тинявся подвір’ям, домом і заважав господарям. Ангел дуже постарів, уже майже нічого не бачив, а з крил повипадало пір’я. Господарі навіть боялися, що старий помре, але ангел одужав, і в нього навіть почало рости довге й тверде пір’я, як у старих птахів. А одного ранку Елісенда побачила, що ангел намагається злетіти, і хоча не відразу, але йому вдалося здійнятися вгору. Елісенда довго дивилася вслід ангелові, «який нарешті зібрався від них і полетів у бік моря, перетворившись на маленьку чорну цятку».

Джером Девід Селінджер «Над прірвою в житі»

Сімнадцятирічний Холден Колфілд, що знаходиться в санаторії, згадує “ту божевільну історію, яка сталася зі мною на Різдвом», після чого він «мало не віддав кінці”, довго хворів, а тепер ось проходить курс лікування і незабаром сподівається повернутися додому. Його спогади розпочинаються з того самого дня, коли він пішов з Пенсі, закритою середньої школи в Егерстауні, штат Пенсільванія. Власне пішов він не по своїй волі - його відрахували за академічну неуспішність - з дев’яти предметів в ту чверть він завалив п’ять. Положення ускладнюється тим, що Пенсі - не перша школа, яку залишає юний герой. До цього він вже кинув Елктон-хілл, оскільки, на його переконання, «там була одна суцільна липа». Втім, відчуття того, що навколо нього «липа» - фальш, удавання і показуха, - не відпускає Колфілда протягом усього роману. І дорослі, і однолітки, з якими він зустрічається, викликають в ньому роздратування, але й одному йому залишатися під силу.

Останній день у школі рясніє конфліктами. Він повертається в Пенсі з Нью-Йорка, куди їздив у якості капітана фехтувальної команди на матч, який не відбувся з його вини - він забув у вагоні метро спортивне спорядження. Сусід по кімнаті Стредлейтер просить його написати за нього твір - описати будинок або кімнату, але Колфілд, люблячий робити все по-своєму, оповідає про бейсбольною рукавичці свого покійного брата Аллі, який списав її віршами і читав їх під час матчів. Стредлейтер, прочитавши текст, ображається на відхилився від теми автора, заявляючи, що той підклав йому свиню, а й Колфілд, засмучений тим, що Стредлейтер ходив на побачення з дівчиною, яка подобалася і йому самому, не залишається в боргу. Справа закінчується колотнечею і розбитим носом Колфілда.

Опинившись в Нью-Йорку, він розуміє, що не може з’явитися додому і повідомити батькам про те, що його виключили. Він сідає у таксі і їде в готель. По дорозі він задає свій улюблений питання, яке не дає йому спокою: «Куди діваються качки в Центральному парку, коли озеро замерзає?» Таксист, зрозуміло, здивований питанням і цікавиться, чи не сміється над ним пасажир. Але той і не думає знущатися, втім, питання щодо качок, скоріше, прояв розгубленості Холдена Колфілда перед складністю навколишнього світу, ніж інтерес до зоології.

Цей світ і гнітить його, і притягує. З людьми йому важко, без них - нестерпно. Він намагається розважитися в нічному клубі при готелі, але нічого доброго з цього не виходить, та й офіціант відмовляється подати йому спиртне як неповнолітньому. Він відправляється в нічний бар в Грінвіч-Віллідж, де любив бувати його старший брат Д. Б., талановитий письменник, що спокусився великими гонорарами сценариста в Голлівуді. По дорозі він задає питання про качок чергового таксистові, знову не отримуючи зрозумілої відповіді. У барі він зустрічає знайому Д. Б. з якимсь моряком. А ця дівчина викликає в ньому таку неприязнь, що він скоріше залишає бар і вирушає пішки в готель.

Ліфтер готелю цікавиться, чи не бажає він дівчинку - п’ять доларів на час, п’ятнадцять на ніч. Холден домовляється «на час», але коли дівиця з’являється в його номері, не знаходить у собі сил розлучитися зі своєю цнотою. Йому хочеться поговорити з нею, але вона прийшла працювати, і якщо клієнт не готовий відповідати, вимагає з нього десять доларів. Той нагадує, що договір був щодо п’ятірки. Та віддаляється і незабаром повертається з ліфтером. Чергова сутичка закінчується черговою поразкою героя.

На ранок він домовляється про зустріч з Саллі Гейс, залишає негостинний готель, здає валізи в камеру схову і починає життя бездомного. У червоній мисливської шапці задом наперед, купленої в Нью-Йорку в той злощасний день, коли він забув у метро фехтувальне спорядження, Холден Колфілд тиняється по холодних вулицях великого міста. Відвідування театру з Саллі не приносить йому радості. П’єса здається безглуздою, публіка, що захоплюється знаменитими акторами Ланта, кошмарною. Супутниця теж дратує його все більше і більше.

Незабаром, як і слід було очікувати, трапляється сварка. Після вистави Холден і Саллі відправляються покататися на ковзанах, і потім, в барі, герой дає волю переповнювали його понівечену душу почуттям. Освідчуючись у нелюбові до всього, що його оточує: «Я ненавиджу … Господи, до чого я все це ненавиджу! І не лише школу, все ненавиджу. Ненавиджу таксі, автобуси на Медісон-кричить на тебе, щоб ти виходив у задні двері, Ненавиджу знайомитися з Ломака, які називають Лантів «ангелами», ненавиджу їздити в ліфті, коли просто хочеться вийти на вулицю, ненавиджу міряти костюми у Брукса …»

Його порядком дратує, що Саллі не поділяє його негативного ставлення до того, що йому настільки немило, а головне, до школи. Коли ж він пропонує їй взяти машину і поїхати тижнів на два покататися по нових місцях, а вона відповідає відмовою, розважливо нагадуючи, що «ми, по суті, ще діти», відбувається непоправне: Холден вимовляє образливі слова, і Саллі віддаляється в сльозах.

Нова зустріч - нові розчарування. Карл Льюїс, студент з Прінстона, дуже зосереджений на своїй персоні, щоб виявити співчуття до Холдену, і той, залишившись один, напивається, дзвонить Саллі, просить у неї вибачення, а потім бреде по холодному Нью-Йорку і в Центральному парку, біля того самого ставка з качками, упускає платівку, куплену в подарунок молодшій сестричці Фібі.

Повернувшись-таки додому - і до свого полегшенню, виявивши, що батьки пішли в гості, - він вручає Фібі лише уламки. Але вона не сердиться. Вона взагалі, незважаючи на свої малі роки, чудово розуміє стан брата і здогадується, чому він повернувся додому раніше терміну. Саме в розмові з Фібі Холден висловлює свою мрію: «Я собі уявляю, як маленькі дітлахи грають ввечері у величезному полі в житі. Тисячі малюків, а кругом ні душі, жодного дорослого, крім мене … І моя справа - ловити дітлахів, щоб вони не зірвалися в прірву».

Втім, Холден не готовий до зустрічі з батьками, і, позичивши у сестрички гроші, відкладені нею на різдвяні подарунки, він відправляється до свого колишнього викладача містеру Антоліні. Незважаючи на пізню годину, той приймає його, влаштовує на ніч. Як справжній наставник, він намагається дати йому ряд корисних порад, як будувати відносини з навколишнім світом, але Холден дуже втомився, щоб сприймати розумні вислови. Потім раптом він прокидається посеред ночі і виявляє у своєму ліжку вчителя, який гладить йому чоло. Запідозривши містера Антоліні в поганих намірах, Холден залишає його будинок і ночує на Центральному вокзалі.

Втім, він досить скоро розуміє, що невірно витлумачив поведінка педагога, зваляв дурня, і це ще більше посилює його тугу.

Розмірковуючи, як жити далі, Холден приймає рішення податися куди-небудь на Захід і там згідно з давньою традицією американської постаратися почати все спочатку. Він посилає Фібі записку, де повідомляє про свій намір виїхати, і просить її прийти в умовлене місце, так як хоче повернути позичені у неї гроші. Але сестричка з’являється з чемоданом та заявляє, що вирушає на Захід з братом. Свідомо чи несвідомо маленька Фібі розігрує перед Холденом його самого - вона заявляє, що і до школи не піде, і взагалі це життя їй набридла. Холдену, навпаки, доводиться мимоволі стати на точку зору здорового глузду, забувши на час про своє всеотрицанием. Він виявляє розсудливість і відповідальність і переконує сестричку відмовитися від свого наміру, запевняючи її, що сам нікуди не поїде. Він веде Фібі в зоосад, і там вона катається на каруселі, а він милується нею.

Дата добавления: 2015-08-26